19 думок із Львівського BookForum: що варто запамʼятати

Цьогоріч Львівський міжнародний BookForum нарешті пройшов у більш звичному форматі та став простором для дискусій, місцем зустрічі України зі світом, обміном досвідами та народженням нових ідей, що надихають на зміни. У Львів завітали не лише українські культурні дієвці, а й іноземці з Великої Британії, Сербії, Польщі та США, що дозволило частково повернути атмосферу старого, всім нам відомого Форуму.

Попри страхітливий обстріл Львова, який відбувся в самий розпал фестивалю, а також змусив Джима Ловлесса замислитися, чи не пов’язана атака з великою кількістю гостей міста, до подій офлайн долучилися понад 20 000 відвідувачів.

Ми все ж не виключаємо того, що хтось не зміг відвідати фестиваль або ж потрапити на всі заплановані події, тому ділимось найважливішими думками про українську культуру в часи війни, як правильно документувати памʼять, чи потрібне читання в складні часи, а також про уроки та виклики, з якими стикнулися Польща та Велика Британія і які можуть навчити Україну діяти правильно.

Ольга Токарчук

Польська письменниця, сценаристка, психологиня, лавреатка Міжнародної Букерівської премії та Нобелівської премії (2018)

Я не вважаю, що війна може скасувати як нашу потребу писати, так і потребу читати. Навпаки, війна — це якийсь стан, дивний режим функціонування людини, який трапляється час від часу, і завжди є страшним, і щось робить з почуттям «я» як особистості, це почуття «я» дещо розмивається. Людина набагато більше належить до спільноти, в якій виросла і з якою живе, а якщо літературу розглядати як надзвичайно складний і витончений спосіб спілкування індивіда з суспільством, або індивідів між собою, то в часі війни, під час загрози цей вид комунікації є надзвичайно важливим і бажаним.

В Україні під жахами війни постає креативний і творчий дух, дух сильної спільноти, якому можуть позаздрити в країнах, що живуть у мирі.

Я ні в якому разі не виправдовую війну. Вважаю, що жодна ціна не варта того, щоб вступити у війну. Але Україна зараз стала сильною, інтеґрованою, свідомою, креативною державою, прихильності якої Європа буде домагатися або вже домагається. 

Ігор Мітров

Поет, критик, літературознавець, військовослужбовець

Мені дуже насправді подобається вислів Оксани Забужко про те, що вона почувається мобілізованою. Якщо письменник не бере в руки зброю, він так і має працювати — не вилізати з цих всіх поїздок, забути про свій дім і просто їздити світом і розповідати про нашу війну. Самі для себе ми вже давно все пояснили і дійшли якогось певного суспільного консенсусу щодо цієї війни. Тепер важливо донести світу, що Україна єдина “доросла” в цій війні.

Людмила Гусейнова

Активістка та громадська діячка з Донеччини, правозахисниця, колишня цивільна заручниця, яка провела у ворожому полоні понад три роки за проукраїнську позицію

Для мене особисто гідність – це можливість жити, як і для багатьох цивільних жінок і чоловіків, котрі були у полоні або знаходяться там. Цю гідність мені дуже сильно наш ворог, російський окупант, намагався зламати. Я пам’ятаю ті слова від слідчого: “Каґда ти оскатінішся?”. Єдине, чим я пишаюся у своєму житті, що я не “оскотинилася”, що я не зламалася, не стала такою, як вони прагнули. У мене є величезне прагнення до справедливості, у моєму серці немає злоби, немає ненависті до цих людей.

Мар’яна Буджерин

Авторка книжки «Бомба у спадок», дослідниця Центру науки та міжнародних відносин Белфера Гарвардської школи Кеннеді.

У нас превалював наратив, що Україна віддала свій великий ядерний арсенал за нізащо, за папірчик Будапештського меморандуму, і нічого за це отримала. На Заході наратив був зовсім протилежний. Там казали, що це не була українська зброя, що в України не було можливості її використовувати, не було оперативного контролю, і в принципі наша країна не мала іншого виходу. Тож всі ці розмови про українську ядерну зброю — вони ні до чого. Правда завжди десь посередині. І той, і той наратив мають у собі якусь зернину правди, але не викриває її всю. 

Зараз в Україні ця тема більш популяризована. Кожна людина — від таксиста до якогось державного діяча — має дуже усталену й сильну думку щодо того, що сталося з ядерною зброєю і що треба було робити.

В України насправді були варіанти, і те що вона вибрала якийсь один із них, не означало, що вона могла б піти інакшим шляхом. Кожен з них несе за собою різний набір наслідків. Україна залежала повністю від США, а також росії у плані постачання енергоносіїв. Україна також залежала від американських інституцій, включно з міжнародними фінансовими. 

Зараз, звичайно, з огляду на те, що гине багато людей і триває повномасштабна війна, сприйняття змінюється. Тепер здається, що тоді можна було вчинити по-іншому. Якби Україна тоді зробила інший вибір, то це не була б та сама країна, яку ми маємо сьогодні, і ще плюс ядерна зброя. Тоді ми б мали піти іншим шляхом розвитку.

Павел Решка

Польський журналіст

Я ніколи не мав особливих ілюзій щодо росії як держави. Окрім того, дуже багато поляків також не мають ілюзій щодо рф. Після здобуття незалежності в 89 році перша річ, яку ми хотіли зробити, це вигнати російські війська з Польщі, а друга і третя річ – це доєднатися до Європейського Союзу і до НАТО — не тому, що ми особливо любимо Європейський Союз і НАТО — ми бачили, що це, що росія є загрозою. 

Росіяни насправді це такі ж самі люди, як ми, і до них треба застосовувати ті самі правила. Якщо ми говоритимемо, що вони «інші», — то для них це лише на руку, і для путіна — теж. Це створює аргумент: “ви нас не розумієте, ми маємо інші права і будемо діяти по‑своєму”. Але речі після народження досить прості — це принципи Декалогу: “не вбивай, не кради” — тобто не роби те, що вони робили з 2014 року.

Ольга Муха

Публіцистка, культурна менеджерка й аналітикиня, кураторка мистецьких та видавничих проєктів

Головне питання: а що ж таке — європейська ідея? Коли ми говоримо про бюрократію — так, тут усе зрозуміло, Україна десь на другорядних ролях у Європі. Але сама ідея Європи, яка постала після Другої світової — це щось зовсім інше. Це простір безпеки, цінностей, різноманіття, демократії, свободи пересування, свободи висловлюватися, свободи бути собою. Це те, що має бути захищене. І ця боротьба ще триває.

Для мого покоління ця європейська ідея формувалась буквально на наших очах — ми боролись за право бути під цим прапором, навіть не належачи до Європи, а лише прагнучи до неї.

Ми просто змушені залишатись оптимістами, сподіватися і водночас дуже тверезо дивитися на речі. Бо всі ці розчарування Європою — вони ж виникають через завищені очікування. Ці меми про “стурбованість ЄС” — вони смішні, але й болючі. Бо за цим — наші сподівання. Наші втрати.

Але ми всередині розуміємо: наш досвід і досвід європейців — дуже різні.

Але ми не можемо ставити це в опозицію. Ми маємо шукати точки дотику, спільне розуміння, спільну мову. Це — єдиний вихід із ситуації, в якій ми всі опинились.

Остап Сливинський

Поет, перекладач і літературознавець

Для мене фундаментальна зміна в українській культурі порівняно з 2022 роком — ми наче знайшли своє “друге дихання”. Ми змирилися з тим, що життя після війни — це абстракція. Бо тоді, у 2022-му, ми вірили і сподівалися, що ось-ось настане “після війни”. Ця віра допомагала нам на багатьох рівнях — від побутових розмов до мистецтва і літератури. Ми думали про творчість після війни.

А тепер розуміємо, що ця творчість вже відбувається після війни, але війна все ще триває. І навіть коли вона закінчиться — чи вийдемо ми з цього стану? Не відомо. Це парадокс, але війна збагатила українську культуру і наші пошуки. Ми дозволили собі зрозуміти, що не можемо чекати, щоб творити. Ми живемо тут і зараз, і маємо право робити не лише мистецтво, яке безпосередньо про війну, а й те, що дає нам емоційний спокій — навіть любовні романи, наприклад.

Що люди читають — це часто чужий досвід, який має зв’язок із війною. Ми продуценти культури війни, але поступово стаємо дедалі менше споживачами такої культури. Це, мабуть, неминуче. Думаю, це умова нашого виживання і резистенції. 

Саймон Шустер

Американський журналіст, автор книги «Шоумен»– бестселера The New Yotk Times

Я вважаю, що Володимир Зеленський мав унікальну комбінацію особистих характеристик, яка зробила можливими його дії у 2022 році. Хоча я й не думав, що це є можливим, оскільки бекграунд Зеленського полягає в акторській, комедійній кар’єрі. Але це та інші його особливості характеру та минулого зробили його таким, яким він є. І навряд чи хтось зі світових лідерів міг би поводитись краще за нього в обставинах 2022 року.

Я вважаю, що Володимир Зеленський здатний закінчити цю війну. Ми бачились минулого (тепер позаминулого, – ред.) тижня, і він був у дуже доброму, сильному настрої, і я не знаю, звідки Зеленський бере свої сили. Він не хоче і не планує програвати у цій війні.

Специфіка президента Трампа полягає в тому, що він повторює, акцентує або переказує слова людини, з якою він говорив перед цим. Тобто він зустрічався із Володимиром Зеленським, який презентував йому перелік або список ідей, як Україна може виграти цю війну, і Трамп вийшов до преси та зробив заяву, спираючись на те, що йому говорив Зеленський. Але приблизно те саме Трамп зробив після саміту з путіним. Це специфіка американської політики зараз, коли у влади у ширшому розумінні цього слова немає якогось ядра. Тобто в момент, коли президент Трамп ухвалює рішення, дуже важливо, хто є та людина, з ким він говорив перед цим.

Катерина Міхаліцина

Письменниця, перекладачка, редакторка.

Фото: Сергій Лічкатий

Наразі, аби достукатися до світу, ми маємо діяти всіма способами — не тільки намагатися говорити власним голосом, а й за допомогою посередників. Чим ширші методика, способи, інструменти впливу і взаємодії, тим краще. Недостатньо просто приїхати та розповісти історію — особливо, якщо людина не має контексту, що таке війна. 

Багато хто досі вірить, що «все от-от закінчиться», або ж не хоче чути — і тоді просто відходить убік. А відвернутися від живої історії значно складніше, ніж від новин про фронт чи політику. Я працюю зі словами, і коли розповідаю історії — свої чи з дозволу інших — це викликає емоцію.

Зараз одна з моїх головних тем — екологія. Бо так, руйнують у нас, але живемо ми всі на одній планеті. Міни, які попливли з-під Каховки в Чорне море, — це не тільки наша біда. Вони пластикові, вони житимуть десятиліттями. Люди за кордоном часто дивуються: «Господи, ми про це не думали».

Радомир Мокрик

Історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі.

Я добре бачу динаміку, що, на жаль, особливо останній рік доводиться ледве не переконувати західні ЗМІ розповісти про Україну. Я згадую есей Вацлава Гавела про те, що в тюрмі сидів один з їхніх друзів, в нього була астма. Культурні дієвці намагалися достукатись до західних видань. Редактор американського видання відповів “подзвоніть мені коли він помре” — для нього це не була історія, варта уваги. Я проводжу паралель з обстрілом Києва, а саме Соломʼянського району, коли загинула 31 людина — у своїй статті я поставив питання: чи це вже є історією, яка варта уваги, чи Україна взагалі перетворилася на астму для Європи. 

Сьогодні ми маємо шукати ключі до західних ЗМІ — це жахливі індивідуальні історії, які попри всю втому світу від нашої війни, можуть дати нам місце серед новин. Ми затиснені в жахливій ситуації, коли ми мусимо витягувати те, що буде цікаве західній авдиторії, тому що просто декілька десяток смертей — це недостатньо цікаво.

Ольга Ольхова

Кураторка ініціативи «Їх убила росія», поетка, журналістка, літературна редакторка.

Ми не маємо права полегшувати собі життя, уникаючи ретельного вивчення інформації, яка супроводжує кожен із цих — ми кажемо “кейси”, але в першу чергу це люди, це особи, це наші культурні втрати.

Повинні не просто фіксувати факт, що хтось із них загинув, а й говорити про те, ким ця людина була для культури, у якому контексті жила, і чому саме її смерть — це культурна втрата. Не лише фіксувати цифри культурних втрат, а й приділяти достатню, ретельну, делікатну увагу до кожного з імен.

Кожного разу ми маємо дати собі відповідь на запитання: чи є конкретна особа культурною втратою? Чи важить тут публічність особи? Не зовсім. З публічними особами, звичайно, до певної міри простіше — в контексті культурних втрат нашого суспільства менше запитань виникає щодо, скажімо, оперного співака зі світовим ім’ям. 

Але коли я кажу ім’я Віри Тулупової — це жінка, яка загинула під час одного з останніх масових обстрілів Києва, нашої столиці. Літня пані, яка все своє життя досліджувала фольклор і була учасницею не просто місцевого — це точно не те ім’я, про яке напише велика кількість медіа.

Але нам, як тим, хто пильнує, щоб культура не мала цих прогалин — особливо в памʼятуванні — важливо про такі імена також говорити. І, звичайно, наш моніторинг зосереджений на тому, щоб жодне таке ім’я не було пропущене.

Шарлотта Гіґґінс

Британська письменниця та журналістка.

Британія зараз перебуває на периферії Європи — і географічно, і ментально. Власне, я думаю, що Британія має певний роздвоєний характер: куди ми спрямовані — на Схід чи на Захід? Щодо Європейського Союзу — так, у 2016 році Велика Британія проголосувала за вихід із ЄС, із мінімальним відривом. Це було великим шоком для багатьох людей із ліберального центру.

Я не знаю, чому це не стало шоком для мене. Можливо, тому, що я за природою песиміст. Але, думаю, я також на якомусь рівні усвідомлював, що медіа — зокрема, і моє видання, і BBC, і вся британська журналістика — дивилися на світ із тунельної перспективи, не бачили, що відбувається за межами свого бульбашкового середовища. Не бачили, про що думають старші люди, жителі сільських територій, мешканці колишніх промислових регіонів.

У багатьох британців є уявлення, ніби ми — глобальна нація, а Європа — це “регіон”.

Чи не є це, скажімо, переоцінкою себе? Самозамилування — класична британська вада. Це нація, яка живе у міфі. Зокрема в міфі про те, що виграла Другу світову війну сама, хоча, очевидно, інші країни теж доклались. Це глибоко вкорінене уявлення про власну винятковість, яке живиться всією цією черчіліанською риторикою про самотність, героїзм, велич — і воно, чесно кажучи, дуже токсичне.

У цьому сенсі Британія має завищене уявлення про себе у світі. Але з іншого боку — вважати себе “глобальною” нацією в чомусь справедливо. Бо, подобається нам це чи ні, Британія — постімперська держава, із величезною мережею зв’язків, особливо в Південній півкулі та у колишніх колоніях. Це складний спадок.

У багатьох людей у Великій Британії взагалі немає європейської ідентичності — і це формує зовсім інший образ країни. Це багатокультурна держава, і Лондон — справжнє глобальне місто, де представлені сотні національностей. І це, безумовно, має велике значення.

Фіона Ґрінланд

Письменниця, доцентка соціології Університету Вірджинії

Якщо Україна дивиться на Європу, а Європа дивиться на США, то в мене для вас є новини. У Сполучених Штатах ми дивимося на себе самих. І більшість ізоляції Сполучених Штатів відбувається в несприйнятті відповідальності і кризи, який ми допомогли створити. Ми маємо зрозуміти і знати, що прогресивні політичні мислителі, люди, які тримаються за надії в нашій країні, вони зараз дивляться на Україну. Уроки, які ми вивчаємо зараз, ідуть саме з вашої сторони. Ще одна суперсила українців — спротив. Це несправедливо, важко, втомливо і це точно не те, що Україна хотіла принести до цього світу. Ми маємо зрозуміти, що нам потрібно бути з Україною. Нам потрібно змінити сприйняття геополітичних правил, які були з нами весь час — вони можуть зникнути та просто стати забутими дуже швидко.

Джим Ловлесс

Письменник, один з найпопулярніших бізнес-тренерів та європейських мотиваційних спікерів, автор книжки «Іди туди, де страшно. І матимеш те, про що мрієш»

Є два типи змін. Зміни, які нам насаджуються. У нас є, наприклад, умовно кажучи, агресивний сусід, і він поводиться агресивно — це означає, що всі зміни, вони насаджуються нами, ми маємо реагувати. Також є зміни, які ми вибираємо. І для мене суперсила українців у тому, що ви продовжуєте робити вибір навіть у складних умовах. 

Вам довелося пройти через умови, коли треба порушити правила і швидко адаптуватися. У світі, який просувається вперед дуже швидко, ви ідете в невідоме з хоробрістю. 

Богдан Тихолоз

Літературознавець, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка

Ми зараз творимо дуже багато таких не те щоб уявних, але якихось проєктів, які тримаються насправді не на певностях, а на непевностях. Ми живемо в непевні часи і намагаємось шукати певності, якісь точки опори, точки опори у цих непевних часах. І не завжди можемо бути категорично впевнені, що так має бути. Війна — це той чинник, який дуже сильно нас дезорієнтує. І те, що нам здавалося таким тривким і певним, стає геть непевним. Раптом те, що ми вважали таким цінним, стає зайвим вантажем.

Якби ви мене запитали перед повномасштабним вторгненням, якою може бути, чи якою буде українська культура воєнної пори, то все те, що я б сказав тоді, було б неправильним. Дуже багато людей культури в широкому сенсі раптово відчули якусь свою недолугість чи навіть непотрібність. Бо прийшла мить, коли треба брати в руки зброю, або в крайньому разі щось робити руками, а тут ти раптом зі своїми словами і реставраційними інструментами. Але ми не можемо стати в метапозицію. Ми не маємо собі права дозволити оцю таку філософічну метапозицію споглядання стороннього. Тому кожен знайшов нові сенси у своїй роботі.

Катажина Котинська

Україністка, літературознавиця, перекладачка, професорка Інституту славістики Польської Академії Наук

Невинний контент криється саме в мові. Йдеться про багато нових слів, нових явищ, які набули іншого значення або лише з’явилися, і про нові реалії, які ми змушені якось називати. З моєї перекладацької думки, проблема в тому, що це глибоко український досвід. Коли я намагаюся перекласти ці слова польською, раптом виявляється, що маю лише погані варіанти — і жодного доброго.

Перший поганий варіант — пояснювати, що мав на увазі автор, уживаючи якесь слово. Наприклад, що таке «БПЛА» чи «броник». Але це вбиває текст. Другий варіант — залишити так, як є. У читача буде відчуття, що йдеться про щось пов’язане з війною, але сенс залишиться туманним. Третій варіант, який ми, перекладачі, використовували на початку повномасштабного вторгнення — відшукати мову Другої світової.

Адже ця лексика, асоціативні ряди ще якось знайомі моєму поколінню, хоча вже й далекі. Для моїх дітей це взагалі чужа мова. Але навіть це — пастка. Бо відбувається історизація досвіду, і війна вже сприймається як щось минуле, далеке. А не як реальність — тут і тепер.

Владимир Арсенієвич

Сербський письменник, перекладач, редактор та видавець

У нас — глибоко вкорінений ревізіонізм. Вже 25 років уряд всіма можливими способами — від підручників до попкультури — заперечує воєнні злочини 90-х. До того ж російські спецслужби активно й системно впливають на Сербію, працюючи з різними групами. У результаті маємо щось, що навіть важко назвати ідеологією. Це вже схоже на колективний психічний розлад. Тож маємо країну, яка водночас бере участь у «Інтербаченні», організованому путіним, і намагається наблизитися до ЄС. Парадоксальна ситуація.

На жаль, я не можу сказати, що ми з Україною сьогодні на одному боці — хоча дуже хотілося б. Україна зіткнулася з набагато потужнішим ворогом, який відкрито вдерся, і суспільство змогло об’єднатися, принаймні на певний час, подолати внутрішні суперечності та діяти як відповідальна нація. Сербія на це, на жаль, не спромоглася.

Бернардін Еварісто

Британська письменниця британського і нігерійського походження та науковиця

Важливо не забувати історію Великої Британії. Це була одна з головних європейських країн, які брали участь у работоргівлі. Протягом двохсот років Британія була, фактично, найбільшим гравцем у цьому бізнесі. І про це потрібно пам’ятати. Британія завжди мала мультинаціональне коріння. Масова хвиля міграції темношкірих людей почалася після Другої світової війни. Тоді вони зіткнулися з високим рівнем дискримінації, тиску й відвертого булінгу. 

Згодом почали ухвалювати закони про недискримінацію, а суспільство поступово усвідомлювало потребу ставати більш інклюзивним і менш расистським. Тож, попри складність британського суспільства, ми бачимо, що реальні зміни можливі. Британія змогла перейти до нового, більш відкритого сприйняття реальності — і це позитивно. 

Порівнюючи з іншими країнами Західної Європи, я не бачу там таких результатів. Британія справді стала більш інклюзивною, ніж була ще кілька років тому. Але сьогодні я відчуваю певну тривогу: існує ризик повернутись назад. Якщо до влади приходитимуть політики з правою риторикою — подібною до тієї, яку ми зараз чуємо в США, — то расизм, який десятиліттями стримували, може знову відродитися.

Саша Довжик

Письменниця, редакторка, директорка Index: Інституту документування і взаємодії

Для того, щоб тривала життєдайна українська культура, якою ми й наші іноземні друзі так захоплюємося, треба створювати умови й інфраструктуру. Люди не можуть продовжувати творити під обстрілами, чекаючи на своїх рідних із фронту чи з полону, не маючи елементарної підтримки, на яку вони можуть спертися. Тут наша культура є загроженою такими банальними речима, як прекарність нашого середовища. 

Насамперед треба працювати над тим, аби забезпечувати функціонування цих людей — вони не можуть творити лише на якомусь внутрішньому драйві. Треба звертатися до наших закордонних партнерів, у яких ресурсність значно вища. Треба казати, що наша культура — це не декорація, не розвага. Вона є одним із стовпів нашої та глобальної безпеки. Ці партнери можуть відчути сплеск прихильності, захопитися нашим героїчним спротивом, але він дуже швидко минає. Щоб перейматися цим довше, треба, щоб вони знали наших авторів та авторок, нашу історію, а для цього потрібна не лише моральна підтримка.

Читайте також: BookForum-2024: без ярмарку, але з Рушді й редактором The New Yorker в онлайні