Українську поезію «змітають із прилавків» — що писали про Україну в іноземних ЗМІ

Читомо продовжує стежити за іноземною пресою та висвітленням російсько-української війни  у світі. Вже вкотре міжнародна спільнота намагається уявити реальність, у якій майже три місяці тому опинилися українці, — із сигналами повітряної тривоги по кілька разів на день та бомбами, які падають на міста. Попри це, публікацій про Україну стає дедалі менше, тож російську агресію для світу аналізують тепер українці, а решту інфопростору, відведеного Україні, займають новини. Хоча подекуди бувають винятки. Що саме цікавить світ в контексті цієї війни —  читайте у нашому огляді.

 Світ, що зачитується українською поезією

Видання Publishers Weekly пише про те, як повномасштабна війна сприяла цікавості світу до української поезії в однойменній статті. 

У ній розповідають про незалежне поетичне видавництво Lost Horse Press, що публікує українську поезію. Видання в інтерв’ю із засновницею видавництва Крістін Лисневич Голберт, чиї батьки були емігрантами з України після Другої світової війни, підіймає питання сучасної поезії з України. Зокрема видавництво друкувало вірші Любові Якимчук і Сергія Жадана, а після початку вторгнення провело читання з Борисом Херсонським, Людмилою Херсонською, Іриною Старовойт, Миколою Воробйовим, Любою Якимчук та їхніми перекладачами. 

Голберт розповіла, що нині Lost Horse Press отримує дуже багато замовлень, а українську поезію «змітають із прилавків». 

«Серія Lost Horse Press «Сучасна українська поезія» представляє найкращих письменників України. Наша сучасна українська поетична серія містить двомовні видання поезій найвизначніших поетів України, які працюють у сучасному контексті. Ці книжки, визнані критиками та відзначені нагородами, демонструють різноманітність поетів, які пишуть з різних місць, поетичних точок зору та літературних течій. Критично важливим є той факт, що багато віршів, представлених у цій серії, роздумують про значення незалежності України та позиційність поета в літературній культурі під час війни», — наголошує вона.

Читайте також: Тримати своїх в обіймах думок: 16 нових віршів про війну

Як російська армія намагається вбити українські традиції.  Не вийде

В есеї «Попри путіна, українські традиції живуть, як і загроза від Чорнобиля» для The Guardian Андрій Курков пише про російську армію і її необізнаність щодо Чорнобиля. 

Українська традиція, про яку йдеться в тексті, — «могилки» чи гробки. Так Курков наголошує на любові й турботі українців до своїх рідних, навіть коли вони загинули. Проте «гробки» цьогоріч небезпечні: на багатьох цвинтарях російська армія лишила міни, а кладовища поблизу Зони Відчуження відвідувати суворо заборонено, бо там війська рф теж лишили свій слід, радіаційний. 

Курков пише про те, що вражені радіацією солдати пересувалися Україною, потім відступили до білорусі, а награбоване радіоактивне майно відіслали поштою додому, в росію. 

«Для росії зараз не важливо, скільки радіації її солдати привезли до білорусі, чи скільки посилок відправили своїм родичам. Також не важливо, що військова техніка, яка двічі пройшла через Чорнобильську зону, могла стати джерелом радіації, що впливає на російських солдатів у бою. Для росії життя цих солдатів теж не має значення. Цілком ймовірно, що вони помруть на полі бою, а не в лікарні від променевої хвороби», — наголошує письменник. 

Він зауважує, що радіація, розповсюджена росіянами, може стати ще одним джерелом смерті для українців, і тоді побільшає могил, до яких приходитимуть на гробки.

«Ці традиції сильніші за обстріли та окупацію. Війна чи ні, вони повинні тривати. Війна може навіть посилити такі традиції. путін хотів би вбити українські традиції. Тоді йому було б легше сказати, що українців не існує – що вони просто росіяни, яких обдурили, яким сказали, що вони не росіяни, а українці. Але війна вбиває тільки людей. Традиції залишаються, і вони зміцнюють національну ідентичність», — підсумовує Курков. 

Багатовічна параноя росії щодо української мови

Американське видання Literary Hub опублікувало есей письменника Аскольда Мельничука «Російська війна з Україною завжди була війною за її мову».

У ньому він розмірковує про те, як росія чинила замах на літературу України. Мельничук пише, що позицію невизнання української займали незліченна кількість російських письменників та інтелектуалів протягом останнього століття, а таке ставлення має наслідки. 

«Не буде перебільшенням сказати, що це упередження спричинило вбивства мільйонів людей і є важливим фактором у війні, яку зараз веде росія проти України. путін прямо заявив, що напав на Україну, щоб захистити численне російськомовне населення самого східного регіону країни, відомого як Донбас», — зауважує він.

Мельничук описує історію заборон української мови росією: заслання Тараса Шевченка, Валуєвський циркуляр, Емський указ, Розстріляне Відродження.

Злочином, за який були покарані письменники та інтелігенція в колишніх радянських республіках, було те, що вони наважилися прагнути до автономії та культурної незалежності, наголошує письменник.

«Те, що в росії залишається  аж такою загрозою лише існування інших мов і культур, є психозом, який варто досліджувати. Расизм може приймати різні форми. До кольору шкіри та релігії слід додати незрозумілу невпевненість у тому, яку форму набувають слова на сторінці, звуки, які вони видають у наших устах. За параноєю криється страх, що давно приховані злочини проти корінних громад можуть нарешті побачити світ», — зазначає Мельничук.

Він наголошує: попри те, що Україна ніколи не була без’язикою,  її так довго сприймали у світі. Звільнившись від імперського ярма, Україна стала космополітичною нацією, в якій ідентичність не визначається мовою.

«Сьогодні десятки видавництв квапливо поширюють переклади творів українських письменників, байдуже українською, російською, білоруською чи кримськотатарською мовами. Який у них буде термін придатності, ще невідомо. Але відомо одне: після цього вже ніхто не зможе назвати Україну не нацією», — підсумовує Мельничук.

Читайте також: Аскольд Мельничук: «Бродський лежав на підлозі й скаржився на погану рецензію»

Новини з української літератури та журналістики

Видання The Bookseller пише про вихід збірки Артема Чапая The Ukraine у видавництві  Seven Stories Press із США у 2023 році (переклад Зені Томпкінс).

Видання наводить цитату Чапая з нової передмови для англомовного видання: «Створюючи цю книжку, я свідомо змішував вигадані оповідання з публіцистикою, навіть попри те, що видавництва рекомендували цього не робити. Я хотів показати «справжню» Україну як художньою, так і в нонфікшні, коли ви не можете визначити, де яка частина — реальність іноді настільки дивна, що про події та людей можна подумати, що вони безперечно вигадані, але це правда. Ретроспективно дивлячись на роман, я тепер бачу, що головна його мета  — показати, чому ми, українці, так відчайдушно прагнемо захищати свою кохану, недосконалу і часом досить дивну країну».

До слова, The Ukraine — книжка Артема Чапая, що складається з 26 оповідань. Вона потрапила до коротких списків «Книги року ВВС – Есеїстика-2018» та премії Львова — міста літератури ЮНЕСКО. «The Ukraine» надрукувало 2018 року «Видавництво 21».

Читайте також:  Азіятський ренесанс: Чапай і Коробчук про перемогу дикого степу

The Guardian пише про те, що Пулітцерівська премія присудила спеціальну нагороду українським журналістам, які висвітлюють події в умовах вторгнення росії в Україну.

Відзнаку українські журналісти отримали за «їхню мужність, витривалість та відданість правдивому висвітленню подій під час безжального вторгнення владіміра путіна в їхню країну та його пропагандистської війни в росії».

Повітряні тривоги: як з ними жити, і  чому вони не свідчать про російську перемогу, а навпаки

Американський літературний журнал Apofenie опублікував добірку коментарів українців з різних міст про те, як вони живуть із постійними сиренами-сповіщеннями про небезпеку. 

Матеріал має на меті відповісти на питання: як українцям навчитися жити з сиренами, особливо коли вона може спрацювати кілька разів за день і порушити їхню повсякденну діяльність? Іноді сирена повітряного нальоту може тривати годинами — як українці там проводять час? Чи є спокуса ігнорувати сирену повітряного нальоту для тих, хто живе у відносній безпеці на заході країни? Що станеться, коли ця ілюзія безпеки руйнується, наприклад, коли російські ракети вдарять по залізничному вокзалу у Львові? Що означає, коли звук, який є передвісником смерті, стає «нормальним»?

На питання відповідали письменники, перекладачі, викладачі, художники, журналісти. Їхні відповіді настільки ж різні, як і самі респонденти — хтось працює з телефона з підвалу і не ігнорує тривоги, хтось не має укриття чи вже звик до тривог, хтось ховається лише коли перебуває на вулиці. 

«Звук сирени повітряного нальоту так нервував мене, що я вирішила здружитися з ним. Коли я зараз чую сирену, просто уявляю, що це кіт виє на мене», — розповіла одна з опитаних журналістка Катерина.

Крім того, це видання опублікувало інтерв’ю з українською письменницею і журналісткою Юлією Іллюхою. 

У ньому вона розповідає про повсякденне життя Харкова та зазначає, що зараз письменники не пишуть художні тексти, а виступають в ролі журналістів чи блогерів. 

«Харків виявився не таким містом, яким його уявляли російські окупанти. Традиційно росіяни вважали нас братнім містом, навіть партнером. До нового етапу війни Харків і Білгород мали торгово-економічні зв’язки. Багато харків’ян мають там родичів. Тому загарбники вважали Харків «російським містом», або, як його дехто називав в Україні, «містом ватників». Зараз ми спостерігаємо трансформацію: ті, хто до вторгнення був нейтральним або вважав росіян друзями, почали змінювати свою риторику», — зауважила Іллюха.

Вона наголошує, що війна в Україні — не роман Ремарка, де війна страшна, але зображена красиво. Це війна, де лунають вибухи, де горять будівлі, а ракети можуть прилетіти у чийсь будинок.

Як Україну бачать іноземні інтелектуали

Київська школа економіки запустила #GlobalMinds4Ukraine — англомовний подкаст та YouTube-канал з лекціями від найвидатніших світових науковців, військово-політичних експертів та інтелектуалів про Україну і не тільки.

Зокрема американська історикиня, письменниця та журналістка Енн Епплбом у своїй лекції порівняла російський геноцид проти України з німецьким винищенням Європи. Вона також зазначила, що відвідала Бучу та Ірпінь і бачили докази геноциду на власні очі. 

Читайте також: Епплбом: Масові депортації, викрадення людей на вулицях… це 2022 чи 1937 рік?

Англо-американська політологиня Фіона Гілл у своїй лекції наголошує на підтримці росії комуністичним Китаєм та російському імперіалізмі, колоніальній політиці та намаганні зібрати якнайбільше землі. 

Американський історик Норман Наймарк також доводить, що те, що коїть росія в Україні — геноцид,  говорить про колективну відповідальність росіян та розповідає про свідчення фашизму у росії.

Читайте також: Снайдер про новий термін «рашизм»: Українська ідентичність пов’язана зі здатністю жити між двома мовами

Попередні частини огляду:

• «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;

• «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;

• «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;

• «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;

• «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня;

• «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня;

• Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 5 травня.