Що треба знати про премію імені Василя Стуса — 5 найважливіших фактів

9 вересня стане відомо, хто отримає Премію імені Василя Стуса за 2026 рік. Нагородження можна буде подивитися на YouTube-каналах «Еспресо» та PEN Ukraine, а також на їхніх Facebook- сторінках. Заснована ще 1989 року, ця відзнака пережила зміну епох, організаторів і самої української культурної сцени, але зберегла головний принцип — поєднання культурного внеску зі стійкою громадянською позицією. Напередодні нового вручення розповідаємо про 5 головних, на нашу думку, фактів про Премію Стуса.

Культура плюс громадська активність

Премію імені Василя Стуса присуджують діячам і діячкам культури, які при цьому втілюють чітку громадянську позицію. Що вельми актуально для теперішніх реалій російської агресії. Але також цілком логічно в контексті постаті Василя Стуса. Тут можна згадати деякі трансформації його образу в українському інформаційному та культурному просторі. Якщо у 2000-ні та певною мірою 2010-ті роки яскравою була тенденція акцентувати насамперед Стуса-поета, Стуса-естета, то пізніше «центр ваги» великою мірою повернувся до Стуса-дисидента, громадянина, борця, котрим він — будьмо справедливі — послідовно залишався і в значній частині віршів. Принагідно: в нещодавно оприлюдненому першому томі повного зібрання творів можна спостерігати генезу такої естетично-громадянської конвергенції в ранніх поезіях Василя Стуса.

Це поєднання естетичного й громадянського добре видно і в ранніх листах Стуса. У листі до Андрія Малишка від 1962 року, пишучи про русифікацію Донеччини, він формулював власну відповідальність так: «…чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією».

Тяглість: від пізньої «Перебудови» до російсько-української війни.

З премією Василя Стуса відбулася цікава історична річ — вона з’явилася 1989 року (засновники — Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції під орудою Євгена Сверстюка) та продовжує вручатись уже кілька десятиліть поспіль, у новому столітті, в новій державі, в до невпізнання інших культурних та суспільних умовах. Коли премія з’явилася, Василя Стуса ще навіть не було перепоховано в Україні: його прах разом із прахом Юрія Литвина та Олекси Тихого перенесли на Байкове кладовище лише 19 листопада 1989 року. На першому врученні у Львові серед відзначених були Іван Світличний, Опанас Заливаха, режисер Володимир Кучинський та колектив Українського молодіжного театру. В архівному інтерв’ю Євген Сверстюк згадував, що представники обласного управління культури й КДБ погрожували акторам театру та вимагали відмовитися від премії. Тож у пізньорадянському контексті сама ця нагорода була водночас і культурною відзнакою, і виразним громадянським жестом.

Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції

До 2016 року премію традиційно вручали 14 січня — у День святого Василя. Від 2016 року нею опікуються Український ПЕН, KMBS та «Дух і Літера» (цьогоріч премію підтримує Фундація «Множина»). Тоді ж традицію суттєво інституціоналізували: створили журі, положення про премію та окрему відзнаку. Після смерті Євгена Сверстюка 2014 року постало питання, як продовжити започатковану ним традицію. Леонід Фінберг згадував, що саме тоді опіку над премією перебрали Український ПЕН разом із «Духом і Літерою» та KMBS. Мирослав Маринович пояснював і сам сенс цієї тяглості через Стусову обіцянку «Народе мій, до тебе я ще верну»: для Сверстюка було важливо раз по раз повертати Василя Стуса в український культурний і громадський простір. Тож не дивно, які різноманітні постаті були удостоєні цієї відзнаки: від самобутньої неомодерністичної поетки Раїси Лишої в 1990 році до поп-співачки Руслани Лижичко у 2014-му та визначної музейної активістки Тетяни Пилипчук у 2024-му. А втім, переглядаючи списки лауреатів, маєш чітке відчуття, що загалом вони належать не до одного «сегменту», але до одного виміру української культури і спільноти, що й забезпечує тяглість.

Премія, що поєднує дуже різні сфери

Поміж лауреатів і лауреаток премії імені Василя Стуса — представники дуже розмаїтих сфер діяльності. Тут і акторка Галина Стефанова, і музикант Тарас Компаніченко, і видавець, культуртрегер Осип Зінкевич, і поетка, мемуаристка Ірина Жиленко, і дисидент радянських часів Микола Плахотнюк, і церковний діяч, науковець Борис Ґудзяк, і публіцист, письменник Віталій Портніков. А минулого року премію одержав американський історик Тімоті Снайдер, який послідовно на міжнародному рівні нагадує про Україну та про цілий регіон Центрально-Східної Європи.

Тімоті Снайдер на врученні премії

Цей приклад показує ще одну особливість премії: положення не встановлює вимоги щодо місця проживання лауреата, а випадок Снайдера засвідчує, що коло відзначених не обмежується громадянами України. Водночас премію присуджують лише прижиттєво.

Популярність, що не опирається лише на ім’я Стуса

Мабуть, непросто, перебуваючи в журі будь-якої премії, обрати, хто з-поміж претендентів, як у старому анекдоті, «красивий», а хто «розумний». Мова в конкретному випадку не тільки про баланс між культурою і громадянською позицією (ця напруга закладена самою ідеєю премії). А й про увагу до постатей популярніших vs до тих, хто працює у вужчих сферах і аудиторіях, але впливає на саму структуру і матерію інформаційного поля. Певно, тому журі Премії імені Василя Стуса вручало свою відзнаку то більш «нішевим» діячам та діячкам, то людям значно популярнішим.

Ось письменник Григорій Гусейнов, людина, зовсім не зосереджена на медійній популярності. Але, крім власної творчості, багато років саме він видавав, мабуть, останній товстий літературний журнал України, що, звісно, багато важив для української літератури. Заснував премію «Глодоський скарб». Займався безпосередньо культурою Криворіжжя. Або Євген Захаров, який десятиліттями на чолі Харківської правозахисної групи займається послідовним захистом прав людини, через що часто виявляється «незручним» для того чи іншого політичного порядку денного.

Василь Стус

Чи визначний культуролог Тарас Возняк — часопис «Ї» під його орудою вплинув, мабуть, не на одне інтелектуальне покоління. А без праці Олександри Коваль годі уявити книжкову, літературну інфраструктуру країни. З іншого боку, очевидний внесок і в поп-культуру, і в становлення громадянського суспільства таких лауреатів, як Святослав Вакарчук або Олександр Положинський. Чи Сергій Жадан, який розпочинав як автор, у певному сенсі контркультурний, а сьогодні належить до найбільш впізнаваних діячів української культури та активно працює і в громадській сфері. Ще один показовий випадок — правозахисниця Олександра Матвійчук, яка отримала Премію Стуса 2007 року й на той час була наймолодшою лауреаткою в її історії. Значно пізніше очолюваний нею Центр громадянських свобод став співлауреатом Нобелівської премії миру 2022 року. Це хороший приклад того, як Премія Стуса могла помічати важливі для українського суспільства постаті ще до їхнього широкого міжнародного визнання.

Хто з усім цим розбиратиметься

Кандидатів на премію не висувають через відкриту заявку: за три місяці до церемонії кожен член журі пропонує одну кандидатуру з коротким письмовим обґрунтуванням. Далі рейтинговим голосуванням формують довгий список, а лауреата визначають анонімним голосуванням простою більшістю.

Хто ж визначатиме лауреатку чи лауреата Премії імені Василя Стуса у 2026 році? Кому доведеться обрати одну людину там, де хочеться відзначити багатьох? Це — Оля Гнатюк — дослідниця, професорка НаУКМА та Варшавського університету; Юрій Прохасько — есеїст, перекладач; Олександр Саврук — декан KMBS; Елеонора Соловей — літературознавиця; Леонід Фінберг — головний редактор видавництва «Дух і Літера»; Тетяна Пилипчук — директорка Харківського ЛітМузею, організаторка і дослідниця; Тамара Гундорова — літературознавиця, культурологиня; Мирослава Барчук — журналістка, телеведуча. А очолює Капітулу премії президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко. За положенням до складу журі щороку входять президент Українського ПЕН та лауреат Премії імені Василя Стуса за попередній рік. Тетяна Пилипчук у цьогорічному складі журі — також колишня лауреатка: премію вона отримала 2024 року.

Варто сказати, що вести церемонію нагородження будуть літературознавиця, культурна менеджерка і ведуча подкасту «Деколонізаторки» від Суспільне Культура Валентина Сотникова та ведучий Радіо Культура, скрипаль капели «ДваТри», засновник фестивалю «РУХ» Захар Давиденко. Артдиректор премії — режисер і оператор Дмитро Стогнієнко.

Отож — чекаємо на підсумки.

Читайте також: Збирачі скарбів: як працює музей Стуса в Україні