Поетка і військова Ліза Жарікова: Ідеальна презентація збірки має бути прижиттєвою

Вона з Луганщини, навчалася у Харкові, згодом в Києві. Брала активну участь у Революції Гідності, а з початку повномасштабної війни росії проти України приєдналася до лав ЗСУ.

Філологиня за освітою, що не може обійтися без музики. Єлизавета Жарікова — українська поетка, авторка пісень, співачка та викладачка. Авторка двох поетичних збірок «Мурахи Йоганна Себастьяна» та «Між любов’ю і любов’ю». Бойова медикиня ТРО, яка, за можливості, возить з собою електронне піаніно і переживає, чи не доведеться нам цю війну передати наступним поколінням.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми з Лізою поговорили про її трансформацію як особистості, про творчість на фронті й про те, чи справді українська культура зараз стає популярнішою.

— Ви були активною учасницею Революції Гідності. Чи могли ви тоді подумати, що Майдан переросте у війну?

— На той час — ні. У період Майдану я ще вірила в хороших росіян. В те, що можна вести діалог з їхньою опозицією і разом руйнувати злочинний режим Путіна і Януковича. Тоді я ще не розірвала контакти з російськими поетками і поетами, читала їхні мистецькі сайти, слухала російську музику — нішеву, андеграундну, але слухала. Я й не уявляла, що з нами вестиме війну не путінський режим, а весь російський народ або його більшість.

На жаль, поки ракети не стали летіти на всю територію України, багато хто вважав, що війною цікавляться лише маргінали, які не знайшли себе в цивільному житті. А саме завдяки цим «маргіналам», які готувалися всі 10 років, ми, мабуть, і встояли в перші дні великого вторгнення.

Зараз шкодую, що мало уваги приділяла своїй підготовці й популяризації цієї теми, і до останнього не вірила в реальність ситуації, коли доведеться особисто  включатися у війну не як волонтерка, а як військовослужбовиця. 

— Ви приєдналися до ТРО на початку повномасштабного вторгнення. Чи пам’ятаєте, як прийняли це рішення і як ви визначилися зі спеціальністю?

— Насправді рішення я прийняла раніше — почала збирала документи ще наприкінці 2021 року. На мене вплинув друг і однокурсник, теж письменник — Павло Щибря. Він був резервістом й активно агітував вступати до лав ТРО на випадок ширшої версії російської агресії.

Останню потрібну для вступу довідку я отримала 23 лютого 2022 року і наступного дня мала б пройти остаточну співбесіду та підписувати контракт резервіста, який вже мала на руках. Але 24 лютого прийшла вже не на співбесіду, а в пункт комплектації Солом’янського ТРО, де і залишилася.

Щодо спеціальності, то ключову роль зіграло те, що я до того проходила курси з домедичної допомоги і вже мала певну базу. Знала, що таке турнікет, гемостатичний бинт й ізраїльський бандаж, могла навчити азів зупинки кровотечі інших новобранців.

— Ви в одному з інтерв’ю сказали, що бути бойовим медиком — це щоденна рутина. Як бути готовим до такої буденності?

— На жаль, кожна людина має свій вичерпний ресурс сил. Думаю, що моя психіка остаточно не зазнала краху завдяки тому, що в нас є тривалі ротації в тил. Якби я весь час перебувала в зоні бойових дій, щодня стикалася б зі смертю людей, з якими я вчора пила каву, то моє вигоряння, апатія і депресія сталися б набагато швидше. Я знаю людей, які продовжують виконувати роботу на межі своїх сил, з повністю згаслими очима. Я розумію їхній настрій, безнадію, відчай. Можливо, на мою долю ще просто не випало стільки випробувань, щоб остаточно втратити сили продовжувати.

— Ви з Луганської області, з міста Новопсков (тепер — Айдар, ред.), яке зараз окуповане. Розкажіть про середовище, в якому ви росли і формувалися. Мабуть, саме це вплинуло на вашу віру в хороших росіян?

— Я виросла у Новопскові і Сєверодонецьку на Луганщині. Обидва ці населені пункти окуповані після повномасштабного вторгнення. Колись мої зацікавлення, освіта, культурне середовище були дуже еклектичні. Я навчалася чи не в єдиній на весь район україномовній школі, де були й викладачі-патріоти, і викладачі-прихильники «руського міра». Загалом це були добрі дорослі, які ставилися до дітей з любов’ю, виховували в повазі до людини і в певних загальнолюдських цінностях. Але на одному уроці я могла послухати щось проукраїнське, а, зайшовши в інший кабінет, почути, що Мазепа — зрадник, а історія України й Росії має бути як історія двох найближчих, братніх народів. І взагалі — на кордоні треба поставити стіл, за яким будуть сидіти люди, пити горілку і розказувати анекдоти. Я могла брати участь в конкурсі україномовної поезії в гуртку плекання української мови в Луганську, а після того поїхати на конкурс хорів, де співали пісні радянського періоду, несумісні з українським дискурсом. І от, я хапала ці суперечності і розуміла, що картинка в цілість не складається.

Люди в Новопскові говорили переважно українською, а коли я приїхала в Сєвєродонецьк у 2004 році вчитися в музичному училищі — це була зовсім інша картина. Зрусифіковане місто, де повністю домінують російські наративи, а щось про українську культуру можна було почути лише на заняттях з української мови та літератури, і то з акцентом, що все російське — більш величне, значуще. У нас був культ Фьодора Достоєвського, Льва Толстого, ми обговорювали пригоди Наташі Ростової. 

Не знаю, навіщо моїй несформованій психіці було це занурення в якусь хтонічну безодню нездорових людських пристрастей, ці страждання глибоко травмованих, хворих на голову героїв російської літератури.

Але протягом чотирирічного навчання в Сєвєродонецьку я перетворилася на носія такого  «гомосовєтікус» — Росія-Україна-Білорусь — це слов’янські народи, які мають дружить, а зле НАТО і злий Захід хочуть нас посварити.

І ще я пам’ятаю книжки, які можна було купити на ринку. Наприклад, фентезі в якомусь сучасному антуражі, начебто Донбас повстає проти фашистського режиму в Україні. Книжку подібного змісту я побачила на ринку в 2006 чи в 2007 році, погортала, і мене це здивувало — Донбас має йти війною проти Києва? Що це таке? На жаль, не пам’ятаю автора, було б цікаво зараз знайти цю книжку, Можливо, це якесь маргінальне місцеве видання, але здається, що подібні речі спонсорувалися і масово закидалися гачечками в наші свідомості. 

— То як ви зуміли настільки трансформуватися — від юної дівчинки, яка формувалася в еклектичному середовищі, де не все так однозначно, до того, що зараз ви не просто людина з патріотичними переконаннями, ви — в ЗСУ?

— Почалося все ще до Майдану, в Харкові. Я закінчила музичне училище і хотіла продовжувати навчання в консерваторії, але звідти довелося піти через конфлікт з викладачем. І оскільки я мала сертифікати ЗНО лише з української мови і літератури та історії, то вибір спеціальностей був не таким великим. Тож я вступила до Харківського національного університету імені Василя Каразіна на українську філологію. Моя мама, як би зараз сказали, зловила крінж. Пам’ятаю, коли подавала документи, то мені сказали, що на українську філологію йдуть або фанатики або невдахи. 

До того я писала вірші. Звісно, російською мовою. У мене було чотири товстих зошити списаних російськомовними віршами. І от з цим багажем я вступила на українську філологію, звідки й почався довгий шлях трансформації. Я отримала доступ до величезної бібліотеки, до інтернету і точно зрозуміла, що з моєю картиною світу щось не так.

Значний вплив мала також зустріч з композитором Левком Колодубом в Київській музичній академії. Коли я приїжджала до нього на консультацію, він мене запитав, чи відчуваю я себе росіянкою чи українкою (мої батьки — росіяни, але я народилася вже в Україні). І я почала думати, багато читала, намагалася зрозуміти, хто я і де. Це був 2008 рік, а остаточно перейшла на українську у 2011.

Обстоюючи українську у всуціль російськомовному Харкові, я водночас вчилася відстоювати свої права, своє я — от, я так хочу і буду так говорити. Це була хороша школа виставлення особистих кордонів.

— Лізо, дві ваших поетичних збірки видані не так давно. «Мурахи Йоганна Себастьяна» вийшла у 2021 році завдяки конкурсу «Смолоскип». «Між любов’ю і любов’ю» видана у 2023-му, хоча написана була до повномасштабного вторгнення. Якщо ви писали з юних років, то чи не задумували ви про власні видання раніше?

— Це пов’язано з тим, що я почала писати українською досить пізно і серйозно до себе як до авторки поезії почала ставитися десь років у 25, коли вже вчилася в Києві. До того я сприймала себе більше як викладачку музики, як авторку пісень, а свої поетичні спроби не вважала вартими серйозної уваги. Те, що я переходила з російської на українську, це теж зіграло свою роль. Разом з російською я багато чого витіснила зі свого травматичного дитинства, воно якось пішло від мене. Але у творчості цей перехід мені давався досить важко. 

Мова — наче щось живе, щось таке, що виверталося від мене. Автопереклад звучав дещо напружено, неприродно. Я не викладала свої вірші навіть в мережі, поки не позбулась цього відчуття, поки вони не почали відповідати моїм естетичним критеріям.

І це теж зайняло кілька років. Тому я так пізно прийшла в професійне літературне середовище, в тому віці,  коли деякі молоді поети вже видають по третій книжці, я тільки вперше подалася на «Смолоскип».

— Чи можна сказати, що творчість допомагає вам перезавантажитися в умовах служби? Чи така можливість є лише під час ротацій?

— Залежить від специфіки роботи та від умов перебування. Зараз зі мною їздить складане піаніно. Я на ньому можу грати майже весь репертуар, який хочу. І воно не займає багато місця, ще й може без електрики працювати чотири години. Десь, наприклад, є сталий графік чергувань і відпочинку, тоді в пункті тимчасової дислокації я можу собі поставити десь в куточку електронне піаніно і тихенько собі грати. А в деяких умовах треба мати мінімум речей для швидких переміщень, тоді все зайве й необов’язкове відправляється додому. За таких обставин мене рятує калімба — це маленький інструмент африканського походження, на якому можна грати великими пальцями.

Внутрішній ресурс щось пограти завжди знаходиться, бо це справді спосіб відпочити, розвантажитися і перевести свою психіку в режим «тут і тепер».

Коли повертаєшся з виїзду, то перебуваєш «на стрьомі». Не можеш спати, не можеш розслабитись, а робота з дрібною моторикою і зі звуком фокусує в моменті та допомагає оговтатись — не зриватись, не кричати на людей. Бо ж коли агресія хоче з тебе вийти, то починаєш всім виносити мозок, і це недоречно, бо всі такі самі  —  знервовані, невиспані й напружені. В такі моменти треба знаходити точки порозуміння, а не конфлікту. І от я сиджу, граю, заспокоююсь, і на інших це впливає — люди довкола стають трохи лагіднішими.

— У ваших побратимів, напевно, прекрасні концерти.

— Не всі в захваті, чесно кажучи. Переважно подобається, але дехто каже — я не меломан. Або просять зіграти якусь популярну пісню, яку я грати не хочу. 

— Чи говорите ви з побратимами про літературу або поезію? Чи читають вони ваші вірші, чи розуміють їх?

— Останні два з половиною роки часто чую питання: про що твоя поезія? Особливо від побратимів. Коли вони дізналися, що я пишу вірші, то зацікавилися. Кажуть: прочитай щось — і я читаю. А це про що? І намагаюся пояснити, і вони такі: а, круто, прикольно. 

Якось у мене була суперечка з побратимом про те, чи верлібр взагалі можна вважати віршем.

Ми кричали одне на одного, зайшов командир і питав, що у нас відбувається. А ми з хлопцями сперечаємось, чи вірш без рими можна вважати віршем.

Всі активно включались в цю дискусію. Це було дуже кумедно насправді — я наче знову вчителька, потрапила в дев’яті-десяті класи, і пояснюю те саме, що пояснювала підліткам, які казали: ні, це не вірш, це не може бути віршем! Те саме я розказую дорослим дядькам. І до чого ми прийшли? До того, що деякі верлібри таки можна вважати віршами. Вірш Василя Стуса про Модільяні «А скажи…» вони сприйняли як вірш, і ще дещо з Віслави Шимборської, здається. Але оце все, що пишуть мої друзі і я — це просто слова в стовпчик, які кожен може написати (сміється — авт). 

— Тобто просвітницька діяльність у вас продовжується і в таких умовах. Ви знаходите час на власну творчість і це ваш спосіб самозаспокоєння. А чи читаєте твори інших? Що для вас зараз означають книжки?

— Від початку повномасштабного вторгнення я читаю більше поезії, бо її публікують в соціальних мережах, її легше знайти, прочитати, відрефлексувати. Вірш – це як фотографія зі спалахом — найкраще фіксує події в моменті. З прозою періоду повномасштабного вторгнення я поки що навіть не знайома, нових книжок майже не читала. Можливо, це пов’язано з тим, що вони виходять переважно в паперовій формі, а я не можу возити за собою стоси книжок.

Є періоди, коли взагалі не читаю. Не заходить навіть фентезі, яке я раніше дуже любила і вважала своїм guilty pleasure.

Буває така ангедонія, коли взагалі нічого не радує. Вийшло сонечко? Ну, і плюси. Це пов’язано з депресивними станами через події, які ми всі переживаємо, і я не боюсь про це говорити, звертатися по допомогу до фахівців.

Якщо наш підрозділ зазнає втрат, коли я за кимось горюю, то кілька місяців можу не хотіти читати. Тоді будь-яка історія про втрату одразу в мені відгукується, а книжок, в яких ніхто не помирає, ніхто не страждає, в літературі, мабуть, дуже мало. 

Читайте також: Безальтернативна включеність. Ярослав Корнєв про творчість на війні і війну в мистецтві

Книжки про щасливе цивільне життя, мабуть, теж можуть викликати абсолютно протилежні почуття. Але зараз я знову читаю. Серед книжок, які пробивали цей бар’єр: «Сон короля» Галини Матвєєвої, «Амадока» Софії Андрухович, «Хто ти такий» Артема Чеха, трилогія «Літопис Сірого Ордену» Павла Дерев’янка, збірка оповідань Валерія Пузіка «Я бачив його живим», мертвим і знову живим», роман «Її порожні місця» Анни Грувер і дві поетичні збірки — Ірини Пасько та Дар’ї Зоріної. 

— В одному з інтерв’ю, ви розповідали про те, що ваш чоловік прогнозував 7-8 років війни, а ви — 2-3. Триває третій рік війни. Про що думаєте зараз?

— Війна не несе нічого доброго — іноді підкреслює наші сильні сторони, часом на поверхню виповзає негатив. Вона розкриває людей, вивертає їх. Так, війна дарує нам нові зустрічі, але відбирає неспівмірно більше. Тому я не хочу навіть думати про ще 6-7-8 років війни. Але якщо іншого виходу у нас немає, ми мусимо захищатися. 

Маємо розуміти, що поступитися росії дорівнює знищенню. Як нації, як народу, як держави. Це вже було в 30-ті роки, потім в 70-ті, й зараз це намагаються зробити знову. Тільки наразі не репресіями, а зброєю — фізично і буквально.

Коли я читаю інтерв’ю людей, які вже загинули, то думаю про те, що я могла б з ними перетнутись. В іншій реальності ми б могли познайомитись і багато про що поговорити, попрацювати над новими книжками, піснями, виставами, фільмами.

Дуже багато зараз того, чого вже не станеться. росія вбила багатьох наших митців.

Наприклад, «Рута» — Алла Пушкарчук. Я її не знала, просто була підписана на неї в соцмережах, але яка ж це була глибока людина! Росіяни вбили письменника Володимира Вакуленка, вбили письменницю і журналістку Вікторію Амеліну. Вбили автора чудових поезій, бойового медика Ігоря Мисяка, про якого варто знати набагато ширшим колам — його перший роман вийшов незадовго до того, як він поліг за Україну. Максим Кривцов, про якого всі почали говорити вже після того, як сталося непоправне. Ілля Чернілевський, збірка віршів якого вийшла посмертно. Цей перелік можна продовжувати, дехто ще навіть не встиг розкритися вповні, а злет вже був обірваний і ніколи не здійсниться. 

Олена Герасим’юк та Євген Лір створили проєкт «Недописані», зібрали список імен митців, чиї життя забрала росія. Якщо кожен день брати з переліку ім’я і знайомитись з їхньою творчістю, то стає зрозуміло, що загинув цілий світ — ненаписаних, непроявлених, незнятих, незіграних мистецьких речей. І нас продовжують вбивати, а зупинити це ми можемо тільки стріляючи у відповідь. 

— Ви організовуєте збори для свого підрозділу та підтримуєте збори інших військових. Чимало волонтерів говорять, що зараз люди трохи дистанціювалися, і запити стало закривати складніше. З чим це можна пов’язати, на вашу думку, і які потреби наразі є найактуальнішими?

— Найактуальніші наші запити зараз — це РЕБ та інші технічні засоби захисту і ведення війни. Так, швидкість, з якою вдається закривати збори, значно впала. Думаю, йдеться не тільки про дистанціювання від війни, а ще й економічні фактори — виснаження сімейних бюджетів, наслідки обстрілів тощо.

Іноді я справді помічаю певну тенденцію дистанціювання. У мене був випадок, коли я проходила лікування і вже мала прибути до частини. Викликала таксі, а водій, побачивши, що я в формі, розвернувся і втік. Я не пишу про такі речі в фейсбуці, не люблю шакалячий експрес як вид мистецтва. Не хочу комусь ламати життя — не знаю, з яких причин він це зробив. Якби могла до нього підійти, я б з ним поговорила. Цікава мотивація такої поведінки — страх, неприязнь, якісь особисті обставини?

Мені важливо, щоб люди, перестали боятися брати участь у відсічі російської агресії. Тому я намагаюся говорити з тими, хто дистанціюється, боїться, навіть з тими, хто «мене туди не посилав».

Оцю прірву між цивільними й військовими, про яку зараз всі говорять, не варто робити глибшою, шукати приводу для нескінченних «срачів». Хоча свобода думки — це одна з базових для України речей і я воюю, мабуть, ще й за майбутні «срачі», зокрема на культурні та соціальні теми. Та зараз краще зосередитись на пошуку точок порозуміння. І однією з таких точок має стати особисте усвідомлення, що росія хоче знищити нас, а ми маємо цього не допустити.

У війську бракує людей. Я не говорю, що піти в армію, що воює, — це простий шлях, що в ЗСУ точно приголублять, забезпечать і дадуть посаду за покликанням. Ймовірно, щодня доведеться робити складні речі, можливо, ті, які не хочеш робити. Тим, хто звик сам розпоряджатися своїм життям, тут буде важко від багатьох нелогічних речей. Я теж, мабуть, не люблю цю структуру до глибини душі, тому що вона інерційна, неповоротка, зберігає багато совкових рудиментів, які то тут, то там заважають ефективно працювати, а буває призводять до втрат. Але якщо не буде притоку нових людей, і вони не будуть проактивними, то ми можемо не виграти цю війну в найближчій перспективі. Можемо передати її тому поколінню, яке зараз вчиться в середніх і старших класах школи й дивиться нас в тіктоці. Або й наступним. Тому варто задуматися про свою особисту участь у майбутній перемозі кожному, хто може це робити. 

— Як ви почуваєтеся в тилу?

— Тил, який живе своє життя, мене досі не дратує. Можливо, тому, що наразі я більше ніж пів року безпосередньо не брала участі в бойових діях. Не дуже популярна думка, за таке можна і на експресі покататися (сміється — авт.), але військовим теж зі свого боку варто зменшувати цю прірву між армією і тилом. Ми у війську знаємо, хто, як і де воював. І серед своїх людина, яка не виходила на бойові — як же ж це культурно сказати — сильно не хизується, я хотіла вжити інше слово (сміється — авт.), а серед цивільних починає всім розказувати: «Ви мене не розумієте, я воював, я за вас кров проливав, а ви тут живете своє найкраще життя». У будь-якому разі військовим теж зі свого боку не варто намагатися на кожному кроці викликати почуття провини.

Із зовнішнього вигляду людини в тилу не завжди зрозуміло, який шлях вона пройшла і що або кого втратила на війні або через неї. Форма не дає права абсолютно на все.

Але я відчуваю обурення, коли йду в цивільному Києвом і чую розмови досить-таки здорових на вигляд чоловіків про те, як вони щасливо уникають зустрічей з ТЦК: їх досі не «цапнули», а хтось навіть «відмазався».  Не всі, хто вважають себе дуже корисними в тилу, насправді такими є.

— У дописі, який зараз закріплений у вас сторінці в фейсбуці, нова пісня «Не назавжди». Ви зауважили, що не маєте часу на просування власних творів. Але чи відчуваєте ви підтримку і що вона для вас означає? На скільки важливо отримувати відгуки?

— Якщо я виношу це на публіку, то було б нечесно казати, що це важливо лише для мене. Звісно, я шукаю фідбеку. Від своєї бульбашки я відчуваю безумовне тепло і підтримку, але музична індустрія поки що мене не помічає, я не існую.

Про мене пишуть музичні видання тільки тоді, коли я зловлю кілька осколків: «Музикантка на фронті отримала поранення». А що вона пише, які пісні, про що вони? Це наче неважливо.

Можливо, це пов’язано з жанровою специфікою, коли треба зачепити першими двома секундами відео. Першими двома секундами я не чіпляю — треба слухати трохи довше. У мене мало слухачів на музичних платформах, 2000-3000 переглядів на YouTube — це ні про що на сучасному музичному ринку.

Може, для того, щоб бути поміченою і варто вигадати якусь фішечку, таргана на лобі намалювати чи вигадати собі яскравий сценічний образ. Або створити «мемний» приспів, який всі будуть підхоплювати, якийсь яскравий панчлайн, під який знімуть тисячі смішних коротких відео. Бо наразі бачу, що сенс, який треба шукати у віршованих рядках і живий спів під фортепіано мало кому цікаві. У мене немає веселих пісень і пісень про кохання зі словом «кохання». І про Україну теж немає.

— Щодо української культури в ширшому контексті. Якою ви зараз її бачите? Які першочергові завдання і функції? Ми багато говоримо про те, що українське мистецтво змінюється. Чи помітили ви, що, наприклад, українська поезія стала популярнішою?

— Не дуже люблю встановлювати завдання культурі, від цього віє радянською агіткою і пропагандистським штампом. І ні, я не бачу, щоб українська поезія стала суттєво популярнішою.

У своїй бульбашці бачу бурхливий розвиток культури.

Заходжу в фейсбук чи в інстаграм і бачу там інший світ — книжки, кіно, музика, а виходжу в реальність і бачу, що про все це майже ніхто не знає.

Моє оточення зараз — це ті, хто за 2,5 роки прийшли до Збройних сил. Це люди з абсолютно різних сфер життя — від архітекторів, будівельників, бізнесменів топрівня, до тих, хто все життя працював руками на простій роботі й останній раз тримав книжку в руках ще в школі. Вони не орієнтуються в сучасній українській літературі. Можливо, хтось знає, наприклад, Сергія Жадана, Ліну Костенко чи Юрія Іздрика, але чи подобається їхня творчість сказати переважно не можуть.

З іншого боку, тішить те, що я бачу, наприклад, коли приїжджаю на букфести. Багато людей цікавляться книжками, сидять і слухають дискусії. Це вже інший рівень, ніж був у 2012 чи 2014-му році. Те ж стосується ветеранської літератури. Якщо раніше були скандали, наприклад, за акцент на представленні ветеранської літератури, то тепер нарешті мілітарна література — одна з провідних тем будь-якого книжкового фестивалю. 

Але можу сказати, що українська музика, особливо та, яка в мейнстримі, свою функцію виконує. Я про такі, масово популярні речі, про те, що лунає на кожній радіостанції.

Плейлисти моїх побратимів зараз переважно складаються з української музики, яка суголосна їхнім настроям. Так, для мене це подекуди не те, що б я хотіла слухати, але це український продукт. Я б, можливо, хотіла чути й іншу музику, більш багатошарову, багатшу на сенси, складнішу мелодично, але на все свій час. Думаю, все ще буде, запит на це лише народжується. 

—  У вас був допис про те, що через війну у жодної вашої книжки не було презентації. Чи є у вас матеріал на наступну збірку?  Якби була така можливість, то якою мала б бути ваша ідеальна презентація?

— Прижиттєвою (сміється — авт.). В ідеалі вона має бути прижиттєвою, а я — в сукні, а не в мілітарних кольорах. З усім іншим розберемося. Бажано пережити цю війну в повній комплектації — ручки-ніжки, очі…  Ми з колегами недавно жартували про популярність. Питаю: як мені презентувати найближчий кліп? І хтось, такий же цинічний, як я, каже: треба затрьохсотитись ще раз — тоді про тебе всі напишуть. Бо музика з уламками стає цікавішою, ніж просто музика. Але хай це лишається просто чорним жартом.

Про книжку думала, поезій вже назбиралося, але до видавців поки що не зверталася і не збирала вірші в структуроване ціле. Але хештег для збірки вже вигадала — #журнал_обліку_пісень, або #журнал_обліку_віршів. Сподіваюся, матиму час подумати спочатку над виданням, а потім вже над презентацією. 

Читайте також: Микола Шпаковський: У ЗСУ усі справжні, бо відчувають гостроту життя і смерті

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).