Між блекаутами та пунктами незламності: типові зимові дні українських перекладачів

Робочий день перекладач_ки цієї зими міг починатися з перевірки графіка відключень, пошуку зарядженої станції чи місця з інтернетом — у бібліотеці, кав’ярні або пункті незламності. Хтось перекладав при світлі ліхтарика, з ноутбуком на кухні біля газової плити чи під ковдрою з пляшкою гарячої води. Графіки зсувалися на нічні години, дедлайни доводилося переглядати або, навпаки, триматися за них із подвійною впертістю. Темп роботи сповільнювався, концентрація ставала крихкою, але сам процес перекладу лишався  структурою, яка збирає день докупи.

Ми попросили українських перекладачок і перекладачів із різних міст розповісти, як цієї зими вони працювали в умовах блекаутів: при свічках, із павербанками, між повітряними тривогами — як виглядав робочий день у темряві й що попри все залишалося незмінним.

Елла Євтушенко, перекладачка з французької, англійської мов, а також з української — французькою. Улюблені перекладені автор_ки — Дуґлас Стюарт, Форд Меддокс Форд, Жан-Поль Сартр; переклади французькою — антологія української поезії, поезія Михайля Семенка, Ярини Чорногуз.

Я живу в передмісті Києва і маю газову плиту, тому вважаю, що мені пощастило мати відносно комфортні умови. Ми маємо вдома дві зарядні станції, а відключення в нас рідко тривають довше за 7 годин, тому мені вдається працювати вдома. Набагато більше страждає побут — прибирати в темряві й без гарячої води банально важче, та і настрою на це немає зовсім. Можна сказати, що я навпаки за найменшої можливості тікаю в роботу від зовнішніх обставин. 

Утім темп роботи все одно сповільнюється, бо, знову-таки, побутові речі забирають більше часу і сил.

А найбільшою перепоною для роботи стає холод: за надто довгих відключень і сильних морозів замерзають руки, і пальці відмовляються друкувати на звичній швидкості.

Що ж до тривог і обстрілів, то вони ще більше стимулюють мене працювати. По-перше, переклад — це моя затишна тиха гавань, куди можна запірнути і сховатися від переживань. По-друге, коли йдеться про мої переклади української поезії французькою, я вважаю, що це важлива місія, і що більше ворог намагається нас знищити, то більше мені хочеться, їм на зло, відкривати українську культуру світові. 

Читайте також: Новому поколінню приготуватися: як потрапити в книжковий переклад

Таня Родіонова, перекладачка з англійської та на англійську, ініціаторка перекладацької групи VERBація, серед перекладацьких захоплень — поезія американських бітників.

Цієї зими я зрозуміла, що відсутність електрики — це не така вже й проблема, а ось без тепла мозок думає лише про те, як зігрітися, та шукає способів вирішення побутових проблем. Іноді в мене буквально починала боліти голова від холоду, а хворіла я рази чотири лише за січень.

Часто буває, що замовники хочуть переклад, якщо не на вчора, то в досить стислі терміни. Тут все виглядало ідеально: замовлення я отримала перед Різдвом, пішла на святкові канікули, які ретельно спланувала, і ось у січні мала б повернутися і вдумливо поступово перекладати. Але життя в Києві в січні стало нестерпним. Мені постійно доводилося не те що шукати, де попрацювати (дякувати богу, поруч є дружня кав’ярня з генератором, що стала майже домом), а й де переночувати, бо якось температура у квартирі впала до +5.

Це постійне кочівництво виявилося для мене дуже виснажливим, а емоційні сили остаточно забрали спроби комунікації з ЖЕКом. Все, що я могла робити в цей час, — це якісь дрібні менеджерські задачі, й дуже рідко — переклад.

Адже він потребує уваги й максимального фокуса. Навіть коли запрошували в дружній офіс чи гості, зосередитись було важко, бо розуміла, що потім знову треба буде йти. І ось цей постійний рух відчувався як якийсь постапокаліптичний сценарій — згадувалася «Дорога» Кормака МакКарті.

Порятували мене врешті пропозиція закордонної резиденції та продовження дедлайну на переклад. Але навіть попри це, коли я нарешті опинилась в комфортних умовах, довелося завершувати проєкт швидко і працювати часом по 10 годин на добу. Тут у мене сталося ціле дослідження продуктивності, адже з війною (це я помітила ще минулого року) концентрація дуже сильно впала. Тож я буквально ховала подалі телефон і включала таймер на 25 хв. Так, 45/15 уже не працює, це занадто довго.

У мене немає екофлоу, але павербанк для ноутбука дуже допомагає. З начебто банального, але допомагає також краса навколо — купити квіти й поставити на робоче місце, палити свічки, навіть якщо є електрика, бо це про те, щоб зробити собі затишок. 

Читайте також: Переклад у тандемі: помножена радість чи розділений тягар?

Ольга Макарова, перекладачка з англійської, кримськотатарської, гінді. Улюблені переклади: серія «Цей химерний світ» Кейма МакДоннелла.

Ця зима була дуже важкою. Прокидаєшся і насамперед робиш обхід: чи є цього ранку газ, вода, тепло? Якщо за дивовижним збігом обставин є світло, то взагалі не день, а свято! Коли електрику ще вмикали час від часу, то у ранкові відключення читала або складала пазли, щоб хоч трохи розслабитись і вивільнити голову. А як максимумом стали пів години світла на добу, то з самого ранку збиралася і їхала в центр Києва шукати кафе з розетками, де й просиджувала цілими днями. Дуже затратно, але що вдієш: прийшла якось у тривогу в найближчий пункт незламності на лівому березі, а мене завернули — мовляв, я помилилась і ніякого пункту незламності тут нема. Рятувала подруга-випускова з видавництва: коли в мене квартира була малопридатна для життя і роботи, вона пускала до себе і помитись, і попрацювати разом, та ще й підгодовувала. Не знаю, що робила б без друзів, які навперебій гукали до себе, на Галичину, і по черзі прихищали мене з ноутбуком то в Тернополі, то в Івано-Франківську.

Батьки кликали додому, в Нікополь: тут ситуація зі світлом на позір ліпша, бо відключень як таких у прифронтових містах немає.

Інша справа, що росіяни непередбачувано гатять у трансформатори, вибуховою хвилею обриває дроти, а що в місті тривога мало не 24/7, то без ремонту це все може стояти невизначений час. По пунктах незламності не наїздишся, бо дрони знову ж таки літають цілодобово — полюють на людей, часто-густо скидають вибухівку просто на голову.

До нових обставин деякі видавництва поставилися дуже людяно, ішли назустріч, на дедлайни махнули рукою. А от затягни я переклад іншій видавничій команді — тут уже влетіла б у копійку. Тому одну книжку я гнала несамовитими темпами: перекладала у кав’ярнях, на вокзалах, у потягах, у гостях, на зустрічах з друзями, під час їжі, замість сну. Усе через згаяний у блекаути час. На якість роботи це мало вплинуло, бо я така людина, що вмію зосереджуватися на перекладі за будь-яких обставин, а от по психіці вдарило добряче: навіть багато днів потому тривожність через такий графік не дає розслабитись і спокійно відпочити.

Надалі вирішила ще обережніше підходити до визначення дедлайнів та умов співпраці з видавництвами загалом, але книжкового перекладу не кидаю і не покину. Відчуваю, що це — кохання мого життя, саме з ним я на своєму місці.

Читайте також: Повторний переклад: між прагматикою й мистецтвом

Богдан Стасюк, перекладач, перекладознавець. Серед знакових текстів — оповідання про Сталкі від Рад’ярда Кіплінґа, науково-фантастичні романи «Гіперіон» Дена Сіммонса та «Ачелерандо» Чарльза Стросса, «Таємна історія» Донни Тартт, воєнна трилогія Івліна Во «Клинок честі».

Мені випало жити в місті, де найскладніші дні цієї зими відчувалися не так критично, як у багатьох інших регіонах України, тому, мігруючи між домом та роботою, вдавалося шукати більш-менш оптимальний (наскільки це можливо) графік роботи. Рятував оптоволоконний інтернет і павербанки для телефонів. (Китайська паверлажа для ноутбука, придбана позаторік, цього року пустилася духу, і ноути працювали рівно стільки, скільки тримали їхні акумулятори.)

Найбільше гнітили майже постійні темрява надворі в другій половині дня та сутінь удома.

Усі свої дедлайни я попропускав. Я й раніше не вирізнявся надзвичайною пунктуальністю щодо термінів. А за нинішніх побутових умов та війни на це довелося махнути рукою. Люди часто забувають, що переклад художнього тексту — це передусім творчість. А творчість не можна планувати, як кількість виготовлених деталей за зміну або опрацьованих дзвінків у колцентрі. Додайте моральне виснаження, професійне вигорання, нескінченний онлайн в університеті, і матимете приблизну картину пустки, в якій колись буяв сад фантазії й творчих ідей. Наведу один приклад: уже понад рік не беру нових проєктів у роботу.

Я покинув великі проєкти і зараз лише трохи підредаговую та намагаюся працювати з молоддю, якій кортить спробувати себе в художньому перекладі. Тому тримаюся за сім’ю, за студентську молодь і за рутинні задачі на основній роботі, які хоч-не-хоч (подекуди з відразою до бездонної бюрократії держави, що вдає із себе корисний механізм) мушу виконувати.

Олеся Камишникова, перекладає переважно з англійської мови. Обожнює перекладати п’єси, проте живе зі синхронного перекладу.

Відключення світла й опалення під час цієї довгої зими — зараховую до неї ще як мінімум листопад і початок березня — видалися для мене не суперважкими, за що не втомлююся дякувати силам ППО, працівникам/-цям ДТЕКу й комунальним службам Києва, а також географічному випадку (правий, а не лівий берег Києва). Зовсім без опалення я сиділа всього тиждень у лютому, плюс тиждень до цього житло розхолоджувалося за моєї відсутності, вітаючи мене з поверненням додому температурою +7. Менш тривалі відключення опалення зайняли загалом десь тиждень-півтора. На ситуацію з електрикою теж не випадає надто скаржитися: стандартні 7 годин — а саме стільки тривали типові відключення — без світла можна протриматися, якщо є надія на його повернення; при довших вимкненнях рішення вдавалося знаходити. Тому я поки не робила рішучих кроків до покращення своєї енергонезалежності — але вже думаю про наступний холодний сезон. 

Мій типовий фрілансерський день у найгірші періоди коли тепла і світла не було особливо довго, а за вікном скрипіли люті морози, не надто відрізнявся від звичного робочого дня, але був значно повільнішим: змусити себе вилізти з-під кількох ковдр, нагріти воду на чищення зубів-умивання-душ, умовити себе працювати без відволікань потребувало додаткових витрат часу. Однак батареї ноутбука зазвичай вистачало на ту частину дня, коли не було електрики, особливо з письмовою роботою. На усний переклад треба більше ресурсів, тож за потреби я переходила з ноутбука на телефон. Інтернет — оптоволокно — поки особливо не підводив; його термінал і роутер живлю маленькою зарядною станцією. Тож я працювала і працюю переважно з дому — хоча не можу не згадати 17 січня, коли відключення тривало понад 12 годин, тож я засіла з ноутбуком у кафе одного з київських гіпермаркетів і робила письмовий переклад під звуки оголошень про акції, знижки, пошук власників чи власниць (неправильно припаркованих?) авто — а також мимоволі підслуханих телефонних розмов людей, яких, як і мене, привели туди пошуки вільної працюючої розетки. 

Я б з радістю проміняла холодне кафе гіпермаркету на мінус першому поверсі торгового центру на бібліотеку — наприклад, імені Ярослава Мудрого, яка приблизно в ці ж дні гостинно запрошувала до себе погрітися і позаряджатися, — однак бібліотеки схильні відчинятися і зачинятися рано.

А я встаю повільно й працюю повільно та з перервами, тож мій робочий день завершується радше пізно.

Попри відносну стабільність робочого графіка, до певної міри оперту на затяте небажання робити зайві рухи, — між «працювати вдома при температурі +10 у пледі, пальчатках і з термочашкою чаю під боком» і «вийти надвір у мороз -10 і пошукати десь комфортніше місце для роботи» я майже напевне виберу перший варіант — треба чесно визнати, що відчуття невизначеності таки виснажує: гальмує здатність працювати письмово, змушує додатково нервувати при усному перекладі. Відновлювати сякий-такий запас енергії цьогоріч допомагали короткі відрядження, коли я перекладала усно (є світло, є тепло, не потрібно готувати, бо тебе годують, — курорт), підтримка зв’язку з колегами й новорічна гірлянда, яку я ввімкнула наприкінці жовтня і не вимикала, аж поки сіра мряка не поступилася передвесняному сонцю. У пригоді стали також: окраса квартири — новий обігрівач; запасна пара красивих теплих шкарпеток; нічник-капібара, який світиться різними кольорами.

І ось таким чином — сторінка за сторінкою, синхрон за синхроном, каструля за каструлею води, підігрітої в блекаут на газовій плиті на миття голови, — нарешті прийшла весна. Пора нюхати тюльпани і, мабуть, шукати знижки на зарядні станції.

Читайте також: Не(по)одинокі: виклики для українських перекладацьких спільнот

Мар’яна Прокопович, перекладачка з італійської та англійської, улюблені автори: Луїджі Піранделло, Італо Звево, Умберто Еко і ті їхні твори, які перекладала і, сподівається, ще перекладатиме.

Порівняно з іншими я, мабуть, страждала цієї зими набагато менше. Почнімо з того, що я живу у Львові, який всі ці лиха зачепили мало не найменше. Проте і в нас були відключення, тож я намагалася пристосуватися до них якомога краще. Всі ці чотири роки ми скуповували всілякі павербанки, світляні стрічки, ліхтарі та ліхтарики. Півтора року тому ми купили також зарядну станцію. Тому брак електрики мені ніяк не перешкоджав у роботі — у мене два комп’ютери, які дають мені майже вісім годин роботи без потреби підзаряджатися, ну і плюс зарядна станція, яку я використовувала не так часто. На інтернет у нас є потужний павербанк, так що й це не перешкода. Щодо тепла, то, звісно, наш котел автономного опалення без електрики відключався, але в нас залишились старі газові печі, які дуже нас цієї зими виручили. А коли ще підкинути в них дрівець, то взагалі було дуже затишно. А коли ще свічечку запалити…

Я, взагалі-то, людина не дуже тривожна, тому звичайні тривоги мене у стрес перестали кидати майже відразу. Але коли у Львові оголошують підвищену небезпеку (майже завжди це стається вночі), ми всі спускаємось у напівпідвал, де в мене є невеличкий, але дуже затишний кабінет, в якому я переважно працюю вдень.

Я просто сідаю за свій комп і працюю. Але тричі шахеди влучали десь за кількадесят метрів від дому, й тоді було реально страшно. Та найбільше стресує наша собачка Ляпа. Вона наперед відчуває тривогу і починає вся труситися.

Зазвичай під час відключень розпорядок дня трохи змінюється. Вмикають світло — кидаєш все, бо біжиш ставити всі ґаджети на зарядку і робиш те, чого  без електрики не зробиш. Але коли вимикають, то можна просто спокійно працювати. Поки що жодного дедлайну я не пропустила, але як буде далі — хтозна. Отак-от я «окопалася». І часом навіть тішилася, коли світло вимикали, маючи надію, що його буде більше в тих, кому воно потрібніше.

Читайте також: Переклад у тандемі: помножена радість чи розділений тягар?