У пошуках тихої заводі — як жив і творив Бруно Шульц

Бруно Шульц — письменник і художник єврейського походження, який народився в Дрогобичі. Його найвідоміші твори написані польською мовою, але свій культурний слід він залишив у пам’яті багатьох народів, які так чи так були присутні на теренах української Галичини. Зараз його люблять називати польським або українським Кафкою, але таке спрощення не дає нам повноцінного уявлення про справжній дух творчості Шульца. Нині без його творчості вже не можна уявити східноєвропейську літературу, хоча був період, коли про цього автора пам’ятали лише одиниці. 

Колись, понад десять років тому, я сиділа в прохолоді кав’ярні та дивилася на портрет чоловіка в непропорційному циліндрі на стіні. За вікном млоїла спека, за вікном було місто, що його я собі виснувала в уяві; місто, яке я вичитала в книжках пана в циліндрі; місто, котре дуже відрізнялося від реального. 

Через темне помешкання на першому поверсі кам’яниці в Ринку переходило щодня наскрізь ціле велике літо: тиша тремтливих шарів повітря, квадрати блиску, що снили жагучий свій сон на підлозі; мелодія катеринки, добута з найглибшої золотої жили дня; два-три такти рефрену, що знову й знову награвали десь на фортепіяно, мліли в сонці на білих тротуарах, загублені у вогні глибокої днини. 

Це був Дрогобич, одне з міст Галичини з особливим мультикультурним українсько-єврейсько-польським колоритом. Це був Дрогобич письменника та художника Бруно Шульца, який народився тут 12 липня 1892 року. Як писав чи не найбільший дослідник та промотор творчості Шульца, польський поет та літературознавець Єжи Фіцовський: «Він народився вночі, і, довідавшись пізніше від матері, що липнева темрява привітала перші миті його самостійного існування, включив Липневу Ніч як важливий елемент до топографії своєї індивідуальної міфології…». 

В однойменному оповіданні Шульц, натхненний спогадами про відвідування кінотеатру «Urania», який належав його брату, писав про магічний ліхтар дитинства, що висвітлив йому майбутній шлях: «виринаючи з чорноти стін кінотеатру, роздертих сполохами мерехтливих відблисків і тіней, я прибивався до тихого, світлого вестибюля, як до тихої господи з безмежжя розбурханої ночі». 

Як наївна читачка, я прагнула зазирнути в шпаринку цитати з його творів і побачити цілий світ його минулого. Але максимум, якого тоді досягла – наштовхнулася на камінь спотикання, об пам’ятну плиту на тротуарі, місці загибелі Шульца. «Цілувати каміння» — невдячна справа. Інша річ — розглядати міський палімпсест, бачити культурні шари, зупинитися з книжкою біля місця, де минало дитинство письменника, прогулятися Стрийською вулицею, вона ж шульцівська «вулиця Крокодилів», прийти до іншого його дому, садиби сестри — на вулиці Юрія Дрогобича, 12 (тодішня Флоріанська, 10), зі скромною табличкою на фасаді: «В цьому будинку в 1910–1941 роках жив і творив видатний єврейський художник і письменник, майстер польського слова Бруно Шульц (1892–1942)».

Вулиця Дрогобича відсилає до іншого знаменитого уродженця цього міста, українського науковця епохи Відродження, поета, філософа, астронома та астролога, ректора Болонського університету. Юрій, задивлений у небесну механіку, запам’ятався своїми латинськомовними прогностиконами, а Бруно — земний геній цього міста. На мить здалося, що вони, об’єднані місцем, де народилися, і яке прославили, випадково перетнулися на одній вулиці у різних часових площинах.

Читайте також: Наталія Федущак: український єврейський світ мені відкрився, захопив мене й досі тримає

Утім, повернімося до шульцівської Флоріанської, десь у цьому будинку є кімната, про яку він писав у «Цинамонових крамницях»:

Вікно кімнати, до країв налите небом, без кінця набрякало тими злетами і переливалося фіранками, які, пломеніючи та курячись у вогні, стікали золотими тінями і тремтінням повітряних шарів…

У своїх творах письменник повертався у втрачений рай свого дитинства, до світу батька Якуба, якого намагається «воскресити» в «Санаторії під Клепсидрою» (до речі, ця назва подвійна, клепсидра тут — не тільки водяний годинник, також цим словом у тодішній Польщі називали невеликі некрологи в пресі), та матері Генрієти, у магію та чар містечка, яке він любить і знає більше за все на світі. Сам автор називав цей твір автобіографічним романом, «духовною генеалогією».

Бруно Шульц навчався в Дрогобицькій державній гімназії, Львівському політехнічному інституті та Віденській академії мистецтв.

Бруно-художник, візуал, певно, народився ще раніше за Бруно-письменника. Фіцовський наводить лист Шульца до польського художника Станіслава Іґнаци Віткевича: «Початки мого рисування губляться в міфологічній імлі. Я ще не вмів говорити, коли вкривав усі папери й поля газет карлючками, які приваблювали увагу оточення. […] Близько шостого-сьомого року життя в моїх рисунках знову й знову повертався образ фіакра з піднятим верхом, палаючими ліхтарями, який виїжджав із нічного лісу». Цей образ розвивався в багатьох його зрілих роботах, став своєрідним візуальним зародком.

На початку 1920-х років Бруно Шульц береться за «Книгу ідолопоклонництва» — це серія гравюр у рідковживаній техніці cliché verre, скляного кліше, сповнена чуттєвості та еротизму, чоловічої мазохістичної напруги (як тут не згадати «Венеру у хутрі»!) й таємничості жіночого садизму.

У цих контраверсійних роботах, які помітили у Львові та Варшаві (авжеж, аморальність, як можна), уже проступає художній метод Шульца — його достоту таки ідолопоклонне ставлення до матерії, її жіночої колихкої сутності.

Приятель Бруно Шульца Ізидор Фрідман згадував: «Він був явним фетишистом. […] Його фетишизм полягав у тому, що він кохався в гарних, довгих ногах — конче убраних у чорні шовкові панчохи. Цілування таких ніг було для нього — як він мені про це не раз оповідав — найбільшою насолодою».

У 1924-1941 роках Бруно Шульц працював учителем малювання в Дрогобицькій чоловічій гімназії. «Візуальна лінія» тримала його й знесилювала. Він мав тут очевидні досягнення: проілюстрував перше видання «Фердидурке» (1938) Вітольда Ґомбровича, працював над графікою до свого «Санаторію під клепсидрою». Колекція його творів, а це близько трьохсот робіт, зберігається в Музеї літератури імені Адама Міцкевича у Варшаві. 

Але в середині 1920-х років відбувається фундаментальна річ: Шульц починає втілювати свої образи вже в письмі. Якось на польському культовому курортіву Закопаному він знайомиться з письменницею-землячкою Деборою Фоґель, з якою зав’язується інтелектуальне листування, а в творчості проглядається спільність мотивів. У 1934 році Фоґель видала збірку віршів «Манекени» — їх матерія та розмаїття (на відміну від всеохопного захоплення Шульцом єдиною містичною консистенцією, її розкладом, «її впертістю, її солодкавою незграбністю»), сконцентрована, як визначала Дебора, на «дешевизні, що заливає світ». Це знайомство ввело Шульца до літературних кіл, стало вирішальним для його прозового дебюту — і він одразу став сенсаційним. До цього доклалася підтримка відомої на той час польської письменниці Зоф’ї Налковської. 

Варшавська приятелька Шульца Маґдалена Ґрос згадувала: «Налковська казала мені перечитати кілька перших сторінок, потім перервала і попрощалася зі мною, прохаючи залишити їй рукопис. Вона хотіла перечитати його сама. То була зустріч комети з сонцем… Комета спалахнула […] Врешті, близько 7-ї вечора задзвонив такий очікуваний телефон. Це найсенсаційніша об’ява в нашій літературі!» – кричала Налковська до Маґди. «Завтра біжу в «Rój», щоб якомога швидше видали ту книжку!»

Отож 1934 рік зробив Бруно Шульца знаменитим. Натхненний успіхом, він, звісно, продовжує писати оповідання, що згодом стануть фантасмагорійною книгою «Санаторій під клепсидрою», з присвятою коханій Юзефі Шелінській.

Годилося б хоча би побіжно зупинитися на її постаті, такій важливій для Шульца та історії літератури. Юзефа («Юна») Шелінська — польська перекладачка, вчителька й бібліотекарка родом із Бережан, випускниця львівського Університету Яна Казимира, у 1930-1934 роках викладала в Дрогобичі. У 1933 році познайомилася з Бруно Шульцем та до 1937 року була його нареченою. У книзі Аґати Тушинської «Наречена Бруно Шульца» ви зможете прочитати багато подробиць про життя цієї неординарної пари: «спільний» переклад Кафки, який насправді зробила Шелінська, проблеми з віросповіданням та одруженням, її дві спроби самогубства, та насамперед — клопітка праця Юни — витягування її Бруно із забуття.

Один зі штрихів. У 1936 році Шульцу вдалося отримати піврічну оплачувану відпустку у Варшаві. Там він, сумуючи за Дрогобичем, написав «Республіку мрій»: «Тут, на варшавському бруку, у ці гамірні, полум’яні та приголомшливі дні, я переношуся гадкою до далекого міста моїх мрій, ширяю поглядом понад цим низьким, розлогим і хвилястим краєм, кинутим, наче Божий плащ кольоровою плахтою біля порогів неба. Бо увесь той край підпирає небо, він тримає його на собі, барвисто склепінчасте, багатократне, повне кружганків, трифоріїв, розет і вікон у вічність. […] Там, де мапа краю стає вже дуже південною, вицвілою на сонці, потьмянілою та вигорілою від погод літа, мов стигла грушка, – там лежить вона, як кіт на осонні, – та обрана країна, та особлива провінція, те місто, єдине на світі». Як відомо з книжки Тушинської, Юзефіна прагнула іншого: «Я не хотіла більше жертвувати собою без причини. Я не хотіла загрузнути в жалюгідній і передбачуваній щоденності Дрогобича. Його похмурий привид завжди лякав мене». […] Я вирішила що я втечу з Дрогобича. З Бруно чи без нього». Словом, за скромною присвятою («Не моїй дорогій Юні, а Юзефіні Шелінській», так сухо, – згадувала Шелінська), як це нерідко буває, стоїть драма, варта ще однієї книжки. 

Приблизно в той самий час Бруно Шульц намагався організувати свою виставку в Парижі, але пора вакацій, обмеженість контактів не дали бажаного результату. Щоправда, Шульц відвідав чимало музеїв та галерей і був захоплений ритмом життя Парижа. Єжи Фіцовський у книжці «Регіони великої єресі та околиці» наводить спогади паризького приятеля Шульца Жоржа Розенберґа: «Ми провели один вечір у дуже вишуканому, знаному паризькому кабаре «Casanova» на Монмартрі. Шульц був дуже захоплений вродою, елегантністю та уборами жінок із «запаморочливими» декольте і не завжди усвідомлював «комерційний» підхід деяких панянок. Він несміливо спитав мене, чи може погладити плече сусідки за нашим столом, яка виразно не мала нічого проти цього. Він був зворушений дотиком. Я зрозумів, що він був рабом своїх фантазій і що він не був щасливою людиною. А як же він височів над нами усіма багатством духу, думки і своєї поезії…». 

У 1939 році Шульц писав до знайомої, що хотів би усунутися в якусь тиху заводь і остаточно взятися, як Пруст, до формулювання власного світу.

Мабуть, цим opus magnum мав би стати роман «Месія», який він хотів дописати на канікулах, але вибухнула війна — і доля твору донині невідома. Існують лише поодинокі згадки, зокрема літературного критика та есеїста Артура Сандауера про рукопис «Месії», у яких він стверджує, що перші слова цього твору були «Знаєш,– сказала мені вранці мати. – Месія прийшов. Він уже в Самборі».

Досить скоро Дрогобич був включений до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Бруно Шульц не бачив себе в цих нових обставинах, він відмовився від співпраці зі львівськими «Nowymi Widnokręgami», щомісячником під редакцією польської прорадянської комуністки Ванди Василевської, але чомусь надіслав їм своє ніде не опубліковане оповідання й отримав відповідь: «Нам Прусти не потрібні». Усе ж він мусив на щось жити — а тому малював портрети радянських діячів для газет, плакати і таке інше. Це псевдомистецьке заробітчанство посилювало його депресію. А вже в червні 1941-го спалахнула німецько-радянська війна, Дрогобич опинився під гітлерівською окупацією, розпочався найтрагічніший етап життя письменника. 

Позначений пов’язкою із зіркою Давида, позбавлений можливості заробляти й утримувати також свою сестру та небожа, він надіявся на останнє – свою графіку. Її помітив ґестапівець Фелікс Ландау, столяр із Відня, референт у єврейських справах Дрогобича. Цей «меценат» отримав собі в розпорядження «придворного маляра»: за харчі та протекцію Шульц виконав на «його» віллі в Дрогобичі розписи з казковими персонажами для дітей. А коло звужувалось, у масовому погромі загинула в Бориславі його остання близька людина, подруга Анна Плоцкер. Далі було виселення до гетто на вулиці Столярській, 18. 

Шульц писав до Варшави про допомогу, йому доставили фальшиві документи, та він не встиг ними скористатися. Слово Єжи Фіцовському: «Він загинув, застрелений на вулиці рідного міста близько полудня, в день запланованої втечі, 19 листопада 1942 року, в так званий чорний четвер, під час «дикої акції» ґестапо». Убив його Карл Ґюнтер, щоби помститися Ландау, який перед тим застрелив дантиста Льова, протеже Ґюнтера.

Прикметно: зі спогадів приятелів письменника відомо, що в той час Шульц занотовував злочини, збирав матеріали для твору про найжахливіший мартиролог в історії, казав, що мав близько ста сторінок записів, їхня доля також невідома.

У 2001 році віднайшли розписи на дрогобицькій «віллі Ландау»: відкрив їх німецький кінорежисер Беньямін Гайслер, більші фрагменти зберігаються в ізраїльському Інституті пам’яті Яд Вашем (щоправда, тут не обійшлося без скандалу через вивезення цих пам’яток з України), а менші деталі передали до Дрогобицького музею.

Дуже сумно, що Бруно Шульц, котрий сам запроєктував своїм батькам надгробки-мацеви, похований крадькома вночі в невідомому місці, бо, за Целаном, «смерть це з Німеччини майстер» вирішила тоді сховати багатьох у повітрі, всюдисущо і ніде конкретно. Як писав Шульц у «Трактаті про манекени, або другій Книзі роду»: «Мій батько був невичерпним у вихвалянні того предивного елемента, яким є матерія. – Немає мертвої матерії, – повчав він, – мертвість – це тільки омана, за якою ховаються невідомі форми життя. Масштаб тих форм безконечний, а відгуки та нюанси — невичерпні. Деміург володів цікавими й важливими рецептами творчості. Завдяки їм він створив безліч родів, що відновлюються власними силами». 

Так, ми спробуємо це пам’ятати щоразу, беручи з полиці його книжку чи вирушаючи на Міжнародний фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі, який відбувається що два роки у липні та об’єднує шанувальників республіки мрій. 

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.

У статті використані цитати з текстів Бруно Шульца в перекладах Тараса Возняка, Юрія Андруховича, Андрія Шкраб’юка, Івана Гнатюка. 

Для оформлення використано картини авторства Бруно Шульца.

Читайте також: Кентаври Зузанни Ґінчанки, що скачуть на перетині трьох культур