У Херсоні загинув військовий і волонтер, один із героїв книжки «Повінь» Олег Павленко

 У Херсоні 23 вересня 2026 року загинув військовослужбовець і волонтер Олег Павленко, чия історія увійшла до книжки Євгена Ліра «Повінь». Про його загибель письменник повідомив у соцмережах.

Інформацію про загибель Павленка спочатку перевіряли, а 24 вересня її підтвердили. Обставини його загибелі наразі не повідомляються.

«Олег загинув. Той самий Олег-військовий з “Повені”. Той, хто евакуйовував цивільних з Лівобережжя Херсонщини під час великої води. Той, хто, маючи чотирьох дітей, продовжував служити на бойовій посаді. Під наглядом Олега вірилось, що з Херсоном все точно буде добре», — написав Євген Лір.

Після підриву Каховської ГЕС Павленко допомагав евакуйовувати людей із затоплених територій Херсонщини.

«Один журналіст запитав у мене: «Що ви відчуваєте, коли рятуєте людей?». Я не мав що відповісти. Замість цього запитав: «А що ви відчуваєте, коли цього не робите? Коли знаєте, що могли б когось урятувати і цього не зробили?». Ми рятували і людей, і тварин. Одного дня я знайшов прив’язаного на даху алабая. Він виглядав так самотньо, що я не міг його там залишити. Один журналіст зробив нам фото, і воно завірусилося в мережі», — згадував він.

Фото Стаса Козлюка.

До повномасштабного російського вторгнення Павленко займався водними пасажирськими перевезеннями, мав п’ять баркасів. Разом із дачниками він також виступав проти причалу, збудованого комунальним підприємством «Гарантія».

В Олега Павленка залишилася дружина і чотири дитини.

під час затоплення під Олешками на даху опинилась жінка з двома дітками, їх довго не могли евакуювати через обстріли з боку росіян

Олег тоді сказав, що поїде він
ви не уявляєте скільки життів він врятував, скільки людей з окупації йому вдалось вивезти pic.twitter.com/favE7nROE0

— Даша з Херсона з трьома псами і з Данєю (@dashadasha9590) September 24, 2026

Казав: “було багато бажаючих за гроші звозити якихось репортерів покатати річкою. Я кажу — рєбята, це не цирк. Там долі людей”.

Казав: “ти взяв людину на борт, ти несеш за нього повну відповідальність. Так в усьому”

Казав: “біда дуже велика. Не знаю, кому як це довести” pic.twitter.com/wZDCtDIlbr

— 🇺🇦 Yevhen Lyr (@LyrYevhen) September 24, 2026

Історія Павленка стала однією з тих, на яких ґрунтується книжка Євгена Ліра «Повінь» у жанрі наративного нонфікшну. Видання розповідає про Херсонщину через свідчення людей, які пережили російську окупацію та наслідки підриву Каховської ГЕС. Книжка вийшла друком у видавництві Ukraїner.

Наводимо повний уривок розповіді Олега Павленка (наданий видавництвом Ukraїner):

Я знав, що щось було не так. Ми всі знали. Ці покидьки вже надто багато разів до цього погрожували підірвати Каховську ГЕС. Не відкрито, звісно, це не в їхньому стилі. Вони боягузи. Ніколи не визнають жоден свій терор. Натомість вони застосовували свою пропагандистську машину, анонімні телеграм-чати й завуальовані попередження. Погрожували не тільки Каховці — ​також натякали, що цілитимуться в Енергодарську АЕС. Із ними ніколи не знаєш, блефують вони чи серйозно. Інколи мені здається, що вони й самі не знають.

 

У понеділок 5 червня 2023 року ми із загоном були на логістичному завданні. Мусили перевезти військових із маленьких островів біля Херсона, з передової. Але нас зупинив сильний ворожий обстріл. Усе було настільки погано, що ми мусили перервати завдання й повернутися до Херсона.

 

Я не генерал, але мені здається, наше верховне командування підозрювало, що росіяни можуть підірвати дамбу. Перевезення видавалося застережним засобом.

 

Тієї ночі я заледве спав. До шостої ранку ми із загоном уже повернулися, намагаючись завершити почате вчора — ​евакуювати наших військових із островів. Обстріл був безжальним. Ворог ніби застосовував усе, що мав. Вода кипіла від пострілів. Наші хлопці застрягли й ховалися в залишках розбитих будівель. Дістатися до них було майже неможливо. І навіть рано-вранці пробій у дамбі був очевидним: за течією неслися дахи, дерева, зруйновані мости й уламки. У наших військових не було вибору, крім як стрибати у воду і плисти до нас, інакше їх було не витягти.

 

Ворог точно знав, що робить. Їхні дрони та бомби були скрізь, так ніби це все була частина якогось жорстокого плану. Двоє солдатів загинуло просто в мене на очах. Раз мій човен наблизився до будівлі, де чекало шестеро військових. Я зумів евакуювати чотирьох, але коли повернувся забрати решту, будівлю розірвав величезний вибух. Це було за якихось триста метрів від мене. Усе було настільки завалене, що я навіть не зміг знайти їхні тіла.

 

День був сповненим хаосу, а все тільки починалося. Поки рівень води продовжував зростати, стали ринути прохання про допомогу. Цивільні опинились у пастці у власних домівках, чіплялися за дахи і благали їх урятувати. Більшість була на лівому березі, досі під російською окупацією. Шостого червня ми не могли їм допомогти. Ми зосереджувалися на евакуаціях військових і готувалися до можливої висадки ворога на правий берег. Я доповів про прохання цивільних своїм командирам, але ніхто не хотів ризикувати.

 

На другий день, 7 червня, все стало ще гірше. Двоповерхові будівлі занурилися аж до верхівок дахів. Я вже не міг ігнорували відчайдушні повідомлення. Коли я знову звернувся до командирів, один з них дав мені зелене світло: «Під твою відповідальність і ризик».

 

Першою цивільною, яку я врятував, була жінка, що провела ніч у човні, прив’язаному до дерева металевим ланцюгом. Ланцюг зачепився за щось, і човен небезпечно хилився. З нею були її тварини — ​вона не могла їх покинути. Я її підібрав, і оком не змигнув, а в човні вже тіснилося тринадцятеро людей замість запланованих трьох. Він був настільки важким, що я мусив зробити інший човен буксиром. Ходка, яка задумувалася на 15 хвилин, забрала майже три години проти течії.

 

Деякі журналісти навіть просили поплисти зі мною. Я відмовляв. Це було небезпечно. Але вони не розуміли — ​дехто пропонував мені гроші, так ніби я робив це заради прибутку. Я казав прямо: «Це вам не цирк. На кону людські життя».

 

Одна з найстрахітливіших вилазок була у Кардашинку, село на лівому березі, що кишіло російськими солдатами. Ми мусили зняти все військове спорядження і вдавати із себе цивільних. Навігація була справжнім кошмаром. Скрізь плавали мертві тварини: корови, кози, кури. Системи зрошення сплутувались у воді, клинячи гвинти нашого човна. Вузькі доріжки були наче лабіринти, а кожен куток видавався пасткою.

 

Найзворушливішими евакуйованими була літня пара. Чоловік був паралізований після інсульту й не міг ходити. Їхній дім оточували перешкоди, через які неможливо було підібратися на човні. Мій колега мусив брести крізь воду, несучи чоловіка, поки я утримував човен рівно. Ми вивезли їх якраз вчасно. Ми плавали так до ночі й зробили того дня шість евакуаційних вилазок. Але навіть після всього цього видавалося, що заледве торкнулися наслідків катастрофи.

 

Велика Вода змінила все. Усі знайомі орієнтири зникли, знесені Повінню. Дороги щезли під водою. Іноді я намагався навігувати суто з пам’яті й виявляв, що ландшафт неможливо впізнати. До 10 червня ми евакуювали понад сто людей. Але росіяни не відставали. Вони бачили в цій катастрофі не гуманітарну кризу, а воєнну можливість. Евакуаційні пункти стали їхніми цілями. Їм начхати було, що на борту цивільні.

 

Один журналіст запитав у мене: «Що ви відчуваєте, коли рятуєте людей?». Я не мав що відповісти. Замість цього запитав: «А що ви відчуваєте, коли цього не робите? Коли знаєте, що могли б когось урятувати і цього не зробили?».

 

Ми рятували і людей, і тварин. Одного дня я знайшов прив’язаного на даху алабая. Він виглядав так самотньо, що я не міг його там залишити. Один журналіст зробив нам фото, і воно завірусилося в мережі.

Допомогти родині Олега Павленка можна за посиланням.

Як повідомлялося, наприкінці червня на фронті загинули військовий та продюсер міжнародного медіа Максим Осередчук і телеоператор дніпровських телеканалів і військовослужбовець Олександр Вернігоров. Раніше під час виконання бойового завдання загинув Ярослав «Варнак» Іванов — військовий, музикант і автор текстів.

Чільне фото: фейсбук-сторінка Євгена Ліра