Письменники, перекладачі, художники, філософи: кого забрав від нас 2021-й

2021 рік нарешті завершився, і ми згадуємо, без кого ми проживемо 2022-й. Близько десятка поетів, перекладачів, мовознавців та літературознавців пішли від нас в цей нелегкий рік. Згадуємо, ким вони були й за що їх пам’ятатимемо.

Неля Шейко-Медведєва

На 75-му році життя, 16-го листопада, померла письменниця і драматургиня Неля Шейко-Медведєва.

Володимир Рутківський

Після виснажливої хвороби на 85 році життя помер письменник Володимир Рутківський, автор десятка пригодницьких повістей для дітей і підлітків.

Володимир Григорович мешкав в Одесі й до останніх днів життя писав твори для дітей та опікувався долею Корнейчуковської премії. Мріяв «українізувати» дитячих письменників Одеси й сумлінно з цим працював.

Народився 18 квітня 1937 року на Черкащині. Навчався в Одеському політехнічному інституті. Друкуватися почав 1959 року. Працював на Одеському суперфосфатному заводі, відтак подався в журналістику. Закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького.

У літературі дебютував як поет (у доробку Володимира Рутківського сім поетичних збірок). Утім, письменницьку славу й любов читачів принесли твори для дітей та юнацтва – повісті «Аннушка» (українське видання – «Ганнуся», 2012), «Гості на мітлі», «Бухтик з тихого затону», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга баби-Яги»; повість-легенда «Сторожова застава» (нагадаємо, на початку 2021 року у вільному доступі з’явився фільм «Сторожова застава», знятий за повістю Рутківського), книга нарисів «Земля майстрів», п’єса-казка «Прибульці», книга про німецьку окупацію під час Другої світової війни «Потерчата».

Довгий час твори Володимира Рутківського були недоступні українському читачеві. За радянських часів письменника не раз звинувачували в українському націоналізмі; в Україні відмовлялися видавати його твори, проте перекладені російською приймали до друку у видавництвах Москви. В Україні Рутківський став відомий уже за незалежності. Визнання читачів йому принесла пригодницька трилогія про джур козака Швайки, що побачила світ у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» впродовж 2007–2010 років. Саме за неї письменник у 2012 році отримав Шевченківську премію.

Лауреат численних літературних нагород, у тому числі премій імені Лесі Українки, Миколи Трублаїні, Віктора Близнеця, рейтингу «ЛітАкцент року 2009» (за другу книжку з трилогії «Джури-характерники»), літературної премії «Книга року BBC 2011» (за історичну дилогію «Сині води»), а також Національної премії України імені Тараса Шевченка (2012). На відсотки від грошової частини Шевченківської премії заснував приватну нагороду в царині дитячої літератури «Джури».

Тимур і Олена Литовченки

На 58-му році життя від ускладнень коронавірусу померли українські письменники Тимур і Олена Литовченки (28 жовтня Олена Литовченко і 29 жовтня Тимур Литовченко).

Тимур Литовченко народився 1963 року. За освітою інженер-металург, член Національної спілки письменників України (з 1997 року) та Національної спілки журналістів України (з 2002 року), заступник голови Творчого об’єднання пригодників і фантастів при Київській міській організації НСПУ, керівник клубу любителів фантастики «Чумацький шлях». Інвалід першої групи за захворюваннями опорно-рухового апарату. Автор пригодницьких та історичних романів, детективів. Значну частину книжок написав у співавторстві з дружиною.

У 2007 році став одним зі засновників першого україномовного літературного журналу про  фантастику Український Фантастичний Оглядач (УФО), з моменту заснування й по 2009 рік був його головним редактором. У 2011 році Литовченко написав роман «Пустоцвіт», що став першим у співавторстві з дружиною Оленою Литовченко. Цим романом подружжя Литовченків продовжило висвітлювати події, пов’язані з життям українських гетьманів та козацької старшини, у межах серії «Історія України в романах», яка вийшла у видавництві «Фоліо». Тимур Литовченко − автор і співавтор понад тридцяти книжок і збірок різних жанрів.

Крім того, Тимур Литовченко був неодноразовим лауреатом і номінантом літературних нагород і премій, серед яких «Коронація слова», «Українська книжка року» та інші.

Олена Литовченко народилася 1963 року. Має освіту інженера-металурга. Під час навчання у Київському політехнічному інституті познайомилася з майбутнім чоловіком і співавтором Тимуром Литовченком. Під час навчання публікувала у журналах оповідання різних жанрів.

У співавторстві вони написали такі книжки: «101 рік України», «Книга Пожежі. 1914—1922», «Книга Невиправданих Надій. 1923—1931», «Книга Жахіття. 1932—1938», «Книга Спустошення. 1939—1945», «Кинджал проти шаблі», «Принц України», «Забути неможливо зберегти», «Шалені шахи».

Михайло Барбара

Михайло Барбара помер 11 жовтня у Харкові на 50-му році життя.

Барбара народився 14 листопада 1971 року у Львові. Був співзасновником і вокалістом, автором текстів пісень рок-гурту «Мертвий півень». Вони виконували пісні на вірші Тараса Шевченка, Богдана-Ігоря Антонича, Віктора Неборака, Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Наталії Білоцерківець. У 1992 році Михайла Барбару нагородили премією літературного угруповування Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року».

На початку 2000-их Михайло Барбара працював ведучим на кількох радіостанціях. Під час роботи на «Громадському радіо» озвучував персонажів для аудіокниг Джоан Ролінґ про Гаррі Поттера. Цього року працював над дитячою аудіокнигою Уляни Чуби «Мед і Паштет – фантастичні вітрогони».

Близько двадцяти років був актором харківського театру «Арабески», яким керує його дружина Світлана Олешко. 2013 року у видавництві «Темпора» вийшла збірка п’єс польського письменника Станіслава-Іґнаци Віткевича «Вінт чи бридж − this is the question», яку переклав з польської Михайло Барбара. Частина з них увійшла у репертуар театру «Арабески».

Олександр Кудрявцев

Олександр Кудрявцев помер 9 жовтня на 65 році життя. Він очолив державне спеціалізоване видавництво «Дніпро» у червні 2011 року. До того Олександр Кудрявцев працював в газетах, на профспілковій роботі, на керівних посадах підрозділів Київської міської адміністрації. У 2002-2008 роках працював у структурах Держкомтелерадіо – заступником директора господарчо-будівельної дирекції та віцепрезидентом Національної радіокомпанії України, радником Голови Держкомтелерадіо України на громадських засадах. Деякий час був головою Ради директорів державних видавництв, підпорядкованих Держкомтелерадіо. Крім того, був заступником генерального директора державного підприємства «Інформаційно-видавничий центр Державної податкової адміністрації України».

Олександр Кудрявцев був співзасновником благодійної організації «Бібліофонд Ярослава Мудрого» і входив у Раду Тернопільського земляцтва Києва.

Флоріан Юрʼєв

Після тривалої хвороби пішов з життя український художник, архітектор та мистецтвознавець Флоріан Юрʼєв.

Юр’єв народився 11 серпня 1929-го року у Киренську, Іркутськї області в Росії. Український педагог, художник, архітектор, композитор, мистецтвознавець, науковець, кольорист, майстер-художник скрипкових музичних інструментів, кандидат мистецтвознавства, поет, заслужений працівник культури України та громадський діяч.

Закінчив Іркутське училище мистецтв, Київський художній інститут (графік, 1956), аспірантуру Московського поліграфічного інституту (спеціальність — мистецтвознавство) (1974), докторантуру Львівського поліграфічного інституту імені Івана Федорова (1980).

Як архітектор отримав славу завдяки проєкту столичної «Літаючої тарілки» у Києві – частини будівлі Інституту науково-технічної експертизи та інформації, що розташована на станції метро «Либідська». У жовтні 2020 року «Літаюча тарілка» увійшла до реєстру памʼяток архітектури України.

Юр’єв був автором численних статей і книжок, зокрема найвідоміші з них: «Музика кольору» (Наука і життя.- 1962.- № 1), «Музыка света» (Музыкальная Украина.- 1971.- 107 с.), «Выразительные качества цветной иллюстрации».(АН СРСР.- 1977), «Цвет в искусстве» (Либідь.- 1987) та інших.

Дмитро Чередниченко

20 серпня на 86-ому році життя помер письменник, перекладач і літературознавець Дмитро Чередниченко − письменник, перекладач, літературознавець, мистецтвознавець, педагог, літературний редактор. Член Національної спілки письменників України. Чоловік письменниці, перекладачки, літературної редакторкиГалини Кирпи й батько письменниці, перекладачки та художниці Оляни Рути.

Перекладав з білоруської, латиської, литовської, монгольської, словацької, чеської та російської мов. Автор понад 20 поетичних книжок, збірок віршів, казок, притч, оповідок, повістей для дітей. Автор багатьох педагогічних творів, серед яких тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» (спільно з Галиною Кирпою, 2007).

Автор досліджень про Павла Чубинського, Степана Васильченка, Василя Сухомлинського, Кирила Стеценка, Михайла Кипу, Леоніда Полтаву, Ганну Черінь, Олексу Кобця, рід Симиренків, національну символіку; розвідок про українських та литовських письменників, художників, педагогів, про українсько-литовські літературні взаємини.

Спільно з Галиною Кирпою уклав антологію української діаспори «Листок з вирію» (2001-2002). Друкувався у Литві, Білорусі, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Азербайджані, Монголії, США, Канаді.

Роланд Франко

11 серпня на 90-му році життя помер Роланд Франко − кандидат технічних наук, дипломат, Голова правління Міжнародного фонду Івана Франка, популяризатор творчості письменника. Він народився у 1932 році у Львові. Батько, Тарас Франко − син Івана Франка, мати − Катерина Франко. При хрещенні отримав подвійне ім’я — Роланд-Олександр. Роланд Франко був останнім прямим онуком Івана Франка.

Навчався на нафтовому факультеті Львівського політехнічного інституту, а по переїзді до Києва в 1950 році − на гірничому факультеті Київського політехнічного інституту. На початку 1950-х років Роланда Франка запідозрили (разом з колишніми однокласниками) у створенні підпільної націоналістичної організації, після чого його двічі викликали в МДБ. Від арешту й ув’язнення його врятувало дідове прізвище.

Близько тридцяти років пропрацював на різних посадах у науково-технічних установах УРСР. Автор близько 50 праць у галузі автоматичного регулювання та приладобудування.

У 1993−1996 роках на запрошення Міністерства закордонних справ України працював радником з питань науки в Посольстві України у Великій Британії. Завдяки клопотанням Роланда Франка 1996 році Україна отримала від Британського міністерства закордонних справ науково-дослідну станцію «Фарадей» (нині станція «Академік Вернадський») в Антарктиці.

У 1997 році став заступником Голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, з 2012 — виконувач обов’язків голови Фонду.

З 2015 року − голова правління Міжнародного фонду Івана Франка, де заснував Міжнародну премію імені Івана Франка. Її присуджують за вагомі здобутки та заслуги науковців у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук.

Михайло Прудник

7 серпня на 69 році життя помер письменник Михайло Прудник.

Прудник народився у 1952 році на Сумщині. У 1975 році завершив навчання на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. З 1975 року працював у журналі «Перець» фейлетоністом, на посадах завідувача відділу культури, відповідального секретаря. З 2002 по 2013 роки − головний редактор видання.

З 1987 року був членом Національної спілки письменників України, з 1979 − Спілки журналістів України. Був членом журі Всеукраїнських фестивалів гумору та сатири, постійним учасником Всеукраїнських фестивалів «Вишневі усмішки».

Написав гумористичні книжки: «Що скаже Люся?» (1983), «Дорогоцінна ґуля» (1983), «Репетитор для генія» (1986), «П’єдестал напрокат» (1988), «Бестселер» (1989), «Лауреат всіх премій» (2003). Твори перекладали англійською, російською, болгарською, білоруською, угорською, казахською, татарською мовами.

Став лавреатом літературних премій у галузі сатири і гумору: імені Остапа Вишні, імені Степана Олійника, імені Олександра Ковіньки. У 2013 році переміг у Болгарії на міжнародному гумористичному конкурсі «Алеко».

Роман Хоркавий

19 липня на вісімдесятому році життя помер письменник Роман Хоркавий.

Хоркавий народився 12 серпня 1940 року у Львові. У 1962 році з відзнакою закінчив німецьке відділення факультету іноземних мов Львівського державного університету імені Івана Франка.

Викладав німецьку та англійську мови у середніх та вищих навчальних закладах Львова. У 1967 році його вперше арештували. У 1972 році арештували вдруге з політичних мотивів та звільнили з посади викладача Львівської Політехніки заборонивши офіційно займатися педагогічною і науковою діяльністю. Наприкінці 195о-их почав літературну діяльність: переклади з латинської, німецької, англійської, російської та польської мов. У 1960-их став автором самвидавів під псевдонімом Євген Корда. У його творчому доробку понад 80 творів: драми, вірші, байки, есе, оповідання.

У 1990-их роках був літературним редактором релігійної газети «Вірую», журналу «Світ дитини», головним редактором релігійно-педагогічної газети «Діти Марії», науковим співробітником Львівського обласного науково-методичного Інституту освіти.

З 1993 року Роман Хоркавий був членом Національної Спілки письменників України. У 2016 році отримав премію імені Ірини Калинець за активну участь у громадсько-політичному житті України.

Володимир Моренець

На 69-му році життя помер літературознавець, професор Володимир Моренець.

Моренець народився у Києві в 1953 році в родині літературознавця Пилипа Моренця.

Навчався в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка і у Варшавському університеті. В 1982 завершив аспірантуру в Інституті літератури Національної академії наук України з полоністики, де працював науковим співробітником до 1996 року.

З 1997 року і дотепер був завідувачем кафедри літератури Національного університету «Києво-Могилянська академія». В 1999–2003 роках був деканом Маґістеріуму, віцепрезидентом з навчально-наукових студій Києво-Могилянської академії.

У 1996 році разом з іншими літературознавцями отримав Шевченківську премію за навчальний посібник «Історія української літератури XX століття» у двох книгах.

Володимир Моренець був віцепрезидентом Асоціації українських письменників, членом редколегій журналів «Слово і Час», «Сучасність» (вихід припинили у 2013 році), газети «Література плюс» (виходила у 1998-2001 роках).

Лесь Герасимчук

12 червня ввечері на 76-му році життя помер український письменник, перекладач, культуролог Лесь Герасимчук.

Герасимчук народився у Києві, в 1944 році, був членом Національної спілки письменників України.

Також він заснував і видавав низку галузевих журналів, у котрих також вів англійську частину. Редагував англійські видання низки провідних українських часописів. Протягом двадцяти років співпрацював з Всесоюзним бюро науково-технічного перекладу, був першим головним редактором тижневиків «Влада і політика» та «Президентський вісник».

Переклав з англійської твори Даніеля Дефо, Джека Лондона, Волта Вітмена, Енід блайтон, Елінор Портер, Кондолізи Райс та інших. З української на англійську переклав книжки Арсена Авакова, Марії Вавричин, Артема Шевченка.

У середині 1990-их − на початку 2000-их Герасимчук видав декілька збірок власних поетичних і прозових творів.

Юрій Корбуш

На 56-му році життя помер відомий видавець, директор учбово-видавничого центру «Школяр» Юрій Корбуш.

Корбуш був директором видавництва «Видавець Корбуш». Воно видало «Ілюстровану історію України» Михайла Грушевського, «Історію України-Русі» Миколи Аркаса, «Про українську мову і книгу» Івана Огієнка, «Енеїду» Івана Котляревського, «История запорожских казаков» Дмитра Яворницького, «Державець» Ніколо Макіавеллі та інші книжки.

Михайло Слабошпицький

Сьогодні на 74-му році життя помер відомий український письменник, публіцист, громадський діяч, літературознавець Михайло Слабошпицький.

Слабошпицький народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка Черкаської області. Вищу освіту отримав у Київському університеті (Факультет журналістики), працював на різних посадах у газеті «Літературна Україна», був головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон-XX», директором видавництва «Ярославів Вал».

Слабошпицький був виконавчим директором Ліги українських меценатів, неодноразово входив у журі Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. З 2006 року − секретар ради Національної спілки письменників України.

Михайло Слабошпицький написав понад два десятки книжок різних жанрів і тематики: проза, публіцистика, літературна критика. Серед іншого викоремлюють низку книжок-біографій українських митців, громадських і політичних діячів: «Українські меценати», «Веньямін літературної сім’ї», «Українець, який відмовився бути бідним», «Никифор Дровняк із Криниці», «25 поетів української діаспори». Його роман «Марія Башкирцева» перекладали французькою і російською мовами. Крім того, писав книжки для дітей і юнацтва.

На радіо Слабошпицький вів програми «Екслібрис», «Прем’єра книги», «Нобелівські лауреати», «Літературний профіль».

За більше, ніж сорок років літературної творчості письменник отримав близько десяти нагород. У 2005 році став лавреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман-біографію «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)».

Леонід Кирилаш

29 квітня на 66 році життя помер письменник-мариніст, публіцист, історіограф, дослідник військово-морської історії України, полковник юстиції у відставці та член журі конкурсу «Мателот» Леонід Ількович Кирилаш.

Письменником, публіцистом і істориком військовий юрист Леонід Кирилаш став вже після звільнення в запас з Тихоокеанського флоту. Проголошення незалежності України розбудила в ньому потяг до національної морської історії, якої ще офіційно не існувало. Після тривалих пошуків в різних архівних установах, став одним з перших визнаних флотських істориків та дослідників морських архівів в країнах Європи. Працював за власний кошт, за пенсію. Здійснив серію важливих для історії українського флоту публікацій в газетах «Флот України», «Народна армія», а також в журналі «Морська держава»

Після тривалої роботи у віденських військових архівах Леонід Кирилаш також опублікував біографію першого адмірала Галичини Ярослав Окуневського, відкрив світу його вкладу в розвиток військово-морської медицини, а також факти причетності адмірала до створення першого військово-морського госпіталю у Європі та військово-медичного статуту, за яким будувалися військово-медичні установи у всіх морських європейських державах. Досліджуючи біографію Окуневського, Леонід Ілліч віднайшов в Англії і його внука доктора Е. Бальцара, й ініціював його приїзд на батьківщину свого діда в село Яворів на Прикарпатті. 

Женя Васильківська

У Вашингтоні пішла з життя поетаса Нью-Йоркської групи, перекладачка та літературознавиця Женя Васильківська.

Васильківська померла природною смертю 25 квітня. Їй було 92 роки. Вона народилася 6 січня 1929 року в місті Ковель на Волині в родині відомого українського художника Сергія Васильківського (1854–1917). 1944 року переїхала з батьками до міста Лінц в Австрії, де закінчила середню школу. 1951 року родина Васильківських емігрувала з Австрії до Нью-Йорка.

У США поетеса закінчила філологічні студії (французьку філологію) у Колумбійському університеті. Захистила докторську дисертацію на тему творчості французького поета Сент-Жона Перса. Працювала політичною консультанткою уряду США у справах Східної Європи, з окремим урахуванням України. Свої поезії друкувала в щорічнику «Нові поезії» (Нью-Йорк, 1961–1962). Наприкінці 1950-х років була прийнята до літературного об’єднання Нью-Йоркська група – українських поетів-емігрантів, які творчо та професійно працювали в Нью-Йорку.

Женя Васильківська – авторка збірки віршів «Kороткі віддалі» (Нью-Йорк, 1959) та перекладачка «Антігони» Жана Ануя (Мюнхен, 1962). Займалася також перекладами англійської, іспанської та французької поезії. Особливо цікавилася творами Жака Превера, Федеріко Гарсія Лорки, Сент-Жона Перса, Габріели Містраль та Іва Бонфуа.

Успішно займалася літературною критикою. Брала участь у багатьох проєктах Нью-Йоркської групи та друкувалася в усіх її антологіях, які виходили протягом тривалого часу, від відомої антології «Координати» (Нью-Йорк, 1969) до авторських антологій про творчість Нью-Йоркської групи Олександра Астаф’єва та Марії Ревакович у 2000-х роках.

Володимир Яворівський

На 79-му році життя помер український письменник і громадсько-політичний діяч, народний депутат України Верховної Ради першого та ще п’яти скликань Володимир Яворівський.

Народився 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка на Вінниччині. Із жовтня 2001 по листопад 2011 року очолював Національну спілку письменників України. Один із засновників Народного руху України у 1989 р., борців за Незалежність України.

Був редактором одеського радіо, кореспондентом редакції газети «Запорізька правда», «Прапор юності», «Літературна Україна», редактором запорізького радіо, кіносценаристом львівського телебачення, літконсультантом, референтом Спілки письменників УРСР, завідувачем відділу прози, заступником головного редактора журналу «Вітчизна».

Автор понад 10 романів, понад 20 збірок оповідань, нарисів, повістей. Дебютував прозовою збіркою «А яблука падають» (1968 рік). У 2002 році за його повістю «Варвара серед варварів» український режисер Олег Бійма створив кінострічку «Прощання з Каїром». За повість «Вічні Кортеліси» (1984 рік) Володимир Яворівський отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка. Останній роман письменника «Іван Окаянний: найстрашніші дні гетьмана Мазепи» було опубліковано у 2020 році у  видавництві Брайт Букс.

Ігор Гаврилюк

У Калуші 14 квітня помер письменник, гуморист, сатирик, член Національної спілки письменників України Ігор Гаврилюк. 16 березня Гаврилюку виповнилося 80 років.

Ігор Гаврилюк – уродженець села Довжки Калуського району, що на Івано-Франківщині. За освітою – інженер з експлуатації автомобільного транспорту. Мешкав у Калуші з 1968 року. З 1959 по 1968 рік працював на шахтах Донбасу машиністом підземного електровоза та вибійником, також у цей період навчався на вечірньому відділенні гірничо-металургійного інституту. Три роки служив у війську, а після демобілізації, попрацювавши ще кілька років вибійником, переїхав до Калуша.

Член Національної спілки письменників України (з 1985 року). Також був членом першого Крайового Проводу Руху, делегатом установчого з’їзду Руху, делегатом установчого з’їзду Товариства української мови, головував у першому міськрайонному об’єднанні Товариства та співголовував у першому міжрайонному Проводі Руху. Двічі обирався до Івано-Франківської обласної ради (перше та п’яте скликання).

Писати почав у 35 років. Першу книжку прозових гуморесок «Вчений нянь» видав у 42 роки. Другу – «Пунктуація кохання» – у 48. Також авторству Гаврилюка належать збірки «Малі діти — великий клопіт» (віршовані та прозові гуморески і літературні пародії), «Збираниця» (вибрані твори), «Новітня історія України» (сатирична, у віршах, виходила три роки поспіль окремими томами), «І кому ж то президента вдалось подоїти?» (сатиричні вірші), «Шпичаки» (політична сатира), «Прикарпатські браконьєри» (вибрані прозові та поетичні пародії), «Вербові тріолети» (пародії та фейлетони) та книжки для дітей: «Вірші для Солошки», «Сестрички-україночки», «Лікарські рослини», «Брати наші… великі та маленькі», «Загадки» (абетка), «Сестрички-україночки» (вибрані твори), «Хто вночі свистить у ніс?», «Хвалилися окуні», «Наші пернаті друзі», «Казки-розмальовки».

Ігор Гаврилюк писав пародії на твори найвідоміших українських поетів, серед яких чимало лавреатів Шевченківської премії — Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Леонід Талалай, Степан Пушик, Дмитро Кремінь, Павло Гірник, Петро Скунць, Володимир Коломієць, Павло Мовчан. Понад 20 разів його сатиричні вірші звучали (виключно з Праги) по всесвітній службі україномовного радіо «Свобода». Свого часу літературні пародії Гаврилюка друкувались у найвідоміших часописах.

Окрім гумору, сатири та пародій, Гаврилюк писав статті та фейлетони на екологічну тематику. Дещо з його доробку перекладалось російською, угорською та білоруською мовами.

Андрій Алієв

У Миколаєві від ускладнень, викликаних коронавірусною хворобою COVID-19, помер відомий бібліотекар і актор Андрій Алієв. Йому було 34 роки.

Як відомо, Андрій Алієв був гравцем «Що? Де? Коли?» та КВН, грав у театральних виставах та проводив зустрічі з багатьма миколаївськими письменниками і діячами культури.

Вікторія Ковальчук

4 квітня, у Львові внаслідок ускладнень від Covid-19 померла відома художниця Вікторія Ковальчук.

Ковальчук – українська художниця-графік, ілюстраторка, дизайнерка, літераторка. Жила і працювала у Львові.

Розробила оригінальне оформлення українського Букваря, який отримав Диплом І-го ступеня на Всеукраїнському конкурсі «Мистецтво книги» (2000) і був названий найкращою книгою року. Буквар витримав 9 перевидань загальним накладом понад 200 000 примірників.

1999 — Львівське телебачення відзняло фільм «Поетичний театр Вікторії Ковальчук» (режисер Е. Г. Бондаренко).

Вікторія Ковальчук член Національної спілки художників України, лауреат Державної премії ім. Лесі Українки та Літературної премії ім. Олени Пчілки, дипломант республіканських і всесоюзних конкурсів «Мистецтво книги», міжнародних художніх виставок.

Окрім того, вона – авторка книжок «Про фею Дорофею» (Маленькі оповідки для маленьких дітей). Видавництво «Апріорі», Львів, 2012, «Подорож з Нічним постояльцем» (Бучач очима Шмуеля Агнона). Хесед-Арьє, Львів, 2017, «Гусінь Мотя, війна і любов – Правдива казочка ». Видавництво «Левада», Львів, 2018, «Казка про ворону, яка хотіла лишитися чорною». Видавництво «Ранок», Харків, 2018.

Левко Різник

На 84-му році життя помер відомий письменник Левко Різник, який 12 років очолював Львівську організацію Національної Спілки письменників України (1993-2005).

Різник був членом Національної спілки письменників України з 1978 року. Працював ґрунтознавцем, керівником сектору кадастру у Львівській філії інституту «Укрземпроект». З 1981-го був літературним консультантом, відповідальним секретарем у Львівській організації Спілки письменників України, а з 1993-го до 2005 року – головою обласної письменницької організації.

Різник – автор низки книжок, серед яких: «З математичною точністю», «Голуби до сонця», «Наріжний камінь», «Повінь», «Міра оптимізму», «Неоплатні борги», «Друге дихання», «На крутизні», «Цілитель», «Лідер», «Фактор Данила Вернади», «Мамонт ожив», «Усусуси на Лисоні», «Марґінал», «Карма» та інших.

Серед відзнак письменника: Літературна премія імені Андрія Головка за найкращий роман року «Марґінал» (1997); Державна літературна премія імені Олеся Гончара – за книгу «Усусуси на Лисоні» (2002); Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Братів Богдана та Левка Лепких – за публікацію творів у журналах «Тернопіль» і «Літературний Тернопіль» (2011); премія Президента «Українська книжка року» – за книгу-трилогію «Самотність пророка», «Поет і Владика», «Доктор і Професор» (2015).

Іван Ющук

На 89-му році життя помер український мовознавець, літературознавець, перекладач, громадський діяч Іван Ющук.

Ющук був професором (1992), завідувачем кафедри слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету, Заслуженим діячем науки і техніки України (1993), відмінником освіти України, членом Національної спілки письменників України, членом Центрального правління та Головної ради Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, лавреатом Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка, Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка (2014) та премії імені Дмитра Нитченка (2016).

Він перекладав твори сербських, хорватських, словенських, лужицьких письменників, зокрема: Іво Андрича, Івана Цанкара, Радоє Домановича, Стевана Сремаца, Меша Селімовича та інших.

Також Іван Ющук став автором 20 підручників з української мови для середніх та вищих шкіл. Крім того, досліджував Голодомор-геноцид українців 1932—1933 років.

Віктор Радуцький

Вночі з 14 на 15 березня в Єрусалимі помер перекладач з івриту, доктор філософії Віктор Радуцький.

Радуцький народився в Києві в 1937 році. Отримав докторський ступінь за дослідження в галузі славістики. В рамках докторської дисертації переклав з івриту українською мовою низку біблійних текстів. Багато років працював у коледжі при Єврейському Університеті в Єрусалимі. Учасник міжнародних конгресів зі славістики й перекладу (теорія і практика). Автор багатьох публікацій в Ізраїлі та за його межами – в Москві, Нью-Йорку, Парижі, Берліні, Києві, – присвячених ізраїльській літературі та ізраїльській культурі.

З 1980-го року Віктор Радуцький займався перекладом художньої літератури з івриту російською й українською мовами. Завдяки його роботі цими мовами стали доступні твори багатьох видатних ізраїльських прозаїків, поетів, драматургів. Особливе місце в його житті займає багаторічна дружба і професійна співпраця з класиком сучасної івритської літератури Амосом Озом.

Крім того, Радуцький був синхронним перекладачем і перекладачем міністерства закордонних справ Ізраїлю. Зокрема, працював з президентами Ізраїлю Хаїмом Герцогом, Езером Вейцманом, Моше Кацавом, главами уряду Ізраїлю Іцхаком Рабином, Шимоном Пересом, Егудом Бараком, Аріелем Шароном, Егудом Ольмертом, Біньяміном Нетаньягу та ін. Також перекладав усіх президентів України під час їх відвідин Ізраїлю.

Нагороджений Медаллю Зеєва Жаботинського за видатний внесок у справу культурного співробітництва народів Ізраїлю та України.

У «Видавництві 21» у перекладі Віктора Радуцького та Івана Білика вийшла повість Агарона Аппельфельда «Катерина», а також роман Агарона Аппельфельда «Квіти пітьми» – у перекладі Віктора Радуцького та Оксани Пендерецької. Готується до друку книжка Амоса Оза «Повість про любов і темряву» – також у перекладі Віктора Радуцького та Оксани Пендерецької.

2018 року Віктор Радуцький взяв участь у презентації українського видання повісті «Катерина» – «Побачити людську сутність там, де раніше панував стереотип», яка відбулася під час 25 Форуму видавців у Львові і була організована спільно «Видавництвом 21» та «Українсько-єврейською зустріччю».

Юрій Григор’єв

На 84-му році життя помер літературний редактор Юрій Григор’єв.

Григор’єв 60 років пропрацював у книговидавничій галузі, був заступником, а потім й головним редактором видавництва НАН України «Наукова думка», а також головним редактором і директором видавництва гуманітарної літератури «Абрис».

Через редактуру Юрія Григор’єва пройшла велика кількість літературних творів українських та закордонних авторів, а також наукових праць.

Два роки тому Юрій Григор’єв зламав шийку стегнової кістки лівої ноги. Того разу вузьке коло друзів зібрало значні коштина на операцію в Інституті ортопедії АМН України, але у 2020-му редактор отримав повторну травму, але вже на правій нозі, що потребувало аналогічної складної та вартісної операції. Фактично він не мав змоги рухатися.

Роман Садловський

У Львові на 57-му році життя помер Роман Садловський, український поет та графік, учасник літературного угруповання «ЛуГоСад». Поет помер після тривалої хвороби.

Роман Садловський народився 30 жовтня 1964 року у Львові, закінчив Львівську середню школу № 33 (1981) та філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка (1986). Працював викладачем у системі профтехосвіти, на бібліотечній роботі.

Автор поетичної збірки «Зимівля» (1996, 2007), книжок візуальної поезії «Сонні сонця» (1996), «Два вікна» (1999). Працював у галузі поезографіки. Належить до літературних груп «Лугосад», «Наукове і мистецьке братство зорослова». Брат літературознавця й перекладача Юрія Садловського, який помер у 2018 році.

Садловський входив до поетичного угруповання «ЛуГоСад», заснованого у 1984 році львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром (помер у 2009 році) та Романом Садловським. У 1986 році вони видали у самвидаві альманахи «ЛуГоСад І» і «ЛуГоСад II», а також збірки Гончара «Усміхнений Елегіон» та Садловського «Антологія».

Читайте також, з ким ми попрощалися у 2020-му.