Підпільна спільнота: як у Краматорську проводять літвечори

Місто Краматорськ зараз на слуху у всіх українців. Це населений пункт, який розташований надзвичайно близько до лінії фронту, тому, зі зрозумілих причин, згадки про нього у новинних стрічках стали для нас вже давно звичними. Але це не значить, що у місті більше нічого не відбувається. Запит на культурне життя є скрізь, і тим більше у таких місцях як Краматорськ, де також є публіка, що хоче бачити письменників, митців й загалом залучатися до творчих процесів.

Письменник і військовослужбовець Федір Рудий розповідає, як він разом зі своїми побратимами задовільняв культурі запити мешканців Краматорська, а також митців-військових, організувавши у місті низку подій.

Потреба бути залученим у культуру

Ідея провести літературник на Донеччині з’явилася ще минулого року, коли ми з Сергієм Рубніковичем пили каву в Крамі. Як зазвичай, говорили про поезію, і зокрема, про те, що авторам-військовим дуже не вистачає можливості долучатися до культурного і літературного життя. Фестивалі, читання, презентації книг – все це проходить на безпечній відстані від лінії бойового зіткнення: у Києві, Львові, Одесі. Найближче хіба Харків, але як бути тим, хто на Донбасі і не має можливості поїхати на цікавий захід зі зрозумілих причин? Єдиний варіант – відпустка, але її важко «підігнати» на конкретний час, та й та дрібка днів наскільки цінна, часу так мало, що відривати його від сім’ї й рідних не маєш морального права. А для творчих людей дуже важливо хоч інколи бувати на мистецьких подіях, обмінюватися енергією, надихатися творчістю інших. 

.Треба зібрати якось своїх. – вирішили тоді. – А Краматорськ – ідеальне місце.

На той час більшість військових поетів та поетес вже знали одне одного, навіть якщо не бачилися наживо. І це була прекрасна нагода зібрати їх в одному місці, ще й на Донеччині. Але так вибрати час, щоб вийшло у всіх, виявилось нереально.  Тому після кількох спроб ця ідея була відкладена на невизначений час.

Але нещодавно (наприкінці жовтня 2025-го), теж за чашкою кави, я поділився цією концепцією з військовим і волонтером Сергієм Гнезділовим, і виявилось, що він теж давно планував почати проводити у Крамі культурні зустрічі. Він мав неоціненний досвід організації «Виделкафесту», найбільшого культурного фестивалю Півдня України. Але не було чіткого розуміння, що саме і як саме робити тут. Все ж після обговорення ми визначилися з форматом і запланували захід. А далі все відбувалося швидко: створили чат у WhatsApp для своїх, домовилися з місцем проведення, вигадали назву і логотип.

Ідея мені прийшла проста: використати відому на Донеччині (та й загалом, в Україні) абревіатуру Новокраматорського машинобудівного заводу – НКМЗ. Але перефразувати як Неформальні Краматорські Мистецькі Зустрічі.

Сергій підібрав шрифт і створив дизайн назви.

Першу зустріч запланували на п’ятницю, 7 листопада. Місце та час не афішували публічно, задля безпеки, а лише повідомили у чаті спільноти. Але й для своїх локація стала сюрпризом, бо ми зустрілися групами окремо у різних частинах міста і вже звідти йшли до точки. Гостей і учасників виявилося навіть більше, ніж ми могли уявити. Військові з різних бригад, волонтери, місцеве медіа і навіть двоє іноземних журналістів, які саме були в місті. 

Від мілітарної поезії до музики

Основу вечора мали скласти читання мілітарної поезії, але також вдалося залучити кількох військовослужбовців, які до армії професійно займалися музикою. Наприклад, бандурист Володимир Вікарчук, що з гуртом «Шпилясті кобзарі» об’їздив пів світу, Микола Білик, колишній соліст Запорізької обласної філармонії й лідер гурту «Все поруч», Микола Король та ще дехто з наших друзів. Почати вирішили з музики, і це знаково, що один з головних символів української культури – бандура, звучить тут, на Донеччині. В козацькому краю. І саме зараз, коли припинилося залізничне сполучення з Краматорськом, не припиняється духовне єднання. Лунає українська пісня, українське слово. І можливо, це не «Земля поетів», але саме тут, на цій землі, поети виборюють право українській поезії бути. І саме тут кожне слово має найвищу ціну.

На жаль, не всі змогли приїхати, тож тексти Сергія Рубніковича, Василя Духновського та Макса Грабовського звучали у відеозаписі. Наживо читали Олександр Лисак з 54 ОМБр, Мар’ян Берездецький з 49 ОШБ «Карпатська Січ», Костянтин Рахманюк з 56-ї, а також Поліна Коваленко, яка служить у Краматорську.

Я декламував свій вірш «Відлік. Гра в класики», який присвячений загиблим побратимам і який за кілька днів до того збільшився ще на одне ім’я. Кожен міг почитати власні поезії, тож крім запланованих, ми почули ще кількох поетів і поетес, як військових, так і цивільних. 

Яскравою крапкою вечора стало виконання пісень з різних куточків України, де майже всі присутні співали «Україну» Петриненка, «Пісня буде поміж нас», «Цей сон», «Я не здамся без бою…» та інші легендарні композиції. Приємно було розуміти, що цей захід не лише познайомив і об’єднав багатьох творчих людей, а й дав кожному потужний заряд натхнення та енергії.

Творчий осередок, а не подія на один вечір

У нас не було на меті провести одну подію. Хотілося створити осередок, де б такі зустрічі можна було проводити постійно. І не лише з поезією та музикою. Де б з часом люди почали збиратися без участі організаторів, бо в кожного з нас свій графік, і не часто наші вільні дні збігаються. 

Ідеальним форматом для щотижневих зустрічей став кінопоказ актуальних українських фільмів з обговоренням та поетична частина наприкінці. Проєктор та екран в нас були, підписка на Megogo і Takflix теж.

І першою стрічкою, яку переглянули на НКМЗ, стала «Ля Полісіада» Філіпа Сотниченка. Потім були «Куба й Аляска» Єгора Троянського, «Будинок “Слово”» Тараса Томенка та «Друге дихання» Марії Кондракової. Зазвичай глядачів збиралося небагато, тож зустрічі стали справді неформальними й теплими. Наприкінці читали вірші, слухали живу музику. Одного разу не вдалося вирватись зі служби кільком постійним учасникам, а наявною невеликою компанією просто поїхали дивитися фільм на хаті у режимі квартирника.

А якось випадково на показ фільму потрапив Дмитро з 5-ї штурмової. Йшов повз, зацікавився. Виявилось, він барабанщик. І того ж вечора вже грав на кахоні разом з хлопцями «Києве мій…» та «Чорні черешні». Без репетицій, відразу.

Приємно бачити радісний блиск в очах, коли людина має змогу хоч трохи доторкнутися до свого призабутого захоплення.

Тепер він активний учасник спільноти, ходить на всі зустрічі.

Віталій Журак прийшов, бо почув про нас від спільних знайомих. Він почав писати вірші в окопах і ще вчиться відчувати слово, але має великий потенціал. Хотілося б відкривати більше таких авторів, допомагати їм, підтримувати. 

Одним з найяскравіших вийшов творчий вечір музиканта, поета і письменника, в/с 100 ОМБр Миколи Більшевича з позивним «Бард». Лауреат другої премії «Червона Рута» та ще багатьох музичних конкурсів, він своїми піснями може розчулити навіть зашкарублі солдатські душі. Про Бахмут і загиблих побратимів, кохання та дім – це була майже чиста поезія під гітару. Доповнили атмосферу і ліричні авторські композиції Миколи Білика.

Підпільна спільнота

Також на цю зустріч вдалося вирватись з Харківщини ідейному співзасновнику НКМЗ, моєму побратиму, а тепер вже й куму, Сергію Рубніковичу. Мені було особливо важливо, щоб його тексти прозвучали тут. У ті дні активно лунав ледь не ультиматум американського президента про здачу Донбасу. Ми навіть жартували, що можливо, наступної можливості зустрітись у Краматорську може й не випасти. Але ця земля була і буде нашою, вона просякнута українською історією, культурою та кров’ю її захисників. Саме зараз найкращі з нас тут, і те, що зараз в окопах продовжує творитися українське мистецтво, – лише це підтверджує.

Тішусь, що з кожним заходом про НКМЗ дізнається все більше людей. Ми додаємо їх в чат, і навіть якщо немає змоги приїхати, всі спілкуються, підтримують одне одного, діляться наболілим. Після зустрічей приємно чути від учасників і глядачів, що «давно не вистачало тут такого», «треба було раніше почати». Це мотивує і дає розуміння, що все ми робимо правильно. Як я вже казав, військові автори і авторки – це одна велика родина. Сподіваюсь в майбутньому, на одній із зустрічей вийде зібрати їх усіх.

Можливо, це початок великого мілітарного культурного фестивалю на Донеччині, читань, які регулярно будуть проходити навіть коли війна закінчиться.

Хотілося б спробувати заснувати і конкурс військової поезії та допомагати авторам-ветеранам розвиватися. Особливо початківцям, хто не має літературного бекграунду, але відчуває потребу описати свій досвід та емоції. Таких насправді дуже багато і ця війна, попри весь біль, руйнування і втрати дає також величезний поштовх нашій літературі та мистецтву.

Але все це буде потім, якщо це «потім» настане. А зараз це просто затишна підпільна спільнота, де можна прийти послухати наживо українську музику, почути вірші та прочитати власні, переглянути фільм та навіть просто поговорити та обмінятися енергією. Місце, де поруч свої. 

Читайте також: Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації