Якоб Фелінґ: Західній Європі треба повчитися у Східної розміреному ритму культури

У розмові з журналістом, художником та ілюстратором репортажів Якобом Феллінґом відчувається спокійна енергія й глибина. Восени 2023 він приїхав в Україну, щоб дослідити яким чином війна змінює кохання.

Феллінґ народився 1972 року. Маючи більш як двадцять років досвіду у візуальному сторітеллінґу, в своїх роботах він поєднує соціологію, географію та філософію. Автор одинадцяти книжок, співробітник провідних данських ЗМІ. Феллінґ відомий тим, що підсилює досі непомічені голоси.

«Любов і війна» — не просто витвір мистецтва. Це міст, що відкриває людяність і стійкість України крізь призму ризику та співпереживання. Робота Феллінґа не повчає тих, хто знає, натомість приваблює допитливих, утримуючи їх у тісному сплетінні любові, війни та України.

У співпраці з Українським домом з 30 січня до 22 лютого у порту Копенгагена представлена масштабна інсталяція «Загублені та знайдені під час війни». Вражаючий проєкт охоплює площу 300 квадратних метрів і відтворює сучасну ситуацію в Україні та емоції, що вона породжує.

Із Феллінґом ми розмовляли вранці після одного з найбільш нищівних обстрілів Львова з часу повномасштабного вторгнення, під час його візиту для участі у Львівському Book Forum. У тихому кафе, серед пар, які снідали після безсонної ночі, місто здавалося живим. Попри дрони й ракети, що намагалися придушити його незламний дух, він не згас.

— Ніч ви перебули в бомбосховищі, так?

— Ні. Я навіть не знаю, де воно. Коли вписувався в готель, забув про це запитати. Навіть знаючи, що в бомбосховище слід спускатися, я, мабуть, не пішов би. Просто залишився лежати в ліжку.

Можливо, через різний рівень небезпеки тут не зберігаєш таку пильність, як у Києві. Там я був більш напружений. Не знаю чому. Минула ніч була дуже складною, адже це був один із найгірших обстрілів Львова. Загинули люди, по всьому місту пожежі. Росіяни абсолютно точно хотіли щось тут вразити.

— Невже є сенс розпитувати людей про їхнє особисте життя після таких очей?

— Є, і абсолютно точно. Саме такі ночі роблять все дуже реальним: ти лежиш, слухаєш вибухи, не знаючи, що буде далі, і думаєш про людей, яких любиш.

Я більше переймався тим, як розповісти дружині й дітям про те, що відбувається (і чи взагалі розповідати), ніж самим обстрілом. У такі миті любов стає дуже практичною, і хочеться захистити тих, кого любиш, навіть якщо це означає не розповідати всієї правди.

Коли розмовляю з українцями, то вони кажуть те саме. Вони не хочуть говорити про кількість обстрілів, поранених, зруйнованого тощо, а про те, що в умовах напруження відбувається з любов’ю. Галас стихає й залишається просте людське почуття: любов, страх і турбота.

— Чому і як ви опинилися в Україні? 

— Це сталося випадково. Оскільки я працюю з ілюстрацією та наративною журналістикою, то був залучений до одного з великих проєктів ЄС і отримав запрошення на фестиваль світла в Копенгагені, де хотів створити роботи про війну.

Тоді я об’єднав зусилля з Військовим музеєм у Копенгагені і подумав, що 2023 року, якщо хочу по-справжньому зануритися в тему війни, очевидним місцем для цього стане Україна. Власне, ця країна мене цікавила й до того.

Сталося так, що я працював над іншим проєктом з проєктною менеджеркою, координаторкою масштабних культурних заходів Неллі Клос і кількома українцями, серед яких був Ростислав Кузик, молодий бібліотекар і поет з Мистецької бібліотеки у Львові. Я запитав Неллі чи могла б вона відвезти мене в Україну. Я маю фінансування і прагну більше дізнатися про Україну. Неллі погодилася з умовою, що я зможу дістатися України вже за два тижні.

Планування було спішним, але я встиг і приїхав вчасно. Клос дуже допомогла мені тоді, перекладаючи і працюючи фіксеркою, себто організовуючи на місці все, що мені було потрібно. Ми поїхали до Львова, і подорож нашу визначало головне питання: «Як із початком війни змінилося ваше особисте життя?»

— Усе почалося з Військового музею?

— Ні, наасправді все почалося з мене. Це був мій власний проєкт. Військовий музей вважав мою подорож в Україну недоречною і віддавав перевагу кабінетному дослідженню, що ґрунтувалося б на його власній колекції воєнних спогадів. Моя думка з цього приводу була геть іншою.

Моя ідея полягає головно у використанні літературних методів — ідентифікації, тобто спробі зрозуміти, як воно — бути іншою людиною. Для мене це найпотужніший двигун літератури, і я не можу припинити міркувати над цим.

Війна точиться дуже близько до Західної Європи, проте багато хто досі її не розуміє. І я хотів простим наративом зблизити людей. Я проводжу прості інтерв’ю та ставлю прості, людські питання, такі, які ви б поставили сусідові чи своїй мамі, й роблю це не на передовій, а в мирному повсякденні — якщо таке поняття ще досі існує.

Поки розмовляємо, я малюю людей, місця, де вони мешкають і про які розповідають, бо місце є центральним для оповіді та для людського буття. Потім я записую все і перетворюю на нехудожні історії. Світловий проєкт або інсталяція складається з шести коротких оповідей, призначених для зимових показів на відкритому повітрі в Європі, де холодно, волого й увага глядачів швидко розсіюється. Тривалість моїх проєктів зазвичай варіюється в межах 14 хвилин, але ця робота триває аж 22 хвилини, бо я нічого не міг видалити.

Я працював у Львові та Києві і створив понад 120 малюнків та анімацій. Використовуючи техніку репортажного малювання, я задокументував шість реальних історій кохання звичайних українців у незвичайних умовах, які відображають як фізичний ландшафт війни, так і емоційний ландшафт кохання, втрати, надії та рішучості.

Відтоді «Любов і війна» мандрує Європою, освітлюючи громадські місця й простори в Данії, Фінляндії, Латвії, Італії та Німеччині, запрошуючи глядачів поглянути за межі заголовків у газетах і відкрити для себе щирі особисті історії, що показують, як любов витримує — а іноді й розквітає — в умовах надзвичайного тиску.

Ця інсталяція, по суті, представляє різноманітні суб’єктивні істини, кожна з яких має власну поезію. Зрозуміти це вельми просто, бо кожна людина може поставити собі питання: а що відбувалося б зі мною, якби я втратив чи втратила кохану людину, був би змушений тікати через усю Європу, була розлучена зі своїм партнером чи зіткнувся зі смертю чоловіка чи дружини? Як любов, у своїй силі та крихкості, витримала б війну?

— Є речі, про які людям говорити некомфортно. У перший рік повномасштабного вторгнення ми з друзями усвідомили, що уникаємо близьких стосунків із військовими. Вони привабливі, їхнє життя насичене подіями, проте істинна емоційна прив’язаність може зламати та зробити людину занадто вразливою, не даючи допомагати іншим.

Більшість людей не мають цього привілею. Я знаю пари, яких розділила служба у війську. 22-річна дочка моєї близької подруги пішла служити, залишивши маленьку дитину на виховання бабусі. Правильної відповіді не існує й усе в житті прискорюється: маємо більше розлучень і більше шлюбів, які укладаються дуже швидко.

— З західної точки зору життя під час війни мало б зупинитися. Так воно і є, проте лише на певний час. Ти усвідомлюєш, що життя нікого не чекає, натомість змінює форму. Звичайні категорії стискаються під тиском, а людське існування проявляється в нових, суворих формах. Мене це зачаровує.

Екзистенційна багатовимірність виходить за межі мого розуміння, адже моя основна мета — достукатися до звичайних перехожих. Я хочу нагадати, що ті, хто страждають, такі самі, як ви чи я, і що не можна забувати про звичайну рефлексію.

Тим часом медійний сторітелінґ працює дедалі менше. За останні 10-15 років ми перейшли від журналістики довгого формату до бездумного гортання стрічки в телефоні. Новини всі наче з ТікТоку, а літературні, людські репортажі здебільшого зникли. Власне, вони все ще існують, але читачі менш готові вдаватися в деталі. Ми звикли до жорстких, агресивно поданих реалій, тоді як м’якші аспекти життя зникають.

Останнім прихистком для подібної глибини може стати література. З іншого боку, прискорення новин змушує людей відчувати потребу обирати між класичною літературою та останніми новинами, а між ними — прірва. Я переконаний, що саме візуальне мистецтво може відіграти вирішальну роль у подоланні цієї прірви.

— Книжка пропонує інший спосіб утримувати увагу. Це не просто аналоговий пристрій, який не потрібно заряджати й який працює в укритті без інтернету та електрики. Це також спосіб утекти. Ти занурюєшся в сюжет пригодницького роману і це вельми помічно, бо може стати здоровим механізмом подолання труднощів. Із початком повномасштабного вторгнення люди, а надто діти, почали більше читати. Щось подібне було у Великій Британії під час пандемії. Ніхто цього не очікував.

— Як чудесно. Я не знаю Україну достатньо добре, щоб відповісти на це питання, проте тут бачу 20-річну тенденцію, сформовану інтернетом і смартфонами.

Наведу приклад. Коли восени 2023 року я відвідав Україну, люди казали: «Єдине, що можемо зараз читати, — це вірші, опубліковані у Facebook», і ця форма була на піку популярності. Поетка Галина Крук сказала мені: «Вірші у Facebook — це  те, що я можу  писати й те, що можу читати». Багато хто відчував те саме.

Як на мене, щось подібне відбувається зараз у Західній Європі, хоча відокремити вплив війни від культури смартфонів і «тіктокізації» життя складно. Цілком зрозуміло, що глибоке, настійне прагнення чути оповіді, людські історії та справжнє розуміння — це те, що завжди пропонувала література.

Відкритим залишається питання, чи повернуться люди до читання після цієї 20–30-річної паузи, чи ці розповіді просто знайдуть нові форми. І це теж нормально. Я не налаштований песимістично, бо потяг до оповіді це наче шосте чи сьоме чуття. Наче бажання розуміти інших — це своєрідний опір, щось на кшталт турботи чи навіть любові, що перетинає гендерні, класові та культурні межі. Він так само природний, як зір або дихання. Ось наскільки важливим є сторітелінґ.

— Чому вам важливо розуміти, що відбувається? Можливо, ви відчуваєте, що війна точиться не так і далеко?

— Частково, можливо, так. А ще тому, що війна проти України — це очевидна несправедливість, така собі диктатура чи колонізація, що відбувається в реальному часі. Суть настільки очевидна, що я досі не можу повірити, що все це відбувається насправді. Ми вірили, що наша цивілізація досягла значного прогресу, а тоді сталося те, що сталося.

— Ви випередили мене. Ідея справедливості є дуже європейською, можливо, навіть дещо наївною, більше мрією, ніж реальністю. Як гадаєте?

— Моя відповідь не всім сподобається. За 70 чи 80 років миру ми вельми розслабилися, почали зосереджуватися на дрібницях, зажили занадто затишно й зручно… 

— Що ж, затишок і комфорт — це зараз не про Україну. Ми живемо у війні, і не з власної волі. Чи маєте якісь поради?

— Для нас, інтелектуалів, важливо пам’ятати, чого нас навчив мир. Я усвідомив, що, як чоловік, навіть не вмію поводитися зі зброєю, і це шокувало мене самого. Я замислився, чи взагалі повинен. Тоді я запитав себе: які справжні плоди цього тривалого миру? Делікатність, розмови, розуміння, свободи, що їх ми вбудували в свої суспільства. Якщо ми повністю перейдемо на мілітарні рейки та забудемо про цю делікатність, то знищимо те, що створив мир.

Ми повинні вміти постояти за себе, безсумнівно, проте як інтелектуали ми також повинні захищати надбання миру й зберігати цю делікатність. Бо за що ми боремося? В цьому випадку можна було ще декілька десятиліть тому знехтувати миром і взяти до рук зброю.

Це глибоке прагнення інтелектуала, митця, цього «делікатного європейця», з якого Путін кепкував на початку. На якусь мить я замислився: «Може, він має рацію», але після тривалих роздумів і подорожі Україною я переконався, що він сильно помиляється. Ми розвинули нові способи існування і розуміння, що допоможуть вижити. Як інтелектуали та митці, ми маємо усвідомлювати це і співіснувати з мілітаризацією, проте робити це на наших умовах і, якщо потрібно, в її межах.

— Чому ви називаєте себе зображальним журналістом? Ви багато говорите про сторітелінґ і про сбе як про митця, проте наголошуєте на «зображальній журналістиці». Що це для вас означає і чим відрізняється?

— Річ у тім, що, багато розмірковуючи про писання й читання, останні десять років я використовую малювання як інструмент сторітелінґу. Я почав писати нон фікшн, а тоді усвідомив, що малювання у нон фікшн краще відповідає візуальним запитам сучасності.

Існує столітня традиція візуальної репортажної журналістики, яку багато хто проігнорував, а деякі з найсильніших свідчень про війну, катастрофи та людські емоції походять саме з неї. Я вирішив поєднати малювання та письмо, і це моя робота зараз.

Мені подобається, як мої малюнки, коли їх проектують на стіни міста, стикаються з суворою реальністю громадського місця. Особисті історії зливаються з колективними, і прості людські переживання раптом оживають посеред міської площі. Це просто прекрасне поєднання різних рівнів реальності та сенсів.

Читайте також: Фіона Ґрінланд: Я й гадки не мала, якою багатою й провокативною є сучасна українська культура

— Як українці відреагували? Чи відгукнувся їм ваш підхід?

— Відгукнувся чи ні, проте вони поставилися з повагою. Мені казали: «Те, що ви робите, має велике значення. Ви висвітлюєте те, що зазвичай залишається поза увагою. Ми боремося саме тому, що поза межами України існує тільки одна історія, і належить вона Путіну. Якщо він прийде, то розмаїття голосів зникне. Ось за що ми боремося».

Це заскочило мене зненацька. Я відчував себе привілейованим західним журналістом з обережним підходом до людських інтересів, а люди раптом сказали: «Твоя робота важлива». Це змінило моє життя. До цього я мав сумніви, чи розповідання історій — писання, малювання — це лише привілейоване хобі, а чи дещо важливе.

Я побачив повагу. Коли я опублікував свою роботу, то побачив, що вона викликала резонанс, і що мало хто інший спілкувався таким чином. Полишивши апатію та безпорадність — я не володів зброєю, не мав військового досвіду — я усвідомив, що бодай щось можу вдіяти. Один мій крок привів до іншого, і, можливо, це могло щось змінити.

Це стало метафорою того, чого я навчився в Україні. Ніхто не очікує, що кожен із нас врятує Україну чи світ, але кожен може зробити щось невелике. Якщо всі це зроблять, є надія, що ситуація може змінитися.

— Британський філософ, економіст, теоретик протофемінізму Джон Стюарт Мілл у своїй промові 1867 року в університеті Сент-Ендрюс сказав: «Лихим людям для досягнення цілей потрібно аби лише добрі люди спостерігали й нічого не робили». Чи вважаєте ви, що ваші малюнки та розмови з людьми призведуть до реальних змін? Яким чином?

— Я вірю в розуміння як засіб для змін. Політика річ складна, а надто в Європі, проте поки інші мають бажання зрозуміти українську реальність, а я можу її донести, я продовжу це робити.

Я не можу оцінити політичні наслідки своїх робіт, але бачив, як вони зворушили багатьох людей. У Гельсінкі деякі стояли в сніг 45 хвилин або й годину, розглядаючи. Моя робота пробуджує в них певне розуміння, і я вірю, що з цього починаються зміни.

— Ви презентуєте свої роботи переважно в Копенгагені, проектуючи їх на будівлі та спостерігаючи за реакцією перехожих. Це цікаво для нашого проєкту «Амбасадори», бо ми постійно шукаємо нові інструменти, голоси та способи зробити так, аби Україну почули. Новини зводять усе до цифр — кількості шахедів, ракет, жертв — тоді як візуальний сторітелінґ може сприйматися по-іншому в суспільстві, що сильно залежить від візуальної складової. Які відгуки? Що люди беруть із вашого мистецтва?

— Складно точно визначити, проте я бачу, що мої роботи зворушують людей. Багато хто підходить і каже: «Це щось неймовірне». Українці з діаспори кажуть: «Це я», навіть якщо не буквально. Вони впізнають власні історії, тільки з іншими іменами та нюансами. І українці, і люди з Західної Європи йдуть із глибшим розумінням.

Більшого годі сподіватися.

Я розглядаю свою інсталяцію як тиху політику: посилення емоційної свідомості людей, щоб вони стали менш байдужими і більш здатними до дії.

Якщо почати з емпатії, то це вже значний крок до змін. Наразі глядачами інсталяції стали десятки тисяч людей у п’яти країнах — Латвії, Фінляндії, кількох данських містах, Берліні, Ессені, Італії — а тепер і Львові. Текст перекладено кількома мовами.

Найскладніше організувати показ. Я роблю майже все сам: малюю, створюю звук, монтую, наче видавництво, в якому працює одна людина. Я зв’язуюся з фестивалями світла, культурними організаціями, які можуть прийняти мої роботи й покрити витрати на встановлення. Іноді фінансування є, але часто ні. Дехто вважає, що процес занадто складний, багато хто просто не відповідає. Я написав, мабуть, представникам 150–200 потенційних майданчиків. Мій технічний партнер, дизайнер Оле Самсе, відіграє вирішальну роль у встановленні та налаштуванні проєкції. Загалом, це величезне завдання, майже як видання книжки.

— Різниця все ж є. Книжку потрібно обрати, купити, присвятити їй час. А на вулиці проекція або зображення можуть раптово привернути увагу. Людина зупиняється й міркує, що відбувається. Як куратору, для мене важливо спостерігати за реакцією людей у перші дні після запуску. Чи помічаєте ви різницю між країнами, де показували свої роботи?

— У всіх п’яти країнах спільним є одне: люди, які мають спільний досвід, поділяють однакові емоції, як на концерті, маючи різні почуття як група. Людина бачить біль і сувору реальність, але проживає це разом із іншими в громадському просторі. Це зближує як із іншими у цей момент, так і з людьми в Україні.

Сприйняття також залежить від погоди, архітектури та часу доби. У Копенгагені люди можуть хаотично блукати п’яні, у Гельсінкі, під снігом і в холод, вони все одно стояли і годинами розглядали. Навколишнє середовище має значення: суворий лютневий вітер може відштовхнути людей, але іноді умови стають магічними — місячне сяйво, туман — і ця атмосфера додає поезії цьому досвіду сприйняття.

— Якщо говорити про Данію, який ненав’язливий спосіб, на вашу думку, можна використати, щоб розповісти більше про Україну?

— Почну з того, що я поважаю в Україні та інших східноєвропейських країнах: потужний інтелектуальний дух і справжня серйозність у ставленні до ідей та мислителів. Це може здатися дещо старомодним — у найкращому сенсі цього слова — жива традиція аналізу та рефлексії, серйозних розмов, але не для того, щоб засуджувати чи робити висновки, а для того, щоб зрозуміти. Тут багато блискучих умів та істинних інтелектуалів.

У Західній Європі, щоб тебе почули, часто доводиться бути швидким, дотепним або іронічним. Можливо, це моє узагальнення, проте вважаю, що ми могли б повчитися повільнішому, більш усвідомленому ритму, що досі існує у Східній Європі, особливо в академічному та культурному житті.

Я ціную такі речі й на мою думку ми частково втратили це на Заході через «тіктокізацію» всього навколо. Мені б хотілося, щоб свобода глибоко мислити та затримуватися на ідеях відродилася.

— І наостанок: як цей проект вплинув на ваше особисте життя?

— Це дуже хороше запитання. Я одружений майже 25 років і моя дружина завжди підтримувала мене у всьому, що я робив, навіть якщо це пов’язано з ризиками, зокрема фінансовими. Коли я кудись вибираюся, то часто до останнього не знаю, чи буде затверджено фінансування. Цього разу я отримав фінансування всього лише за тиждень до від’їзду, піспричому я вже купив квитки і вирішив ризикнути.

Підтримка моєї родини дає мені силу. Цей проєкт нагадав, що любов — це проста, але неймовірно потужна сила. Саме любов спонукає людей йти на великі ризики, вирушати в шалені мандри й творити сенс із хаосу. Робота в Україні ще раз підтвердила, що любов — це те, що потрібно берегти. І на війні, і в мирні часи любов залишається найсильнішою причиною жити.

Читайте також: Клаудіа Дате: Я просто слухаю, як вірш дихає німецькою

Переклад: Ірини Савюк