Амбасадори

Наталія Федущак: український єврейський світ мені відкрився, захопив мене й досі тримає

03.02.2025

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

З Наталією Федущак, директоркою з комунікацій фундації «Українсько-Єврейська Зустріч» та ключовою фігурою у розвитку українсько-єврейської літературної премії «Зустріч» ми познайомились у вирі літературних подій Лондона, а почали працювати разом минулоріч, коли мені випала честь очолити журі премії. Тієї самої, коли гран-прі отримала «Амадока» Софії Андрухович — видатний український роман, що саме завойовує міжнародне літературне визнання. 

Наталія Федущак, основний двигун за лаштунками, народилась у Канаді, виросла в Америці, Колорадо. Вчилася у Вашингтоні та Нью-Йорку за спеціальностями «журналістика» та «російська культура і література в перекладі». Згодом вивчала міжнародні відносини в Колумбійському університеті, в Інституті Гаррімана та тривалий час працювала журналісткою. І ось тепер активно співпрацює із Львівським Форумом Видавців, щороку готуючи спецпрограму, а тепер — і з «Читомо».  

— Пані Наталіє, як Ви опинилися в москві?

— Цікава й насправді дуже промовиста ситуація, бо коли я вперше потрапила до Інституту Гаррімана, мала змогу піти на просту сертифікатну програму, але вирішила, що хочу отримати ступінь магістра. Інститут Гаррімана мав вимогу, що для цього слід знати якусь мову радянського союзу. Я міркувала: «Ось і чудово, я знаю українську із дому». Та коли прийшла до них, почула: «Ні, українська не рахується»

 

«Як?» — кажу. 

 

«Ви мусите знати російську або узбецьку»

— Узбецьку?! 

— Так. У них був викладач узбецької, просто так склалося. Але не було нікого, хто міг би не лише викладати, але хоча б оцінювати українську. Тож у мене був вибір: або платити 5000-6000 доларів і вчитися російської мови в Колумбійському університеті, або їхати до москви і вчитися там. Я вирішила поїхати до москви. І коли я приїхала, там мені відкрився український світ.

— Однак українську Ви винесли із дому й до того бували в Україні?

— Я була в Україні вперше, коли мені було 11 років, у 1974 році. Приїхала зі своїм татом. Обоє моїх батьків українці, і ми завжди вдома говорили українською. Мій тато був дуже суворий. У межах хати «Америка закінчувалася, починалася Україна». Я мала усе просити українською й спілкуватися виключно нею. Коли тато помер, мама була більш ліберальною, тому мій брат так і не навчився української.

 

Мій тато був хворий на рак, і він хотів встигнути побачити свою маму, яка жила в Україні. У ті роки це було непросто, тож ми поїхали в тур. Треба було їхати через «Інтурист». Ми якось нелегально чи напівлегально добралися до Бучача, де вони побачились. Роками пізніше я дізналася, що КДБ знало, що ми були в Бучачі. Але вони також знали, що він помирав від раку, тому не чіпали нас.

 

Коли ж я приїхала вчитися до москви, це був час заворушень 1989-1990-й роки. У москві був український клуб, де я познайомилася з багатьма українцями. Це був геть новий для мене світ. 

— Чи прийняли вони Вас за свою, чи були дружніми? 

— Дружніми?! Та я зиму вижила, бо вони мене годували! У москві в цей час не було їжі, геть зовсім. Одного разу, пам’ятаю, стояла в черзі понад 5 годин, щоб дістати шматочок сиру. Коли дійшла моя черга, продавчиня каже: «Уже нема», — і так широко усміхається. Дивно це все було. 

Іншого разу подруга зі Львова повідомила, що буде розпродаж черевиків. Вона порадила мені йти з нею, стояти і, як відкриють двері, хапати будь-яку пару. Я кажу: «Ти ж не знаєш, чи воно підійде?». Вона розсміялася: «Це не має значення. Бери що-небудь, щоб мала хоч якусь пару черевиків». А потім жінки після цього обмінювалися. Ця подруга відкривала для мене країну й реальність, якої я досі не знала.

Згодом я поїхала додому, закінчила навчання, отримала свій ступінь і вирішила, що хочу приїхати знову, принаймні ще на рік в Україну. 

— Що ж Ви робили цього разу? 

— Я працювала з Фондом «Відродження» десь рік, а тоді радянський союз розпався. Я почала працювати журналісткою, залишалася в професії багато років.

 

Та в якийсь момент я захотіла більше дізнатися про свого діда, який був послом у польському сеймі. Пішла в архіви у Львові, у Тернополі, просто щоб більше дізнатися про нього і своє походження. А коли почала досліджувати архівні документи, мені на очі потрапив цей єврейський світ України. Здається, тоді я вперше зустрілася з іменами єврейських письменників, що творили на нашій території.

Я просто сиділа й перебирала знимки. То були часи Януковича, та директор архіву дав мені дозвіл робити все, що я хотіла. Були побоювання, що архіви можуть закритися і до них не буде доступу — потрібно було ловити момент. Я писала в цей час до Kyiv Post і якось почула про організацію Ukrainian Jewish Encounter. Зацікавилась, зв’язалася з паном Джеймсом Костянтином Темертеєм, записала з ним інтерв’ю, і якогось дня він запропонував мені співпрацю. І якось воно все склалося, наче я від початку сюди йшла. Почалося з простого прагнення дізнатися більше про мого діда, про його історію, а тоді український єврейський світ мені відкрився, захопив мене і досі тримає (сміється).

— То розкажіть більше про оці «пазлики», що врешті склалися? 

— Мій дід був представником району в польському сеймі, і —  не повірите: все як тепер! у нього вкрали вибори! Це ціла історія, дуже важка. Він був у Березі Картузькій, приїхав назад у Підгайці, і один єврей йому сказав: «Олексо, тебе шукають, мусиш їхати негайно», — і він поїхав. Мав близьких друзів, які були євреями.

 

Це коротка версія історії, мабуть, задовгої для інтерв’ю. Але, дізнавшись про життя мого дідуся, я вважаю цікавим те, що була й інша версія історії. Вона не правдивою, і я навіть не знаю, звідки вона взялася! Військовий офіцер здалеку закохався в мою бабусю і попередив її, що мого діда, коли повертався до Підгайців, арештовували. У цього офіцера була божевільна ідея: оскільки він попередив мою бабусю, вона кине свого чоловіка, а потім переїде до Києва з ним та двома маленькими дітьми (моєю тіткою та моєю мамою). Натомість дідуся попередили, і невдовзі бабуся, тітка та мама, на той час немовля, попрямували до Кракова.

Мене дивує: чому хтось відчув потребу створити ще одну історію, яка не відповідає дійсності? Чому б просто не визнати, що це був єврей, який допоміг врятувати життя мого дідуся?

— Мабуть частина відповіді у самому питанні… 

— Я багато років хотіла написати книжку про Україну, але на сьогоднішній день думаю, що зосереджуся на цій історії всього того, що знайшла в архівах щодо моєї родини. Навіть моє бачення євреїв в Україні, українсько-єврейських відносин — воно формувалося з часом. Бо я ж з тим не виросла: я росла в родині мельниківців, тоді як Степан Бандера був родичем «по шлюбу». Трохи знала цю історію, але бачення, скажімо, євреїв, було для мене новим і формувалося разом із тим, як я дізнавалася усе більше й закопувалася в архіви й історію. 

—Зрештою, так само як і абсолютна більшість українців: після того, що радянський союз наробив із нашою культурною пам’яттю, мені видається, усі ми перевідкриваємо для себе нашу єврейську українську історію.  

— Саме так. Наприклад, про Голокост у Львові я дізнавалася із «перших вуст»: мала можливість зустрічатися з тими, хто вижив. З тими, хто був врятований українцями. Те, що я знайшла в архівах, з одного боку показало, що ситуація була вдночас і ліпша, і гірша, ніж люди знають і світ знає. Коли кажуть, що всі українці були такі чи інакші це, звісно, неправда. Були й дуже жорстокі українці. Ті, хто стріляв євреїв, до них навіть не зверталися як до людей, а називали їх «жидівські штуки» «убито стільки-то жидівських штук» — розумієш?! А були й ті, що ризикували собою й рятували. У переліку праведників світу, що рятували євреїв, дуже багато українців. Непроста ця історія, і вкрай непрості відносини. 

— Та, зрештою, доля Вас у цю тему привела — і в ній ми й зустрілися, але вже залишитися – було Вашим свідомим вибором? 

— Я й справді ніколи в житті не думала, що потраплю в цю сферу українсько-єврейських відносин. Але коли бачиш близькість життів двох народів й усвідомлюєш, які вони важливі один для одного, — це підкупає. Спостерігаючи становлення Ізраїлю, бачиш євреїв, які виїхали на розбудову країни й працюють на тій землі у вишиванках.

Є така організація, Israeli Friends of Ukraine, з якою ми співпрацюємо. До війни вони мали  кампанію, де показували ці історичні вишиванки: які носили їхні бабці й діди, де з орнаменту й колористики вишивки можна визначити, з якого регіону України вони перебралися до Ізраїлю. Ця виставка була надзвичайно популярною в Ізраїлі, тож і вони плекали пам’ять про свою українську домівку.

 

Коли починаєш дивитися на це з ширшої перспективи, потрохи змінюється весь світогляд. Гадаю, для тих людей, які свідомі цього, очевидна ця культурна й світоглядна близькість. Ми росли в спільному домі, навіть якщо не схожі між собою, та все одно маємо це близьке виховання.

— Я лиш нещодавно усвідомила, як багато спільного в галицькій та єврейській кухні, буквально на рівні навичок. Я з самого дитинства, аж поки не почала працювати з Азією, думала: «Ну як можна змішувати рибу і м’ясо в одній страві?» А це ж має цілком єврейське коріння — бо ж не кошерно воно. Значна кількість наших страв до певних ритуальних подій мають підґрунтя у єврейських традиціях. Це насамперед цілковито побутова спорідненість. 

— Але, скажімо, у діаспорі, де я виросла, цього не було! Це були дві цілковито відмінні громади, які навіть не спілкувалися між собою. Але коли дивлюся ретроспективно, певні моменти увиразнюються. 

 

Наприклад, моя мама була художницею, і щороку її запрошували на виставки у нашому місцевому єврейському громадському центрі. Вона завжди висвітлювала українські теми, у всіх своїх різних техніках. І її запрошували щороку, тому що вони цінували українську тематику. Одного разу, щоб вшанувати єврейську громаду, вона створила офорт зі зображенням Мойсея, який є центральною фігурою в юдаїзмі. Офорт у мене досі вдома.

 

Або інша, дуже щемка історія. У нашій хаті завжди були дві чудові маленькі чашечки Наполеон і Жозефіна. Я їх дуже любила, завжди асоціювала із батьком, який так само любив антикваріат. По багатьох роках по татовій смерті, я говорила зі своєю тетою (тіткою) про ці чашечки. Кажу: «Так вони мені подобаються, тато мусив їх десь купити в антикварному магазині». А вона: «А-а, ці! Ці чашки були передані моєму татові, тобто твоєму дідові, одним євреєм, одного давнього вечора в Кракові».

 

Мій дід був адвокатом і, коли переїхав до Кракова, керував там одним бізнесом як правник. Вони жили в українській околиці Кракова. Виявилося, що цей бізнес колись належав єврею, дідо лиш керував бізнесом адміністративно, але насправді там працювали, та й власниками були, євреї. Дідо мав із ними добрі відносини, але ж були 1940-ві роки — уявляєте, що коїлося в цей час.

 

Одного вечора стук у двері, моя тітка відчиняє, а там стоїть єврей, якого вона не знала, із пакунком в руках, і питає чи Олексa Яворський вдома. Вона відповідає: «Отам, у студії». Вона досі пам’ятає цього чоловіка, хоч він вже тоді був немолодий. Вона провела його до дідової канцелярії, що була поруч їхнього помешкання, й двері не зачинила, слухала всю розмову. Той чоловік мовив:

Завтра за нами приїжджають. Я вам передаю цю коробку на зберігання. Якщо ми повернемось, буду просити, щоби віддали її нам. А якщо ні, залишаю її вам, щоби ви нею розпорядилися як вважаєте за потрібне.

Чоловік відкрив коробку і каже: «Це був наш весільний подарунок!» То був набір кавових чашок, Наполеон і Марія Луїза. Дід погодився. Той пан ніколи не повернувся. Найімовірніше його везли в Аушвіц.

 

Опісля цілої війни, навіть коли вони втратили свої власні речі, дід зберіг чашечки й привіз до Канади. Він розділив комплект на дві частини: одну дав моїй мамі, другу тітці. Коли я дізналася про цю історію, більше не могла на них спокійно дивитися та вирішила, що мушу передати їх у музей. Тепер вони в Дніпрі, у музеї «Ткума».

— Це дуже потужна історія. Тож коли Ви кажете, що ніколи не мали стосунку до єврейської історії — але ці чашки, материні твори, всі ці елементи завжди були присутні у Вашому житті, просто не були осмисленими. Чіткі й очевидні зв’язки складаються вже геть опісля… 

Я писала про це для The Tablet. Коли я зростала, ці чашечки були в нашій хаті весь час. Я постійно на них дивилася і завжди думала: «Це історія мого тата, він дуже любив антикваріат». А з’ясувалося, що мій дідусь дуже любив людей і все життя тримав слово, дане людині, яку бачив чи не раз у житті. 

— І ось Ви в Ukrainian Jewish Encounter — віддаєте своєрідну шану тим стосункам та отій довірі, тривалістю в життя. Розкажіть про це більш докладно. 

— Щодо моєї роботи з Ukrainian Jewish Encounter — спершу це було просто знайомство й щирий інтерес, а далі мені запропонували роботу, і вона стала частиною мого життя. З часом праця сама сформувалася, бо ми почали рости: через книжки, фестивалі, конференції. А тепер і премія «Зустріч», яка нас познайомила і яка є для мене дуже важливою.

Читайте також: Кентаври Зузанни Ґінчанки, що скачуть на перетині трьох культур

— О так! Ніхто досі не стимулював мене прочитати за два місяці десять таких важких, захопливих та водночас болісних книжок… А потім я ж узялася й за довгий список. Та, відкидаючи жарти, мені видається, що премія «Зустріч» надає україно-єврейським стосункам якогось геть іншого рівня визнання. Демонструє важливість та органічність і стосунків, й осмислення цієї нашої спільної, вельми непростої історії. 

— Ця нагорода була заснована в 2019 році, а перша премія присуджена в 2020 році. Коли я почала працювати в UJE, одна з перших речей, про яку я подумала — було б чудово, щоб організація мала книжкову премію. На розробку премії пішло кілька років, але правління схвалило концепцію та фінансування, за що я вдячнa. Щорічно ми відзначаємо найкращі твори, які сприяють українсько-єврейському порозумінню та зміцнюють позиції України як багатоетнічного суспільства. Премія «Зустріч» присуджується почергово у двох категоріях: художня література, як минулоріч, коли ти очолювала журі, та нонфікшн, як цього року. Із грошовою винагородою в 6000 євро для переможця і видавництвом, з чотирма заохочувальними нагородами за книги, які входять до короткого списку ця премія не лише визнає літературні досягнення, але й стимулює подальший розвиток міжкультурного діалогу через літературу.

— На мою думку, наявність цих довгих і коротких списків надзвичайно важлива, і за цим стоїть кропітка й делікатна робота. Зараз в Україні видається так багато, що легко втратити фокус, відтак якісні підбірки – надзвичайно вартісна річ. Мені здається, що «Зустріч» має бути саме таким професійним знаком якості.

— Фактично, якщо дивитися на перелік книг, які перемогли на четвертий рік премії, це дуже  солідні праці, важливі не тільки для України, але й для широкого світу, аби він усвідомив, що цей діалог продовжується. І що навіть у цей надважкий час письменники пишуть, а науковці провадять свої дослідження. Цьогоріч відзначаємо Юрія Скіру з його нонфікшн-книгою «Солід. Взуттєва фабрика життя» отримала премію. «Солід» розповідає маловідому історію однойменної львівської взуттєвої фабрики, де в роки Голокосту монахи Студійського Уставу із благословення митрополита Андрея Шептицького переховували євреїв. Це історія про о. Йозефа Петерса, «львівського Шинд­лера», який, бувши ченцем та священником, заснував успішне виробництво, яке потрапило в епіцентр подій порятункової акції Глави Греко-Католицької Церкви. Ця книга показує, що українцям та їхнім релігійним діячам не байдужа доля сусідів-євреїв.

 

Моя робота трохи бюрократична, але для сталості процесів це мусить хтось робити. Окрім того, я займаюся вебсайтом UJE, він дуже об’ємний, там стільки інформації, що я цим пишаюся. Це результат років плідної праці цілої групи людей, у тому числі моїх колег у Канаді, Україні та Ізраїлі, і щоби підтримати медійні програми, і щоби самі журналісти більше дізналися про ці стосунки. Це спроба також створити форум для науковців, які пишуть. І теж що надважливо усе це перекладається англійською мовою.

 

Варто зазначити, що UJE також має паралельний веб-сайт під назвою Хронологія «Українсько-єврейської зустрічі». Сайт, який розповідає історію євреїв на українських землях від давнини до 1914 року, отримав численні міжнародні нагороди.

 

Ми працюємо з «Україною модерною», підтримуємо вже їх третій рік. Перекладаємо статті англійською, бо переклад статей не всі можуть собі дозволити, ані фінансово, ані інколи фахово: не кожен перекладач зможе перекладати наукову працю. Важливим партнером для нас є також «Громадське радіо», де ми підтримуємо радіопрограму про українсько-єврейські стосунки. Невдовзі буде випущено 300-те шоу на цю тему! 

— І цю країну вони називають нацистською! Та з позицій культурної дипломатії, видимість українсько-єврейських відносин є особливо важливою, особливо сьогодні, коли росія накидає думку, що в Україні, мовляв, нацисти при владі… 

— Знову ж таки, наша робота доводить помилковість цього твердження. Ви говорите, що українці не цікавляться єврейськими питаннями? То подивіться, скільки всього робиться, скільки досліджується й пишеться. І не говоріть про нацизм в Україні, бо його нема. Ця країна взагалі має найнижчий рівень антисемітизму в Європі.

 

Однак росія роками добре робила свою агентурну роботу, і це видно на всіх рівнях. Тільки зараз починають говорити про це серйозно. Але треба визнати, що росія десятиліттями, а може й століттями на цей ефект працювала. Це така сама історія, про яку Мирослав Шкандрій говорить у контексті перекладу: 100-річна історія перекладу й агресивної промоції їхньої літератури на противагу нашому Розстріляному Відродженню… Україна цього не робила раніше і почала лише тепер. Та тепер це коштує значно більших зусиль.

Павло-Роберт Маґочій, який є одним із членів нашої правління, і я подорожували протягом багатьох років, презентуючи кілька публікацій, підтриманих UJE. Це «Євреї та українці: тисячоліття співіснування», «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» і нещодавно оновлена ​​публікація «Бабин Яр: Історія і пам’ять». Ми щойно повернулися зі Скандинавії — мали там зустрічі і по колу повторювати: те, що росіяни вам говорять, це брехня, і це брехня, і це теж. І ви, європейці, маєте зрозуміти, що, якщо Україна, не дай Боже, впаде — ваше життя вже ніколи не буде тим самим.

 

А серед українців я хочу поширити усвідомлення того, яка чудова література вже існує. І що її слід читати, щоб краще пізнавати себе. Ці довгі списки премії — це шлях самопізнання для мене… Я маю мрію: років за десять хочу мати величезний постер із усіма цими обкладинками — це і буде візуалізація мого шляху.

 

Читайте також: Олег Коцюба: ми інвестуємо в справи, які неочевидно говорять про війну