Чи повинні онлайн-книгарні зазначати перекладачів і чи вони це роблять?

Останнім часом у соцмережах розпочалося жваве обговорення щодо того, чи повинні онлайн-книгарні вказувати імена перекладачів в описі книжок на своїх сайтах і чи дійсно варто ставитися до їхньої роботи як до повноцінного співавторства, бо якщо так, то прізвища перекладачів мали б бути на одному з найпомітніших місць книжкових вебсторінок. На різних сайтах ми маємо дуже різні підходи до розв’язання (або ігнорування) цієї проблематики.

Перекладачка і редакторка Анна Процук поділилася з Читомо своїми думками щодо статусу і видимості перекладача в українському сегменті інтернету, а також розповіла про власне бачення того, як це все можна було б врегулювати.

Ми, більш чи менш причетні до українського видавничого ринку, помалу звикаємо до ідеї, що робота людей, які створюють книжку, заслуговує на повагу й належну згадку. Утім, поки що цю повагу видавничим фахівцям здебільшого відміряють скупо, неохоче, з примусу. Ніби ми вже засвоїли, що в пристойному товаристві «так треба», однак не розібралися чому. І якщо про бажаний ступінь видимості фахівців, чия робота не створює об’єктів авторського права, можна дискутувати, то з перекладачами й перекладачками все однозначно.

Перекладач є суб’єктом авторського права. Ось як це визначає Закон України «Про авторське право і суміжні права» у пункті 2 статті 17: «Перекладачам, авторам інших похідних творів належить авторське право на здійснені ними переклад, адаптацію, аранжування або іншу переробку твору». Цим закон вторить Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів, учасницями якої є 182 держави, Україна зокрема. Пункт 3 статті 2 конвенції постановляє: «Переклади, адаптації, музичні аранжування та інші переробки літературного або художнього твору охороняються нарівні з оригінальними творами, без шкоди правам автора оригінального твору».

Український стандарт бібліографічного опису, що раз у раз змінюється, лишається непохитним у тому, що ім’я перекладача має бути зазначене одразу після імені автора й назви твору.

Особисті немайнові авторські права, нагадаймо собі, на відміну від прав майнових (тобто прав на використання твору, що їх книжкові перекладачі зазвичай у повному чи майже повному обсязі передають видавництву), є невідчужуваними. Полягають вони зокрема й насамперед у праві «вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора в оригіналі і копіях твору і за будь-якого використання твору, якщо це практично можливо» (Закон про авторське право). Тож перекладач — незалежно від індивідуальних уявлень про його місце у створенні книжки — є повноправним автором перекладного твору.

Читайте також: Перекладацька видимість: не обкладинкою єдиною

Утім, в українському інформаційному просторі перекладач-співавтор переважно фігурує або серед переліку технічних характеристик видання, чому важко знайти логічне пояснення, — або ніде. Це «ніде» трапляється навіть у промопублікаціях уривків книжок у медіа (тут у нас пряме порушення авторського права), навіть у відгуках про книжки колег від блогерок-перекладачок (тут замислюємося про етику й згуртованість професійної спільноти), навіть на нагородженнях перекладних видань відзнаками (тут на вибір плачемо або лютуємо щодо перекладацької видимості на ринку загалом і ставлення видавництв до виконавців). Та й позитивна тенденція зазначати імена перекладачів на обкладинках здебільшого супроводжується симетричною відмовою від усіх інших згадок, хоча зображення зі своїми технічними обмеженнями з багатьох оглядів тексту не замінює.

Гаразд, усе це більш чи менш внутрішньогалузеве. А як перекладачів представлено безпосередньо покупцям книжок? Пропоную пройтися онлайн-книгарнями, а щоб осягнути всю безглуздість ситуації — уявляти, що в оригінального твору кілька співавторів, однак усіх їх, окрім першого імені, зазначено там само, де й перекладача.

З-поміж півтора десятка провідних українських онлайн-книгарень належне місце для перекладачів в описах книжок виділяє тільки одна: це «Книгарня Є». Подякуймо їм від перекладацької спільноти і перейдімо до прикріших випадків.

У «Якабу» шлях до імені перекладача пролягає через один клік: потрібно розгорнути підрубрику з технічними характеристиками, поміж яких те ім’я тулиться на довільній і далекій від справедливої позиції. Щоправда, спершу треба знати, де саме шукати, бо в загальній структурі сторінки, якщо розгорнути всі підрубрики, перекладач опиниться далеко не на першому екрані браузера, загублений серед огрому іншої інформації.

Скріншот із сайту «Якабу»

У Redeat це буде два кліки: спершу доведеться перейти у вкладку «Про товар», а тоді розгорнути її повністю.

У «Сенсі» переходити нікуди не треба, тільки скролити до характеристик видання дрібнішим шрифтом у кутку: тут, хоч і не на першому екрані, перекладачу принаймні дісталася позиція, вища за формат у міліметрах і масу книжки. 

Скріншот із сайту книгарні «Сенсі»

У «Нашому форматі» перекладачів згадують серед іншої інформації на початку сторінки, де їхні імена доволі видимі; проте для деяких книжок перекладачів не зазначено. У «Букві» передбачене аналогічне поле, однак перекладачів тут забули згадати вже для більшості видань.

Читайте також: Перекладачі з української на інші мови — як втримати інтерес?

У «Віваті» перекладачів зазначають «через один клік»: з першого екрана треба перейти до розгорнутих характеристик книжки. Так само у «Видавництві Старого Лева» — однак чомусь тільки для видань самого ВСЛ, а перекладачів інших видавництв увагою оминають. У «Ранку» навпаки: місця для перекладачів, які працюють з імпринтами «Ранку», не знайшлося, а перекладачів інших видавництв скромно згадують припискою під анотацією твору, яку доведеться розгорнути. Такий своєрідний підхід із зазначенням наприкінці анотації поділяють і в аудіокнигарні «Абук», де зрідка ім’я перекладача виносять на ілюстрацію-обкладинку (не надто читому), проте в такому разі вже не згадують у тексті.

Скріншот із сайту «Абук»

І нарешті, «Книголенд», «Клуб сімейного дозвілля», Book24 та ARFA не зазначають перекладачів узагалі. Так, не привиділося: надаючи чимало супровідної інформації до кожної книжки, ці сайти за умовчанням виключають із поля хоч якоїсь видимості її співавторів.

Отже, з чотирнадцяти онлайн-книгарень видимість перекладачам забезпечує, подаючи їхні імена на перших позиціях, тільки одна. Ще дві зазначають перекладачів, скажімо так, прийнятно, лишень одна з них — у куточку, а інша — з винятками для окремих книжок. Чотири книгарні перекладачів згадують, але згадують без поваги: щоб доступитися до імен, уміщених у несподіваних закапелках, треба пройти більший чи менший квест. Три книгарні перекладачів зазначають вибірково, причому одна з них — вкрай рідко. Ще чотири — ніколи.

А як мало б бути? Наприклад, як на платформі Goodreads чи в книжковому розділі Amazon — в одному заголовному рядку з іменами автора та всіх причетних до видання суб’єктів авторського права, як-от ілюстраторів, упорядників, авторів передмов. Здоровий глузд підказує, що це єдиний конструктивний шлях, тож якби я була українською онлайн-книгарнею, воліла б бути серед першопрохідців у впровадженні такого підходу — і дістати заслужену повагу навзаєм.

Ми можемо сперечатися про якість деяких перекладів, про дилеми довкола зазначення перекладачів, що постають перед редакторами й редакціями. Проте це проблеми організації процесів та контролю якості всередині самих видавництв, і ці проблеми не мають зачіпати сумлінних перекладачів і перекладачок. Людей, які місяцями, а іноді роками, працюють над книжкою, створюючи новий твір українською мовою. Можливо, колись ми доростемо до того, що візьмемо за правило підхід, який нині здається революційним: коли говоримо про перекладний твір, щоразу, згадуючи автора оригіналу, згадувати й автора перекладу.

Читайте також: Командна гра: взаємодія перекладач_ок і редактор_ок