Олеся Хромейчук: ми є відважними, бо в нас немає вибору

Олеся Хромейчук – українська історикиня, письменниця та директорка Українського інституту в Лондоні, один із найпотужніших публічних голосів України у Великій Британії. Її професійна діяльність охоплює широкий спектр: від дослідження складних сторінок історії Східної Європи до театральних постановок про імміграцію та війну. 

Олеся приїхала до Британії 25 років тому, отримала докторський ступінь з історії в Університетському коледжі Лондона та викладала історію Центрально-Східної Європи в провідних британських університетах. 

Увагу ширшої авдиторії привернула її книга «The Death of a Soldier Told by His Sister» (2022), в українському перекладі «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою» (2023), де авторка розповідає про свого брата Володимира Павліва, який загинув на фронті на сході України в 2017 році. Це глибоко особиста розповідь про втрату близької людини, рецензію на яку мені довелось писати двічі – і щоразу вчитися переживати біль, свій і іншого поруч. 

Ми розмовляємо між циклами процедур – Олеся проходить лікування від раку – і пише про це блог Wounds and Words. Їй личить нова, хоч і вимушена, коротка зачіска і, дивлячись на її календар, у якому попри лікування не пропущено жодного робочого дня, усю багатогранну діяльність, погляди на сучасні виклики, що стоять перед Україною, та роль культурної дипломатії у формуванні образу нашої країни у світі, я згадую слова, якими завершувала одну з рецензій на Олесину книгу: «яка ж ти доречна!»

Фото Стівена Стефанюка

— Розкажи, як тобі вдалося поїхати зі Львова? Бо у мене, здається, так ніколи й не вийшло.  

— Моя родина не хотіла емігровувати. Ми були такою сім’єю, про яку говорили, що «хто-хто, а Хромейчуки точно нікуди не поїдуть». Але тато поїхав з України в середині 1990-х, брати теж у 1990-х, а ми з мамою – у 2000 році. Я дуже не хотіла нікуди їхати зі Львова, це була моя велика любов. Та ситуація ставала неможливою, економічне становище було дуже скрутним. Тож мої батьки, випробувавши всі інші можливі варіанти, були вимушені емігрувати. На цей крок вони зважилися з важким серцем.

Приїхавши до Британії, я повинна була ще раз повернутися до школи й закінчити останні роки, бо тут шкільне навчання триває довше, ніж в Україні. Це було для мене несподіванкою, адже я вже закінчила школу в Україні й готувалася до вступу до університету. Після закінчення A-levels, вступила на бакалаврат з соціології та журналістики в Лондоні. Потім продовжила навчання на магістратурі в Оксфорді, а згодом повернулася до Лондона, щоб писати докторську дисертацію.

У перші роки після переїзду я дуже хотіла бути зануреною в українське середовище. Я використовувала свої навички в театральному мистецтві, набуті ще у Львові, проводячи заняття з драми для дітей, народжених у діаспорі. Це був дуже ефективний спосіб принести їм українську культуру та мову через театр.

Однак я також відчула розділення на категорії серед українців у діаспорі. Були «правдиві українці», які виїхали раніше, після Другої світової, й «українці з України», такі як я. У мене є текст, який я написала кілька років тому до 30-ї річниці незалежності України. Він називається «Як правильно любити Батьківщину». У ньому я описую момент, коли мені розповідають, що я нібито неправильно люблю батьківщину, бо я поїхала з України. Це створювало певне напруження, але згодом, особливо після подій Майдану, ці розбіжності згладилися, і ми всі об’єдналися заради спільної мети.

Мені болісно спостерігати за тим, як українців, які поїхали з тих чи тих причин, ділять на різні категорії, турбує те, як так званих «заробітчан» протиставляють «політичним» мігрантам. Я завжди заохочую подумати двічі, перш ніж негативно описувати економічних мігрантів, адже економічна міграція – дуже навіть політична. 

Щодо твого запитання, чи вдалося мені справді поїхати зі Львова — звісно, ні. Одна з моїх улюблених авторок, Ребекка Солніт, пишучи про своїх предків зі Східної Європи, пояснює вибір свідомого забуття старої батьківщини, щоб повністю прийняти нову. Я цілком розумію цей вибір, але ніколи не змогла б його зробити. Моя батьківщина живе в мені, навіть якщо я живу поза її межами. Водночас я приймаю свою нову країну — Британію, навіть якщо вона не завжди приймала мене. Тому, замість відчуття браку належності, я переконала себе, що маю належність до обох країн: України та Британії. Або, якщо точніше, до Львова та Лондона.

З належністю приходить відчуття відповідальності за добробут цих країн, їхніх суспільств. А це є основою для громадянства. 

— Нещодавно мала розмову з одним із журналістів, який почав розповідати, що на окупованих територіях вже немає українців: усі, хто хотів, давно вже виїхали. З іншого боку, ті, що виїхали далі — уже теж такі собі українці. І ми бачимо, як російська пропаганда потужно використовує цей наратив, ще й завжди знаходиться достатньо «корисних дурнів», або й щиро травмованих людей, які його підхоплюють. Так, досвіди різні. Але чи це мусить створювати поділ між нами?

— Неодноразово, зустрічаючи недавно прибулих українців, які приїхали через повномасштабну війну, я чула питання: «Коли ти приїхала?». Коли я відповідала, що понад 20 років тому, мені відверто казали: «То ти не маєш уявлення, що таке війна». Ці слова, як ніж, заходили мені просто в серце. І цей ніж стирчить там, серце кровоточить. Але водночас треба пам’ятати, що ця людина не знає про мою втрату.

У жодному випадку не варто мірятися травмою, а коли така спокуса з’являється, слід нагадати собі, що в нас є спільна мета. Нас має не роз’єднувати відмінність досвіду чи травми, а об’єднувати спільнодія.

Тут мені допомагає історичне знання про Другу світову війну. Я розумію, що сьогоднішня війна в багатьох аспектах відмінна. Але схожість у тім, що різні частини України переживають війну по-різному. Цей відмінний досвід сформує різну пам’ять, але ми не можемо дозволити собі, щоб це нас розділило — тепер чи в майбутньому. 

— Пригадую розмову з Мирославом Шкандрієм, тоді мені просто вп’явся в мозок той критерій відбору до загонів дивізії Галичина — зріст 176 см. Себто плюс чи мінус один сантиметр — і в тебе вже зовсім інша історія, яку ти свідомо не обирав. Сантиметрова випадковість, що може цілковито змінити твою траєкторію руху в цій війні. 

— Мені було цікаво читати інтерв’ю з професором Шкандрієм. Я поважаю його роботу. Дивізія «Галичина» – тема моєї докторської дисертації і моєї першої книжки. Не можу сказати, що ми цілком розходимося щодо цього питання. Але в мене інший кут досліджень — я здебільшого досліджувала, чому дивізійників не репатріювали, чому їх історія залишалась такою великою загадкою.

Коли я закінчувала бакалаврат, власне відбулася Помаранчева революція. І я розуміла, що хочу своє подальше навчання пов’язати з Україною. Почала магістерку в Оксфорді – формально це були студії регіону Східної Європи і росії. Хоча насправді це були російські студії, як і більшість East European Studies у світі.

Коли писала дисертацію, я постановила, що хочу писати про Україну, а не про росію. У якийсь момент, пригадую, розгублено говорила про вибір теми з Мартою Єнкалою, прекрасною україністкою, викладачкою української мови та її чоловіком Романом Кравцем. Саме вони порадили звернути увагу на нещодавно розсекречені архівні документи  британських міністерств — War Office, Foreign Office та інших щодо дивізії. 

У моїй родині немає абсолютно ніякої прив’язки до дивізії «Галичина». Я взагалі мало що про них знала, коли виростала. Але матеріали, які я почала досліджувати виявилися просто золотою копальнею для молодої історикині. Значна частина дивізійників наприкінці Другої світової склала зброю саме перед британцями і стала їхньою «проблемою». Британці вирішували, що ж з ними робити. Спочатку вони привезли їх сюди, і вони тут працювали як surrendered enemy personnel. Потім їм надали цивільний статус і заохотили їхати до Канади.

Саме цей період ніхто чітко не міг зрозуміти: чому дивізійників не репатріювали до радянського союзу, чому їм дали цивільний статус, чому вони могли переїхати до Канади чи деінде. Розсекречені документи, які я змогла переглянути, якраз про це розповідали. Ці історичні відкриття були для мене дуже захопливими.

Коли я почала займатися історією дивізії, побачила два чіткі наративи: один, який виправдовує її учасників і каже, що вони воювали виключно за незалежність України, просто так сталося, що вони були в мундирах Ваффен-СС; і другий, який просто їх всіх маркує як воєнних злочинців.

Ані той, ані другий наратив очевидно не пояснюють складність ситуації.

Я саме цю складність намагаюсь обговорити в своїй першій книжці і власне розповісти, що ж відбулося в ті повоєнні роки, як формувались оці спрощені наративи, і яким чином вони впливають на наше суспільство навіть сьогодні.

— Про спрощені наративи: є такий промовистий напівлегендарний приклад про те, як у Мюнхені «мельниківці» та «бандерівці» досі сидять по різні сторони в церкві — вже до кінця не пам’ятають чому, але досі так сидять, навіть Олег Коцюба в нашій розмові про це згадує. Я теж тривалий час не могла зрозуміти ставлення до Бандери тут, у Великій Британії. Лиш з часом довідалася, що Пласт, наприклад, був найліберальнішим середовищем у ті часи, тому що він був якомога далі від можливого культу особи. І хоч привітання «Слава Україні! Героям слава!» далеке від усіх бандерівських наративів, правдивих чи приписаних, так само як «Воля або смерть!» вже не асоціюється лише з Нестором Махном, в деяких діаспорних середовищах ці прив’язки досі живі.

— Я маю гарну історію про мельниківців-бандерівців, але не пов’язану з діаспорою. Це вже було після Майдану, не пригадую, у якому році. Я прийшла в Музей історії міста Києва дивитися нову виставку. Там була група школярів з їхньою вчителькою, яка розповідала їм про експонати. Це було до річниці Бабиного Яру.

Вчителька, значно молодша за мене, щойно скінчила університет, а дітки зовсім малі. У якийсь момент на питання про відмінність між ОУН(м) і ОУН(б) вона сказала: «Ну, це меншовики і більшовики». Я була абсолютно шокована цим, але, з іншого боку, мені стало радісно, що ані вчителька, ані діти не знають різницю. Можливо, так воно має бути. Було лиш шкода, що вона ще знає, хто такі меншовики й більшовики. 

Чого мене навчили мої дослідження дивізії «Галичина» — це того, що свою історію маємо досліджувати якісно і детально саме ми. Якщо ми будемо уникати якихось тяжких моментів, таких як інституційна чи військова колаборація в Другій світовій, то за нас її будуть точно писати пропагандисти.

І, зрештою, так і було. Частково, історія дивізії чому така спірна — та власне тому, що росія доклала багато зусиль для того, щоб запустити і там свої наративи.

Читайте також: Нам пощастило, що в нас є могила — нам є куди приходити. Про книжку «Смерть солдата»

— Але для того, щоб це була історія, а не контрпропаганда, потрібна певна зрілість. І от цієї певної зрілості нації, свідомості, як когось, хто може взяти на себе відповідальність і сказати: «Так, це болісні теми і, скажімо, люди в окупації можуть нам подобатися чи не подобатися, але це наші люди».

— Мені здається, зрілість завжди була. У 1990-х теж були люди, які займались болісними темами, бо вони мали за собою 1960-ті. А в шістдесятників за спинами було покоління, яке ми звикли називати «розстріляним відродженням», але, передовсім, не забуваймо, що вони були саме відродженням. А в ще раніших попередників — Шевченко і Українка. Отже, тут мабуть, не про потенціал зрілості. Бо в суспільстві завжди є певна кількість достатньо інтелектуально зрілих людей, які можуть братися за такі складні питання. Це тяжка дорога, звісно, бо це дражливі питання, але наш обов’язок їх обговорювати. 

— Давай поговоримо, як відбувалася Твоя акультурація? Ти переїхала підліткою, з українського Львова. У сім’ї ви завжди говорили українською. Чи ти відчувала, що українська ідентичність додає тобі умовної вартості на ринку серед підлітків чи навпаки?

— Гарне питання. У різні періоди було по-різному. У школі я була єдиною українкою й однією з дуже небагатьох іноземців. Це був зовсім звичайний коледж, до якого ходили діти з Оксфорда й лише кілька іноземців. Моя найкраща подруга була з Бразилії, бо ми були єдині немісцеві, і нас це зблизило.

Там було непросто. Було певне неприйняття від підлітків, які не знають, як давати собі раду з іншими. Це були роки, коли я усвідомлювала, що моя театральна діяльність, мабуть, скінчилася на рівні професійного акторства. Я почала шукати інші зацікавлення для себе й відновила своє захоплення журналістикою і соціологією.

Ті перші два роки я відчувала себе… екзотичною.

Екзотизація може бути такою досить милою і симпатичною, а може бути дуже болісною і нав’язливою.

Оксфорд – мале містечко, яке поділене на town and gown — «містян» та «тих, хто носить університетські мантії». Це вже потім, навчаючись на магістратурі, я відчула, що то є «gown», університетське середовище, яке, попри свою національну чи етнічну неоднорідність, теж не дуже вирізняється своєю відкритістю щодо людей іншого соціального походження. Але ще в шкільні роки в Оксфорді, серед мого оточення, всі були більш-менш однакові, а тому я дуже вирізнялася. 

А потім я з Оксфорда переїхала до Лондона, і все змінилося. Якщо є місце поза Львовом, де я відчуваю себе вдома, то це точно Лондон. Коли їду в Україну, кажу «їду додому», коли повертаюся до Лондона, теж кажу «їду додому». Тому що в Лондоні всі звідкись.

Тут нікого не дивує, що ти маєш якусь кризу ідентичності. Це норма — мати кілька ідентичностей одразу.

У Лондоні я зрозуміла, що знайшла своє місце, зокрема, бо я вчилася в дуже цікавому університеті — Goldsmiths College. Це супер ліберальний мистецький коледж, де нонконформізм — норма. Саме в цьому місці я відчула щось неймовірне: що когось цікавить моя думка.

— Ти зараз мені розказуєш про те, що я відчула, коли з радянської школи, де найбільшою зневагою було: «Тобі що, найбільше за всіх треба?», прийшла в Пласт. Це дійсно неймовірне відчуття, коли приходиш у середовище, де всім найбільше за всіх треба, всі чогось шукають, і всі мають свою думку, яка заохочується.

— А ще в Лондоні я зрозуміла, що моя українська ідентичність грала мені на руку. Я мала досвід, якого мої однолітки не мали. Ми могли обмінюватися різними досвідами, і це було дуже класно.

Водночас була необхідність пояснювати Україну знову й знову, тому що в ті часи про Україну не знали нічого, окрім, можливо, Андрія Шевченка або Чорнобиля. Хтось вважав, що це якась частина росії. Треба було бути історикинею, лінгвісткою, політикинею і так далі, бувши молодою студенткою. Я думаю, така доля спіткає мігрантів з усіх куточків світу, які на наших ментальних мапах не існують. 

Я відчула цю потребу ще сильніше вже в професійному славістичному середовищі. Україну треба було не тільки пояснювати, але й відстоювати. Увесь час треба було нагадувати, що ми не можемо дивитися на Центрально-Східну Європу лише через московську перспективу.

Я звикла бути «колькою в дупі» в цих регіональних дискусіях: тією, хто завжди нагадує про некомфортні теми. Коли почала викладати, ці проблеми не зникли, вони тільки розширилися, бо мені йшлося не лише про власні дослідження, але й те, як ми викладаємо регіон студент(к)ам. На мою думку, відповідальність за нерозуміння України до 2022 року й переоцінення росії принаймні частково лягає на академічну спільноту. Я цю відповідальність розділяю. Тому, коли розмови ведуться про «наукову неупередженість» чи «історичну об’єктивність», я завжди нагадую насамперед про чесну і відповідальну науку. 

У цьому мені сильно допомагає моє феміністичне виховання. Я завжди читала феміністичну теорію, намагалася застосовувати її до свого письма. Мої наукові дослідження після докторату зокрема були про жінок у війську.

Мені завжди хотілося давати голос тим, чия безголосність стала нормою.

— А далі ти очолила Український інститут у Лондоні й надала йому нового дихання… 

— Дякую тобі за високу оцінку нашої роботи. В Українському Інституті в Лондоні ми намагаємося робити Україну релевантною не тільки через призму війни чи історичних травм, але й через її культурний внесок і відповіді на глобальні питання, які можуть бути корисними для всього світу.

Фото Наталі Годек

Наприклад, через важкий досвід Чорнобиля і нинішніх російських спроб екоциду ми можемо поділитися цікавими рішеннями щодо екологічних проблем. Зокрема, ми випустили число London Ukrainian Review присвячене саме цим питанням. Або ж, як у випадку з Лесею Українкою, ми показуємо, як українська література може бути актуальною для сучасних дискусій про фемінізм чи модернізм.

Ми завжди шукаємо нових шляхів, як зробити Україну релевантною, і це працює. Але важливо пам’ятати, що ми стоїмо на плечах тих, хто займався україністикою до нас. Ідея Інституту, йде ще від Йосифа Сліпого, людини, яка ще в 1970-их вирішила, що варто вкладати час, кошти й зусилля в українські освітні осередки за кордоном. Ця історія нагадує мені про важливість надії, хоча я й маю складні стосунки з цим поняттям.

— Чому складні?

— Надія деколи викликає відчуття, що ти перекладаєш відповідальність чи агентність на щось вище або на когось іншого. Ніби обставини мають вирішитися самі собою. 

— У мене інакше з цим: надія – це коли ти готовий до найгіршого, але сподіваєшся на краще, пропрацював усі ризики й «а що, якщо». І далі вже: ну, здивуйте мене, вигадайте більш драматичний сценарій. І щиро зізнаюся, коли справа йде найкращим шляхом, я просто в це не вірю, а думаю: «Де моя сліпа зона, чого я не бачу?!»

— Марія Тумаркін в інтерв’ю з Олександрою Матвійчук, сказала цікаву річ, що може бути надія без оптимізму. Це, мабуть, моя ситуація, коли я можу надіятись без особливо оптимістичного ставлення, а радше з реалістичною оцінкою.

Надія — це про майбутнє, а я не дуже люблю передбачати майбутнє. Я більше дивлюся в минуле і звідтіля черпаю силу. Я пригадую те, що нам вже було дуже зле не раз і ми вижили. Значить, в нас є ресурс вижити.

Ми знаємо, що для цього потрібно. Я про це говорю в своїй ТЕД лекції: має бути єдність, має бути візія і має бути просто тяжка праця. Ці три елементи завжди нас рятували і вони врятують нас зараз обов’язково, я в цьому впевнена.

Вертаючись до Йосипа Сліпого, він, коли вийшов з ГУЛАГу, вирішив, що на часі піти й заснувати осередки українського життя, яке розцвіте буйним цвітом, коли розвалиться радянський союз. У кінці 1970-х не дуже йшлося про розвал союзу. Але він мав візію посадити те зерно і знати впевнено, що воно проросте. Може не за його життя. Радше за все не за його життя, але обов’язково проросте.

Я собі часто нагадую, що треба садити зерна й плекати їх. Чи ми побачимо, коли вони проростуть, вже не наша справа. Тому Український інститут у Лондоні не почався ані в 2014-му, коли відбувся Майдан і про Україну знову заговорили у світі, ані в 2016-му, коли його зареєстрували як незалежну благодійну організацію. Він насправді почався з того насіння, яке посадив Сліпий. Моє завдання тільки вчасно підливати. 

— І деколи розвертати до сонця. Як змінилася робота та фокус діяльності Українського інституту після початку повномасштабної війни?

— Буквально на другий день після початку повномасштабного вторгнення ми переглянули статистику відвідувань нашого сайту. Вона була на 3,000% вище, ніж за день до того, а команда була така ж сама — дві особи на парт-тайм. 

Це був величезний виклик, і тут наша репутація незалежної організації зіграла нам дуже на руку. Люди хотіли неупередженої, нюансованої інформації. Вони шукали джерело, яке би могло їм розказати, що насправді відбувається, що насправді варто робити, де докладати свої зусилля, як допомогти. Усі хотіли допомогти і всі хотіли тих, хто напряму зв’язаний з Україною.

— Пригадую, я волонтерила кілька разів на лондонських протестах. І люди приходили й питали: «Ви збираєте донати? А кому вони підуть? Червоному Хресту не хочемо, ми хочемо, щоб це був хтось, хто безпосередньо прив’язаний до України. Це маленьке НГО? Супер, ми тоді в ділі!» Цікаво масштабувати це, перекласти на певну феноменологічно-наративну площину. Я думаю, це наш феномен горизонтальності — ця розгалужена структура з маленькими осередками. Якщо хтось випадає з цієї павутини, павутина набудовується, або вона провисає лише в цьому місці, але все решта не припиняє працювати. Так функціонує інтернет, так функціонує український соціум. У перші три дні повномасштабного вторгнення це частково забезпечило нам мілітарний успіх, коли ці всі умовно незалежні добровольчі загони діяли по ситуації, поки росіяни керувалися вказівками одного центру. Ці наші мемні уже «центри прийняття рішень» — це те, що нам дозволило тоді відбитися. Дивишся і розумієш, ось він — недосконалий, але абсолютно дієвий приклад громадянського суспільства. 

— І знову ж таки, воно не виникло ані в 2014-му, ані 2004, ані навіть 1991-му! І тут я теж люблю нагадувати, що наша історична бездержавність, statelessness — це насправді великий актив.

Ми навчилися працювати як мережа, ми навчилися цієї сили саме через відсутність власних державних інституцій.

Звідти черпаємо цю можливість відкласти свої відмінності, співпрацювати разом, використовувати інструменти виживання і успішного будування.

Про те, як змінилася робота Інституту, наведу гарний приклад. Ми незалежна організація і не маємо фінансування від держави — української чи британської, тобто ми покладаємося на відносно малі пожертви від великої кількості людей, які цінують нашу роботу. Й ось на початку повномасштабної війни, ми вирішили призупинити наш фандрайзинг. А це ризиковано. Без фандрейзингу важко не те що планувати на довгострокову перспективу, а навіть програму на рік. Але ми не могли собі дозволити робити фандрейзинг в той час, коли, наприклад, тривала облога Маріуполя, коли треба було забезпечувати якісь дуже базові потреби в Україні.

Я абсолютно переконана і намагаюсь доносити до всіх, що питання культури й освіти — це теж питання безпеки, і що ми опинилися в 2022 році в тій ситуації, у якій опинились, тому що про Україну дуже мало знали у світі.

Якби були розвинуті українські студії, якби український культурний продукт був хоч частково відомий, нас би не недооцінювали так і не казали, що ми впадемо за три дні. Тобто культура і освіта — це однозначно питання безпеки.

І все-таки в 2022 ми з моєю на той час заступницею Марією Монтеґю прийняли рішення призупинити фандрейзинг і направляти потенційні пожертви відразу в Україну на нагальні потреби. І тут ми побачили результат своєї попередньої роботи і роботи попередніх директорів і волонтерів. Люди продовжували нас підтримувати без нашого прохання. Десь приблизно рік нам надходило рівно стільки пожертв, скільки нам треба було, щоб не лише протриматись на плаву, а навіть збільшувати команду — бо вже неможливо було працювати лише вдвох — і розширювати програму.

Тепер у нас є дві людини на повній ставці і троє на неповній — це основна команда. І є чудовий колектив волонтерів, без яких ми би не могли собі дати ради. Із часом ми відновили фандрейзинг, звісно. Та я хотіла розказати цю історію, щоб висловити, наскільки я вдячна тим людям, які цінували нашу роботу, знали про неї і тихо підтримували, розуміючи, що ми мусимо провадити культурну дипломатію, навіть у той час, коли вся увага була на гуманітарних потребах в Україні і допомозі фронту.

— Але культурна дипломатія – це завжди робота за лаштунками. І справа вельми делікатна, хоч здебільшого й не особливо вдячна.   

— Так, той спотлайт, який був спрямований на нас через російську геноцидальну війну, довго не тривав. Історії про Україну домінували в медіа буквально пів року, а потім усе повернулося на свої попередні місця.

Варто зазначити, що ми отримали платформу з жахливих причин, але втримати увагу зможемо лише пропонуючи світові якісний культурний продукт.

Зацікавлення Україною не триватиме тільки через те, що Україна в новинах. Але воно буде зростати, коли все більша аудиторія довідається про якісну українську літературу, кіно, мистецтво тощо.

— Пригадуєш, як у 2022 я нашвидкуруч складала стенд України на Лондонському книжковому ярмарку? Ти, до речі, була однією з перших, хто відгукнувся на мій клич терміново привезти всі нові українські книжки, що маєте, і сама приїхала з двома торбами! Ми тоді непогано вийшли з ситуації — із позиченими книжками, соняхами та тренованими волонтерами. Але відтоді мене дуже турбують дві речі: аби ми припинили грати в перманентний кризовий менеджмент, де є змога, й аби Україна здобула своє місце на культурній мапі без цього постійного лейблу «війна». 

— Я зараз перефразую Наталю Ворожбит, яка на одній з наших подій сказала: «Я хочу, щоб люди пам’ятали, що ми не є воєнними драматургами, ми є просто драматургами, крапка».  Тобто ми можемо взагалі писати про все.

Я також пригадую, як Ґеоргі Ґосподинов, розповідаючи про болгарську літературу, сказав, що в Болгарії люди закохуються, розлучаються і помирають природним шляхом, а отже мають право писати про вічні теми, попри те, що міжнародні читачі часто очікують від болгарських письменників шаблонних історій про репресії, війну, комунізм тощо.

Теж саме і українці: ми мусимо зараз говорити про війну й робимо це дуже добре, хоча світ і не завжди хоче нас чути. Але ми вміємо говорити (писати, робити мистецтво) не лише про війну. 

Проте, щоб у світових галереях, де плануввання триває 3-4 роки, було українське мистецтво, в університетах були програми україністики, а в книгарнях були переклади наших класиків, нам усім, і зокрема українській державі, треба грати в довгу. Навіть у той час, коли більшість зусиль йдуть на виживання тут-і-зараз. 

— Не втомлююся цитувати Сашка Михеда, який на минулорічному Львівському форумі видавців сказав, що наш горизонт планування — 20 секунд. Це час, коли оновлюється мапа бомбардувань. Але нам треба зустрітися десь посередині…

— Тут таки йдеться про пріоритети. Доки держава не побачить культурну дипломатію чи освіту як питання безпеки, доти серйозних змін не буде. А мені дуже хочеться, щоб пріоритети змінилися, і щоб було усвідомлення, що нас мають знати не тільки через те, що росія намагається знищити нас як країну, а й через те, що ми є скарбницею історії та досвіду, який є релевантним і навіть необхідним, зокрема для виживання демократичного світу.

Фото Тараса Тарасова

Оцей горизонт безпекового планування має бути на покоління вперед, а не на наступні пів року, чи два місяці, чи — ще краще – два тижні. Часто я отримую емейли: «Ми привозимо виставку,  допоможіть нам знайти залу…» — і презентація відбувається через два тижні.

Я розумію об’єктивні обставини, які перешкоджають належному плануванню, особливо, якщо йдеться про низові ініціативи, але принаймні на державному рівні такі практики варто змінювати якнайшвидше.

— Які унікальні культурні елементи або досягнення могли б стати символами України на міжнародній арені, окрім образу «незламних воїнів» чи «відважних козаків»? Що, на Твою думку, могло б ефективно представляти багатогранність української культури та ідентичності у світі?

— «Відважні козаки» – це, до речі, теж проблемний імідж. Він не свідчить про обізнаність з нашою історією, а радше про її романтизацію. Це обставини неоімперського насильства змушують українців бути відважними й незламними знову і знову, щоб зберігати волю й незалежність. Ми є відважними, бо в нас немає іншого вибору. 

Для мене оцим брендом України є громадянське суспільство. Звідти наша сила і винахідливість, історично і зараз. Оця от «network nation». У контексті кризи демократії у світі Україна може бути прикладом, як об’єднуватися в ефективне громадянське суспільство. Ми – чемпіони винахідливості й витримки за дуже несприятливих обставин. 

— Та як вибудувати паритетність відносин? Як досягти того, щоб з нами говорили як з партнерами? Яким чином зробити так, аби «Британіка» зрештою перестала оглядатися на росію й викреслила «Київську Русь» зі статті про історію російської державності?

— Я розділяю твоє роздратування повільним темпом змін, бо сама така нетерпляча і знаю, що ми як нація дуже нетерплячі. І це знову ж таки тому, що в нас ніколи не було часу на спокійну розбудову. Ми завжди все мусили робити бігом, бо в нас можуть відібрати цю можливість. 

Але слід пам’ятати, що зміни таки є. І собі треба нагадувати, що вже багато зроблено і що, на жаль, нічого не робиться за один день. У мене немає іншого рецепту, окрім наполегливості. А наполегливість може бути ефективною тільки в єдності. Ось ми з тобою пройшли повне коло і повернулися до єдності.

— А розкажи, які на теперішній час основні пріоритети в діяльності Українського інституту?

— Наша діяльність охоплює три ключові напрямки: публічні заходи та дискусії, освітні курси та довготривалі проєкти.

Фото Даші Тендітної

Ми прагнемо організовувати публічні події в партнерстві з провідними культурними організаціями. Це дозволяє нам охопити ширшу аудиторію та налагодити діалог. Наша мета — обговорювати Україну в контексті міжнародного досвіду, обмінюватися найкращими практиками та знаходити спільні рішення. Один з найуспішніших прикладів такої співпраці — панельна дискусія про екоцид з Royal Society of Arts, яка привернула увагу людей, зацікавлених в екологічних питаннях, та представила Україну як важливого гравця в цій сфері.

Ми пропонуємо курси з української історії, літератури, культури, а також нещодавно запровадили курси з кіно. У нас від започаткування Інституту є школа української мови. Після початку повномасштабної війни кількість студентів значно зросла і продовжує триматися на високому рівні. Зараз у нас щороку понад 200 студентів з української мови, серед яких є й люди з українським корінням, і ті, хто не має українського походження, зокрема славісти, які прагнуть поглибити свої знання про Україну.

Одним із наших ключових довготривалих проєктів є журнал London Ukrainian Review. Ми започаткували його, щоб подолати упередження та брак експертизи щодо України у великих виданнях. Журнал виріс до партнерства трьох інституцій: наш Інститут, Institute for Human Sciences (IWM) та Academic Studies Press. Це видання, де автор(к)и, які є експерт(к)ами у своїх галузях, пишуть доступно про складні теми.

Ми зосереджуємо програмну увагу на кількох ключових темах: правосуддя в час війни, екологія та імперська спадщина. Ці теми дозволяють нам вести діалог з британськими та міжнародними партнерами, з позиції людей, які мають досвід і знання корисні для вирішення цих глобальних питань. Наша головна мета залишається незмінною — підсилення голосів з України та представлення українського досвіду на міжнародній арені.

— Яка твоя мрія для Українського інституту у Лондоні?

— Я б хотіла прийти такою старшою бабусею до Інституту, який буде у власному красивому будинку, де буде гарний виставковий зал і кінотеатр, кілька зручних аудиторій для викладання україністики, а ще обов’язково кав’ярня і бар. І я б хотіла знати, що цей Український інститут — тут назавжди. Що наступні покоління зможуть сюди приходити, бо це місце, яке об’єднує не тільки українців і українок різних хвиль еміграції, але просто людей, які цікавляться новими свіжими ідеями. 

— Ти історикиня, в історичній перспективі це станеться за якусь мить! 

— Цілком з тобою погоджуюся. Та щоб воно відбулося за мить, нам усім треба докладати великі зусилля до цього просто зараз. Аби на схилі літ ми з тобою могли приходити до Інституту й насолоджуватися ним. І, звісно, нарікати на якісь милі дрібнички. 

— Ми бурчатимемо про те, що ще не дійшов позавчорашній переклад якоїсь гарної книжки, що голограму Жадана не оновлено й питимемо найкраще українське вино!

— Гарне українське вино і голограма Жадана… Олю, нехай це буде наша спільна мрія! Так вона буде ще міцнішою й обов’язково втілиться!

Читайте також: Віталій Чернецький: що нам треба робити – це будувати коаліції однодумців