«Нова ненормальність»: і «Життя на межі» — іноземні ЗМІ до роковин вторгнення

Читомо продовжує стежити за тим, як Україну бачать і осмислюють в іноземних виданнях. До четвертої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну міжнародні медіа знову повертаються до теми війни через репортажі, есеї, фотодобірки та розмови з українцями. Як світова преса фіксує життя під обстрілами, пам’ять про загиблих і зміну європейської безпекової реальності — читайте в огляді.

«Росія намагається заморозити Україну до капітуляції»: що пише The New York Review

У березневому числі The New York Review вийшов матеріал британського журналіста Тіма Джуди «A Bitter Winter in Ukraine» («Гірка зима в Україні»), присвячений четвертому року повномасштабної війни та системним атакам росії на українську енергетичну інфраструктуру.

Джуда пише, що нині російська стратегія зводиться до спроби «заморозити Україну до підкорення», безперервно атакуючи енергомережі. У тексті він поєднує власні спостереження з фронтових регіонів із розмовами з українськими інтелектуалами, зокрема з письменником Андрієм Курковим.

Журналіст згадує зустріч із Курковим ще у 2014 році, після Революції Гідності та початку війни на сході України. Тоді письменник у книжці Ukraine Diaries писав про звичайні побутові мрії — збирання врожаю, яблучне варення, розмови про майбутнє — й водночас запитував: «Де я буду? Де буде моя дружина і діти у вересні? Я хочу вірити, що ми будемо вдома в Києві… Але майбутнє, про яке ми говоримо, ніколи не настає».

Джуда проводить паралель між тим тривожним 2014 роком і ніччю 23 лютого 2022-го, коли Курков запросив його на вечерю в Києві за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення.

Після 24 лютого Курков, як зазначає автор, відклав художню прозу і зосередився на документуванні війни. У 2025 році він опублікував книжку есеїв Three Years on Fire: The Destruction of Ukraine, у якій фіксує атмосферу країни під час революції та війни.

У матеріалі Джуда цитує один із текстів Куркова про військового Павла Петриченка, який боровся з проблемою лудоманії серед солдатів — залежності від онлайн-ставок, що стала поширеною в умовах фронтового стресу, — і загинув у бою. В іншому есеї йдеться про власника теплиць поблизу Києва, який вирощував мініатюрні бананові дерева. Після початку обстрілів теплиці втратили газ та електрику, але виявилося, що ці дерева стійкі до морозу.

Курков коментує: «Можна сказати, що дивовижне виживання цих дерев віддзеркалює несподівану стійкість, з якою українці протистоять труднощам».

«Питання про кінець війни — беззмістовне»: що пише The New York Times

У The New York Times вийшов есей української журналістки Наталії Гуменюк «When Will This War End? The Question Is Meaningless» («Коли закінчиться ця війна? Питання беззмістовне»). Авторка пише з Києва і працює над книжкою про війну дронів.

Гуменюк починає з розмови з капітаном Миколаєм Сєргою — колишнім артистом, який долучився до армії. Відповідаючи на питання про майбутнє, він переказує Віктора Франкла: «Першими ламалися ті, хто вірив, що все скоро закінчиться, так само як і ті, хто думав, що це ніколи не закінчиться. Витримують ті, хто зосереджується на роботі тут і зараз».

Книжка Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу» стала в Україні бестселером. Її разом із фінансовими посібниками та романами Сєрга передає на фронт як частину ініціативи з підтримки морального стану військових.

Авторка згадує лютий 2022 року, коли здавалося, що світ неодмінно прийде на допомогу. Натомість за її словами, головний урок останнього року — «світ не прийде нас рятувати». Вона згадує заяви Дональда Трампа про швидке врегулювання «на будь-яких умовах» і водночас зазначає, що Європа намагається переосмислити власну безпекову архітектуру.

Однак, пише Гуменюк, чим ясніше стає, що українці можуть покладатися лише на себе, тим менш тривожним стає національний настрій. Очікування зовнішньої допомоги, яка «висіла в повітрі», було джерелом розчарування. Натомість прийняття реальності стимулює розвиток власних оборонних спроможностей.

Описуючи фронт, авторка наголошує на парадоксальному поєднанні минулого і майбутнього: окопи, схожі на Першу світову війну, і високотехнологічні дрони, що формують нову модель бою.

В одному з епізодів вона ночує з підрозділом дронів у Донецькій області. 23-річний боєць із позивним «Легат», який покинув магістратуру з міжнародного права, каже, що більше «не вірить у міжнародне право». Інший військовий, 32-річний будівельник із Харкова, вступив до армії, бо хотів сам обрати момент мобілізації.

Інший співрозмовник — молодший сержант Павло Вишебаба, поет і колишній зоозахисник. Його підрозділ називає себе «Мінотаврами» через лабіринти укріплень між будинками. Він говорить про роль технологій, зокрема наземних роботизованих систем, які допомагають розміновувати та доставляти боєприпаси, і змінюють саме поле бою.

Колишній міністр оборони Андрій Загороднюк називає нинішню стратегію України «стратегічною нейтралізацією» — довгостроковим підходом, який має зробити російські операції нерелевантними та надто дорогими для кремля: «Україна шукає прагматичні й економні способи притупити російські операції та зробити втрати настільки значними, щоб Путін зрештою вирішив: Україна просто не варта цього».

Гуменюк наголошує на різниці між підходами сторін: росія веде «м’ясорубку», приймаючи величезні втрати, тоді як для України логіка війни — це збереження життів.

Текст завершується розмовою з працівником крана на заводі в Нікополі, який працює під постійною загрозою обстрілів. На питання про кінець війни він відповідає: «Саме питання беззмістовне, бо все залежить не від того, коли, а від того, як закінчиться війна».

Матеріал The New York Times фіксує зміну української оптики: війна більше не сприймається як тимчасова перерва в нормальному житті — вона стала реальністю. І замість очікування «фіналу» українці зосереджуються на витривалості, технологічній адаптації та довгій дистанції.

«Жити на межі — означає не відступати»: як Le Monde пише про філософський досвід війни Огаркової та Єрмоленка

Французьке видання Le Monde опублікувало матеріал літературного критика Флорана Жоржеско про книжку Тетяни Огаркової та Володимира Єрмоленка «La Vie à la lisière. Être ukrainien aujourd’hui» («Життя на межі. Бути українцем сьогодні»), що вийшла у французькому перекладі у видавництві Gallimard.

Автор називає книжку «étourdissant reportage philosophique» — приголомшливим філософським репортажем. У ній поєднуються роздуми про Бергсона, Дельоза й Сартра з польовим досвідом війни — реальністю, яку українці проживають від початку російської агресії.

Огаркова та Єрмоленко з лютого 2022 року подорожують Україною, допомагаючи армії. Вони повернулися до Броварів після перших тижнів повномасштабного вторгнення, вирішивши залишитися вдома, виховувати трьох дітей, викладати в Києво-Могилянській академії та продовжувати писати. Але, як зазначає Жоржеско, цього було замало — «il fallait agir» — потрібно було діяти.

Книжка виросла з цього досвіду. Вона не лише про війну як подію, а про війну як стан буття — про життя «на межі» (à la lisière), у постійній близькості до небезпеки, втрати, руйнування, але й до солідарності, відповідальності, свободи.

Жоржеско наголошує, що текст є водночас інтелектуальною рефлексією та людською історією — «récit d’une aventure humaine, intellectuelle et éditoriale». Йдеться про спробу осмислити, як агресія Росії змінює повсякденність, культуру й саму ідентичність українців.

У матеріалі підкреслюють й символічну деталь: ще до війни родина часто мандрувала Україною, вирушаючи в кемпінг із трьома дітьми у великому фургоні. Саме ця звичка подорожувати країною перетворилася після 2022 року на інший тип руху — допомогу фронту, волонтерські поїздки, фіксацію досвіду війни.

Le Monde подає книжку як спробу мислити війну не тільки мовою фактів чи хроніки, а мовою філософії. Водночас це текст глибоко вкорінений у конкретному досвіді: в університетських авдиторіях, у прифронтових містах, у родинному житті під час повномасштабної війни.

«Ніхто не вірив, що путін наважиться»: що Guardian пише про провалені прогнози 2022 року

У The Guardian вийшов великий матеріал кореспондента Шона Вокера «Nobody believed that Putin would invade Ukraine. Four years on, has Europe learned from the failures of 2022?» («Ніхто не вірив, що Путін вторгнеться. Чи зробила Європа висновки через чотири роки?»). 

Вокер згадує вечір 23 лютого 2022 року, коли отримав попередження від джерела в розвідці про початок вторгнення тієї ж ночі. Колеги в редакції обговорювали сигнал, і журналістка Guardian Емма Ґрем-Гаррісон, яка їхала потягом до Маріуполя, вийшла посеред ночі й повернулася до Києва — рішення, що згодом врятувало її від облоги міста.

Через чотири роки, пише Вокер, мільйони українців живуть у реальності війни: від відступу росіян з-під Києва та звільнення Херсона до нинішньої виснажливої позиційної боротьби. На тлі четвертої річниці повномасштабного вторгнення зростає занепокоєння, що можливі переговори Дональда Трампа не принесуть швидкого миру.

Автор зізнається, що напередодні вторгнення він сам скептично ставився до ідеї атаки на Київ, очікуючи ескалації радше на сході України. Він припускав, що російські спецслужби донесуть путіну реалістичну оцінку — навіть у разі швидкого захоплення столиці утримати країну чи нав’язати проросійського лідера буде неможливо.

Подібної думки дотримувався й Володимир Зеленський: попри публічні заяви Лондона і Вашингтона про неминучість війни, більшість українських джерел Вокера вважали це перебільшенням.

Після початку вторгнення цей період швидко відійшов у минуле: Зеленський став воєнним лідером, а Європа продемонструвала безпрецедентну єдність. Український спротив зупинив наступ на Київ, і вже сам факт існування держави через чотири роки Вокер називає великою перемогою.

Однак журналіста не полишало питання: як сталося, що США і Велика Британія були впевнені у вторгненні, тоді як Франція, Німеччина та навіть українське керівництво відкидали ці прогнози? Чому президент України так категорично заперечував американські попередження? І як так вийшло, що голова німецької розвідки BND опинився в Києві вранці 24 лютого?

Щоб відповісти на ці питання, Вокер провів понад 100 інтерв’ю в кількох країнах, зокрема із високопосадовцями розвідки та представниками українських силових структур. Він називає це одним із найглибше досліджених матеріалів за 13 років роботи в Guardian.

Серед причин скепсису європейців — спадщина помилкових розвідданих США і Британії щодо Іраку у 2003 році. Один із європейських міністрів закордонних справ зізнався, що сказав тоді держсекретарю США Ентоні Блінкену: «Я достатньо дорослий, щоб пам’ятати 2003 рік, і тоді я був серед тих, хто вам повірив».

Інша причина — хибне сприйняття Путіна як раціонального актора. Як зазначає британський представник військової розвідки, європейці виходили з питання: «Чому він би це зробив?», тоді як у Лондоні ставили інше: «А чому б йому цього не зробити?». Ця «семантична різниця» призвела до кардинально різних висновків.

Матеріал завершується застереженням: головний урок розвідки з української війни полягає в тому, щоб не відкидати сценарії лише тому, що вони здавалися неможливими.

«Нова ненормальність»: як українські автори осмислюють життя з війною

У журналі Eurozine вийшов текст культурної критикині Катерини Ботанової «The new abnormal» («Нова ненормальність»), присвячений тому, як українське суспільство через чотири роки повномасштабної війни переходить від режиму надзвичайності до життя з війною.

Ботанова відштовхується від есею Наталії Гуменюк у The New York Times — «When Will This War End? The Question Is Meaningless». Вона зауважує, що текст було написано значно раніше публікації — редактори чекали «події», яка могла б змінити хід війни. Ця затримка, на думку авторки, лише підкреслює спостереження Гуменюк: «Може здаватися, що світ дивиться на війну росії проти України як на фільм. Коли увага слабшає, виникає запит на фінал — якщо не щасливий, то хоча б трагічний. Для українців це не кіно, а реальність. Вона триватиме стільки, скільки триватиме».

Ботанова трактує цю позицію як спробу звузити розрив між Україною і рештою світу — зробити питання «коли закінчиться війна» беззмістовним і замінити його питанням «як».

Вона згадує також виступ Сергія Жадана на Мюнхенській безпековій конференції 2026 року. Письменник і сержант Нацгвардії наголосив: «Коли вона закінчиться, війна зазвичай не закінчується. Нам доведеться ще довго мати справу з її привидами й тінями».

Майбутнє, про яке говорить Жадан, уже містить у собі війну як досвід, пам’ять, травму і змінену світову архітектуру. Війна перестає бути «перервою» у нормальному житті — вона стає новою реальністю.

Найрадикальнішу позицію, за словами Ботанової, висловлює історикиня Олена Стяжкіна, яка втратила дім у Донецьку ще 2014 року. Вона говорить про «позитивну нормалізацію» війни: «Нормалізація не означає прийняття війни як чогось доброго, а радше включення її в стратегічне мислення і моделі управління. Війна стає фактором, який враховується в плануванні — як кліматичні ризики чи демографія».

Стяжкіна називає це «рутинізацією»: мільйони людей прокидаються після чергової атаки, без світла чи тепла, і йдуть на роботу, до школи, у театри й бари. Ботанова наводить і воєнний жарт: «Мені байдуже, що це — обстріл, блекаут, вторгнення інопланетян чи метеорит. Головне, щоб вчасно».

На думку авторки, прийняття війни як «нової ненормальності» змінює порядок денний як для України, так і для Європи. Втома від війни стає неможливою так само як неможливо «втомитися» від кліматичної кризи. Війна переходить із категорії винятку в горизонт планування.

Це ставить низку незручних запитань: як прагнути миру, готуючись до війни? Як будувати пан’європейську архітектуру безпеки з Україною як її наріжним каменем? Як поєднати розвиток армії з протидією авторитарним тенденціям? Як розподілити відповідальність за безпеку між усіма громадянами?

Ботанова пише також про зміну соціального контракту. У перші роки війни виживання вимагало скасування або заморожування всього, що не стосувалося оборони. Але через чотири роки ця логіка стає шкідливою. Богдан Логвиненко порівнює таку інерцію з турнікетом: якщо його накласти вчасно — він рятує життя; якщо залишити надто довго — стає смертельним.

Авторка наголошує на потребі перегляду тимчасових обмежень, більшої прозорості й підзвітності. Водночас «нова ненормальність» означає ширший розподіл відповідальності. Письменник Артур Дронь, який добровільно пішов до війська 2022 року, пише: «Якби ці роки служби розділили між двома-трьома людьми, усі могли б залишитися живими».

Утім, найважливіше застереження Ботанової — пам’ятати, хто розпочав цю війну. Нормалізація не означає розмиття відповідальності. 

«Пам’ятайте, що ми вийшли з підвалу»: як мешканці Ягідного осмислюють пам’ять про злочин під час війни

У журналі Eurozine також вийшов текст журналісток Анджеліни Карякіної та Ганни Мамонової «Remember that we made it out of the basement» («Пам’ятайте, що ми вийшли з підвалу»). Авторки пишуть про село Ягідне на Чернігівщині, де у березні 2022 року російські військові утримували 368 людей у підвалі школи протягом 27 днів. Десятеро загинули.

Ягідне розташоване лише за 90 хвилин їзди від Києва. Село стало місцем паломництва міжнародних делегацій і журналістів. Двері з підвалу, на яких мешканці позначали дні полону, навіть експонувалися у Нью-Йорку за сто метрів від штаб-квартири ООН.

Валерій Полгуй, депутат сільради, який у 2022 році вів перемовини з російськими військовими, каже: «Ми всі чекаємо, коли закінчиться війна». Та водночас мешканці не хочуть, щоб їх пам’ятали лише як жертв. «Ми вижили. Ми вийшли з того підвалу. Оце нехай і пам’ятають», — наголошує одна з учасниць зустрічі.

Багато хто називає момент звільнення найбільшим у своєму житті, але його не відзначають. «Святкуватимемо, коли війна закінчиться», — каже Валерій.

Під час обговорення мешканці повертаються не стільки до поведінки російських військових, скільки до власних дій. Вони згадують, як підтримували дітей: у підвалі було 69 неповнолітніх, наймолодшій, Алісі, було шість тижнів. Батьки благали дозволити вивести дітей на повітря, але солдати відповіли: «Нехай помирають».

Водночас у розповідях є і приклади взаємної підтримки. Жінка, на ім’я Ірина, ризикуючи життям, носила до підвалу їжу, попри обстріли й погрози. Сміх, згадують мешканці, теж допомагав вижити.

Історикиня Олена Стяжкіна в інших текстах називає це «нормалізацією» війни — включенням її в довгострокове мислення. Тут же, в Ягідному, меморіалізація стає частиною проживання травми.

Фасилітатор зустрічі, експерт із меморіалізації Максим Єлігуллашвілі, записав на фліпчарті ключові слова, які мешканці вважають важливими для майбутнього музею. Він наголошує: «Меморіалізація під час війни — це тактичне рішення. Це спосіб утриматися».

Мешканці вирішили не встановлювати пам’ятник, а створити музей на місці школи. Підвал залишать у незмінному вигляді. Будівництво розпочалося восени 2024 року, але просувається повільно — багато робітників мобілізовані. Поки музей не збудований, відповідальність за збереження простору лежить на самих мешканцях.

65-річний Іван Полгуй, який пережив полон, нині працює охоронцем і неформальним гідом підвалу. Він проводить екскурсії для президента Володимира Зеленського, європейських посадовців, дипломатів і журналістів. «Після того, як показую людям підвал, я не сплю кілька днів», — зізнається він.

Стіни вкриті пліснявою, дитячі малюнки — серця, коти, синьо-жовті прапори, напис «ні війні» — поступово руйнуються від вологи. Іван бореться з сирістю осушувачами, але це нерівна боротьба. «Усі, хто вийшов із того підвалу, втратили здоров’я. Але поки я бачу — я це робитиму», — каже він.

«Поет на фронті»: що пише The Economist про Сергія Жадана

Видання The Economist опублікувало матеріал про Сергія Жадана — поета, музиканта і військового Нацгвардії — під заголовком «A rockstar-turned-fighter offers a lens on fame in Ukraine» («Рокзірка, що стала бійцем: як виглядає слава в Україні»).

Автори тексту наголошують: Жадан — «нетиповий солдат». До повномасштабного вторгнення він збирав тисячні зали. Його поетичні читання в Києві відвідували до 4 тисяч людей. Після лютого 2022 року Жадан займався волонтерством, але, як зазначає видання, у 2024 році він вирішив вступити до лав Національної гвардії, долучившись до бригади «Хартія». Цей крок, за спостереженням The Economist, лише закріпив його статус однієї з найвпізнаваніших культурних постатей країни.

«Чи доживемо до весни в Києві?»: як Ірина Цілик пише про зиму без тепла і світла

Німецьке видання опублікувало гостьову колонку української письменниці й режисерки Ірини Цілик «Bis zum Frühling in Kiew leben?» («Дожити до весни в Києві?»). Текст — про повсякденність столиці під час холодів і регулярних російських атак на енергетику: коли в квартирі тижнями тримається вісім градусів, а життя перетворюється на серію дрібних рішень «на зараз».

.

Цілик пише, що через відсутність помітних успіхів на фронті росія «мститься цивільному населенню» і б’є по теплогенерації: частина ракет доходить до цілей, а міста опиняються в умовах, яких «тут раніше не знали». Вона фіксує парадокс Києва, який намагається тримати «нормальність» — працюють ресторани, відбуваються культурні події, місто «тримає обличчя» завдяки генераторам, — але водночас зима стає переламною точкою: страх, що люди в сучасному місті можуть замерзати насмерть, перестає бути гіперболою.

.

У колонці багато конкретики про побут «міської лотереї»: у будинках зникає опалення, падає залишкове тепло, рвуться труби, квартири затоплює, електрика подається нестабільно, інколи немає води. Авторка формулює правило виживання просто: якщо з’явилася гаряча вода — роби все одразу, бо потім її може не бути.

.

Окремий пласт — «інвентар зими»: устілки, термоковдри, газові обігрівачі, буржуйки, спальники, намети в квартирах, павербанки та зарядні станції. Вона описує, як містяни вчаться «стратегічно» думати — робити запаси для родини і відкривати у своєму колі нові місця для зігріву, підзарядки й їжі.

.

Водночас Цілик підкреслює нерівність цієї витривалості: молодші й більш-менш здорові «якось переживуть», хтось поїде на час морозів, хтось перетворить житло на фортецю. Але є ті, кого майже не видно: самотні літні люди, лежачі хворі, вагітні, батьки з малими дітьми — і ті, хто «ніколи не попросить про допомогу». Вона згадує допис киянки «Я мерзну», на який швидко відгукнулися люди зі спальниками й гарячою їжею — і поруч ставить питання про тих, хто мовчить.

.

Текст закінчується не стільки закликом, скільки холодним душем для читача в Європі: чи уявляють вони власне життя без світла, тепла й води, під ударами ракет і дронів, без зрозумілих інструкцій держави, і що це говорить про крихкість «нормальності», до якої звикають.

«В Україні читають багато поезії, навіть в окопах»: що іспанська ABC пише про Оксану Забужко

Іспанська газета ABC опублікувала інтерв’ю з Оксаною Забужко під заголовком «En Ucrania se está leyendo mucha poesía, incluso en las trincheras» («В Україні читають багато поезії, навіть в окопах»). Розмова з письменницею вийшла в розділі Cultura й приурочена до четвертого року повномасштабної війни.

Забужко говорить про системні удари росії по українській енергетиці та спроби зламати цивільне населення. Вона наголошує, що війна має екзистенційний характер і стосується не лише територій, а й самоусвідомлення українців.

Окремо письменниця підкреслює, що СРСР припинив існування 35 років тому, і називає помилковим використання терміна «пострадянський» щодо України. «Країна не може залишатися прив’язаною до минулого так довго», — зазначає вона, додаючи, що російська ностальгія за імперією проєктується на сусідні держави.

У матеріалі також порушується питання деколонізації української культури. Забужко говорить про потребу перегляду канону і виведення з тіні тих імен, які десятиліттями замовчувалися або були поглинуті імперським наративом. Вона наголошує на різниці між російською та українською літературними традиціями й виступає проти «спільного культурного простору» під час війни.

Водночас письменниця звертає увагу на зміну читацьких практик: «В Україні зараз читають багато поезії, навіть в окопах». За її словами, саме поезія виявилася мовою, здатною найточніше передати досвід війни.

У розмові йдеться також про роль жінок у сучасній Україні і про трансформацію феміністичного дискурсу під час війни. Забужко наголошує, що українські жінки сьогодні присутні в армії не лише як волонтерки чи медикині, а й як операторки дронів та військові.

Окрім того, видання The Atlantic опублікувало фоторепортаж Алана Тейлора «Photos: Four Years of War in Ukraine» («Фото: чотири роки війни в Україні»), присвячений четвертій річниці повномасштабного вторгнення росії.

Попередні частини огляду:

• «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого 2022 року;
• «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня 2022 року;
• «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня 2022 року;
• «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня 2022 року;
• «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня 2022 року;
• «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня 2022 року;
• Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 5 травня 2022 року;
• Українську поезію «змітають із прилавків» — що писали про Україну в іноземних ЗМІ  — 12 травня 2022 року;
• «Кримські татари говорять між собою мріями про вільну Україну» — що пишуть про нашу країну у світових ЗМІ — 19 травня 2022 року;
• «Пушкін може мало чого нас зараз навчити, а Шевченко знову актуальний» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 26 травня 2022 року;
• «Захід має завершити проєкт із деколонізації росії» — що пишуть іноземні ЗМІ про війну в Україні — 2 червня 2022 року;
• «Українська мова готова до того, що ми зараз переживаємо» — що пишуть світові ЗМІ про нашу країну — 9 червня 2022 року;
• «Війна, яка знаменує вихід України з колоніального стану» — що пишуть про нашу країну світові ЗМІ — 7 липня 2022 року;
• Війна, яка переросла в тероризм — що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 21 липня 2022 року;
• Українці потребують більшого, ніж естетизації війни — що пишуть про нашу країну в світових ЗМІ — 1 вересня 2022 року;
• Хочемо ми цього чи ні, але путін атакує і нас — що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 23 вересня 2022 року;
• Єдине, чому вчить війна, — довіра до світу: що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 17 листопада 2022 року;
• Філософія Сковороди як ніколи актуальна — світові ЗМІ про Україну — 1 лютого 2023 року;
• Ключове слово для Європи й України — воля: що пишуть про нашу країну іноземі ЗМІ — 10 березня 2023 року;
• «Світ втомився стримувати свою незгасну любов до росії» — що говорять про Україну у світі — 28 лютого 2025 року.