Повернення Томаса Манна – як Павел Павліковський говорить про повоєнну Німеччину

У новому фільмі оскароносний режисер «Іди» та «Холодної війни» Павел Павліковський відтворює поїздку нобелівського лауреата Томаса Манна до повоєнної Німеччини. Разом із донькою письменник повертається до країни, яку залишив після приходу нацистів до влади. І поки батько намагається відновити зв’язок із німецькою культурою, Еріка бачить, як люди, причетні до колишнього режиму, знову займають своє місце в суспільстві. Розбираємось, що в стрічці правда, а де – вигадка, як змінювались політичні погляди Томаса Манна і чому питання про відповідальність культури сьогодні звучить особливо гостро.

Подивитися фільм можна в межах фестивалю «Нове німецьке кіно», який зараз триває у Києві.

Від реальної поїздки до кіносценарію

24 липня 1949 року Томас Манн прибув до Франкфурта. На вокзалі його зустрічали представники міської влади. Це був його перший візит до Німеччини за шістнадцять років: у 1933-му, після приходу Гітлера до влади, Манн залишив країну й більше не повертався до неї до завершення війни. Наступного дня він виступив у франкфуртській Паульскірхе з промовою до 200-річчя від дня народження Йоганна Вольфґанґа Ґете. У ній Манн пояснив, що його візит стосується всієї Німеччини, незалежно від окупаційних зон. Після Франкфурта Манн вирушив до Веймара, де на нього чекали нові урочистості та відзнаки.

Франкфурт і Веймар представляли дві різні окупаційні зони: американську та радянську відповідно. Тож поїздка Манна мала й символічне значення. У 1949 році, коли Німеччина наближалася до остаточного політичного розділення, обидві частини країни прагнули пов’язати власне майбутнє з її культурною спадщиною. Про маршрут письменника та обставини візиту докладно розповідають історична хроніка Інституту міської історії Франкфурта і дослідження Федерального центру політичної освіти Німеччини.

Поїздка Манна стала основою нового фільму Павела Павліковського «Батьківщина». Втім режисер змінює одну важливу обставину реальної історії і замість дружини письменника його супутницею стає донька Еріка (Сандра Гюллер). Томас (Ганс Цішлер) хоче говорити про літературу й культурну спадщину Німеччини, тоді як Еріка бачить, як колишні прибічники нацистського режиму повертаються до суспільного життя.

Кому «належить» Томас Манн

Коли Манн повернувся до Німеччини влітку 1949 року, країна вже рухалася до політичного розділення. Федеративна Республіка Німеччина була проголошена в травні, а створення Німецької Демократичної Республіки очікувалося восени. Обидві держави потребували культурних постатей, які могли б підтвердити їхній зв’язок із німецькою історією.

Манн, однак, не хотів ставати представником жодної з політичних систем. У Франкфурті він наголосив, що приїхав до всієї Німеччини. Його позиція викликала неоднозначну реакцію: частина західнонімецької публіки недовірливо ставилася до письменника, який роками жив за кордоном і критикував суспільство, що допустило прихід нацистів до влади.

Під час прийому в Західній Німеччині Манн зустрічає представників родини Вагнерів, які прагнуть відновити музичний фестиваль на честь свого знаменитого предка. Еріка, своєю чергою, стикається з колишнім чоловіком — актором Ґуставом Ґрюндґенсом, який мав близькі зв’язки з нацистською владою. Для неї ці зустрічі — нагадування про те, як легко люди з компрометованим минулим знову стають частиною суспільного життя.

В іншій частині маршруту родина потрапляє в радянську окупаційну зону. Тут на Манна чекають офіційні церемонії, промови та спроби продемонструвати культурну відкритість нового устрою. Під час перебування у Східній Німеччині хтось із місцевих мешканців намагається попередити письменника про те, що на території колишнього концтабору Бухенвальд радянська влада облаштувала спеціальний табір для інтернованих.

Під час подорожі радянською окупаційною зоною Манн отримує попередження від місцевого мешканця: на території колишнього концтабору Бухенвальд радянська влада облаштувала табір для інтернованих. Йдеться про Радянський спеціальний табір №2, який відкрили в серпні 1945 року на частині території колишнього концтабору. Він перебував під контролем НКВС і діяв до 1950-го. За даними Меморіалу Бухенвальд, за цей час там утримували близько 28,5 тисячі людей. Серед них були колишні члени НСДАП, а також люди, яких підозрювали в опорі радянській окупаційній владі.

Згадка про спеціальний табір важлива для фільму не лише як історичний факт. Манн повертається до Німеччини, щоб говорити про відповідальність за злочини нацизму, але на території радянської окупаційної зони бачить інші форми державного насильства. Минуле тут не завершилося разом із капітуляцією Німеччини. На цей аспект фільму звертають увагу й іноземні критики. Так, Associated Press розглядає ці епізоди в контексті повоєнного переосмислення нацистського минулого, а Sight and Sound звертає увагу на суперечність між прагненням політичних систем відновити суспільне життя та небажанням повною мірою розібратися з власним минулим.

Від захисника імперії до противника нацизму

До того, як стати одним із найвідоміших німецьких інтелектуалів, які виступили проти нацизму, Томас Манн дотримувався зовсім інших політичних поглядів. Під час Першої світової війни він підтримував Німецьку імперію, а в перші повоєнні роки критично ставився до демократії західного зразка.

Манн народився 1875 року в Любеку. Літературне визнання приніс йому роман «Будденброки», за який 1929 року він отримав Нобелівську премію. Поряд із літературою Манна дедалі більше цікавили питання німецької ідентичності та політичного устрою країни.

Під час Першої світової війни Манн підтримував Німецьку імперію. У 1918 році він опублікував «Роздуми аполітичного» – есе, у якому захищав імперську політичну традицію та протиставляв німецьку культуру західному демократичному розумінню суспільства. Книжка була також полемічною відповіддю старшому братові Генріху Манну, який дотримувався антивоєнних поглядів. Політичні суперечки між братами переросли в тривалий особистий конфлікт.

Після поразки Німеччини Манн поступово переглянув свої погляди. У жовтні 1922 року в Берліні він виступив із лекцією «Про німецьку республіку», відкрито підтримавши Веймарську республіку та демократичний устрій. Серед причин цієї зміни були політичне насильство в країні й убивство міністра закордонних справ Вальтера Ратенау представниками праворадикальної організації. А 1930 року, коли підтримка нацистської партії зростала, Манн виголосив «Заклик до розуму» – виступ із застереженням проти націонал-соціалізму. Докладніше про зміну його поглядів розповідає Німецький історичний музей. Матеріали про виступи Манна на захист демократії також зберігає Федеральний архів Німеччини.

У лютому 1933 року Манн перебував за кордоном із лекційною поїздкою. Спочатку родина оселилася у Швейцарії, а 1938 року письменник переїхав до Сполучених Штатів. У грудні 1936-го нацистська влада позбавила його німецького громадянства, натомість у 1944 році отримав американське.

Еміграція не означала для Манна відмови від розмови з німецькою аудиторією. Від жовтня 1940 року він щомісяця записував радіозвернення, які BBC транслювала до Німеччини. У них письменник говорив про переслідування, війну, злочини нацистського режиму та відповідальність німців. За даними видавництва S. Fischer Verlag, ці передачі виходили до 1945 року.

Після війни Манн наполягав на відповідальності німецького суспільства за злочини нацистського режиму. Така позиція викликала спротив серед частини письменників, які залишалися в Німеччині за часів Гітлера. У 1945 році Манн опублікував есе Warum ich nicht nach Deutschland zurückgehe («Чому я не повертаюся до Німеччини»), у якому пояснив, чому не вважає можливим повернення до повоєнного німецького суспільства.

Ця зміна політичних поглядів важлива для розуміння Манна у фільмі Павліковського. Перед глядачем не людина, яка завжди мала однозначну позицію щодо німецької історії, а письменник, якому самому довелося переглядати власні переконання. Еріка знає про цей шлях батька, але не поділяє його готовності знову шукати спільну мову з людьми, які залишилися в Німеччині.

Донька Манна – особистий критик

Еріка Манн була самостійною учасницею антинацистського руху. Акторка, письменниця та журналістка, вона ще до еміграції відкрито виступала проти націонал-соціалізму. У січні 1933 року Еріка разом із братом Клаусом, акторкою Терезе Ґізе та музикантом заснувала в Мюнхені політичне кабаре Die Pfeffermühle («Млинок для перцю»). Вона писала більшість текстів і сама виходила на сцену. Після еміграції колектив продовжив роботу в Цюриху, де виступи стали одним зі способів протидії нацистській пропаганді.

Еріка впливала й на політичні погляди батька. Німецький історичний музей відзначає її роль у формуванні позиції Томаса Манна, зокрема під час підготовки його публічної заяви 1936 року на підтримку німецьких письменників у вигнанні.

У фільмі Еріка супроводжує батька й постійно вступає з ним у суперечки. Вона не розуміє його бажання говорити про культуру з людьми, чия репутація пов’язана з нацистським минулим. Для неї такі зустрічі несуть ризик забути, чому їхня родина колись залишила Німеччину.

У фільмі з’являється і Клаус Манн (Авґуст Діль), брат Еріки. На початку стрічки він телефонує сестрі й говорить про спустошення та втрату віри в літературу. У реальності Клаус помер 21 травня 1949 року – за два місяці до повернення батька до Франкфурта. Павліковський змінює хронологію подій і вводить брата в історію подорожі, додаючи до неї ще одну лінію родинної втрати.

У рецензії The Guardian Пітер Бредшоу звертає увагу на складні стосунки Еріки з батьком. Вона роками залишається поруч із ним, але його публічна репутація часто виявляється важливішою за потреби родини. Сандра Гюллер грає Еріку стримано – її роздратування й незгода з батьком проявляються передусім у діалогах і реакціях на його рішення.

Як говорити про культуру після злочинів держави 

Назва Fatherland відсилає і до батьківщини, і до образу батька. У фільмі ці значення переплітаються. Томас Манн намагається повернутися до країни, яку досі вважає своєю. Для Еріки ж це місце, звідки їхня родина була змушена виїхати. Їхня подорож стає спробою розібратися у власних стосунках.

Через суперечки батька й доньки Павліковський повертається до питання, яке не втратило актуальності й після завершення війни: хто представляє національну культуру і чи можна говорити про її досягнення, не згадуючи злочинів держави? У повоєнній Німеччині Томас Манн мав усі підстави претендувати на роль культурного представника країни, маючи Нобелівську премію, міжнародне визнання та висловлюючи відкриту опозицію до нацизму. Проте його виступи не дозволяли слухачам обмежитися розмовами про літературу. Манн постійно повертався до відповідальності німців за злочини режиму.

У стосунках із донькою ця суперечність проявляється особливо виразно. Манн здатен говорити про провину цілого суспільства, але не завжди помічає, як його власне прагнення до діалогу сприймає людина, яка пережила вигнання разом із ним. Еріка визнає значення батькової літературної та політичної спадщини, втім не готова приймати його спосіб примирення з минулим.

Інтерес Павліковського до цієї історії пов’язаний і з його власним досвідом. В інтерв’ю The Jewish Chronicle режисер розповідає, що сучасний світ іноді здається йому науковою фантастикою, тоді як минуле він краще розуміє через досвід покоління своїх батьків. Саме тому 1949 рік став для нього важливим періодом: це час, коли люди вже намагаються повернутися до звичного життя, хоча наслідки війни продовжують визначати їхні стосунки та рішення.

Український контекст робить цю історію особливо гострою. Питання про те, чи можна відокремити культурну спадщину від політичної відповідальності, для нас давно перестало бути теоретичним. Тим не менш у Павліковського теж немає простих відповідей на це. Він показує, як складно говорити про культуру країни, якщо її історія нерозривно пов’язана зі злочинами, а її представники по-різному пам’ятають минуле. І, мабуть, найважливіше питання стрічки полягає в тому, що саме людина знаходить на батьківщині після повернення.

Читайте також: 7 особливих книжок від Христини Соловій – Томас Манн, В. Домонтович та інші