Точка неповернення — рецензія на роман Артема Чеха «Ми тебе не чекали»

Артем Чех, Ми тебе не чекали – Meridian Czernowitz. 2026 – 240 с.

Фантазія прийти на власний похорон спадає на думку багатьом, але заледве комусь доводиться втілити її у життя. Іван Труш (ні, не той самий львівський художник) — військовий з нового роману Артема Чеха — має серйозні наміри піти подивитись на власний похорон. Піддивитись, хто пустить сльозу, хто буде нещирим, зрештою, як поводитиметься його дружина, — велика спокуса.

Але не можна сходити на власний похорон без наслідків.

«Ми тебе не чекали» — історія колишнього скульптора, а нині військового Івана Труша, який вертається після поранення й полону в Київ, щоб виявити, що його тут випадково оголосили загиблим. Замість спростовувати власну смерть Труш блукає Подолом, як привид, — навідується у важливі для себе місця, пригадує прожиті епізоди життя і майже ні з ким не виходить на контакт. З привидом Труша споріднює значно більше, ніж здається на перший погляд. Його примарне життя в цивільному місті показує прірву між людиною, яка пішла на війну, і тією, яка з неї повернулася. Зрештою, на думку Труша, тут ніхто його не чекає.

Точка неповернення

Повернімось на кілька років назад, щоб погортати крайні книжки Чеха. Дві збірки есеїстики — «Точка нуль» і «Гра в перевдягання» — розповідають про військовий досвід автора. І це два видання, між якими пролягає прірва відмінності між досвідом війни до і після повномасштабного вторгнення. Так само ця прірва лежить між двома його романами «Хто ти такий?» і «Ми тебе не чекали», з назв яких, як іронізували Чех із редактором книжки Олександром Бойченком на Книжковому Арсеналі, виходить непогане речення. Ця іронія насправді протягує нитку між двома персонажами цих романів. «Хто ти такий?» рефлексує дорослішання в 90-ті, але разом із тим подає героя, травмованого Афганською війною, — цікавого, поламаного і дуже складного Фелікса. Він дезорієнтований власним досвідом, але пробує йти на контакт зі світом і безуспішно шукати своє місце в ньому. Натомість Труш з нового роману відмовляється в цей самий світ повертатись. Не лише тому, що його, як натякає назва, не чекали. Щось у ньому померло там, під фронтовим Містом, разом із усіма його побратимами, емпатією і здатністю відчувати.

Про неповернення до колишнього життя українська література почала говорити під час попередньої фази війни. Образ смерті як точки неповернення перегукується з романом Володимира Рафєєнка «Довгі часи», що з’явився у 2017 році. У Рафєєнка постає образ окупованого Донецька, який набув у книзі рис фантасмагоричного потойбіччя. І щоб пройти між цим потойбіччям і нормальним світом, треба неодмінно померти. Багатогранний і ємний образ, у якому можна побачити і буквальну смерть, що може статись із людиною на блокпостах ДНР, і, ширше, визнання факту смерті всього свого минулого, яке залишилось за ними.

І якщо Рафєєнку йшлося про власний травматичний досвід полишання рідного міста і, ширше, досвід переселенців, Чех звертається до теми ментального (не)повернення військових з війни. Тема, якої стає більше в українській літературі. Бо служба не лише змінює професію, коло спілкування сотень тисяч людей, але також спосіб сприйняття дійсності, спілкування, чутливість, зрештою, як іронізує герой Чеха в романі, навіть піраміду потреб. І вони вертаються іншими, незнайомими, не такими, якими їх чекали.

Сам початок роману Чеха відбувається на фронті, у зміненій системі сприйняття дійсності та потреб: «Труш пірнув до окопу, вилаявся й пересунув процес дефекації у піраміді пріоритетів ближче до верхівки, кудись між потребами естетичного характеру та самоактуалізацією».

Щоб вийти з прифронтового світу, Труш, наче казковий персонаж, має пройти крізь непрохідні хащі війни: мінне поле, полон, пройти повз здуте тіло невідомого, попрощатися з власним провідником. І лише тоді, заплющивши очі, він розплющує їх по той бік фронтового життя. У житті, де його вже оголосили загиблим.

Гра в перевдягання

Більшість роману «Ми тебе не чекали» відбувається в Києві, на Подолі. Іван багато гуляє, ще більше п’є, абсолютно забиває на власну зовнішність і навіть не думає озиватися до близьких. Разом із тим десь там у романі майорить натяк, що це київське перебування — тимчасове і що герой повернеться назад на війну.

Найбільше соціальної взаємодії в Івана відбувається з баристою в кав’ярні, що з’явилась замість бібліотеки його дитинства. Попри всю шумність життя на Подолі, у цій кав’ярні ніколи немає відвідувачів, а бариста Зоя завжди на місці й готова вислухати Івана. Вона не стільки реальна людина, скільки така ж застигла, як і сам Іван, тінь. На війні зник безвісти чоловік Зої, тож вона перебуває між світами — не може почати нове життя, але й не може відкинути старе. До певної міри вона робить те, чого не зробила дружина Івана. Вона чекає свого чоловіка.

Може, тому в кав’ярні й немає ніколи відвідувачів, бо ті рухаються в іншому вимірі, у світі з іншою швидкістю, іншими потребами й іншою знаковою системою. Іван і Зоя притягуються своїми травмами і своїм статусом застиглих на межі життя і смерті.

А ще вона, звісно, образ Пенелопи, яка дочекалась. Адже дружину Івана, яка кинула його посеред війни, також звати Зоя.

На місці кав’ярні колись була бібліотека, говорить нам Труш. У цьому є символізм, адже місце, у яке його тягне, більше не існує. Життя, у яке він повернувся, виштовхує його своїми змінами. Воно його теж не чекало.

Цікаво, що в дитинстві Труш приходив сюди по Гессе. По автора, у книжках якого є мотиви роздвоєності й переходу між світами — вихід за межі ідеалістичного життя ідей та інтелекту до життя реального в «Грі в бісер» чи роздвоєння й самотність «Степового вовка». Те, що пасує самому Трушу.

Цивільна роль Труша — бути скульптором. Тобто не просто бути митцем, а виліплювати самі форми життя. У його діяльності було щось від роботи деміурга, який власними руками створює цей світ. Це максимально контрастує з його роллю військового, який не має жодної влади. Розуміючи катастрофічність ситуації під час відступу останніх груп із Міста, Труш навіть не намагається самостійно прийняти рішення піти з позицій, бо ж не було наказу. На війні Труш перетворюється і перевдягається в іншу маску – тут теж проступає тема перевдягання і моторошного карнавалу, яку Чех розпочав в есеїстиці. До слова, цікаво, що у світі війни Іван Труш мав би втратити своє ім’я і натомість отримати позивний. Проте до нього продовжують так і звертатися: Труш. Може, таким чином автор залишає нам надію на можливість повернення свого героя до цивільного світу?

Посмертя

Труша вже достатньо назвали в рецензіях Одіссеєм, якого не дочекалися в його Ітаці. Але якщо дивитись на структуру роману, то це історія не про повернення додому. Роман починається і закінчується війною — світом, з якого Іван виходить і в який зрештою повертається. У його системі координат Київ і цивільне життя більше не є домом. Це тимчасова пустка, якою блукають примари Іванового колишнього життя. Він більше не належить цьому світові, не поводиться за його правилами і не живе в його ритмі. 

Перебування Івана в Києві нагадує митарство душі, що пригадує всі свої складні й важливі життєві етапи. Ось він дивиться на будинок своєї юності, у якому йому подарували картини Алли Горської. Ось приходить на місце бібліотеки свого дитинства. Зрештою, вирушає в мандри до символічного голови свого роду — діда. Так він блукає поміж місць і людей, серед яких має знайти своє місце.

Звісно, ми також звертаємо увагу на образ сосни, винесений на обкладинку. Це прозорий натяк на зв’язок між героєм роману і реальним художником Іваном Трушем, який чимало малював самотні дерева, сосни, у ландшафті, у якому вони не мали б рости. Іван у романі почувається цією самотньою сосною посеред степу на фронті – там його чекали, але там він не мусив би бути. Цікаво, що герой також згадує про сосни, коли приїжджає до діда, шукає порозуміння і приналежність та думає, чи не залишитись йому в цьому просторі:

А чи можливо, що моє майбутнє — поруч із дідом? — таки подумав він. — Між цих соснових лісів і нескінченних луків? Сиди, мовчи, пий гіркий чай, аби не порушити кордони аскези, вдосконалюйся у самозреченні та май глибоко в дупі все своє минуле, насолоджуючись миттю.

Зустрічі й розмови з людьми в цій книзі можна розглядати не стільки як діалоги з простими смертними, скільки як розмови з божественними провідниками, символічними фігурами чи такими самими загубленими в житті привидами, як і сам Іван. Зрештою, з ким він говорить? Зі сторожем своєї майстерні, із самотньою баристою та з дідом. Тобто звертається до охоронця між світами, до Персефони та до голови роду, такого собі Мамая, який сидить на відшибі світу і промовляє мудрі репліки до свого м’ятежного онука. Іван ходить між самотніми персонажами, що застигли на околицях життя.

Двійники

Кульмінація роману — прихід Івана на власний похорон. Йому цікаво, зрештою, хто прийде з друзів, як вдягнеться, хто заплаче, а хто — ні і як поведеться дружина.

Прийти на власний похорон — розвага на любителя, але таких сюжетів у літературі не бракувало, вони з’являлись як супутній елемент до мотиву двійництва. Найвідомішим прикладом такого сюжету в українській літературі є «Похорон» Івана Франка, де герой іде на зраду, а тоді споглядає похорон героя, яким виявляється він сам. З Франковим персонажем відбувається розщеплення.

До сцени похорону Труш проходить через пригадування всіх важливих епізодів свого життя. Через сцену похорону Труш остаточно прощається зі своїм колишнім життям. От тільки залишається питання: яка з частин Труша помирає? Труш-військовий чи Труш-скульптор? Той, хто пройшов мінні поля та всі випробування фронту? Чи той, хто сам ліпив форми світу, але виліпив його нещасливим?

Купити роман Артема Чеха «Ми тебе не чекали»