Остап Українець про мілітарну літературу і коли її почали писати

Нещодавно в межах серії зустрічей #Фронтмени, присвячених літературі, яку створюють українські захисники й захисниці, відбулася подія «Історія мілітарної літератури». 

У розмові із журналісткою, засновницею медіа й ГО «Фронтмени» Анаїд Агаджановою письменник, перекладач, військовослужбовець Остап Українець розмірковує, чим відрізняється мілітарна та ветеранська література, які тексти античної літератури та Середньовіччя можна вважати початками воєнліту, чому тема війни є непроминальною в мистецтві і як військовий досвід впливав на літературний процес усіх часів, в тому числі й в Україні. 

Лекцію про розвиток мілітарної літератури Остап Українець читав також у межах фестивалю «Книжкова країна», де був павільйон «Фронтмени».Серія ж зустрічей #Фронтмени відбувається у мережі «Книгарня «Є».  Ділимося з вами конспектом найцікавіших тез розмови, переглянути її у відеоформаті можна за посиланням.

Воєнліт і ветліт — яка це література і в чому різниця

Анаїд Агаджанова: Для того, щоб розпочати розмову про історію мілітарної літератури й загалом про те, як мілітарний культурний контент впливає на культурний процес, дуже важливо заглибитись у базові поняття, що таке мілітарна література, що таке комбатантська література, що таке ветліт/воєнліт. Усі ці поняття існують в інформаційному просторі.

Остап Українець: Уже не перший рік намагаюсь пояснювати, що явище і ветеранської літератури, і ширше воєнної літератури в українській літературі існує не з початку повномасштабного вторгнення, а з 2014 року. Один із перших прикладів, який я пригадую, — роман «2014» Владислава Івченка, при тому, що сам пан Владислав мобілізувався влітку 2023 року.

В українській літературі був дуже неприємний період десь так з 2014 по 2017 рік, коли розмова що про ветеранську, що воєнну літературу — це різні речі — була трошки отруєна тим, що все спихалося в одну копицю ветліту.

Багато хто при цьому ще створював враження, що це якийсь окремий індивідуальний звір, не схожий на все в культурі й мистецтві, і що з цим звіром треба якось окремо поводитись, треба якось придумувати нові способи про нього говорити. Хоча насправді варто розібратися із назвами: ветеранська література — це література, написана ветеранами, військовослужбовцями, які мають бойовий досвід. Мілітарна література, вона ж воєнна література/воєнліт — це література, що стосується війни. Вона не обов’язково написана військовослужбовцями й ветеранами. 

У нас є література, яка розповідає про війну і може бути написана ким завгодно, і це мілітарна література. І в нас є, якщо ми бажаємо, звичайно, її виділяти кудись окремо, ветеранська література. Література, написана людьми з бойовим досвідом, абсолютно не обов’язково про війну. Тому, відповідно, роман «2014» Владислава Івченка — це мілітарна література, а «Володар перснів» Толкіна — це ветеранська література.

Я ідейний противник питання, що хотів сказати автор. Вважаю, що коректно ставити до текстів питання про те, яким чином автор пише те, що я прочитую в цьому тексті. Це, власне, добре пояснює, чому можна читати ветеранську літературу, взагалі не відстрілюючи, що це ветеранська література, сприймаючи її як просто текст. 

Читайте також: Воєнна література – тепер це і є укрсучліт

Поява найперших текстів мілітарної літератури

Анаїд Агаджанова: Тут ми підходимо до питання, яке дуже часто піднімаємо на всіх наших подіях і загалом у своїй діяльності — питання стереотипів стосовно ветеранської літератури, певні жанрові й тематичні обмеження.

Остап Українець: Розмова про обмеження, як вона виглядала свого часу на українській літературній сцені, стосувалася того, що, якщо це ветеранська проза, а ще, якщо, Боже збав, людина почала писати після того, як вона потрапила до армії й не мала попередньої письменницької кар’єри, хай навіть в шухляду, то цей досвід стає єдиним, через що ми починаємо визначати автора. Відповідно, якщо автор пише про щось, крім бойових дій, чи навіть крім армійської реальності, то це вже випадає з цієї теоретичної матриці. Ти не знаєш, куди далі автора засунути через те, що рамки для визначення дуже вузькі. 

Коли ми пробуємо розібратися, коли взагалі почалося виокремлення мілітарної літератури, то стає зрозуміло, що на ранніх етапах це завжди шукання досвідів, про які ти можеш сказати, в принципі, хоча б щось, де відомо хоча б щось, бо що далі заходиш в минуле  — то менше конкретики, то більше доводиться впиратися в безпосередні досвіди, у те, про що текст говорить напряму. 

Але, навіть якщо спиратися лише на це, ми приходимо до перших проявів у культурі того, що згодом розвинеться по дуже непевному ланцюжку і сформує так звану мілітарну культуру. Починається все буквально з наскельних розписів, що зображають сцени полювання. Для ранньої людини ще до винайдення писемності було дві теми, які згодом визначатимуть мілітарні культури.

Перша — це загроза і захист від загрози. Загрозливе завжди є частиною цікавого, коли воно потрапляє в мистецтво.

Мистецтво — це безпечний спосіб сприймати загрозливе.

Відповідно, той, хто захищає людей від потенційної загрози, стає раннім образом героя. Практично всі античні герої будуються на тому, що вони єдині, хто здатний захистити людей, які самі цього зробити не можуть.

Другий аспект мілітарної літератури — це історія нових досвідів. Ранній герой, а згодом і мілітарний герой, упродовж історії, — це той, хто виходить за межі знайомого світу, щоб потрапити в невідоме, а отже — небезпечне.

На найбільш ранньому етапі його опонент породжений силами природи. Далі образ опонента буде ускладнюватися, але герой все одно виконує ту саму функцію: виходить за межі звичного простору, здійснює щось, що убезпечує його спільноту, а потім повертається назад. І ключове тут — зміна героя після пережитого досвіду. Про це знаменито написав Кемпбелл у «Тисячоликому героєві», але проблема в тому, що після цього його дуже неправильно прочитав Голлівуд. І тепер усі знають хибне голлівудське прочитання Кемпбелла, хоча насправді він говорив про інше.

Дуже важливий момент цієї ранньої подорожі героя, на якій згодом до певної міри будуть будуватися всі пригодницькі історії, — це те, що герой, переживаючи зіткнення із загрозою і долаючи її, обов’язково змінюється і повертається іншою людиною.

Це не про те, що «хто вбиває дракона, сам стає драконом». Це про те, що досвід, який ти отимуєш за межами звичного світу, неминуче тебе змінює і тобі потрібна адаптація для повернення у звичне середовище.

Мій улюблений приклад — ірландський Кухулін, який впадає у «фурор» — так називали цей стан у тогочасних категоріях. Судячи з усього, це можна розглядати як аналог ранньосередньовічного розуміння ПТСР. Кухулін у цьому стані стає не просто асоціальним, а потенційно загрозливим для оточення. Середовище не може прийняти його назад як рівного чи подібного собі. Це проявляється і ззовні: одне око вискакує на чоло, губа відвисає, зуби загострюються — він буквально візуально втрачає людську подобу.

Та сама історія повторюється в різних культурах: герой змінюється через пережите, і для повернення додому або до взаємодії зі своїм колишнім оточенням йому потрібна адаптація. Це одна з найдавніших характеристик епічного героя. Найраніший прояв цього явища, який я знаю, — історія Геракла. Саме «фурор» змусив його вбити власну сім’ю, і всі його подвиги після цього — це не лише випробування, а й спосіб покути за те, що він піддався цьому стану. Сам Геракл, імовірно, є одним із найархаїчніших образів героя, що виходить за межі знайомого світу, аби захистити людей. Він діє як герой дометалевої доби: душить лева голими руками, вбиває гідру палицею, не використовує металевої зброї, носить шку

Але навіть у цих найраніших образах герой, що виходить за межі звичного, неминуче змінюється. Це не минає безслідно. Людство, скоріш за все, завжди усвідомлювало, що цей досвід змінює людину незворотно. Це не те, що можна просто «відкотити назад» і жити, як раніше.

Мілітарна література у Середньовіччі і її джерела

Є два ключові моменти, які необхідно розуміти для нормального сприйняття середньовіччя. Перший — це Гомер. І справа не тільки в тому, що «Іліада» є першим збереженим до нас воєнним епосом, а в тому, що Гомер став взірцем для багатьох пізніших авторів. Стиль опису війни і воєнного досвіду Гомера має величезне значення, особливо в тому контексті, що грецька література була дуже індивідуалізованою. Тому «Іліада» — це не поема про всю Троянську війну. Це історія конкретного конфлікту — двобою Ахілла і Гектора, його передумов і наслідків. У поемі немає ані троянського коня, ані Одіссея, який першим зістрибує з корабля на свій щит, щоб не загинути — адже перший, хто ступить на троянську землю, має загинути. Усі ці сюжети дійшли до нас у пізніших переказах. «Іліада» ж — дуже індивідуалізований текст, де кожна битва — це особистий двобій між конкретними людьми з конкретними іменами.

Окремо варто згадати легендарну другу пісню «Іліади» — «Список кораблів». Її мало хто читав, зокрема тому, що в ній уміщено перелік учасників походу. Але вона важлива, тому що грецьке суспільство індивідуальне, воно високо цінувало особистий подвиг.

Це також зачіпає питання Олімпійських ігор, під час яких припинялися всі воєнні конфлікти. Це відбувалося не через «олімпійський дух», а тому, що атлети й були солдатами. Ті самі люди, які мали воювати, брали участь у змаганнях. З одного боку, перемир’я було важливим, щоб люди, які йдуть подивитися на священне дійство могли безпечно дійти, але з іншого боку, люди, які беруть участь в цих змаганнях, вони не у війську в цей момент.

Гомерівський погляд на війну був дуже магістральним. Він сформував традицію, яка пізніше знову проявилася в середньовіччі. Для порівняння: римська культура не виробила такого персоналізованого погляду на війну. Основний мілітарний текст, який ми можемо згадати, — це «Записки про Галльську війну» Юлія Цезаря. Це ветеранський текст, але водночас і виправдання геноциду в Галлії. Цезар детально пояснює, чому мав право вести цю кампанію, хоча юридично він цього права не мав. Його текст — це не просто хроніка війни, а політичне виправдання перед собою, перед Римом, перед нащадками. Ці записки написані полководцем, у них фігурують всього два імені рядових легіонерів. Ми нічого про них не знаємо, крім імен. 

Тому Гомер, який пропонує набагато більш персоналізований воєнний досвід, стає лекалом для пізнішої традиції воєнної літератури, зокрема в середньовіччі.

Візьмемо «Пісню про Нібелунгів» — великий германський епос і велика трагедія германської культури. Його історичний контекст — поразка Бургундського королівства у війні з гунами, хоча поета написала через 1000 років після цієї війни. Епос складається з двох частин: перша частина — давній германський епос про героя, що вбиває дракона, закохується і гине; друга частина — історія помсти його дружини. Вона виходить заміж за Аттілу, запрошує своїх родичів у гості і влаштовує їм криваву пастку. Закінчення Пісні про Нібелунгів, пісень, напевно, 10 — це низка битв, кожна з пісень — це окремий двобій між конкретними героями. Ми можемо нічого не знати про цих героїв, крім їхніх імен, але нам важливо, що саме вони вступають у двобій. Не тому, що вони історично важливі, а тому, що це спосіб говорити про війну у тогочасній культурі.

Цікаво, що сам епос був записаний у монастирі, і, радше за все, його автор ніколи не бачив війни, але він все одно відтворює гомерівську персоналізовану традицію, де війна зображується через окремих героїв і їхні особисті конфлікти. Дуже ймовірно, що освічений монах, як це часто траплялося в середньовіччі, звернеться до попередніх текстів на ту саму тему, перегляне, як раніше писали про це інші автори, і буде користатися їхньою працею.

Точно так само, як про походи Святослава нам оповідає літопис, хоча насправді те, як його описано та яку роль йому відведено, багато в чому базується на тому, як візантійські автори описували Аттілу. Ця практика повсюдно присутня в нашій літературі: елементи історії княгині Ольги, наприклад, мають аналогії у скандинавських сагах, які створювалися приблизно в той самий період. Ми бачимо, що різні народи, навіть із віддалених культур, часто мають дуже подібні біографії історичних діячів, оскільки усна традиція, яка їх оточувала, була значною мірою спільною, як і джерела, з яких черпали знання освічені люди того часу.

У середньовічну добу ми ще не маємо текстів, які б описували війну з погляду її безпосередніх учасників, а не тих, хто керував арміями. І цього не буде ще дуже довго.

Навіть найближча до реальності книжка, написана в цей період (хоча це вже епоха Відродження),— іспанська поема «Пісня про мого Сіда». Вона описує реальну історичну постать — Сіда Кампедора, іспанського дворянина, який справді здійснив більшість описаних у поемі вчинків, хоча не зовсім у тому вигляді, як про це розповідає текст. Сід Кампедор мав безліч особистих конфліктів із правителями Іспанії, що призвело до того, що він відкинув ідею васальної вірності та почав діяти самостійно. Йому не підійшов король Альфонсо, якого він спочатку визнавав своїм сюзереном. Конфлікт між ними загострився, коли Сід вирішив напасти на Гранаду, халіф якого був васалом короля Альфонсо. Королю це, звісно, не сподобалося. Але відповідь Сіда була простою: «Гаразд, я створю своє власне королівство». І захопив Валенсію, де правив самостійно.

В епосі це подається як історія діяча, що виступає проти несправедливої влади. Саме завдяки своїм вчинкам і конфліктам з іншими дворянами він отримує той ореол «лицаря без страху і докору», який зробив його знаменитим. У фіналі поеми його захоплення Валенсії не подається як особистий конфлікт із правителем, а як прагнення створити справедливе королівство, яким керуватиме «нормальний правитель», тобто він сам. Судячи з усього, він справді був непоганим правителем, оскільки від його сучасників залишилося переважно позитивне ставлення (окрім самого короля Альфонсо, звісно). Проте народна пам’ять трансформувала його історію у дуже своєрідний спосіб.

Анаїд Агаджанова: Тут важливо підняти ще одне питання. Ми часто наголошуємо, що писати про війну повинні ті, хто брав у ній безпосередню участь. Але якщо звернутися до історії, то виявляється, що першоджерела, які реально фіксували війну, часто створювали люди, що супроводжували армії під час походів, а вже пізніше на їх основі писалася література «високого рівня» (або ж того рівня, який був високим у свою епоху).

Це важливо, бо, коли до проєкту «Фронтмени» звертаються різні люди з різним літературним досвідом, ми особливо зосереджуємось на підтримці авторів на початковому етапі. Якщо цього не зробити, то ймовірність того, що людина продовжить розвиватися як автор і віритиме у власний літературний хист, зменшується.

А ще ми розуміємо, що йде війна, і на жаль, ми вже маємо багато прикладів того, що означає «недописані» — термін, який ввели Олена Герасим’юк та Євген Лір. Нещодавно саме оновили список: 224 людини, дотичні до літератури, загинули.

Я просто пригадую, коли проєкт лише починався, ми робили великий матеріал для «Української правди» до першої річниці вторгнення. Тоді ми говорили три з половиною години з Тарасом Компаніченком про всю цю тяглість традиції — і про образ лицаря, який відпочиває після бою з пером і інструментом.  Це цивілізований спосіб осмислити свій досвід, а також лишити спогади, які стануть основою для майбутньої літератури — тієї самої «високої полиці».

Читайте також: Вибач, але така атмосфера сучасної української поезії: 27 віршів військових

Остап Українець: Треба розуміти, що лицар із пером після бою — це явище вкрай рідкісне, і ще рідше воно зустрічається поза конкретним історичним контекстом. Цей феномен охоплює лише короткий проміжок часу і вузьку географію — провансальську Францію до Альбігойських хрестових походів. Як тільки Папа Римський поклав край поетичному ренесансу півдня Франції, цей образ зник. Навіть у ті часи лицарів, що поєднували меч і перо, було дуже мало. Це проблема, з якою ми завжди зіштовхуємося, досліджуючи мілітарні досвіди в літературі минулих часів. 

Щоб література загалом могла сформуватися, потрібно кілька ключових речей:

• автор, який уміє писати. Це важко знайти до XIX століття, особливо серед рядового складу будь-якого війська;
• читачі, які вміють читати та можуть це все сприйняти (зазвичай у ролі публіки були командири, духовенство і аристократія);
• можливість тиражувати тексти (якої до XV століття просто не існувало).

До XV століття говорити про саму можливість ефективної і масової появи ветеранської літератури у будь-якому соціальному зрізі дуже складно.

Щодо реальних учасників воєнних дій, то провансальські трубадури — один із небагатьох прикладів. Але навіть там далеко не всі були військовими й лицарями. При цьому їхні вірші не про війну, а про любов. І з дуже цікавих причин. Мені страшенно подобається стаття Славоя Жижека про садомазохізм у любовній літературі пізнього середновіччя, зокрема у любовній поезії. Він аналізує стосунки лицаря та прекрасної дами, але не зачіпає важливий момент — роль Діви Марії. У середньовічній традиції всі прекрасні дами — це земне відображення Діви Марії. Коли ми читаємо ідеологічний підсумок всього середньовіччя — «Божественну комедію» Данте, то бачимо, що на місці прекрасної дами стоїть Беатріче. Це ідеальний образ — жінка, позбавлена індивідуальних рис, якій лицар має поклонятися і про яку він може тільки мріяти.

І тут військовий досвід відіграє ключову роль, тому що величезна частина середньовічної любовної поезії — це не просто розлука, а неможливість фізичної зустрічі. Є навіть окремий жанр альб — вірші про любов, яку перериває світанок, коли лицар мусить тікати.

Так, зазвичай він тікає від ревнивого чоловіка, а не тому, що йому треба йти на шикування зранку, але в окремих текстах є й варіанти, де коханих розлучає війна. Проте все це ще не окремий літературний пласт. Поки немає книгодрукування, немає середовища, в якому цей жанр може повноцінно розвинутись.

Але після винаходу друкарства все раптом починає розвиватися стрімко, і ми до цього зараз підійдемо. Окремо варто згадати «Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо. Ще один текст, який мав величезний вплив — «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса. Обидві ці книжки ключові для розуміння розвитку військової літератури.

Якщо ви ще не читали «Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо, дуже рекомендую. По-перше, у нас є чудовий переклад Максима Стріхи. По-друге, поема Токвато Тассо була впродовж кількох століть, мабуть, найвпливовішим європейським літературним текстом. Тассо писав про Перший хрестовий похід, хоча сам у жодному хрестовому поході участі не брав. Це абсолютно чиста агітація. Фактично, це перший зразок мілітарного мистецтва, який є водночас і політичною пропагандою.

Перший найраніший зразок військової пропаганди в історії — це настінне панно фараона Рамзеса III. Воно зображує битву при Кадеші — битву кінця бронзової доби, де єгипетська армія дивом перемогла «народи моря». Вона увіковічнена на цьому панно, де Рамзес III буквально розтоптує ногами дрібні фігурки ворогів.

Тассо продовжує цю традицію — його поема глорифікує хрестові походи. Вона не є історичним текстом у сучасному розумінні. Так, вона описує історичні події, але робить це через метафізичну частину, призму містичних ідеологічних нашарувань. У тексті є демони, що допомагають армії сарацинів не допустити хрестоносців на святу землю, є ангели, що ідуть в бій слідом за Христовим воїнством. І саме тут ми знову бачимо Гомера. У нього боги-олімпійці вступають в Троянську війну на боці різних сил, тому що війна настільки серйозна, що вона потрясає всю світобудову і стосується не лише землі, а й небесних вимірів, звідки приходять ангели і потойбіччя, звідки приходять демони, аби включитися в цю священну війну. У Тассо ангели б’ються разом із хрестоносцями, а демони — на боці сарацинів.

Інший важливий момент — образ жінки в цій поемі абсолютно нетиповий що для ранньої мілітарної літератури, що для середньовічної літератури в цілому. Жінки тут надзвичайно проактивні, щоправда, це стосується лише нехристиянок. Навпаки, єдина християнка в тексті — традиційна жінка, яку мало не спалюють на вогнищі. У кінці її рятує перська войовниця Клорінда, яка може собі це дозволити. У християнській ж армії такого неподобства, як жінки-воїтельки, терпіти не будуть. Сам факт, що Тассо так це описує, доволі характерний.

І тут важливо розуміти, чому «Звільнений Єрусалим» відразу після написання став важливим європейським текстом: у момент його написання Європа жила в страху перед османами, недавно впав Константинополь — найбільша твердиня християнства, тривав період війни з турками за домінування на Середземному морі. Це була екзистенційна криза, і Тассо відповів на неї героїчним епосом про хрестові походи. Поема говорить про священну війну проти мусульман і вводить її в категорію захисників віри, тому що причини, з яких було здійснено перший Христовий похід, варто розглядати окремо, але є ще пізніше нашароване на це ідеологія, згідно з якою це було зроблено для захисту паломницьких шляхів, для того, щоб люди, які хочуть вклонитися гробу Господньому могли безпечно туди дістатися.

І от, виходячи з цієї ідеї, образ захисника віри у Тассо набуває особливого значення. Головний герой поеми — це, по суті, візантійський імператор, якого більше немає, але потреба в ньому залишається. «Захисник віри» — це не просто титул, а функція, яка зникла разом із Візантійською імперією, але Захід все ще відчуває потребу в ньому.

Саме тому головний герой Тассо — людина, яка свого часу допомогла визволити Гроб Господній, і яка потрібна зараз, щоб подолати нову екзистенційну загрозу — стає «захисником віри». Екзистенційна загроза насправді не нова — спочатку це було арабське завоювання, тепер це турецька експансія. Відповідно, Тассо дуже вдало влучає у дух часу, коли пише свою поему. 

Через століття після нього у війні з турками бере безпосередню участь Мігель де Сервантес. І його досвід тут дуже цікавий. Сервантес пишався тим, що воював, тим, що брав участь у битві під Лепанто, найбільшій морській битві того часу між Священною лігою (Венеція, Папська держава, Іспанія) та Османською імперією. Ця битва завершилася перемогою християнського флоту, і Сервантес вважав, що був частиною події, яка змінила хід європейської історії. Імовірно, це було правдою до певної міри. Але найцікавіше, що він міг узагалі не брати участі в битві, тому що був тяжко хворий. У нього була страшенна гарячка, він ледве вставав із ліжка, але коли битва почалася, він заявив: «Що значить я прохворію битву?»  — і пішов битися. Він отримав три поранення, одне з яких — куля роздробила плече, після чого перестала функціонувати його ліва рука. Як він сам казав: «Я пожертвував лівою рукою заради слави правої».

Після п’яти років служби у морській піхоті Сервантес потрапив у турецький полон і провів там ще п’ять років. Він дивом повернувся. Історія його викупу з полону — це окрема гостросюжетна драма. Його кілька разів намагалися визволити, але щоразу щось зривалося. Ми заледве не втратили цього автора. Кілька днів — і він міг бути втрачений назавжди.

Коли Сервантес повернувся до цивільного життя, «Дон Кіхот», який він обдумував ще до того, набув дуже цікавих рис. Погляди Дон Кіхота — це великою мірою погляди самого Сервантеса. Це не романтизація війни, а її ошляхетнення. Це спроба знайти шляхетне призначення у тому, що ти робиш. Так само як Сервантес після битви під Лепанто. І він недаремно пишався: всі його сучасники залишили блискучі відгуки про його службу.

Але Дон Кіхот живе в дуже своєрідному світі. Фактично, він списаний із Сіда Кампедора. Сервантес безсумнівно знав «Пісню про мого Сіда», тому що її знав кожен іспанець. Дон Кіхот — це Сід Кампедор, який перенісся на 200 років у майбутнє. Лицар, вихований у цінностях війни пізнього середньовіччя, потрапляє в реалії ранньомодерної доби. Але тепер це епоха порохової зброї, і стара мілітарна етика вже нерелевантна. Сам Дон Кіхот цього не усвідомлює, але це добре розуміє Санчо Панса. 

І тут у тексті з’являється контраст між світами: світ Дон Кіхота — старий лицарський кодекс; реальність, у якій довелося воювати самому Сервантесу — зовсім інша. На той момент Іспанія переживає тектонічний зсув у світогляді. До закінчення Реконкісти, до того, як Хозарський каганат остаточно підкорюється, а «католицьке подружжя» Кастилія й Арагон об’єднуються в Іспанію, було чітке розуміння праведного діла: захист християн від іновірців, оборона віри, священна війна. Але після падіння Гранади починається Конкіста і тут відбувається розрив. Іспанія, сформована як радикально-католицька держава, тепер потрапляє в невідомий світ. Конкістадори стикаються з людьми, про яких вони нічого не знають, набагато важливіше те, що про них нічого не чула Біблія. Нова проблема: усі люди, яких вони зустрічають в Америці, не фігурують у «Таблиці народів» у Старому Заповіті. А це єдине джерело генеалогії й історії, яке визнає європейська наука того часу. Якщо ці народи не згадуються в Біблії, то висновок, на думку іспанців, очевидний: вони дані нам Господом, щоб ми їх християнізували. І так починається історія Конкісти — одна з найкривавіших глав в історії людства.

Коли Сервантес пише «Дон Кіхота», ідея про справедливу війну вже не виглядає так однозначно. Спочатку був лише наратив Кортеса — його версія того, що сталося в Америці. Але на той момент з’являється інший голос — Бартоломео де лас Касас, монах, якому поставили завдання вивчити корінні народи Америки, щоб краще їх християнізувати. Він мав вивчити мови, культуру, релігію, а потім скласти план місіонерської роботи. Але в процесі щось пішло не так. Він провів в Америці мало не десяток років, досконало вивчив мову ацтеків й настільки занурився у вивчення цивілізацій ацтеків та майя, що почав складати енциклопедію. Фактично, лас Касас створив найближчу до реальності історію Конкісти. Він не просто виконував завдання — він став хроністом знищеної цивілізації. Звісно, що Конкіста відбувалася не так, як описував Кортес, але є спадщина де лас Касаса. Він на той момент уже був відомим в Іспанії. Диво, що його кодекс зберігся, бо ця праця суперечила волі іспанської корони. Тож на той момент серед освіченого суспільства розуміння того, що Конкіста — це не тільки про славу, а й про руйнування, які не відповідають християнській моралі, уже почало проникати в європейську свідомість. Ця думка породжувала конфлікт.

У цьому контексті «Дон Кіхот» виглядає ще більш іронічним. Це історія про людину, яка повернулася  війни і конфліктує з суспільством через це (очевидно, це ставалося і з Сервантесом), почала конфліктувати робити ще навіть не діставшись до війни, бо війна в реальності Сервантеса і війна, описана в культурі, на якій він ріс, — два різні світи. Це історія лицаря, який намагається слідувати старому кодексу в новій, абсолютно чужій для нього реальності. 

Я думаю, що корисно осмислювати культуру постсередньовічної доби від раннього модерну і далі в цих двох ключах: у нас є апологетика, більш і менш якісна, написана як людьми з досвідом, так і людьми без нього – не так важливо. І в нас є окремий пласт культури, який фокусується на мілітарному досвіді як на деструктивному явищі. Воно жанрово буде дуже різним – від пародії до сатири, до чого завгодно, – але у нас є, умовно, література розладу, яка розглядає воєнний досвід як деструктивний у різних аспектах і як формотворчий, тобто там, де герої переживають становлення, або ж система, у якій вони опиняються, як у випадку з Гашеком, переживає крах у процесі розгортання оповіді.

Поява мілітарної літератури в Україні

Анаїд Агаджанова: Мені насправді зараз хочеться перейти до того, що в нас із цим усім відбувалося, тому що Іспанія поки що ще для нас дуже далеко. Проведімо паралелі. Я хочу перейти до того, що в нас відбувалося, можливо, не в цей період, а трохи пізніше, і як це впливало на формування того, що в нас писалося.

Остап Українець: У нас те, про що писав Торквато Тассо, було дуже зрозумілим матеріалом. Турки – така сама, якщо не більш предметна загроза, бо чисто географічно вони ближче. Фронтир, на якому постійно точаться бойові дії в якійсь формі, присутній, і багато людей на ньому перебувають перманентно.

Але в нас мілітарна література починається, звісно, не з персональних досвідів, а з хвалебних оповідей. Один із ранніх зразків – це, наприклад, князь Костянтин Острозький, котрий розгромив свого часу Москву в битві під Оршею і отримав за це, хоч і не тільки за це, а й за Острозьку Біблію також, хвалебного вірша від Герасима Смотрицького.

Це такий самий спосіб говорити про видатного діяча, який у цілому обирає для себе середньовічна традиція. Просто в нас це вже естетично трохи інша доба – бароко. І, наприклад, лицарська доблесть та якісь добрі людські якості, що важливі не лише у воєнному житті, описані переважно у гербовій поезії.

Гербова поезія дуже проста за своєю суттю: у шляхтича є герб, і кожен елемент цього герба співвідноситься із певними чеснотами – загальнолюдськими, християнськими, військовими. Наприклад, на великому гербі Острозьких-Заславських зображено Святого Юрія, який поборює змія, і погоню. Святого Юрія – тому що князь Острозький бореться із язичниками та єретиками (язичники – мусульмани, єретики – московити). Погоня – це вже земний лицар, який бореться просто з ворогами, які теж названі поганими. У нього також є лук і стріли, що додають до його мілітарного образу. Суть цього вірша – пояснити, як герб, з яким цей діяч іде у бій, розповідає нам про його доблесть і звитяги. 

У нас була природна потреба сформувати образ захисника і заступника, бо з одного боку турецька загроза, а з іншого – менш очевидна, але не менш реальна загроза Реформації та Контрреформації.

Коли в Європі починається Реформація, католики не те щоб починають панікувати, але їм стає дуже неспокійно, і вони починають писати трактати про те, що без повернення всіх до єдиної праведної католицької церкви настане кінець. З одного боку – османи, з іншого – диявол, який через протестантизм сіє розкол у церкві.

Польські католики пішли ще далі, особливо Петро Скарга, і вирішили, що не тільки протестанти загрожують церкві, а й інші некатолики. Це неподобство. Якщо вам у школі доводилося вивчати українську полемічну літературу і думати, навіщо це все, то пояснення просте: це взагалі не літературні твори в художньому сенсі, а богословські диспути між тими, хто вважав, що православна віра – це щось нормальне, і тими, хто вважав, що це ганьба, фу, від неї треба відмовитися і прийти до єдиного Папи Римського.

На цьому тлі образ захисника теж дуже змінився. Тепер це мав бути оборонець віри, який боронить не лише від наступу ісламу, а й від агресивної політики інституційного католицизму. І тому Острозький, який фундує українські навчальні заклади, природно стає цим оборонцем віри – тим, хто не тільки захищає фізично, а й розбудовує інтелектуальний і духовний простір для своєї громади. Далі цей образ дуже природно переміщається на Сагайдачного, бойовий шлях якого дуже схожий на шлях Острозького. Він став знаменитим переважно завдяки перемогам над турками та рейдам на Крим, а менш знаменитим (хоча абсолютно незаслужено) – через участь в успішному поході на Москву, тоді до столиці підійшли, але не штурмували її, тому що польське військо від стін Москви повернуло назад. Тобто війна з турками та війна з Москвою стали тими ж самими лицарськими рисами Сагайдачного. І коли він помирає (від отриманого в бою поранення у Хотинській битві), похорон Сагайдачного стає доволі поворотною подією в українській літературі. 

Викладач Києво-Могилянської академії, яка на той час ще не була академією, Касіян Сакович пише «На жалібний погреб Сагайдачного» – величезну ораторію, що складається з 13 поем, із коротким гербовим віршем на початку. У цих поемах він вихваляє лицаря Сагайдачного. Саме тут у культурі Сагайдачний отримує приставку «лицар», з якою нерозривно пов’язаний. По-перше, тому що він був шляхтичем і отримав нагородний меч з рук польського короля. Він мав дуже багато підстав називатися «лицарем», але саме в культурі та суспільстві перша асоціація «хтось пов’язаний із козацтвом» і слово «лицар» виникає у зв’язку з Сагайдачним.

Сагайдачний є першим загальнонародним «лицарем» української культури. Ця ж поема, присвячена йому, розвиває цю ідею, але ще важливіше тут – герб, з якого все починається. І це не герб самого Сагайдачного. Персональний герб Коношевичів – окрема історія, на нього, можливо, теж є написані гербові вірші, але герб, що відкриває ораторію на похорон Сагайдачного, – це герб низового війська Запорозького. Це єдиний, мабуть, у тогочасній геральдиці герб, що на 100% відображає суть того, кому він належить. Він зображає простого піхотинця. Він не належить жодному шляхетському роду, він не належить нікому персонально. Гербом козацького війська є просто озброєна людина.

Вірші, які пояснюють значення козацького герба, з’являтимуться впродовж століть. За ними можна буде простежити, ким політично вважали козаків, ким політично був цей оборонець. У часи Сагайдачного, який мав добрі стосунки з польським королем і був коронним гетьманом, це польські королі дарують козакам такого герба, тому що вони побачили, які козаки мужні в тих походах, у які їх водив Сагайдачний, і за це їм подарували герб. Це відображає історичну реальність, де після одного з походів гетьманські клейноди Сагайдачному вручили в присутності козаків саме від короля. Адже гетьман – це коронна посада, і король вручав гетьманські клейноди.

Герб, який з’являється, мабуть, у ті ж часи, зображає воїна, котрий готовий «отчизні служити, за вольності їй свой живот положити». Але він ще не доброволець – це знак доблесті, дарований козакам польськими королями, щоб відзначити їхню службу на боці корони.

Література для дітей від військових

Анаїд Агаджанова: Тепер ми підходимо до місця, де починається вже жанрова розбудова. Це наш наступний етап. І тут варто згадати одну важливу річ. 

Десь у 2017-му чи 2018-му році в мене сталося відкриття завдяки нашій колезі Ганні Скоріній, яка займається упорядкуванням воєнної літератури – саме літератури від учасників АТО. Я знімала один проєкт на Книжковому Арсеналі, на тому самому, де стався славнозвісний скандал із ветеранським наметом. Тоді мене дуже зачепила теза про те, що ветерани пишуть досить багато дитячої літератури. Я тоді тільки-но стала мамою, і це мене дуже вразило. Адже люди, які здобули військовий досвід і мають дітей, природно, думають про те, що вони залишають після себе. Це справді змусило мене задуматися. І після того, як я прочитала кілька дитячих оповідань, написаних ветеранами АТО, мене це дуже зачепило. Після цього я почала міркувати над тим, що таке ця література, написана вже у процесі або після осмислення бойового досвіду.

Читайте також: Сатира, дитліт і проза усіх калібрів: три книжки від письменників з військовим досвідом

Зараз, станом на сьогодні, я сформулювала це для себе так: будь-яка творчість – це або перепроживання певного досвіду, або спроба спроєктувати його так, яким ти його бачиш. І саме тут виникає момент із жанровим різноманіттям. Я думаю, що ми історично вже до цього підійшли, і тепер варто зосередитися на жанровому складнику.

Остап Українець: Найпоширеніший текст, який промовляє про воєнні досвіди (не лише ветеранські, а й цивільного населення – і, можливо, навіть переважно цивільного населення), – це колядки. Я сам здивований, що озвучую цю тезу, бо не так давно збагнув, що в нас є багато релевантного матеріалу. Наприклад, на Покутті ходили, а подекуди й досі ходять у селах колядники з піснями, які описують татарські набіги. Останній татарський набіг на Покуття був 1708 року. Але ці колядки досі існують. Причому вони настільки давні, що, ймовірно, стосуються не так подій 1708 року, бо в деяких із них фігурують навіть княжі часи. Ймовірно, під татарами там маються на увазі не татари, а просто загальна назва загарбників зі сходу, яка нашаровувалася одна на одну.

Фольклор містить значно більше таких історій, ніж література, і він їх добре консервує. Часто неусвідомлено: річ може просто зупинитися в розвитку, зафіксуватися і передаватися з покоління в покоління.

Читайте також: Перед самим світанком снити своїх мертвих: як література війни пише про втрату

Історичний екскурс до української мілітарної літератури

Остап Українець: Що стосується більш звичної нам жанрової літератури — саме літератури, як того, що було написано і надруковано — тут цікавіше. Навіть у пізню козацьку добу в нас це насамперед козацькі літописи або поезія. З поезією більш-менш зрозуміло — вона до певної міри гербова, про якісь цінності, які втілює захисник у своєму образі. Козацькі літописи дещо відрізняються, але здебільшого подібні за сенсом. Це інший жанр, а отже інший стиль оповіді. Але очевидно, що козацькі літописи «прокозацькі» й опираються на ті ж естетичні й етичні домінанти, які присутні в іншому мистецтві. 

Коли дивимося тексти Граб’янки й Величка, — бачимо деяку еволюцію політичної думки. Ми бачимо, наприклад, що в літописі Граб’янки той самий вірш на козацький герб частково переорієнтовується. Ідеться тепер уже про більш самостійного діяча, який усвідомлює потребу захищати своє, а не той, якому віддали такий наказ королі. Це людина, яка діє з внутрішньої потреби, але поза цими змінами в способі говорити стається дуже небагато. І на це є причина — Російська імперія.

Але Російська імперія не дала нам української мілітарної літератури практично. І це, мабуть, не дивно, тому що ми знаємо, яку вона дала російську мілітарну літературу. І це переважно література про те, як добре займатися геноцидом.

Що у випадку з Лермонтовим, що навіть у випадку із, можливо, «найбільш не російським» російським текстом, написаним учасником якихось бойових дій — це, наприклад, «Хаджа Мурат» Льва Толстого — це глибоко імперський текст. Мені видається, що служачи в російській армії, людина, здатна написати про діяльність цієї армії не з проімперської оптики, просто не вижила б. Тут ще важливий момент: російська армія XIX століття — це переважно місце, куди людей відсилають на відбуття покарання, вони не ухвалюють самостійного рішення служити. 

Анаїд Агаджанова: Ну і це дуже важливий злам свідомості й уявлення про те, що таке армія, і чим є цей досвід.

Остап Українець: Власне, в імперському суспільстві є ця проблема: якусь літературну чи мистецьку спадщину переважно залишає і так суспільна еліта, яка, зрозуміло, що заздалегідь поділяє імперські налаштування хоча б певною мірою. 

І Котляревський тут дуже знаковий виняток, тому що, по-перше, — і це важливо розуміти — Котляревський був елітою Російської імперії. Він не був українською елітою в політичному сенсі, він був елітою Російської імперії, російським офіцером. І в контексті «Енеїди» дуже важливо час її написання.

Адже «Енеїда» згрубша ділиться на дві частини: від першої до третьої та від четвертої до шостої, тому що перші три видали без його відома, а останні — вийшли вже посмертно. Але, мені видається, радше ставити поділ між першими чотирма піснями та п’ятою й шостою. Тому що четверту Котляревський написав після першої публікації Енеїди, але до початку війни з Наполеоном. Перші пісні розповідають про «осмалених, як гиря, ланців», які тікають зі спаленої Трої, написані після зруйнування Січі — і зрозуміло, з яких сентиментів виходить Котляревський. А останні дві пісні, власне, найбільш героїчні, де відбувається смертельна війна з рутульцями і де Еней звитяжно вбиває Турна, після чого його доля — це будувати імперію в чужих землях. 

Ті частини Енеїди, які стосуються власне війни, написані після війни з Наполеоном і її вплив дуже помітний. Бо сам Котляревський був своєрідним персонажем в цій війні. Він, бувши у званні, за сучасними рангами, майора, добився від імператора дозволу відновити Полтавський полк. Відновити прямо козацький полк, який братиме участь у війні з Наполеоном за умови, що після закінчення війни цей полк збережеться, збереже внутрішній козацький устрій, клейноди, тобто буде козацьким військом, яке знову зможе функціонувати.

Чи намахали Котляревського? — очевидно, так. Але він отримав наступне чергове звання в процесі кампанії, тобто війну закінчив полковником. І на цьому загалом усе, тому що реальні політичні і суспільні амбіції, які Іван Котляревський мав, ніяк не втілились.

Цікаво, що, завершуючи «Енеїду», він пише дві пісні, які є значно більш проімперськими, аніж усе, що було до цього. Це взагалі якась цікава хвороба в українських авторів, які видаються в метрополії.

Є яскрава паралель між Котляревським та Гоголем, хоча Гоголь жодним чином не пов’язаний із війною. Однак що Гоголь, що Котляревський були складними для публіки. Ні того, ні того столична публіка не могла читати без словника. Це був спільним у критиці їх обох, і в обох настає момент в житті, коли їх перемикає. Обидва яскраво ілюструють оцей перехідний момент, коли в XIX столітті дуже багато людей, які могли би бути українцями, раптом стали росіянами. У Гоголя теж є така сторінка в біографії, просто йдеться один і той самий текст. Спочатку Тарас Бульба був текстом про козацьку славу, романтичним текстом, романтизацією запорожців.

А тоді є друга редакція Тараса Бульби, яку й екранізував Бортко, якщо ви бачили цей богопротивний фільм. І от друга редакція Тараса Бульби — це вже антисемітська, полонофобська агітка, яка була дуже вчасною, тому що незадовго до виходу цієї редакції відбулося польське повстання. А отже, Російській імперії терміново була потрібна пропаганда, яка пояснить, чому поляки погані і чому не треба їм співчувати.

І, в принципі, після Котляревського в нас на XIX століття мілітарна традиція в літературі завмирає майже повністю, бо немає кому і про що писати. Найближче з усього, що можна згадати — це поема Тараса Шевченка «Кавказ», тому що вона про війну. Тарас Шевченко служив в армії, але персонального досвіду війни на Кавказі він не мав. Тому, знову ж, українська література мілітарний досвід, як свій первинний матеріал втрачає в XIX столітті, бо тут починається «захист» імперії. Ну, а чого то писати про війну? 

Анаїд Агаджанова: Від пам’яті про козацьке військо тоді вже лишилася сама ностальгія. Коли ми минулого разу починали цю розмову, я наголошував про те, що наші політичні тривоги сильно відбиваються на літературі, і в мілітарній особливо, тому що починається XX століття, коли багатьох авторів кидає в їхніх політичних поглядах, і все це накладається на їхній військовий досвід. Починається період, коли війни проходять одна за одною.

І тут ще один аспект, який стосується стереотипу про те, що мілітарка нерозривно пов’язана із пропагандою. Тут важливо якось означити кордони того, де література політизована, а де це природний шлях розвитку певних ідей автора і його переконань. 

Остап Українець: Так це завжди політизовано.

Природний шлях розвитку ідей будь-якого автора політизований — бо автор живе в суспільстві.

Ми тут вертаємось до цього ж розмежування умовної апологетики і літератури розладу, де щось одне не обов’язково мусить виключати щось інше.

Коли ми говоримо про втрачене покоління — покоління після Першої світової — ми виділяємо його в окремий феномен, тому що це була перша війна із загальною мобілізацією населення, де опісля більшість чоловіків, якщо не мали воєнний досвід, то принаймні мали досвід служби в армії.

І це, відповідно, не так згенерувало нове покоління авторів, як дало їм досвід, якого б вони не отримали за інших обставин. Ці люди, імовірно, і так би сформувались як автори. Покоління народилося природним чином. Покоління почало писати природним чином в період, найширшого розвою книгодрукування та часописів. Це просто період найбільшого поширення літератури, чогось іншого не випадало б і чекати.

А Перша світова насправді мало чим відрізнялася від громадянської війни в США — що функціонально, що тактично. Один з найяскравіших представників часів громадянської — мабуть, Амброуз Бірс. Бірс — це література індивідуальна. Це завжди про персональну трагедію людини і дуже часто безвідносно до сторони, до якої він приєднується, хоч контекст і дещо інакший — все-таки громадянська війна. Причому Бірс не обов’язково говорить про жах самої війни, але його література завжди наганяє якийсь жах. Вона завжди про зіштовхування з небуденним і про те, як воно може зруйнувати людину.

У час Першої світової кожен рядовий солдат повинен був уміти читати й писати, оскільки в доктрині, яка формується в XIX столітті, кожен рядовий має зуміти за необхідності виконувати обов’язки взводного, а взводний  — ротного і так далі.

Тобто створюється система, де кожен має обіймати посаду на щабель нижчу від своєї реальної кваліфікації для того, щоби могти ефективно замінити втрату на полі бою. Тоді нормою стають щоденники. Людина, яка може помістити свій досвід на зовнішній носій, часто це зробить. Ну, і нормою стає писати просто художню літературу.

Читайте також: Що ти знаєш про війну? Наголос на «ти». Актуальна українська репортажна проза

Втрачене покоління та Друга світова війна

Тут ми повертаємося до теми жанрового різноманіття. У нас є, з одного боку, валоризація — близько до того, що писав Ернст Юнгер, бо саме він найвідоміший романтизатор Першої світової. Але також в бік валоризації написані принаймні окремі романи Ремарка. На «Західному фронті без змін» — це роман написаний в контексті валоризації, подвигу простої людини, яку кинули і її держава, і її командування. Неможливо написати антивоєнний текст і неможливо зняти антивоєнний фільм.

Можна написати воєнний текст, у якому буде відверто критичний погляд і сатиризація, але він залишатиметься воєнним. Приставка «анти-» існує лише в голові того, хто читає, і ніде більше.

І одна і та сама людина, читаючи Юнгера і маючи ліві політичні погляди або праві політичні погляди, дуже по-різному прочитає текст — і зробить дуже різні висновки стосовно Першої світової і ролі Німеччини в ній.

Тому я, власне, вважаю, що є тексти, які неможливо прочитати й впевнено сказати: «Автор мав на увазі саме те, що він написав». Це, наприклад, «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. «Швейк» — це яскрава воєнна література розладу. Така література часто цілеспрямовано звертається до персонажа, який певною мірою юродивим, не може вписатися в загальне середовище. Просто у Гашека це середовище — це австрійське військо. Там нема особливо куди вписуватись, тим паче чехові, аж надто героєві, написаному відверто прокомуністичним чехом.

І є цей тренд у літературі, який проговорюється пізніше Джозефом Геллером в контексті Другої світової, коли протилежністю героїзації війни є не демонстрація, що війна — це зло, а що війна — це абсурд. На якому би боці війни ти не був, ти стикатимешся з абсурдом. І власне, абсурдизація цього досвіду, література про намагання зберегти нормальність серед абсурду — це тренд-наслідок Першої світової. Він народжується і вистрілює. 

Хоча рання література втраченого покоління, особливо написана на позиціях, якщо ми говоримо про поезію, — це література жаху. Література жаху не трансцендентного, а жаху буквального і натурального — про досвід, який ти не зможеш зрозуміти, не переживши.

І навіть коли цей вірш просто для того, щоб викинути із себе якийсь досвід, в ньому завжди міститься оце уточнення.

Мій улюблений зразок поезії втраченого покоління — це Вілфред Овен із його віршем Dulce et decorum. Це старовинне латинське прислів’я, яке описує римську етику війни: Dulce et decorum est pro patria mori — солодка і прекрасна за вітчизну смерть. Вілфред Овен загинув за тиждень до підписання Комп’єнського перемир’я, буквально перед самим закінченням війни. Це вірш про тил, який не може зрозуміти фронту, про загалом неможливість розуміння та переживання такого досвіду.

У прозі це, звісно, буде «Поза межами болю» Осипа Турянського. Можливо, єдиний текст в українській літературі, який можна зарахувати до конкретно ветеранських досвідів втраченого покоління. Турянський пережив не лише досвід сербського полону, а й етапування через зимові Карпати. Якщо ви коли-небудь ходили добре споряджені в зимові Карпати, то, навіть не читаючи текст, можете уявити, як виглядає етапування неспоряджених військовополонених. Це дуже страшний текст і ледь не єдиний великий прозовий, дотичний безпосередньо до Першої світової в українській літературі.

Анаїд Агаджанова: І при цьому всьому він ще надзвичайно поетичний та естетичний. Давай ще повернемося до такої штуки: ми маємо Селінджера, Орвелла, Толкіна та Екзюпері. Як ми можемо об’єднати їх усіх під одну «шапку»?  Бо все-таки вони всі — люди з військовим досвідом. 

Остап Українець: Ну, ветеранська література, дуже прошу. Я не говоритиму про Селінджера. Єдиний раз я читав його за своїх шкільні роки і люблю «Ловця у житі». Це один з найнудніших текстів в моєму житті — нудніший тільки Гемінґвей, до слова про втрачене покоління. Селінджера я свого часу просто відклав і не повертався. 

У випадку з усіма іншими легко побачити, як воєнні досвіди формують написання текстів. Толкін не любив визнавати, що в його текстах є алегорії, але це ж не означає, що на його тексти не вплинув попередній досвід. Тільки лінивий не зазначав, що Толкін взагалі-то був під Верденом і на Сомі. Якщо ви пригадуєте, як виглядає Мордорта його околиці, то розумієте що Толкін описує ландшафт Першої світової. Він не описує ландшафт середньовічної війни — він би виглядав не так, і Толкін знав про це.

Образ машинерії, яка знищує все живе навколо себе для того, аби штовхати машину війни вперед — це та частина воєнного досвіду, яку Толкін виніс з абсолютно нелюдських умов окопів під Верденом. Це досвід, якого буквально доти не мав жоден його співвітчизник і який був радикально інший від усього, що він міг знати. Тому, власне, війна в Толкіна і не нагадує середньовічну.

Руйнування, які описує Толкін — це руйнування, які приносить війна XX століття. Хоч він, бувши медієвістом, звичайно, прекрасно розумів, як виглядають домодерні воєнні наративи. 

Історія Орвелла в цьому сенсі дещо схожа на історію Олександра Довженка. Для нас тут важливий початок у тому, що Орвелл, поділяючи ліві погляди, з початком громадянської війни в Іспанії підтримував республіканців. Тому він тоді їде в Іспанію, і в нього є текст «Данина Каталонії», який ви можете придбати й прочитати. І я насправді дуже раджу, тому що ця книжка дає більше контексту про іспанську громадянську війну, ніж усе, що я читав до цього. Орвелл був блискучим журналістом, він писав саме воєнний репортаж, і цей твір, технічно, — величезний репортаж про війну. Знову ж таки, повертаємось до терміну література факту. Минає громадянська війна в Іспанії, починається Друга світова, й Орвелл стає пропагандистом — буквально працює в службі державної пропаганди. І його багато що там не влаштовує — це не дивно для людини з його поглядами. Він дуже не в захваті від того, як тоталіризується суспільство в умовах війни, як мислення стає більш авторитарним. 

По закінченню Другої світової Джордж Орвелл пише свій найзнаменитіший текст не про Радянський союз, а про реальність повоєнної Великої Британії. На тоді він уже кілька років пропрацював із пропагандою й чудово розумів, як усе це працює. «1984» — про Британію, яка після Другої світової продовжила рухатись у тому самому напрямку, куди вона рухалась, з його погляду, протягом війни. Попри те, що Океанія перебуває в постійному стані війни з Остазією, мало хто осмислює цю книжку, як сформовану війною. Як правило, вважається, що вона проінформована тоталітаризмом, хоча насправді нормальний генетичний ланцюжок — це діяльність BBC в роки Другої світової. Те, що він думав про Радянський союз, Орвелл виписав у «Колгоспі тварин». Він не писав два тексти про одне і те саме. 

Олександра Довженка я згадую в цьому сенсі, бо в нього, з огляду на політичні орієнтири, у яких я, щоправда, не до кінця впевнений до сьогодні, була просто дуже цікава кар’єра в контексті часу. Довженко не брав участі в Першій світовій війні. Але коли почалися національно-визвольні змагання і до влади прийшов гетьман Скоропадський, Довженка заарештовують за антимобілізаційну агітацію: він закликав не йти в гетьманську армію і бойкотувати весь цей двіж. Минає рік після арешту Довженка. Влада змінюється, приходить Директорія. І тоді Довженко переживає перетворення. Він перебуває в складі тогочасних спецпризначенців, тогочасного ССО, штурмує завод «Арсенал» у Києві, де засіли червоні повстанці.

І про цей же завод, але вже з погляду комуністів, яких він сам придушував у 1919-му році, він зніме фільм «Арсенал» — на тоді ставши улюбленим режисером Сталіна. Чи це було перевзування з боку Довженка? Я, їй-богу, не впевнений. Я не вірю просто, що настільки динамічні зміни з людиною можуть відбутись впродовж життя, бо вона просто подумала: «Ні, усе, у що я вірив до цього, мені більше не подобається».

Читайте також: Після вибухів антивоєнні книжки втратили релевантність. Письменники про майбутнє сучукрліту

Наші сучасники

Анаїд Агаджанова: Я досліджувала історію поглядів Довженка зовсім в іншому контексті, відносно його взаємин з українською інтелігенцією, наприклад, з архітектором Йосифом Каракісом. Там теж були оці переходи в крайнощі.

Давай останній блок присвятімо, все ж таки, українським авторам з військовим досвідом. Тим, хто не на поверхні або на кого ми не дивимося зазвичай під цією оптикою. Мені здається, в один із перших днів [повномасштабного вторгнення], коли Сергія Жадана включили в ефір, він видав цю фразу про те, що наше покоління є таким, що може нарешті бути не втраченим, а віднайденим. Тому пропоную віднайти тих авторів, на яких ми, можливо, не звертали увагу. Ми почали з Осипа Турянського. Складімо топ рекомендації від тебе і від мене.

Остап Українець: Від мене це не буде топ рекомендацій. Це буде коротенька історія, якої не було в цій лекції, жодного разу, коли я її читав раніше, бо я навіть впізнаю людей, які вже раніше чули цей матеріал, але цього раніше не було на жодному проговоренні теми мілітарної культури, бо я тільки нещодавно докопався до монографій, виданих, як завжди, тиражем у 500 примірників у 2010-му році. Щастя, що в авторів вони ще є. Насправді добре було б, щоб деякі з цих праць прочитав ширший загал, бо вони по-доброму цікаві. І я пропоную зосередитись на тому, як в іще імперських арміях і відразу ж після цього в національно-визвольних змаганнях працювала українська культура. Що з нею могло відбуватись?

Перш ніж починається Перша світова, у середовищі українських націоналістів, які тоді ще не називали себе так, уже панує переконання, як і в усій Європі, що скоро буде велика війна. Ніхто не знав наскільки, але всі знали, що це буде велика війна. І ця війна могла б бути потенційною можливістю для нас вибороти незалежність. Відповідно, нам потрібно було мати підготовлені кадри освічених людей, які можуть сформувати офіцерський корпус. Нам потрібно мати кадру підготовлених стрільців, які можуть скласти ядро нового українського війська. І в Австрії, тобто в Галичині і на Буковині, де умови для цього були простіші, створюються стрілецькі товариства. Січ — буквально товариство січових стрільців. При пласті існують стрілецькі гуртки. Коли починається Перша світова, дуже українців, які або пройшли вишколи, або не пройшли їх, але отримали певну ідеологічну базу через друковані видання — українців, які усвідомлюють себе політично українцями, вважають себе окремою нацією і вважають, що їм потрібна своя держава, щоб розбиратися, як у ній жити — зголошуються вступити в легіон січових стрільців.

Австрія з українцями на початку Першої світової вчинила дуже двояко. З одного боку, дозволили створити легіон січових стрільців з першим набором чи то 12, чи то 14 тисяч, тобто багато. Охочих все одно було значно більше. З іншого боку, оскільки Галичина тоді була надзвичайно проросійським регіоном і там було дуже багато москофілів, австрійська влада створює концтабір конкретно для українців, вважаючи, що вони можуть шпигувати на користь Москви.

І це, в принципі, доля українців Галичини в Першій світовій. Частина в Січових стрільцях і на службі австрійської корони, а частина —  концтаборі.

У середовищі Січових стрільців були переважно освічені люди, дуже багато з них дотичні до культури. Є чітке розуміння, що українська культура не просто не має ставати на паузу під час війни — вона має додатково генеруватись для того, щоб закривати культурні потреби, які природно виникають у людей, які воюють, зокрема для того, щоби тим, хто не мав можливості здобути освіту, дати можливість поглибити кваліфікацію.

Кілька тисяч людей з тих, які пішли в легіон УСС, бувши неписьменними, отримали загальну шкільну освіту станом на кінець Першої світової, але це не було організовано австрійським військом, а пресовою квартирою УСС. Пресова квартира була резервною сотнею. Вона мала своє представництво на лінії зіткнення і свій тиловий штаб. Це була частина, звідки поповнювалися всі інші сотні з резервів. Але до того ж було сформовано окремий підрозділ людей Пресової квартири, які займалися тим, що готували навчальні матеріали, книжки й публікації.

Я був шокований, коли дізнався, що вони робили буквально те саме, чим сьогодні займається Культурний десант. Практично ніхто не знає про цей прототип. І я зараз назву всього одне прізвище з Пресової квартири — прізвище злочинно невідомої людини, яка подарувала нам більше сучасної культури, ніж ми уявляємо. Це хорунжий Юрій Шкрумеляк, можливо, комусь із вас відомий за повістю «Чота Крилатих», яку злочинно досі не перевидали. Це ветеранський текст, написаний очевидцем бойових дій про летунський підрозділ Української Галицької армії. Це натуральна книжка про Галицьку авіацію, написана людиною, яка брала участь у тих же компаніях, про які говорить. Я знаю, що зараз готується перевидання цієї книжки, але цього досі не було зроблено. 

Проте, окрім «Чоти крилатих», Шкрумеляк займався дуже цікавими речами. Він готував збірники коляд і переписував деякі з них під політичні потреби дня. Він додавав туди куплети про видатних українських діячів, про українську незалежність, яку треба виборювати. Якщо хтось чув «Нова радість стала», яка закінчується куплетом «Даруй волю, щастя і долю нашій ненці, славній…», там різні варіації, — знайомтеся, це Юрій Шкрумеляк. Якщо хтось коли-небудь бачив вертеп, у якому три царі — це давні історичні діячі, князі, гетьмани минулого, Ірод — це сучасний очільник Росії, який не дає нам нормально жити, а коляднички — це прості українці, які намагаються позбутись московського впливу — це Юрій Шкрумеляк. Т

ой політичний вертеп, який сьогодні актуалізовано існує в Україні, це творення Юрія Шкрумеляка для солдатів, насамперед з Першого легіону Січових стрільців. Це був спосіб спілкуватися з особовим складом про Різдво, додаючи туди національний елемент.

І насправді дуже багато речей, які ми сьогодні просто взяли і принесли в народ — що політичні вертепи, що політичні коляди — буквально створені Шкурмеляком. Це була цілеспрямована кампанія, яка подарувала нам купу текстів, які ми сьогодні вважаємо фольклором, а насправді їх можна прослідкувати до однієї конкретної особи.

Ну, не однієї, їх там була компанія, до Пресової квартири був залучений і Левко Лепкий, і Антін Лотоцький, який напише згодом «Історію України для дітей». Але от Шкрумеляк займався саме ідеологічною частиною підготовки, і йому це вдалось настільки блискуче, що минуло 100 років, і ми вважаємо напрацювання Шкрумеляка створеним для сучасної ідеологічної роботи з бійцями. Оце рівень, до якого нам треба прагнути.

Анаїд Агаджанова: Ну, а я від себе зроблю таку підбірку того, що я просто зараз читаю. Василь Мулік — прекрасний поет і військовослужбовець, льотчик і просто людина, чия біографія мене постійно вражає, тому що мені здається, що це просто якийсь серіал для Нетфліксу. Він брав участь у більшості наших миротворчих місій за кордоном. І зараз в нього вийшла поетична збірка «Базальт» у видавництві «Білка», яку я надзвичайно чекаю. 

Читайте також: Тут світанок приходить раніше, ніж до решти країни: 12 віршів поетів-військових

Дуже раджу вам ознайомитись з його творчістю. По-друге, я зараз читаю Чеха, його «Пісню відкритого шляху». Мені дуже цікаво те, як він загортає це все в абсолютно чужий контекст. 

Ну, і звісно, ж на правах реклами я нагадую, що ви можете передзамовити антологію мілітарної поезії «Фронтмени». Зараз вона вже вийшла в нас із видавництвом «333», до всього там ще є й графічний додаток. Дуже раджу цей текст, тому що він дуже такий був пророчий. Він був написаний до повномасштабного вторгнення, і наш видавець Андрій Гончарук сказав мені в якийсь момент: «Слава Богу, що я цю книгу видав до того, як все почалось, бо я тепер ніби як в ній живу». Дуже багато людей, які здобували військовий досвід, читали саме цю книжку, і їм максимально резонувало. 

І, звісно, «І порву буття сукно» Олекси Мельника — теж наша новинка від 333. Це взагалі інший жанр, який я для себе відкриваю — я не дуже по фантастиці і по фентезі — але цей текст — це те, що я зараз читаю і раджу теж ознайомитись.

Остап Українець: Ну і в «Твоїй підпільній гуманітарці» скоро видаватимемо мілітарну поезію, тому в мене в мене порад побільшає. Стежте за анонсами, тому що три збірки в нас на руках уже є, це блискуча поезія, написана ветеранами. 

Читайте також: Воєнна документалістика: ті, хто пройшли фронт, полон і окупацію