Музей для себе: як у рідному селі Стефаника зберігають пам’ять про класика

14 травня 2021 року виповнюється 150 років з дня народження Василя Стефаника – видатного українського письменника, громадського та політичного діяча, однієї з важливих постатей культурного та соціально-політичного життя України, тож цьогоріч можновладці вирішили відзначати цей ювілей на державному рівні. Читомо також вирішило не відставати й поїхати на малу батьківщину Стефаника – село Русів в Івано-Франківській області. Саме там розташований меморіальний музей письменника. Розповідаємо, що ми там побачили.

Русів стоїть на горбах, ніби зразкове село Покуття. Якщо дивитися на село з боку Стецевої, де шість років прожив Стефаник, воно розкладене перед тобою, ніби діорама. Кожен горб — то окрема частина виставки. Цвинтар, який звіддалік здається більшим за село. Обшита бляхою дерев’яна церква відображає давні та сучасні архітектурні традиції краю. Старі побілені хатинки поміж городів, які в усі боки тягнуться за недалекий обрій. Але перш ніж село взагалі постане перед очима, ще на повороті, зустрічає окрема стела із запрошенням завітати в музей Стефаника — єдине місце, яке наносить Русів на туристичні мапи.

Від стели й до садиби тягнеться перекопана, замалим непрохідна дорога. До ювілею письменника тут затіяли капітальний ремонт, але встигли зробити заледве кількадесят метрів. У будень вулиці безлюдні, але борона ґрунту на місці колишнього асфальту задає лише один напрямок. «Отак за цею дорогою йдіть до пам’ятника Стефанику і там біля пам’ятника буде музей, — каже жінка, що сидить біля каплички на першому роздоріжжі, — Чи вам у садибу?»

Імені Стефаника

Стефаника в Русові шанують настільки, що його ім’я присутнє в усіх вагомих орієнтирах. Пам’ятник письменнику стоїть на однойменній вулиці, на горбі біля школи, він потужно і гранітно дивиться на село під ногами. Поруч, у старому приміщенні школи, яку фундували Стефаник і Мартович, літературний музей.

Вхід прикрашений банером, який нагадує про скорий ювілей, але всередині ще майже порожньо. На стінах — роздрукована біографія Стефаника у спорудах. Стара сільська хата, снятинська, коломийська і дрогобицька гімназії, Краківський університет… «Тут іще буде доповнення, — запевняє нас пані Ольга Ленько, директорка, — Замість оцих столів у нас буде столик, як у тій краківській каварні, і весь інтер’єр так зроблений. Он стільці для каварні вже стоять».

І в сусідній кімнаті таки стоять заготовлені для інтерактивної експозиції стільці. А ще — два зсунуті дивани з розстеленими ковдрами й лежанка на підлозі. Видається, що люди дуже квапляться закінчити реекспозицію до ювілею. Величезні полотна паперу з роздрукованими підписами до експозиції, притиснуті до підлоги двома відрами, не додають оптимізму.
«Так затримались через ті свята. Мусим тепер за два дні все подоробляти».

З того, що видно зараз, музей обіцяє бути сучасним. Автентичних експонатів у ньому небагато, зате вистачає наочности та інтерактиву. Історію розповідають роздруківки на стінах і світлини, але музей намагається створити атмосферу, в якій ця історія буде добре сприйматись.

Заготовка для інтер’єру каварні. Заготовка для інтер’єру гімназійного класу. Коли життя видатної людини пов’язане переважно з текстами, атмосфера — один із небагатьох способів занурити публіку в розповідь.

Але тексти є, вони експоновані просто на стіні та у пересувних вітринах, сама стіна, присвячена текстам Стефаника, зроблена у вигляді величезної інтерактивної книжки. На її поки єдиній сторінці, препаровані між двома шибками, лежать написані авторською рукою листи. Форзаци виставки — першодруки й старі видання.

«Коли все доробимо, будемо говорити зі школами, щоб у десятому класі, коли вивчають Стефаника, уроки проходили тут, у музеї», — каже пані Ольга. Окрім музею, вона працює вчителькою в Стецівському ліцеї. На моє питання, як зі Стефаником тут знайомились раніше, відповідає ухильно: — «Та всі читають Стефаника, обов’язково. Він є у програмі, то з його творчістю всі знайомі».

Якщо працівники музею встигнуть, через кілька днів тут буде прекрасна оглядова експозиція. В ній небагато експонатів, які можуть викликати старосвітський музейний захват через свою унікальність, але літературний музей наче й не женеться за подібним. На відміну від, скажімо, меморіальних музеїв Бандери в Угринові чи Грушевського в Києві, тут намагаються робити акцент на атмосфері, а не на виставкових стендах. Наразі не скажеш, як виглядатиме готовий музей, але такий підхід у перспективі може подарувати Русову вельми інноваційний культурний простір. «Якщо вам цікаво, можете піднятися ще до садиби», — каже пані Ольга на прощання. І ми піднімаємось.

Село двох музеїв

У старій садибі Василя Стефаника нині його меморіальний музей. Дорогою можна побачити ще один меморіал — старе кладовище, від якого лишились хіба кількадесят хрестів початку минулого століття і родинне поховання Стефаників. Гранітний меморіал стоїть на вершечку одного з пагорбів, безперечна візуальна домінанта, яку видно ще від музею.

У самій же хаті — спроба зберегти письменника, яким він був за життя. Опікується музеєм Мотря Стефаник, невістка Кирила Васильовича, середульшого сина. Вона невисока, моторна і просить її не знімати, бо не готова до гостей. В усьому селі перед ювілеєм відчуття, як у передвеликодню п’ятницю. І в тон усьому, екскурсія пані Мотрі — то радше вечір сімейних спогадів наодинці з гостями. Так може говорити лише людина, котра бачить у музеї рідний дім. Подібну екскурсію можна почути в музеї Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні та ще хіба по маловідомих сільських музеях. Господиня садовить нас на стільці просто в сінях садиби й заходиться розповідати про Стецеву і Русів, Стефаника й Ольгу Гаморак, але передовсім вона розповідає про своє минуле і минуле своєї родини.

Експозиція меморіального музею особиста. Тут можна побачити все, що лишилось від Стефаника і його життя — щітки, окуляри, одяг, книжки. Окрему вітрину займають речі Ольги Гаморак — дамська сумочка, документи, які підтверджують її посаду і зарплатню (250 злотих) і візитівка (sic) сільської вчительки. Проте це все, що нагадує, що крім письменника у цій садибі хтось жив.

«Оце книжки, які позберігались, — пані Мотря показує вітрину, яку займає вціліла бібліотека, — Оце ж книжка з дарчим підписом, від кого і кому, Єфремов сам підписав. А тут, якщо прочитаєте, Кобилянська».

Nietzsche Ästhetik, підписана рукою Кобилянської, сусідить із різномовними книжками з хімії, брошуркою Огієнка «Як писати для широких мас» та виданою в Галичині книжечкою про правдивість теорії Дарвіна. Видання на вітрину дібрані не просто так — вони засвідчують коло спілкування та коло інтересів письменника.

Попри вітрини й законсервовану реставраторами газету «Діло» за 1911 рік, яка кінематографічно лежить на письмовому столі, садиба виглядає майже обжитою. За день перед нами тут були з візитом чиновники з області та ректор університету імені Стефаника, а на п’ятницю готуються до нового напливу гостей.

— А ви в п’ятницю не плануєте бути? — раптом запитує Остап, Мотрин онук.

— Ні.

— Добре робите.

Пам’яті внутрішнього туризму

Туристи Русів знають і часто повертають у нього, спеціально через Стефаника. В цьому нас запевняють і директорка музею, і господарі садиби. Але коли настає час іти, пані Мотря сплескує в долоні: «Так добре, що ви лишите нам відгук! Будете перші цього року».

Ми перші справжні відвідувачі садиби після реставрації. Обидва музеї перебули значну частину пандемії за реноваціями та підготовкою до ювілею — і це видно. Останній запис у книзі відгуків датовано серпнем 2020 року. Раніших записів справді багато — більшість грубезної книги вже списано різномовними подяками за цікаву розповідь.

З того, як у музеях говорять про близьку п’ятницю, про ювілей, чути, що всі причетні чекають цієї дати, бо вона принесе назад не лише офіційних гостей з Івано-Франківська, а й просто людей, котрі приїдуть зануритися у світ Стефаника. Чекають, як сказали б тут, тлуму. А водночас, як справжні галицькі господарі, переживають, що не встигнуть закінчити всю роботу і привести дім в ідеальний стан.

«Та яке то зараз подвір’я, — виправдовується пані Мотря, проводжаючи нас до дверей, — Колись оце все, що ви бачите, все було в трояндах, але як робили ремонт, то техніка їздила, і зараз так».

Подвір’я перед садибою — величезна клумба, зараз переважно порожня. Сіра земля підсихає на сонці. Стефаники планують повернути садибі її старий вигляд, засадити ділянку перед письменницьким «палацом» квітами.

Лише біля берега ставка животіють кілька вцілілих кущиків, жовтих від квітів. Ближче до брами чоловік із мотокосою порає газон, приводячи його у відповідний вигляд для гостей. Музей-садиба Стефаника виглядає як звичайна сільська хата, в яку по довгій відсутності нарешті повернулись господарі й готують її до новосілля. Пригадуючи останню дату в журналі, розумію, що десь так і є.

Проминаючи одне за одним старі покутські обійстя із підстриженою травою та химерними дахами, опертими на побілені цегляні консолі, легко побачити, що роботи біля садиби чи в музеї — не щось особливе, для гостей з іншого міста. Це не просто фасадний догляд туристичного маршруту. Так дбають про своє. Нащадки Стефаника і нащадки персонажів Стефаника просто живуть поруч під гранітним поглядом неписаного покровителя селища. А туристи — туристи просто іноді зазирають у гості.

Читайте також: Перфоманси, виставки, покази фільмів: як Україна святкує 150-річчя Василя Стефаника