Попри те, що відновлення незалежності України сталося 30 років тому, формування національного книжкового ринку розпочалося лише 6 років тому — і триває й донині. А проте без чверті століття спроб і невтомної роботи інтелектуалів і креативних підприємців — видавців, письменників, книгарів, критиків, культменеджерів — нехай і за відсутності інституцій та культурної політики, не сталося б і подій, вирішальних для нашого книговидання. До 30-річчя незалежності України ми вирішили прослідкувати за окремими тематичними блоками і виокремити важливі організації (як приватні, так і державні), події (українські та міжнародні), щоб зрозуміти, що стимулювало розвиток книговидання.

Розпочнемо з проголошення голошення незалежності у 1991 році. Саме тоді видавництва та письменство остаточно звільнилися від державної цензури і отримали шанс на нове існування: без великих державних видатків на пропаганду, але в «реаліях вільного ринку», нехай і дуже умовного.

Від державних і крупних — до приватних і нішевих

У спадок від СРСР залишилися державні видавництва з історією: видавництво Української академії аграрних наук «Аграрна наука»; «Веселка», яке в радянські часи було «Дитвидавом» і «Молоддю»; «Вища школа», «Дніпро», яке в радянські часи відоме, як «Держлітвидав», «Укрдержвидав», «Музична Україна», «Освіта», спеціалізоване видавництво «Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана» (у минулому — Українська радянська енциклопедія ім. М. П. Бажана). Ви здивуєтеся, але ці державні видавництва досі жевріють, щоправда, держава їхніми потугами за роки незалежності ніяк не скористалася, тоді як у радянські часи вони обслуговували не лише читацькі потреби, а й порядок денний партії. На Закарпатті досі працює видавництво «Карпати», у Львові — «Каменяр» і «Світ».

Найактивнішими до цього часу, напевне, залишилися видавництва «Либідь» (у радянському минулому «Вища школа»), «Мистецтво», «Основа».
Багато таких видавництв, як «Техніка», «Здоров’я», «Час» зійшли із дистанції і не подають ознак життєдіяльності.

Знадобився лише рік, щоб в Україні на зорі дев’яностих почали з’являтися приватні видавництва.

Перші українські видавництва:

1991 рік — заснування видавництва «Фоліо» у Харкові, що спеціалізувалось на виданні художньої та науково—популярної літератури українською та російською мовами. Одне із перших видавництв незалежної України, що випускало зарубіжну класику українською.

У цьому ж році, у Львові, засноване видавництво «Кальварія», що окрім класичної художньої та науково-популярної літератури, активно випускало сучасну українську та світову поезію та прозу. «Кальварія» стала культовим видавництвом і сприяла відкриттю багатьох сучасних українських письменників, зокрема Лариси Денисенко, Любка Дереша, Марії Матіос, Олеся Ульяненка.

1992 рік — «Дух і літера» створене на базі кількох дослідницьких центрів Києво-Могилянської академії, зокрема Центром юдаїки. Це були видання з філософії, культурології, юдаїки, християнства, соціології, чудових перекладів наукових книжок. На багатьох справила враження серія «Гуманітарна бібліотека».

«Генеза» — видавництво, що спеціалізується на навчально-методичній, довідковій та художній літературі для дітей шкільного і дошкільного віку. Саме у цьому видавництві вийшли перші підручники історії України незалежних часів, а також знакова праця Ярослава Грицака «Нарис з історії України».

«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — перше приватне дитяче видавництво незалежної України. Набуло особливої популярності серед читачів після видання серії «Гаррі Поттер», а також після випуску дебютного роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА стало першим видавництвом, що продало авторські права закордон (книжка «Котик та півник», 1995), а книжка «Снігова королева» з ілюстраціями Володимира Єрка була лідером продажів у Європі.

Але не лише Київ. У Чернівцях постав «Букрек» — видавництво навчальної літератури, що спеціалізується на випуску підручників для шкіл з національними мовами навчання. За ці роки вийшли книжки українською, румунською, німецькою, французькою, англійською, болгарською, ромською, гагаузькою та мовою іврит.

1995 рік — у Львові розпочав діяльність видавничий дім «Адеф», спрямований на випуск широкого спектра поліграфічних послуг: від дизайнерської розробки до виготовлення рекламних матеріалів, журналів, книг, включаючи навчальні, перекладені та подарункові видання. А зараз – це одне з найбільших видавництв в Україні.

У той же час повертається з екзилу видавництво «Смолоскип», засноване 1967 року в США. У США «Смолоскип» видавав дисидентську і правозахисну літературу, а також твори українських письменників, репресованих сталінським режимом. Цю лінію він продовжив і в Україні, додавши благородну місію – видавати дебютні книжки наймолодших авторів, ставлячи собі за мету створювати і розширювати середовище української творчої молоді.

1997 року свою діяльність розпочинає «Ранок» — найбільше за кількістю назв дитячих книжок видавництво в Україні.

Багато хто ще пам’ятає бурхливу діяльність видавництв «Факт» (приватне видавництво, що існувало на видавничому ринку України з 1997 до 2011 року і видавало переважно художню літературу, літературознавчі студії, мистецькі дослідження) і «Грані-Т» (дитяче видавництво, засноване 2006 року, що здійснило справжній фурор на українському ринкові й започаткувало десятки серій, підсвітило українських авторів дитячих книжок).

У цей час на підвищення професійної діяльності видавничого сектору вплинули й освітні курси для гравців ринку, які почали організовувати переважно іноземні представництва. Хто хотів — міг скористатися такими можливостями. 

Помалу кількість видавництв зростала, а на 2000-чні позначилися стартом великих «акул ринку». «Клуб сімейного дозвілля» — засноване 2000 року в Харкові однією нідерландською компанією як дочірнє підприємство із 100-відсотковою іноземною інвестицією. Вже у серпні 2004 року видавництво увійшло до складу одного з найбільших німецьких медіаконцернів Bertelsmann AG. 

«Видавництво Старого Лева» — засноване 2001 року у Львові Мар’яною Савкою і Юрієм Чопиком. До 2013 року основним напрямом діяльності видавництва було видання літератури для дітей і підлітків сучасних українських та іноземних авторів. Згодом розпочала з’являтися і література для дорослих. 

«Наш Формат» — засноване у 2006 році, що спеціалізується на нон-фікшн, швидко досягло впізнаваності серед зовсім іншої аудиторії – підприємців, IT, маркетологів, чого раніше не вдавалося жодному видавцеві. 

Щоб побачити зміну в кількості активних гравців можна простежити за кількістю учасників Форуму видавців.

Стрімко почали зростати й увійшли у лідери видавництва Vivat (2013) й КМ-Букс (2015).

З часів Революції Гідності намітився процес до сегментації видавництв за тематикою, спрямуванням, ідеями. 

Так, в Україні виокремилися видавництва, що видають графічні романи й комікси, науково-популярні книжки лише українських науковців, репортажистику, кулінарні книги, мистецькі видання, фотокниги тощо. Перекладна література перестала взоруватися на ті найменування, що вже перекладені російською, видавці почали формувати портфелі, взоруючись на західні тренди і на смаки читачів.

Варто зазначити, що, за даними Держкомтелерадіо, станом на 2021 рік кількість суб’єктів видавничої справи в Україні сягає 7930, що включає видавничу діяльність, виготовлення і розповсюдження, але більшість із них додають відповідні КВЕДи собі, інколи ніколи ними не скориставшися.

Поява інституцій та інституціоналізація сфери

Буквально у напередодні проголошення незалежності важливими для літературної сфери було офіційне створення двох організацій. Перша — Українська гельсінська спілка, хоча в 70-х існувало більше неформальне об’єднання дисидентів, які входили в Українську гельсінську групу, та 1988 року у Львові організацію зареєстрували офіційно, а керівником спілки обрали Левка Лук’яненка. Наступного року заснували PEN Ukraine — українську громадську організацію, яка входить до мережі національних центрів Міжнародного ПЕН. Організація створена з метою захисту свободи слова та прав авторів, сприяння розвитку літератури та міжнародному культурному співробітництву. Обидві організації функціонують зараз і мають величезний вплив на культурну політику країни, а також захищають свободу слова.

1994 рік зареєстровано Українську асоціацію видавців і книгорозповсюджувачів — організацію, яка з перших днів заснування зосередилась на роботі зі створення законодавчо-нормативного поля, яке б відповідало цивілізованим стандартам європейських країн у питаннях правового забезпечення книговидавничої справи. Крім цього, УАВК заснувала низку книжкових форумів.

За відсутності інституцій їхні функції перебрали на себе фестивалі та виставки, що за впливом на книжкову екосистему працювали як інституції, формуючи порядок денний, просуваючи читання, а також згуртовуючи довкола себе гравців книжкового ринку.

1994 рік поява Форуму видавців — громадської організації, яка заснувала культовий ярмарок «Форум видавців у Львові» та згодом фестиваль BооkForum, а також має на меті розвивати в Україні цивілізований книжковий ринок та інтегрувати його у світовий видавничий контекст.

1995 рік створено Українську бібліотечну асоціацію — незалежну всеукраїнську громадську організацію з індивідуальним і колективним членством, яка об’єднує на добровільних засадах осіб, професійно пов’язаних з бібліотечною справою, бібліографічною та інформаційною діяльністю, та тих, хто зацікавлений у їхньому розвитку.

2011 рік «Мистецький арсенал» — великий культурно-мистецький та музейний комплекс вперше проводить Міжнародний фестиваль «Книжковий арсенал», пізніше засновується Літературна лабораторія, що опікується літературними подіями протягом року.  У 2019 році Книжковий Арсенал визнаний найкращим літературним фестивалем року на International Publishing Industry Excellence Awards. У фестивалі беруть участь українські та закордонні видавці, письменники, ілюстратори, які представляють свої напрацювання, ведуть дискусії, беруть участь у презентаціях, зустрічах. 

2014 року створений Український інститут національної пам’яті як центральний орган виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті, хоча спроби його заснування були ще 2006 року. Для книжкової сфери він набув особливого значення завдяки популяризації історії України, її видатних особистостей, зокрема низкою перейменувань топонімів і вшанування пам’яті українських репресованих письменників. також інституція має свою лінійку книжок й ініціює закони, наприклад,  «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».

2016 рік створений Український інститут книги, що створює умови для розвитку книжкової екосистеми та просуває читання в Україні, а окрім того — популяризує українську літературу за кордоном.

2017 рік — запускається Український культурний фонд  — перша державна грантова організація, яка за відкритими конкурсами і прозорими процедурами надає підтримку проєктам у сфері культури;

2017 рік — засновано Український інститут, державну установу, яка презентує українську культуру у світі та формує позитивний імідж України за кордоном;

У правовому полі

Із радянського минулого до нас перекочувала низка законів, постанов, які лише змінювали форми, але не суть і не відображали нових процесів у книговиданні. Так, ще до 2015 року в Україні функціонували давно застарілі ГОСТи (рос. государственные стандарты союза), і лише 2018 року затвердили Положення про електронний підручник. Але шлях пройдений чималий, дозволимо собі зосередитися на головних законах, постановах, наказах за ці три десятиліття.

1994 рік — закон України «Про авторське право і суміжні права» (1994 рік), який охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва. 2018 року був ухвалений ще один важливий документ «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав».

1995 року Україна приєдналася до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 року, зміненого 2 жовтня 1979 року).

1997 рік — закон України «Про видавничу справу» — основний закон, який визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб’єктів видавничої справи;

Далі у галузі були не найкращі роки, російський дефолт 1998 року, за яким вони відмовилися виконувати зобов’язання за своїми облігаціями, значно вплинув на економіку України. Результати кризи були очевидними вже в 1999 році, коли видавці, згідно з даними УАВК, спромоглися видати лише 20 млн книжок – разом із підручниками. Для порівняння: середній наклад з 2005 до 2020 року складав близько 52 млн примірників, водночас у набільш кризовому за останні 15 років 2020 році було видано 42 млн книжок.

Українське книговидання опинилося на межі виживання.

Тож, зустріч членів правління Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів із тодішнім президентом України Леонідом Кучмою  5 листопада 2000 року, була, у принципі, доленосна для книговидання, а її результати і досі впливають зокрема на видавців. 

2001 року почав діяти Закон України «Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право».

2003 рік  — закон України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» визначає засади державної підтримки книговидавничої справи в Україні і спрямований на подолання кризи у вітчизняному книговиданні та створення сприятливих умов для його розвитку;

Того ж 2003 року розпорядженням Кабінету Міністрів України Книжковій палаті надано статус державної наукової установи. А з 2005 року установа публікує на своєму сайті статистичну інформацію щодо книговидання в Україні.

2005 рік — запущена програма «Українська книга» — бюджетна програма, відповідно до якої формується державне замовлення на випуск видавничої продукції та її поширення бібліотеками України. 

До початку війни з Росією, український книжковий ринок важко було назвати незалежним – українська книга конкурувала із завезеною із РФ продукцією і перебувала у великій залежності від російського видавничого ринку. Бізнес-моделі більшості великих видавців і книгорозповсюджувачів диктувалися комерційним інтересом, пов’язаним з продажем російськомовної книги або поширенням книжок, виданих і завезених з РФ. 

Протягом 2014-2015 рр. на хвилі патріотичних настроїв у країні відбулося певне зростання попиту на книжки українською мовою. Від цього часу україномовний сегмент книжкового ринку почав послідовно зростати.  Водночас пропорційно зменшився відсоток книжок, куплених на ринку чи зі стихійних «розкладок». Ця тенденція певною мірою була зумовлена зменшенням імпорту книжкової продукції з Росії (а вона переважала у стихійній торгівлі). Протягом 2013-2015 рр. кількість російських книжок, імпортованих в Україну, скоротилась у кілька разів. Їхня вартість складала у 2015 р. вже близько 3,7 млн дол. (у 2013 р. – 23 млн). Водночас ці офіційні дані не враховували тіньового ринку, що лишався доволі потужним.

2014 рік — Міносвіти скасувало процедуру надання грифів навчальній літературі для вищої школи, відтепер її якісь контролюють керівники вишів, усе це мало призвести до максимального скорочення кількості навчальних матеріалів для школи, які потрібно грифувати.

Того ж року розпочалася реформа децентралізації — позитивна в довготривалій перспективі, але не часто болісна для сегменту культури. Не маючи компетентних представників у сфері культури на місцях, а також через кризові моменти, типові для впровадження будь-яких реформ, територіальні громади отримали можливість за погодженням з МКІП закривати бібліотеки.

2015 рік — були внесені зміни до Податкового кодексу України (щодо підготовлення, виготовлення, розповсюдження книжок та періодичних видань друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва). Відтак виготовлення й поширення книг українського виробництва звільнили від оподаткування податком на додану вартість.

Цього ж року припинила своє існування Національна експертна комісія з питань суспільної моралі, що функціонувала з 2004 року. Це найбільш одіозна державна структура, яка за 10 років свого існування запам’яталася лише скандальними рішеннями, спробами заборонити мультфільми про Сімпсонів, пісні Скрябіна та пошуками порнографії у художніх творах. 

2016 рік — починають діяти обмеження на ввезення книг із Росії, всі книги з Росії піддаються перевірці щодо наявності у них антиукраїнського змісту. Її здійснює Експертна рада при Держкомтелерадіо України. Видавнича продукція, у якій ідеться про ліквідацію незалежності України, порушення її суверенітету і територіальної цілісності, пропагуються комуністичні або націонал-соціалістичні тоталітарні режими, держава-агресор і, зокрема, її органи влади, дозволу на ввезення і розповсюдження в Україні не отримує. 

2017-го року українські бібліотеки перейшли на використання універсальної десяткової класифікації (УДК) замість радянської бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК). 

2018 року увійшла у силу постанова КМУ про початок функціонування Ради з питань інтелектуальної власності.

2019 рік — закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Стаття 21 проекту передбачає здійснювати видання державною мовою друкованих ЗМІ, зареєстрованих в Україні. Окрім того, визначається, що видавець, внесений до відповідного Державного реєстру, зобов’язаний видавати державною мовою не менше половини від усіх назв книжкових видань, випущених ним упродовж відповідного календарного року. Окрім того передбачається, що держава може обмежувати ввезення в Україну книжкових видань іншими мовами. За цим законом не менше 50% назв книжок, які продають у книгарнях чи інших місцях розповсюдження мають бути державною мовою.

2019 рік — постанова КМУ «Про затвердження Державних соціальних нормативів забезпечення населення публічними бібліотеками в Україні» — це соціальні нормативи, які встановлюють показники мінімального рівня забезпечення населення мережею публічних бібліотек та створюють належні умови доступу до інформації;

Водночас у 2019 році УІК вперше запроваджує системні дослідження читання та книжкового ринку — рішення щодо галузі приймаються на основі релевантних даних, збільшується прозорість та відповідність таких рішень, запроваджуються KPI щодо розвитку галузі та читання. Перше дослідження читання УІК базувалося на дослідження Reading and Publishing Data 2018, проведеному Читомо.

Вперше дані про книжкову галузь України з‘являються на міжнародних базах даних (Statista).

2021 рік — Український інститут книги презентував Стратегію розвитку читання на 2021–2025 роки «Читання як життєва стратегія», що стала першою стратегією у книжковій галузі.

Цього ж року прийняли нову редакцію Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу», згідно з якою запропонували сучасну класифікацію бібліотек і ввели нові механізми закриття чи реорганізації бібліотек в об’єднаних територіальних громадах.

Інфраструктура, яка так і не сталася

Тотальне руйнування системи книгорозповсюдження, яка лишилася з радянських часів, – «Укркнига», «Академкнига», «Медична книга», «Військова книга», книжковий сектор «Укркоопспілки», не привела до реструктуризації чи організації нової системи. 

Кінець 90-х- початок 20-х ознаменувався цілою низкою рейдерських атак на книгарні. За роки незалежності лише в формації «Академкнига» влада забрала 4 книжкові магазини і 23 книжкові кіоски. На їхньому місці – ресторани, нічні клуби, крамнички з шаурмою, гарячою випічкою і пивом. Тепер є тільки 3 магазини-представники з «Академкнигою».

За цей час виселили десятки видавництв «Мистецтво», «Обереги», «Алатон», «Врожай», «Українська енциклопедія», «Дніпро», літературний журнал «Радуга», книгарень «Абзац», «Знання», «Сяйво» (більше читайте у нашому матеріалі за 2009 рік Підтримаймо книгарню «Сяйво»).

Середина нульових стала початком спроби відновлення інфраструктури – у 2006-му почали відкриватися книгарні «Клубу сімейного дозвілля», що досі залишається однією з найбільших мереж, що налічує 50 філій по всій Україні. 

В 2007 році в Харкові відкрили першу з книгарень «Книголенд», що нині нараховує майже 40 книгарень, і водночас геть новий розвиток мережі книгорозповсюдження стався з появою книгарні «Є». Станом на липень 2021 року функціонує 30 книгарень в 15 містах України.

І хоч 2009 року була прийнята постанова Верховної Ради України про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження, це суттєво не змінило ситуації. 

Проте того ж року магазин Yakaboo, що початково займався прокатом і продажем CD- та DVD-дисків у Києві, переорієнтувалася на продаж книжок, запустивши онлайн-магазин.

Зараз  асортименті компанії понад 300 тисяч книжок 71 мовою у паперовому, електронному та аудіоформатах, її послугами успішно користується понад 3 млн читачів в усьому світі. Співпрацює з 500 видавництвами в Україні та 700 за кордоном.

2014 рік був заснований проривний сервіс «Книжкова біржа», який позиціонував себе як перший книжковий склад-мультимаркет. Біржа пропонувала видавцям, дистриб’юторам і авторам безкоштовно зберігати свої книжки, незалежно від їх кількості, та, на жаль, проіснувала недовго.

Десь у цей же час видавці почали експериментувати над різними формами дистрибуції: поєднувати книгарні і кав’ярні, культурні інституції і книгарні, виходити на великі супермаркети й заправки. Пандемія вкрай змінила дистрибуцію, заохотивши читачів все частіше купувати онлайн. 

Фестивалі й ініціативи

На розвалинах радянського союзу 1990 року вперше гучно танцювали, співали, слухали і без обмежень висловлювали свою думку на фестивалі «Вивих» у Львові. Ідейним лідером був Маркіян Іващишин, режисурою займався Сергій Проскурня, а художником агітаційної продукції був Юрій Кох. Сценарієм займались Олександр Ірванець, Юрій Винничук і Любомир Петренко. За два роки фестиваль повторили знову, із літературної тусівки там працював поет Назар Гончар, а «Бу-Ба-Бу» поставили повноцінну оперу «Крайслер Імперіал», формальним директором фестивалю був Олег Тягнибок. На честь фестивалю підготували спецвипуск газети під назвою «Non Stop Попуст». 

1993 року сформувалося мистецьке об’єднання «Дзиґа», яке розпочало реалізовувати різноманітні ідеї, проєкти та мистецькі акції. Серед літературних варто пригадати Літературні зустрічі в кав’ярні «Кабінет».

Відтак Львів підготував підґрунтя до найбільшої книжкової події в Україні на довгі роки: 1994 року відбувся перший Форум видавців у Львові, а 1997 року від ярмаркової частини відокремився Літературний фестиваль.

В Одесі тим часом 1996 року засновують книжкову виставку «Зелена хвиля». І за рік потому в Києві проходить міжнародний книжковий ярмарок «Медвін: Книжковий світ», а також книжкові виставки в Укрдомі, організовані Держкомтелерадіо, які до появи Книжкового Арсеналу формували читацькі маси у столиці.

Початок 2000-х — це бум фестивального руху в Україні, особливо музичних, етнографічних подій. У контексті літератури варто згадати про літературно-музичні фестивалі День Незалежності з Махном у Гуляйполі (2006-2009) від Останньої Барикади, Fort.Missia поблизу прикордонного села Пововичі на Львівщині (2009-2012), Потяг до Яремче у Яремчі (з 2008 — 2012 роки), перші «Країни Мрій» у Києві (з 2004 року), ініційовані Олегом Скрипкою, теж не обходилися без літературних подій і книжкового ярмарку. Ці фестивалі відзначалися свободою, експерементами й не завжди ідеальним менеджментом.

2010 року пройшов перший міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz, що вирізнявся насамперед літературоцентричністю, міжнародною співпрацею, переважно з німецькомовними країнами, і який взявся продовжувати й формувати міф літературних Чернівців. На відміну від багатьох інших фестивалів, на той час вирізнявся концепцією і взоруванням на міжнародний досвід.

Осібно можна виокремити фахові події, які формували професійні спільноти індустрії за інтересами. Так, 2009 року художник-графік Юрій Антонов заснував всеукраїнський фестиваль каліграфії та шрифту «Рутенія» (проходив до 2014 року). А протягом 2010-2012 років проходив фестиваль молодих видавців і редакторів «Штурмові загони Гутенберга», організований Читомо, метою якого було познайомити між собою молодих спеціалістів усіх спеціальностей, дотичних до процесу творення книжки.

Задав нові стандарти для літературного й мистецького процесів  міжнародний міждисциплінарний фестиваль Книжковий Арсенал, що вперше пройшов 2011 року й буквально з першого року продемонстрував якість, бажання працювати з різними видами мистецтв і інноваційні підходи не лише до програми, а й до простору, виставкових проєктів й інсталяцій.

Після Революції Гідності кількість фестивалів стрімко зростає. І якщо раніше найважливіші події були прив’язані здебільшого до Києва чи Львова, то тепер книжкові події виникають у багатьох інших містах й містечках України. Одні проводяться регулярно, інші — як разові акції, але всі вони роблять важливий внесок у децентралізацію культурних процесів країни, допомагають залучити нові аудиторії й вибудувати спільну ментальну географію.

Міжнародний фестиваль «Литаври» на Чернігівщині, ярмарок і фестиваль #che_book_fest у Черкасах, Одеський міжнародний літературний фестиваль, Mariupol Open Book, літфест «Фронтера» і фестиваль каліграфії «Простір Літер» у Луцьку, літературний фестиваль «Ї» у Тернополі, літературний фестиваль у Нью-Йорку, Книжкова толока у Запоріжжі, «Острів Європа» у Вінниці, Місяць авторських читань у Львові та інші — це лише декілька важливих фестивалів та ярмарків, які в останні роки допомогли рівномірніше покрити культурну карту України. Досить помітною стала діяльність фестивалю Book Space у Дніпрі, що за 3 роки продемонстрував суттєве зростання. З’являються також і нові літературні сцени у межах музичних та етнографічних фестивалів, наприклад, у межах «Файного міста», «Тараса Бульби» й «Бандерштату».

Останніми роками фестивалі набувають своїх облич і характерів, і часом пропонують цілком оригінальні концепції й пропрацьовують глибше певні сегменти, підсилюючи їх,  як-от перекладацький фестиваль Translatorium у Хмельницькому, фестиваль усної оповіді «Озерце» чи зовсім свіжий і компактний фестиваль-воркшоп «Прописи», орієнтований на письменників-початківців. Трапляються й спеціалізовані книжкові виставки, наприклад, у Києві проходили KyivPhotoBook, що обєднав спільноту видавців і художників фотокниг й альбомів, Book Champions Weekend з акцентом на інді-видавництва. 

Поява і розвиток нових літературних фестивалів. Через обмежену кількість книгарень, фестивалі й виставки відіграють дуже важливу роль у промоції читання та продажі книжок.

Нарощуючи свою активність у різних містах, накопичуючи досвід у всієї фахової спільноти з’явилася потреба в обміні ним, нетворкінгу, звірянню годинників. Відтак вчасна поява 2014 року Конгресу Literature In Action, організованого #ULC, вирішує це питання для спільноти.

Міжнародна присутність

Після розпаду налагоджених контактів в СРСР виникла потреба розбудовувати нові, і першими на допомогу прийшли організації, засновані українськими емігрантами, які не поривали весь час зв’язків із Україною. 

У лихі 90-ті саме міжнародні донори підтримували якісне зростання видавничої справи. Перші переклади на українську мову з’явилися завдяки вагомій підтримці Міжнародного фонду «Відродження»,  а станом на зараз з 1990 року вже вийшло понад 1000 видань за їхньої підтримки. 

І хоч, починаючи з 1994 року українська делегація щороку відвідувала Франкфуртський книжковий ярмарок, та помітного сліду там не лишала, як і напрацьованих контактів і партнерств. Окрім того, офіційні делагації у 90-х були у Мінськ, Москву, Болоньї, організовані Держкомтелерадіо.

З розвитком видавничого процесу намітилися громадські ініціативи з представлення видавничого компонента за кордоном.

Значний внесок у розбудову міжнародних зв’язків робив Форум видавців, що брав участь в організації колективних експозиціях на міжнародних книжкових ярмарках у Москві (2009), Лейпцигу (2012, 2014 рок), Варшаві (2016), Вільнюсі (2018) й Пізі тощо.

Та переломним моментом стало розширення робочої групи з підготовки національного стенда у Франкфурті, до якої додалися видавці, Мистецький Арсенал, Асоціація українських видавців і книгорозповсюджувачів, Форум видавців та за підтримки українського консульства у Німеччині, що дозволило 2015 року представити стенд іншої якості, підготувати каталог нових видань, які рекомендовані для перекладу, та звернути увагу на себе світову спільноту, медіа. 

Це змінило ситуацію і всередині країні, оскільки завдяки лобіюванню Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів та відділу культурної дипломатії МЗС дозволило наступного року зняти законодавчі обмеження у постанові КМУ щодо права участі у міжнародних подіях, крім Франкфуртського ярмарку та Венеціанського бієнале, і 2016-го року підготувати національний стенд з оригінальною архітектурою, айдентикою і повноцінною програмою. Після цього щороку національні стенди у Франкфурті були на високому рівні, а функцію організатора перейняв новостворений орган — Український інститут книги. Завдяки йому, а також за підтримки посольств, окремих ентузіастів і пасіонаріїв на місцях, національні стенди України були організовані у Франкфурті, Відні, Празі, Парижі, Мінську, Лондоні, Болоньї, Монреалі, Абу Дабі у 2017-2019 роках. 

Збільшує міжнародну присутність України у світі і вихід книжок українських авторів за кордоном. Кількість проданих прав на українські твори почала зростати з 2014-15 року, коли Україна з’явилася в інформаційному полі з важливими темами для світу.

У 2020 році одна з найбільших іспаномовних газет El Pais напише про Кремль, що сприяв популяризації української літератури у світі: книжки про Україну, війну, досвід Майдану, як і постаті сучасних українських письменників почали завойовувати дедалі більше міжнародної уваги.

Уже в 2016 році кількість перекладів перетнула позначку 100 книжок на рік, а у 2020 році таких видань з’явилося понад 150. Загалом за останні 5 років було видано більше перекладів українських авторів за кордоном, ніж за попередні 25 років незалежності України. 

Важливу роль у розбудові міжнародної співпраці відіграє діяльність Українського інституту та програми підтримки перекладів, які одночасно запропонували Український інститут книги (завдяки програмі Translate Ukraine лише цього року вийшло 124 книжки) й House of Europe (завдяки програмі вийшло 45 видань).

Свої міжнародні програми здійснюють й окремі організації, зокрема «Львів – місто літератури ЮНЕСКО», що 2015 року увійшов до Мережі креативних міст ЮНЕСКО. 

Після проведення в Україні 2017 року Міжнародного ПЕН-конгресу міжнародний вектор діяльності Українського ПЕНу розширився і став помітним.

2018 року організація запустила програму мініґрантів PEN Ukraine Translation Fund Grants, спрямовану на підтримку перекладів правозахисних видань іноземними мовами (у рамках програми були перекладені кількома мовами книжки Олега Сенцова та Станіслава Асєєва). 

З міжнародних проєктів останніх років також – онлайн-резиденція для німецьких перекладачів та залучення Українського ПЕН як координатора роботи першого українського журі Літературної премії Європейського Союзу 2019 року. Окремо можна говорити про культурні і правозахисні заходи ПЕН на міжнародних фестивалях та ініціативи зі збору книжок для українських відділів у закордонних бібліотеках.

Чи не найбільше українську літературу й книговидання промотують міжнародні перемоги українців за кордоном. Так, чи не на всіх конкурсах світу з ілюстрації й дизайну свого часу перемагали творча студія Аґрафка (Романа Романишин і Андрій Лесів). Ілюстрації Марії Кінович та Тані Якунової, Ольги Музиченко, Марії Білінської та Вадим Соловський потрапляли до коротких списків та фіналів престижних ілюстраторських премій.. 

Тішить і кількість Ангелусів, які отримали українці: у різні роки лауреатами цієї премії для письменників зі Східної й Центральної Європи ставали Юрій Андрухович (2006), Оксана Забужко (2013), Сергій Жадан (2015) та Катерина Бабкіна (2021), найбільше лауреатів серед решти країн. 

Разом з тим, книжки Сергія Жадана та Оксани Забужко увійшли до престижних топів The New York Times. А ще раніше швейцарська газета Tages Anzeiger включила роман Забужко «Музей покинутих секретів» до списку 20 найкращих романів століття.

Дитячі автори не надто можуть похвалитися перемогами, та останні роки регулярно є у списках премій Астрід Ліндґрен, Міжнародної рада з дитячої та підліткової книги (IBBY), каталогах «Білі круки» (White Ravens) тощо. 

Медійна видимість книжок

Мало хто з опитаних нами респондентів назвав серед знакових подій заснування медіа, та все ж протягом цієї 30-літньої історії вони чинили помітний вплив. Лише декілька респондентів зазначили, що серед сучасних медіа Читомо, ЛітАкцент, Букмоль відіграють помітну роль у книжковому світі. 

А проте у добу незалежності в 1991 літературне життя України увійшло з досить жвавим медійним супроводом — на той момент видавалася газета «Літературна Україна», що донині існує з 1927 року, з радянських часів виходив журнал «Всесвіт», трансформувався харківський літературно-художній та громадсько-політичний «Березіль», а з 90-х — місячник літератури, мистецтва, суспільного життя «Сучасність». Заснований у 1989 році та вперше виданий у 1990 році літературно-мистецький журнал концептуального спрямування «Четвер», що став дебютним майданчиком практично усіх дійових осіб укрсучліту (читайте розмову з Юрієм Іздриком: Час «Четверга» минув, урожай зібрано, гербарії закрито)

З 1994 у Кривому Розі почав виходити український культурологічний часопис «Кур’єр Кривбасу», а за рік — двомовний журнал про культуру та літературу «ШО», що у нульових став впливовим часописом — зокрема серед двотисячників. Згодом журнал розширив свою діяльність до літературних, подій, зокрема започаткувавши у 2006 році щорічний міжнародний фестиваль поезії «Київські лаври» у Києві.

У 1997 році з’явилася «Критика» — сучасний український інтелектуальний часопис аналітичної есеїстики, публіцистики та рецензій, заснований однойменним видавництвом та його очільником професора Гарвардського університету Григорія Грабовича. Часопис виходить і донині, щоправда, кількість передплатників залишає бажати кращого (детальніше про літературні друковані часописи читайте в лонгріді, що от-от опублікується).

Були й спроби заснування фахових книгознавчих часописів: «Друкарства» при Держкомтелерадіо (з 1994 по 2007 роки) й «Вісника Книжкової палати України» (з 1996 по сьогодні).

Двотисячні стали часом бурхливого старту і стрімкого закриття видань, що стартували з паперу і не бажали змінювати бізнес-модель, бувши в основному дотаційними виданнями.

З 2000-го впродовж 9 років виходив друком «Книжник-review» — український журнал про книги та літературу, заснований Костянтином Родиком одночасно з Всеукраїнським рейтингом «Книжка року».

Наприкінці 2000-х акценти формати медіа суттєво змінилися: дедалі більше видань стали відмовлятися від друкованої версії, або й припинити своє існування (як це зробив Книжник-review), проте почали з’являтися літературні сайти.

Опитані згадують вплив сайту про культуру Сумно.ком, заснованого Богданом Логвиненком.

У 2007 році  професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко за сприяння видавництво «Темпора» засновує «ЛітАкцент» — український книжковий вебпортал про сучасну українську та зарубіжну літературу.  

Загалом 2007-ий докризовий рік став на державному рівні «Роком української книги». Проте активність держави у підтримці культури того року пригадати важко. Але саме того року на Першому з’явилася телепрограма «Книга.ua». Окрема телепрограма, що хоч і не транслювалася у прайм-таймі, а проте не виходила лише в нічний час (як це було з «Документом» з Юрієм Макаровим та згодом з «Документ+» з Ларисою Денисенко. Звісно, існували й регіональні телепрограми, проте жодна з них не перетворилася на постійну «Книжкова полиця» (Кривий Ріг), «Амплітуда слова» (Луцьк),  «Літера» (Запоріжжя), «Друкований знак» (Харків) тощо. І навіть телепрограма на Першому «Букоголіки» з Євгенієм Стасіневичем, що стартувала за 11 років після «Книги.ua» (і власне, на базі цієї телепрограми) не протрималася на екранах довго.

2007-2009 років з’явилося аж п’ять книжково-літературних видання: 2007-го починає працювати сайт літкритики «Літакцент», 2008-го журналіст Сергій Руденко засновує книжковий веб-портал «Буквоїд» і починає свою роботу ресурс «Litcentr», а наступного, ​2009 року відновили «Українську літературну газету» та водночас заснований культурно-видавничий проєкт «Читомо», що перетворився на єдине в Україні фахове видання, яке висвітлює не лише літературні новинки, але й ринкові тренди. Усі три видання існують і донині. 2011 року додається ще «Друг читача».

У 2013 дитяча література для дітей і підлітків отримує свої окремішні онлайнові представництва. Так з’явилася спільнота і сайт «БараБука. Простір української дитячої книги» — перший український професійний інформаційний ресурс про видання для дітей та юнацтва. БараБука уславилась не лише створенням спільноти прихильників та авторів дитліту, але й перетворилася на літературну агенцію, а окрім того – заснувала щорічний ТОП Барабуки.

Того ж року з’являється й «Букмоль», що позиціонує себе як «віртуальний путівник літературним життям для батьків, дітей та усіх-усіх небайдужих й охочих до читання». 

Післяреволюційний період ознаменувався появою блогів при видавництвах і книгарнях, розвитком буктюберства, інстаграм-профілів, телеграм-каналів, присвячених читанню, а також значному зростанню кількості матеріалів на книжкову й літературну тематику у загальнонаціональних медіях. Тренд останніх двох років – поява ютуб-каналів, присвячених книжкам, і літературних подкастів. Усі ініціативи досить ентузіастичні й низові, не пов’язані з державною підтримкою, що може свідчити про наявність в Україні читацької спільноти. 

Від заснування спеціальності «Видавнича справа» до її ліквідації

Попри очевидний поступ книговидавничої галузі, освітні й наукові процеси не відображають усіх змін останніх років і швидких реакцій на потреби галузі. Навпаки, в академічній сфері, швидше, йдеться про регрес. З радянського минулого до нас у спадок перейшли поліграфічно-видавничі факультети, що на початку 90-х пережили комп’ютеризацію і потребу швидко адаптуватися до електронних програм. Лише з 2000-х почали з’являтися новітні кафедри видавничої справи й редагування.

Так 1999 року в Інституті журналістики відкрили спеціальне відділення видавничої справи, а 2002 — кафедру видавничої справи та редагування. Спеціальність виявилася затребуваною.

Згідно з даними того ж Інституту журналістики, 2011 року в Україні діяв 51 навчальний заклад, де готували фахівців видавничих професій: журналістів, видавців і редакторів, рекламістів і фахівців зі зв’язків із громадськістю. 

За 10 років з’явилися конкурси, олімпіади для студентів, а в Україні почали захищатися роботи, присвячені саме вивченню історії і сучасності книговидання. Ринок, що стрімко розвивався, отримував підготовлені кадри, які розумілися на специфіці фаху. Проте це тривало недовго: буквально через десятиліття, а саме 2015 року Кабінет Міністрів України приймає постанову № 266, згідно з якою видавничу справу та редагування вилучили з переліку галузей знань і спеціальностей, за якими випускають фахівців у вищій школі. У 2015 році «Видавничу справу та редагування» опановували у 26 навчальних закладах ІІІ і IV рівнів акредитації. Наразі кафедри перекваліфікувалися вже не в книговидавничу справу, а в щось на перетині журналістики, диджиталізації, маркетингу й реклами, що зрештою не відображає суті професії.

Попри спротив наукового кола, поодиноких виступів видавців спеціальність так і не повернули. Так завідувачка кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства Надія Зелінська під час однієї з дискусій на Форумі видавців зауважила, що українське друкарство має давню традицію, і навіть, якби такої спеціальності донині в Україні не було, то її варто було би запровадити.

Попри «академку» у вищих школах, спеціалістів готують завдяки неформальній освіті.

2013 року заснували освітню платформу Litosvita, яка допомагає розвивати майстерність у всьому, що пов’язано з текстами. Зрештою, приділяє багато уваги саме сучасному книговидавничому процесові. Утім, це не стосується системних наукових досліджень, ніша яких досі залишається напіввільною. 

До 30-річчя незалежності України, Читомо спільно з Book Forum провели опитування серед гравців книжкового ринку — видавців, письменників, журналістів, менеджерів та організаторів, щоб дізнатися, які важливі події, законодавчі акти, ініціативи, сприяли розвитку книговидавничої справи в Україні. 

До опитування долучилися: 

• Олександр Красовицький — видавець, генеральний директор і основний власник видавництва «Фоліо»;

• Анетта Антоненко — видавчиня, директорка видавництва «Анетти Антоненко»;

• Ірина Славінська — журналістка, перекладачка, літературознавиця, членкиня Українського ПЕН;

• Андрій Курков —  письменник, журналіст, кіносценарист; 

• Діана Клочко — мистецтвознавиця, кураторка виставок, редакторка, перекладачка;

• Микола Кравченко — видавець, директор видавництва «Нора-Друк», член правління в Українській асоціації видавців та книгорозповсюджувачів;

• Юлія Козловець — координаторка Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал»;

• Софія Челяк — культурна менеджерка, перекладачка з чеської мов, програмна директорка ГО «Форум видавців»;

• Оксана Бруй — директорка науково-технічної бібліотеки ім. Г. І. Денисенка Національного технічного університету України «КПІ імені Ігоря Сікорського», президентка ВГО Українська бібліотечна асоціація, кандидат наук із соціальних комунікацій;

• Богдана Неборак — журналістка, культурна менеджерка;

• Ростислав Семків — письменник, літературознавець, літературний критик, перекладач, видавець, директор видавництва «Смолоскип»;

• Віктор Круглов — видавець, генеральний директор видавництва Ранок, голова наглядової ради корпорації «Ранок»;

• Олександр Афонін — Президент Громадської спілки «Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів»;

• Леонід Фінберг — соціолог, дослідник культури, головний редактор видавництва «Дух і Літера»;

• Григорій Семенчук — український поет, публіцист, музикант, культурний діяч.

Проєкт здійснюється за підтримки Українського культурного фонду.

Опитування — Анастасія Загоруй.

Дизайн — Оксана Гаджій.