Пішов із життя історик дисидентського руху Василь Овсієнко

У віці 75 років помер український правозахисник, історик дисидентського руху, член Української Гельсінської Групи Василь Овсієнко. Про це на своїй фейсбук-сторінці повідомив Вахтанг Кіпіані.

«Останні роки пан Василь хворів. На цьому тижні ми обговорювали з його племінниками переведення в краще місце для реабілітації та лікування. Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони», — розповів Кіпіані.

Василь Овсієнко — дисидент, правозахисник, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи (УГГ), політв’язень радянських концтаборів, співробітник Харківської правозахисної групи. Автор дослідження «Світло людей: Мемуари та публіцистика», котре увійшло до переліку 100 найкращих книжок з історії, виданих в часи незалежності, (за версією Вахтанга Кіпіані) та стало фіналістом номінації «Публіцистика, журналістика» Шевченківської премії 2020 року. Лавреат премії імені Василя Стуса за публіцистику та премії ім. Івана Огієнка в номінації «Громадська діяльність».

Народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки Житомирської області. Після закінчення школи працював у колгоспі 1967 року став літературним працівником районної газети в селі. Народичі Житомирської обл. У 1967—1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Навесні 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. 1972 року допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник» і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в селі Ташань Київської області, де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 5 березня 1973 р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 р., разом із Пронюком і Лісовим, засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

У мордовських таборах ЖХ-385/19 (село Лісне Теньгушевського р-ну Мордовської АРСР) і 17-А (село. Озерне Зубово-Полянського району) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв’язки з політв’язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана УГГ.

У вересні 1977 р. попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 р. Подав 7 січня 1978 р. заяву з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».

18 листопада 1978 р. був затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня 1978 р. порушили кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору.

7-8 лютого 1979 р. засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.). Під час ув’язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.

9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23—26 серпня 1981 р.

Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 8 грудня 1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.

У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 р. обраний головою Житомирської філії УГС. У листопаді 1989 р. — учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. 30 квітня 1990 р. призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 до 29 квітня 2001 — заступник голови Республіканської християнської партії.

З червня 1998 р. — координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнював електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв’ю колишніх політв’язнів.

Був співголовою Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 р. організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.

Як відомо, у квітні 2023 року пішов з життя історик і джерелознавець Сергій Білокінь.

Читайте також: Самвидав в Україні: 20 запитань, що пояснюють процес, контекст і безстрашність

Чільне фото: Вікіпедія/ВО Свобода