Від Куліша до Світличного — як українці перекладали у неволі

Переклади, зроблені в неволі, мало нам відомі. Більшість з них до нас вочевидь не дійде, тобто залишиться такими згадками; а з іншого боку це (робота над перекладом) справді підтримувало тих, хто залишався в неволі. В українській історії таке траплялося часто.

Літературознавець Ростислав Семків розповідає про найважливіших українських перекладачів, які займалися своєю діяльністю у складні періоди нашої історії. Лекція відбулася у межах VII літературно-перекладацького фестивалю Translatorium.

Я буду зосереджуватися не на тому, щоб подати якісь історико-літературні факти, хоча і скажу про тих, хто перекладав, що вони перекладали. Я буду більше концентруватися на феноменології перекладу в умовах неволі: чому письменники й поети до цього вдавались, чому їм було важливо перекладати, і що це взагалі говорить про переклад як процес, що здатен підтримувати. 

В нашій літературі є також сумна традиція невольничого перекладу (перекладу в ув’язненні). При чому вона така ж довга як історія українського перекладу взагалі: можемо почитати історію українського перекладу — десь у першій половині ХІХ століття він починає активно розвиватися, і ті, з ким ми асоціюємо початок українського перекладу як початок такої цілеспрямованої діяльності, так само започатковують традицію невольничого перекладу. Хоча, звісно, тут треба було б робити більші дослідження, які поки без відкритих архівів здійснити неможливо. 

Спочатку можна сказати про Пантелеймона Куліша. Ми не знаємо, чи перекладав Куліш під час заслання. Його заслання було не аж таким довгим, якщо порівнювати з Шевченковим, але після того, як Кирило-Мефодіївське товариство зазнало краху, всіх учасників репресували. Куліш залишався у засланні до 1850 року, тобто три роки — 1847-1850. І свідчень немає, чи він там щось перекладав, але вочевидь, що так, бо він почав цікавитись перекладом ще в 1840 роки, коли він почав викладати в Луцьку. Куліш отримує доступ до ширшого кола європейських книг і європейських літератур, посилено починає вчити мови, і в нього виникає така, найбільша, ідея перекласти Святе Письмо. Він до неї буде йти цілеспрямовано все життя, і йому це вдасться. Потім буде знищено в пожежі ці його тексти, його переклади, але він знову починає з нуля, і вже далі фіналізує це видання. 

Але так само є згадки про те, що він від 1840-х років міркував про переклад «Одіссеї». Тобто себе як перекладача Куліш бачив, і цілком можливо, що почав займатися перекладом ще тоді, на засланні. Хоча так, звично вважається, що як перекладач Пантелеймон Куліш починається в 1860-ті роки, коли з’являються його переклади в Петербурзі. Він тоді рухається двома магістральними шляхами: з одного боку це переклад Святого Письма, з другого — переклади Шекспіра (він не повністю втілив це в задум, хотів перекласти удвічі більше).

Ще один невеличкий аргумент на користь того, що Куліш займався перекладом у вигнанні, в тому, що з одного боку існує жандармський рапорт, про те, що він писав на засланні, але завжди під псевдонімом; а з іншого боку, в «Досвітках», збірка, що вийшла в 1862 і містила вже достатньо багато його перекладів, зокрема переклади Міцкевича, підписані під псевдонімом. І це схиляє до думки, саме ними він і займався тоді на вигнанні.

Можна сказати, що Пантелеймон Куліш починає традицію не тільки історичного українського роману, але і традицію невольничого перекладу. 

Іван Франко. В 1877 році Франко був ув’язнений вперше. Кілька разів його було ув’язнено, і це були нетривалі ув’язнення. Тоді він цікавився німецькою поезією, тобто Гете, Шиллер і Гайне були для нього вже тоді актуальні, і цілком можливо, що саме там (в ув’язненні) відбулися переклади цієї поезії. 

Павло Грабовський — наш найбільш перекладач з ХІХ століття, і теж арештант. Грабовський завжди поставав в українському літературному каноні революційним поетом, але його перекладацька діяльність заслуговує окремого дослідження. 

Читайте також: Коротка історія літературних арештів по-українськи

Грабовський фактично одноліток Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, але він дуже швидко покотився по схилу, так би мовити: дуже рано почав займатися революційною діяльністю. Оскільки він продовжував нею займатись і на службі, то задля покарання його висилають в глибокий Сибір (Іркутськ, Якутськ, Тубольськ), звідки він уже не повертався (з 1889 до 1902 року, в 1902 він помирає).

В таких умовах він перекладає. Він поліглот, знає 27 мов: передусім це слов’янські мови (всі слов’янські мови, які можливі), але так само і європейські мови. З 1890-х років його починають друкувати у Львові.

Багато перекладів Грабовського розкидані по галицьких журналах, тому це ще одне завдання для дослідників — знайти, оцінити і визначити його місце в каноні як феноменального перекладача.  

Далі в нас 1920-ті роки, які багаті на перекладачів та багаті на арештантів. Але вочевидь не такі багаті на переклади, зроблені на Соловках, в сталінських таборах. Принаймні відомо про більш ніж десяток потужних перекладачів, які опинилася на Соловках, і про двох відомо що вони перекладали. От Микола Зеров, як відомо, перекладав Вергілія і Катулла. Там це (робота над перекладами) для нього слугувало підтримкою. 

Хоча Семен Підгайний у своїй праці «Українська інтелігенція на Соловках» говорить про дуже багатьох постатей, побут цього табору, історію; щодо Зерова він пише, що Зеров був такою найсвітлішою постаттю, що вирізнялась для нього серед діячів культури; Підгайний також пише про дуже багато людей, зокрема в окремий розділ виносить людей, про яких не пишуть історію, тобто це люди, які не були відомими у житті, але на засланні вони виявляли міцність; потім партійні діячі та діячі культури. 

Цікаво, що Підгайний пише, що Зеров фактично не помітив заслання, в тому сенсі, що він не дуже-то і змінився (себто перебував постійно на своїй хвилі). Зеров, власне, там перекладав Вергілієву «Енеїду», і знову ж таки не відомо, що там від неї залишилось чи де вона є. Згодом Зерова переводять в табірну бібліотеку, де власне продовжив роботу над перекладами Катулла і Вергілія.  

Це насправді досить дивовижно, бо інші перекладачі (наприклад, Марко Вороний і взагалі багато хто), потрапляючи в ті обставини, не могли нічого зробити. Хтось намагався вислужитись перед начальством, хтось ні, але Зеров був поза цим, він просто продовжив собі перекладати, і знайшлися для цього умови. Це важливо, попри те що, ми не маємо доступу до цих перекладів, бо це підтримувало, але, завдяки чому це підтримувало. 

Так само відомо, що Павло Филипович, один з ближчих друзів Зерова, перекладав, але не відомо, що перекладав і як. Драй-Хмара теж там опинився, але принаймні в Підгайного згадок про нього немає. 

Валер’ян Підмогильний перекладав багато, масштабно: переклав масу французів (Бальзак, Вольтер, Анатоль Франц, Мопассан т. д.). В 1935 він потрапив на Соловки, і також там щось перекладав, про це відомо з різних джерел, але рукописів не залишилося. 

Ще одним арештантом того часу був Агатангел Кримський, який, напевно, не міг не перекладати. Не відомо, правда, чи він встиг, бо в 1941 році його ув’язнили, а в 1942 він вже помер. Ми знаємо, що, з одного боку, Кримський — це східні мови і сходознавство, започатковане ним фактично в усьому союзі, а з іншого боку, — це дуже багато перекладів з європейських мов. 

У повоєнний період треба згадати Георгія Кочура, який для шістдесятників був гуру перекладу. І цікаво, що ті з шістдесятників, хто перекладав у таборах (насамперед Василь Стус та Іван Світличний), надсилали свої переклади Кочуру на рецензію.

Сам Кочур був арештований в 1943 році, перебував в таборах до 1953-го.  Знову ж таки, Георгій Кочур — це людина, яка не могла не перекладати, тож важливо наголосити на його приналежності до цієї сумнозвісної традиції арештантського перекладу. Після 1953 року він повертається, і вочевидь має змогу продовжити розпочату в ув’язненні роботу над перекладами. 

Ростислав Доценко був ув’язнений водночас зі Стусом, в 1972 році. Теж належав до цього кола, яке Іван Світличний називав «парнасом», де можна було обмінюватися віршами, говорити про літературу, перекладати. Важливо згадати, бо він точно займався перекладами. Там ще Михайло Горинь, з яким коло діячів (Стус, Доценко, Світличний) могли перетинатися в камерах. 

Михайлина Коцюбинська писала, що для Василя Стуса переклад був екзистенційним питанням, тобто для нього це було надзвичайно важливо. У спогадах Михайло Горинь зазначав, що налаштування максимально читати, вивчати мови та перекладати, себто налаштування на якусь інтелектуальну працю, допомогло не зламатися. За словами Гориня розпорядок дня у камері, в якій сиділи Стус, Горинь та Овсієнко, був таким: від сніданку до обіду вони читали, перекладали чи щось писали, а потім після прогулянки обговорювали це все. І так кожного дня впродовж майже двох років. Це давало можливість зосередитися, а нам це слугує прикладом того, як в дуже складних умовах люди можуть не опускати рук і намагатися боротися. 

Стус ще в 1960-х роках почав перекладати, але більшість його перекладів не публікували. Займався перекладами авторів німецької експресіоністської літератури, деяких авторів з ХІХ сторіччя, Гете, Рільке та Целяна. Складність полягала зокрема в передачі книжок: їх можна було замовляти у в’язницю, але дуже часто з передач їх просто вилучали. 

В 1983 році після другого арешту Стусу вже повністю заборонили писати, перекладати. До того ув’язнені перекладачі намагались якось обходити заборони.

Найпопулярнішим способом обійти заборону передавати переклад на свободу — було вписувати їх в листи: Стус пише пів сторінки листа, а потім пише якийсь вірш, і, можливо, цензор не дочитає і пропустить його.

Після того, як тюремна адміністрація це зрозуміла, було встановлено норму — не більше 5-ти віршів на листа. Але переклади при цьому могли підлягати якійсь суворішій забороні, особливо якщо це були якісь «неблагонадійні»/«реакційні» автори, то їх передавати було складніше.

Але способи передачі були різноманітними й слугували таким собі обміном інформацією між, як казав Стус, малою зоною, де вони сидять, великою зоною, яким є радянський союз, і вільним світом. 

Іван Світличний. Варто наголосити, що Світличний навіть влаштовував якісь перекладацькі змагання: кілька людей, давайте перекладемо один і той самий уривок/ вірш і надішлемо Кочуру, хай скаже, чий переклад кращий, то й переможе. Можна було й так, коли робота поєднується з іншими способами підтримки духу. 

Ми всі розуміємо, що переклад, який зроблений, пізніше буде мати читачів, але я хочу звернути увагу, що такий зв’язок десь з вічністю, про який думає Стус, коли передає свої переклади на волю, — справді важливий. Але так само важливо усвідомлювати власне момент перекладу, коли людина, яка перекладає, починає занурюватися в текст і перебувати в цьому іншомовному тексті, — тоді значною мірою відчувається масштабний зв’язок зі світовою літературою, відчуття присутності культури тут і зараз. 

Автор, коли пише, він сам. Перекладачі, коли перекладають, вони ніколи не самотні: по-перше, є автор, з яким вони вступають в діалог, але, крім того, це ще й контекст. Це означає, що переклад одразу ж дає можливість уявити дуже натхненний образ, коли усвідомлюємо, що є надзвичайне поле літератури, куди ми занурюємось. Для автора, коли він пише, важливий момент екстазу, повноти буття під час творення, а для перекладача — це таке інтенсивне переживання дотику до дуже широкого поля цивілізації, дуже широкого поля культури (коли Зеров перекладає Вергілія на Соловках, він насправді не на Соловках, а розмовляє з Вергілієм). 

Кожен раз, коли ми щось перекладаємо, ми потрапляємо в простір найбільш щільного контакту зі світовою культурою… Якщо вічність  — це пригадування, то цей процес пригадування й активують перекладачі.

В цьому вочевидь надзвичайно важливий момент для тих, хто перебуваючи в ув’язненні, перекладали: одна справа — вийдемо назовні/не вийдемо назовні, інша — вони не залишалися на самоті, а занурюючись в переклад, занурювались у відчуття присутності, діставали можливість перенестися в уявну віртуальну територію, де присутні автор(к)и світової літератури.

Читайте також: Ростислав Семків: українська література — це література, яка вижила