35 українських книжок, які навчили нас бути незалежними

Незалежність не почалася 24 серпня 1991 року і не вичерпалася самим фактом появи держави. До неї вели мова, яку намагалися витіснити, історія, яку переписували, пам’ять, яку забороняли, і культура, яку привчали вважати другорядною та меншовартісною. Частина цієї дороги пролягла через книжки: ті, що дали нам слова для означення себе, повернули втрачені імена й навчили розпізнавати спроби імперії стерти нашу культуру.

До 35-річчя незалежності України Читомо запитало істориків, письменників, літературознавців, журналістів, митців, військових і волонтерів, які тексти допомагають осмислити цей досвід. Ці 35 книжок не є рейтингом чи остаточним каноном. Деякі з цих книжок з’явилися задовго до відновлення державності, інші були написані буквально посеред війни. Разом вони показують, що незалежність — цінність, яка потребує щоденної роботи пам’яті, гідності й спротиву.

Кого ми опитали

Андрій Портнов — історик, есеїст і професор Українського вільного університету. Досліджує історіографію, політику пам’яті та українську історію в ширшому східноєвропейському контексті.

Віталій Портников — журналіст, публіцист і політичний оглядач, лавреат Шевченківської премії. Пише про українську державність, міжнародну політику та імперську природу Росії.

Оля Гнатюк — україністка, перекладачка й дослідниця української інтелектуальної історії, професорка Києво-Могилянської академії. Працює з темами культурної пам’яті, ідентичності та українсько-польського діалогу.

Володимир В’ятрович — історик, народний депутат і колишній очільник Українського інституту національної пам’яті. Досліджує український визвольний рух, радянські репресії та деколонізацію історичної пам’яті.

Дмитро Крапивенко — журналіст, публіцист і військовослужбовець, колишній головний редактор «Українського тижня». Автор книжки «Усе на три літери» про досвід війни й українське військо.

Антон Дробович — філософ, дослідник політики пам’яті та колишній голова Українського інституту національної пам’яті. Очолює Центр прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки.

Віталій Ляска — історик, археолог і головний редактор медіа «Локальна історія». Працює з українською минувшиною, культурною спадщиною та популяризацією історичних знань.

Ярина Груша — письменниця, перекладачка й культурна менеджерка, яка популяризує українську літературу в Італії. Авторка роману «Синій альбом» і лавреатка спеціальної міжнародної відзнаки премії Viareggio-Répaci 2026 року.

Андрій Курков — письменник, есеїст і сценарист, автор романів, перекладених багатьма мовами. Один із найвідоміших у світі прозаїків з України, який послідовно пояснює міжнародній аудиторії український досвід.

Олена Апчел — театральна режисерка, драматургиня та військовослужбовиця. Працює з документальним театром, темами війни, тілесності, пам’яті й суспільної відповідальності мистецтва.

Ірина Гук — волонтерка й директорка благодійного фонду «Лелека-Україна». Із 2014 року займається забезпеченням українського війська якісними засобами тактичної медицини.

Сергій Майдуков — художник та ілюстратор, який співпрацює з The New Yorker, The Guardian, The New York Times та іншими міжнародними медіа. Працює на перетині візуального мистецтва, документування війни й культурної дипломатії.

Тамара Гундорова — літературознавиця, критикиня та докторка філологічних наук. Досліджує український модернізм, постколоніальну культуру, феміністичну оптику й літературу доби незалежності.

Роман Забуга — військовослужбовець, музикант і фронтмен гурту «Громадянин Топінамбур». Поєднує військову службу з музичною діяльністю та осмисленням сучасного українського досвіду.

Мар’ян Пиріг — музикант, художник, військовослужбовець і засновник гурту «Пиріг і Батіг». Працює зі співаною українською поезією та повертає в культурний обіг творчість класиків і авторів Розстріляного відродження.

Микола Рябчук — письменник, публіцист, літературознавець і почесний президент Українського ПЕН. Досліджує постколоніальну спадщину, українську ідентичність і взаємини культури та політики.

Серед рекомендацій експертів була також збірка есеїв Миколи Рябчука «Дві України». Андрій Портнов відзначив її як важливу книжку, що дає критичну рефлексію автора над власними поглядами, і назвав її взірцем інтелектуального пошуку. Але до основного переліку ми її не включили, оскільки Рябчук сам долучився як експерт. Попри це бачимо потребу зафіксувати цю рекомендацію тут, окремо. 

Книжки, що сформували національну ідентичність

Перш ніж постала незалежна держава, мала з’явитися відповідь на запитання, хто ми. Ці книжки повертали українцям власну мову, історичну тяглість і право бачити себе поза імперськими визначеннями.

«Кобзар», Тарас Шевченко

Без перебільшення — головна поетична збірка української літератури, що почалася з невеликого видання 1840 року. Поезія Тараса Шевченка говорить про насильство імперії, втрату державності, пам’ять про козацтво й гідність людини, якій відмовляють у праві бути собою. «Кобзар« твердо зафіксував існування окремої української ідентичності в імперську добу, зробив її політичною і поставив запитання, на яке українці відповідають досі, — що означає бути вільними на своїй землі?

«Книга про нас, про наш шлях, спротив і майбутнє», — Антон Дробович.

«Історія України-Руси», Михайло Грушевський

Багатотомна праця Михайла Грушевського повернула українській історії власний сюжет: від ранніх часів і Київської Русі до козацької доби. Її засадничий жест — відмова описувати українське минуле як передмову до російського. Натомість історик показав тяглість окремої спільноти, її політичних інституцій, культурних традицій і суспільних конфліктів. Монументальне дослідження, що повернуло українцям право самостійно розповідати свою історію.

«Це наукова база від якої відштовхнувся практично весь наш історичний дискурс про національну ідентичність», — Антон Дробович.

«Мойсей», Іван Франко

У біблійній історії про пророка, який веде свій народ крізь пустелю, Іван Франко розпізнав українську драму: виснаження, зневіру, страх перед свободою і спокусу відмовитися від довгої дороги. Його «Мойсей», з одного боку, може бути прочитаний як текст про лідера, якого не розуміють сучасники, але з іншого боку — це також історія про відповідальність самої спільноти. Нація народжується у момент, коли вона погоджується взяти майбутнє у власні руки.

«Жовтий князь», Василь Барка

Через історію родини Катранників Василь Барка описує Голодомор як сплановане нищення людського життя, пам’яті й селянського світу. У центрі роману — голод, страх, розпад звичних зв’язків і вперте збереження людяності там, де влада прагне стерти саму людину. Написаний в еміграції, «Жовтий князь» знову заговорив про досвід, який радянська система десятиліттями замовчувала.

«Мені здається, взагалі не можна відокремити, виокремити цю книгу від необхідного мінімуму знань кожного громадянина сучасної України про Голодомор», — Ірина Гук.

«Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», Оксана Забужко 

Масштабне дослідження Лесі Українки і її ролі в розбудові української ідентичності, яке повертає їй складність, інтелектуальну радикальність і місце в європейській культурі. Забужко читає письменницю як авторку, через яку можна побачити замовчану історію української еліти, модернізму, жіночого досвіду та зруйнованої культурної тяглості. Це книжка про масштаби того, що імперія приховала за зручним образом «хворої дочки Прометея».

Книжки про боротьбу та пам’ять

Незалежність неможлива без пам’яті про тих, кого намагалися знищити, змусити мовчати або позбавити імені. Тут — свідчення про репресії, підпілля, мистецький спротив і досвід виживання.

«Розстріляне відродження. Антологія», Юрій Лавріненко

Антологія, вперше видана в Парижі 1959 року, повернула читачам українську літературу 1920-х — початку 1930-х, яку знищили арешти, розстріли, заборони та примусове забуття. Зібрані Лавріненком тексти показали, що йдеться не про кількох випадкових жертв, а про ціле модерне культурне середовище. Ця книжка відновлює імена репресованих авторів і показує масштаб української культури, який радянська влада намагалася викреслити.

«Антологія, яку підготував Юрій Лавріненко, видана Єжи Ґєдройцем 1959 року в Мезон-Ляфіт під Парижем у «Бібліотеці «Культури», була для мене орієнтиром під час навчання у Варшавському університеті на початку 1980-их років», — Оля Гнатюк.

«Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти», Оксана Кісь

Спираючись на спогади українок, ув’язнених у радянських таборах, Оксана Кісь досліджує щоденні способи виживання й опору в системі ГУЛАГу. Солідарність, піклування одна про одну, молитва, пісні, вишивання та збереження власної гідності постають тут як специфічні форми непокори. Книжка повертає жіночому досвіду місце в історії політичних репресій і показує, що спротив може бути водночас непомітним і незламним.

«Книжка Оксани Кісь присвячена не просто стратегіям виживання і опору, вона є свідченням сили духу українського жіноцтва». — Оля Гнатюк.

 «Холодний Яр», Юрій Горліс-Горський

Роман-спогад учасника визвольної боротьби розповідає про Холодноярську республіку та повстанців, які продовжували воювати за Україну після поразки державних формацій 1917–1921 років. Тут є підпілля, зради, ризик, побратимство й досвід людей, для яких свобода не завершилася поразкою на полі бою. «Холодний Яр» про традицію тривалого опору, яку радянська історіографія намагалася звести до «бандитизму».

«Солодка Даруся», Марія Матіос

Історія Дарусі, яку односельці вважають дивакуватою й неповноцінною, поступово відкриває травму буковинського села, розірваного радянським насильством. За особистою трагедією героїні стоять страх, доноси, злам родинних зв’язків і досвід замовчування. Тут велика історія проникає в людське тіло, пам’ять і мовчання. Марія Матіос показує, чому наслідки терору не зникають разом зі зміною політичної епохи.

«Найкраща родинна сага, написана після 1991 року. Погляд в близьке і більш віддалене минуле України», — Андрій Курков

«Антольоґія стрілецької творчости», Лев-Осип Ґец і Богдан-Володимир Крижанівський

Рукописний альбом, створений українськими січовими стрільцями у 1915–1917 роках, що зібрав поезію, музику, графіку та фронтові образи. Лев-Осип Ґец і Богдан-Володимир Крижанівський упорядкували матеріали, до яких долучилися самі учасники війни. Наочний приклад того, що українська військова культура ніколи не обмежувалася тільки зброєю — вона творила власну естетику, пам’ять і мову спільного спротиву.

Книжки, що позбавляють комплексу меншовартості

Імперія тримається не лише на примусі, а й на переконанні, що все українське нібито провінційне, неповноцінне або похідне. Ці тексти розбирають таку оптику — сміхом, уявою і поверненням власних інтелектуальних традицій.

«Мина Мазайло», Микола Куліш

Харківський службовець Мина Мазайло прагне змінити українське прізвище на «пристойніше», бо переконаний, що саме воно заважає його кар’єрі. Навколо цього бажання Куліш вибудовує гостру комедію про русифікацію, родинні конфлікти, мовний сором і колоніальне прагнення бути схожим на метрополію. Написана майже століття тому, п’єса й досі резонує з реальністю, адже імперія найміцніше закріплюється там, де люди починають соромитися самих себе.

«П’єса, що вчить нас тому, що імперський спадок долати складно, але можливо», — Дмитро Крапивенко.

«Московіада», Юрій Андрухович

Один день із життя українського поета Отто фон Ф. у Москві перетворюється на гротескну мандрівку імперією, що розкладається просто на очах. Гуртожиток, пиятики, метро, підземелля, КДБ і фантастичний симпозіум мерців складаються у карнавальний портрет радянської столиці. Текст позбавляє імперський центр величі й недоторканності: замість метрополії, перед якою належить схилятися, перед нами абсурдна, агресивна й глибоко хвороблива конструкція.

««Московіада», як і «Рекреації» та «Перверзії» — три романи Юрія Андруховича — заклали підвалини сучасної української інтелектуальної прози», — Андрій Портнов.

«Дефіляда в Москві», Василь Кожелянко

Що було б, якби Україна у ХХ столітті постала сильною державою, а українське військо пройшло переможним маршем Москвою? Провокативна альтернативна історія, що змішує політичну сатиру, військову авантюру та гру з історичними сценаріями. Сила цього роману проявляється в руйнуванні уявлення, ніби українцям назавжди відведено роль переможених. Іноді деколонізація починається зі здатності уявити немислиме.

«Філософія театру», Лесь Курбас

Збірка лекцій, статей, сценічних роздумів і протоколів «Березолю» показує Леся Курбаса як мислителя європейського масштабу. Його театр — це лабораторія модерної людини, руху, образу, ритму та відповідальності митця. Читання цих текстів руйнує колоніальне кліше про українську культуру як суто етнографічну або запізнілу. Насправді вона розвивала власний авангард, який радянська система не змогла підпорядкувати й тому знищила.

«Це однозначно про повернення нам наших вкрадених геніїв», — Ірина Гук.

«Дискурс модернізму в українській літературі», Соломія Павличко

Праця Соломії Павличко запропонувала читати українську літературу в контексті європейського модернізму. Вона простежує інтелектуальні конфлікти, естетичні пошуки, теми сексуальності, фемінізму та культурної модерності — від кінця ХІХ століття до еміграційного письменства. Це книжка, яка змінила сам словник розмови про українську культуру й довела, що вся проблема була в небажанні помічати модерність української культури.

«Історія модерної української літератури, написана підкреслено модерною, не-радянською і не-народницькою мовою, яка говорила про фройдизм і гомосексуальність як літературні теми та творила новий канон», — Андрій Портнов.

Книжки про революції та сучасну війну

Війна не зводиться до лінії фронту і вже зараз змінює мову, дитинство, тіло, уявлення про себе й межі солідарності. Тут ми відзначили тексти, що фіксують тривалу трансформацію українського суспільства через революційні процеси і війни.

«Хто ти такий?», Артем Чех

Напівбіографічний роман про дитинство Тимофія у 1990-х і його стосунки з Феліксом — травмованим афганською війною ветераном, який водночас лякає, навчає та визначає межі дорослішання. Тут чужа війна живе в мирному побуті, передаючись через насильство, мовчання й невміння говорити про пережите. Історія про суспільство, яке успадкувало чужі травми й непомітно наближалося до власної війни.

«Дівчата зрізають коси», Євгенія Подобна

Збірка усних свідчень 25 українок, які воювали у складі Збройних сил і добровольчих підрозділів у 2014–2018 роках. Розвідниці, медикині, снайперки, кулеметниці та мінометниці говорять про бойовий досвід, побратимство, втрати й боротьбу за право бути повноправними учасницями війни. Важливо, що такі історії змінюють сам образ захисника України, адже навійні є і жіночі голоси, які не можна відсунути на другий план.

«Документальна фіксація, побудована на голосах військовослужбовиць. Це зміна парадигми влади і права на захист, яке вперше беруть саме українки, змінюючи структуру механізму влади в усьому світі», — Олена Апчел.

«В ізоляції. Есеї про Донбас», Станіслав Асєєв

Есеї журналіста, який залишився в окупованому Донецьку, щоб описати життя по той бік лінії фронту. Прискіпливе придивляння до пропаганди, страху, бідності, а також рефлексія щоденного пристосування людей до реальності, в якій насильство поступово стає нормою. Ця книжка змальовує окупацію не як абстрактну геополітичну категорію. Асєєв розповідає про повільну зміну людської свідомості й разом з тим нагадує, чому свідчення зсередини мають таку високу ціну.

«Гемінґвей нічого не знає», Артур Дронь

Книжка короткої прози, у якій поет і військовослужбовець Артур Дронь говорить про фронт без героїчних декорацій. Тут поруч існують страх, віра, поранення, сни, побратимство, смерть і любов — усе те, що не вкладається в готові уявлення про «воєнну літературу». Власне і сама назва полемізує з чужими канонами, бо ж як український досвід можна пояснити позиченими формулами? Це мають бути свої.

«Короткі, але глибокі рефлексії безпосереднього учасника війни», — Володимир В’ятрович.

«Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», Володимир Рафєєнко

Габа Габінський, переселенець із Донбасу, облаштовує нове життя й водночас входить в українську мову, яка стає для нього незвичним простором пам’яті, гри та самоусвідомлення. Реальність війни, травма вимушеного переселення, мовні помилки, галюцинації та культурні алюзії стають основою часопростору. Перехід на іншу мову починає сприйматися як складна метафора повернення до себе, як спроба вирватися з чужої системи координат.

«Це роман про вростання в мову, точніше пригадування її як прамови, якою колись розмовляли предки на Донбасі», — Тамара Гундорова.

Українська художня проза, що показує Україну такою, якою вона є

Україна не складається з одного правильного пейзажу чи однієї зручної біографії. У цих романах вона постає через Донбас, Крим, великі міста, родинну пам’ять і людей, які вчаться бачити нашу спільну складність та протиріччя.

 «Ворошиловград», Сергій Жадан

Герман повертається на Донбас, щоб розібратися з бензоколонкою зниклого брата, а натомість опиняється серед старих друзів, рейдерів, степу й незакритих рахунків із минулим. За пригодницьким сюжетом Сергій Жадан говорить про прив’язаність до місця, спільноту і відповідальність за те, що називаєш своїм. «Ворошиловград» повертає українському сходу складність та історію, що існує тут без екзотизації, колоніальної поблажливості чи готових пояснень.

««Ворошиловград» (2010) Сергія Жадана — роман прощання з радянським минулим. Це також розповідь про дорогу додому», — Тамара Гундорова.

«Сталінка», Олесь Ульяненко

Похмурий роман про міське дно, насильство, психіатричну лікарню й родину, яка несе на собі наслідки сталінського минулого. Пострадянський простір Ульяненка позбавлений прикрас. Зло не зникає після зміни прапорів, якщо його не названо й не осмислено. За натуралізмом і моторошними образами можна побачити питання про історичну спадковість насильства — як державний терор проростає в побуті, родині та мові міста.

«Ця книжка — точка відліку пост-радянської урбаністичної соціальної прози. Тепер — це класика, обов’язкова для прочитання молодими поколіннями українських читачів», — Андрій Курков.

«Амадока», Софія Андрухович

Масштабний роман про пам’ять, що зникає, і любов, яка намагається відновити втрачену історію. Тут багато тем. Сучасна війна, Голокост, знищення українських інтелектуалів і родинні таємниці сплітаються навколо людини, яка повернулася з фронту без пам’яті. Назва відсилає до легендарного озера, що зникло з мап, — так само як із нашої свідомості зникають цілі світи. Але чи можна повернути собі минуле, якщо воно десятиліттями стиралося разом із його носіями? Авторка запрошує шукати цю відповідь разом, не обмежуючи себе простими відповідями.

«Україна як країна пам’яті, яку постійно намагаються стерти, переписати, привласнити. Роман про те, що відбувається з людиною і народом, коли зникає пам’ять про себе», — Олена Апчел.

«Смерть лева Сесіла мала сенс», Олена Стяжкіна

Кілька людей, чиї історії випадково перетнулися в донецькому пологовому будинку 1986 року, проходять крізь розпад СРСР, дорослішання незалежної України та війну. Донбас у романі показується через родинні зв’язки, мовні переходи, дивні збіги й болісні рішення, які доводиться ухвалювати під час окупації. Розповідь про звичайних людей, що поступово перестають бути сторонніми для власної країни.

«За Перекопом є земля», Анастасія Левкова

Кримський роман про дорослішання, дружбу, перше кохання і повільне відкриття історії півострова, який довго існував у материковій уяві як декорація для відпочинку. Через досвід героїні, родинні оповіді та голоси кримських татар Левкова показує депортацію, повернення, радянську спадщину й наближення російської окупації. Важлива книжка для того, аби собі нагадувати, що Крим — не додаток до української історії, який можна просто відірвати й конструкція не зруйнується.

«Україна через кримськотатарську культуру, мову, родинну пам’ять і складне формування ідентичності. Україна, яка вчиться бачити саму себе», — Олена Апчел.

Книжки, що інтегрують Україну у глобальний контекст

Щоб говорити зі світом, Україні не потрібно просити дозволу на власну історію. Ці книжки показують нашу минувшину й сучасність як частину європейських, глобальних та загальнолюдських процесів.

«Брама Європи», Сергій Плохій

Панорамний погляд на українську історію від давніх часів до сучасності, написаний для читача, якому потрібно вхопити ідею України як самостійної частини європейської історії. Через що саме вхопити? Через прикордоння культур, державні проєкти, війни, революції та тривале формування політичної нації. «Брама Європи» Сергія Плохія пояснює, чому без українського досвіду неможливо зрозуміти ані історію континенту, ані нинішнє протистояння з росією.

«Подолати минуле: глобальна історія України», Ярослав Грицак

Ярослав Грицак дивиться на українську історію крізь процеси, що змінювали весь світ: модернізацію, урбанізацію, національні рухи, революції, війни й боротьбу за інституції. Його цікавить і ті причини, через які Україна опинилася саме в цій точці сьогодні, і можливі сценарії майбутнього, які з цього випливають. Книжка відмовляється від ролі вічної жертви й повертає українцям суб’єктність.

«Одна з найкращих спроб зрозуміти шлях теперішньої України. Чому ми тут і як нам рухатися далі», — Сергій Майдуков.

«Історичні есе», Іван Лисяк-Рудницький

Двотомник історика української діаспори збирає праці про політичну думку, націєтворення, інтелектуальні традиції та місце України між різними європейськими світами. Лисяка-Рудницького перш за все цікавлять суперечності, незавершені проєкти та складність історичного вибору. Це приклад того, як говорити про Україну водночас із симпатією, критичністю й повагою до ширшого контексту.

«Цей двотомник Лисяка-Рудницького, опублікований на початку 1990-х видавництвом «Основи», змінив думання багатьох українських істориків, показав перспективи трактування українського минулого у широкому європейському контексті», — Андрій Портнов.

«Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України», Наталя Яковенко

Яковенко пропонує історію українських земель, яка є чимось більшим, ніж просто війни й зміни державних кордонів. Тут рушієм процесів стають еліти, релігійні спільноти, соціальні практики та культурні зв’язки. Княжа доба, Велике князівство Литовське, Річ Посполита й козацький світ. Всі ітерації державності на українських землях постають в роботі Яковенко частинами ширшої європейської історії. Книжка допомагає позбутися спрощеної схеми, де Україна існує лише між «старшим братом» і безперервною боротьбою. Минуле ж значно складніше і цікавіше.

«Синтеза середньовічної й ранньомодерної історії України, написана на європейському тлі із концептуальним критичним переосмисленням ключових подій: від Люблінської унії до повстання Богдана Хмельницького», — Андрій Портнов.

«Дивлячись на жінок, які дивляться на війну», Вікторія Амеліна

Остання книжка Вікторії Амеліної розповідає про українок, які документують воєнні злочини, допомагають постраждалим і вчаться жити всередині великої війни. Це водночас і репортаж, і особисте свідчення, і роздуми про справедливість, пам’ять і право називати злочини своїми іменами. Після загибелі авторки внаслідок російського удару по Краматорську цей текст залишився обірваним свідченням її життя й боротьби за справедливість для своєї україни.

«Є багато важливих книг про війну і тут просто неможливо обирати, але якщо зробити вольове зусилля, то я б зупинився на цьому мемуарі — трагічному, розірваному і правдивому», — Антон Дробович.

Книжки про внутрішню свободу, лідерство та право бути собою

Державна незалежність починається з людей, які відмовляються приймати насильство як норму. Ці тексти — про гідність, моральний вибір, творчу сміливість і вміння не зраджувати себе навіть під тиском системи.

«Сад Гетсиманський», Іван Багряний

Автобіографічний роман про Андрія Чумака, який проходить крізь арешти, допити, тортури й радянську тюремну систему, але відмовляється зректися власної гідності. Тоталітаризм тут взаємодіє з людиною як машина фізичного знищення, що дуже легко переходить в режим технології перетворення індивіда на покірну істоту. Тому найважливіша боротьба відбувається всередині, де відчуття свободи не дозволяє катаром робити все, що їм заманеться. Саме про це роман Івана Багряного.

 «Вибране», Євген Сверстюк

Есеїстика українського дисидента, видана в еміграції 1979 року, повертає до питань, які радянська система воліла не чути. Що таке моральна відповідальність, навіщо захищати культурну пам’ять і чи можливо залишатися собою під тиском брехні? Книжка сповнена інтелектуальної свободи, етичної вимогливості й здатності бачити людську гідність там, де влада вимагає слухняності.

«І «Іван Котляревський сміється», і «Собор у риштованні» присвячені пам’яті, протистоянню її знищенню і особливій українській здатності — гумору», — Оля Гнатюк.

«Жінки свободи», Марина Мірзаєва

Історикиня та військовослужбовиця Марина Мірзаєва поєднує біографії жінок українського підпілля з власними нотатками про нинішню війну. Підпільниці ОУН і УПА, їхні рішення, ризики та втрати вступають у діалог із досвідом сучасних захисниць. Її героїні мають власну волю, політичні переконання і право бути суб’єктами історії. Це не мовчазні свідки спротиву.

«Алла Горська»

Мистецька монографія артфундації «Дукат» і видавництва «Родовід» говорить про Аллу Горську як художницю, діячку шістдесятницького руху та людину, яка не погодилася розділяти мистецтво й моральний вибір. Видання поєднує понад сотню її робіт, біографічні матеріали й дослідження істориків та мистецтвознавців. Свобода творити всупереч цензурі, говорити про злочини режиму й зберігати власний голос у систем. Модуси існування Алли Горської для багатьох і досі залишаються хрестоматійними.

«Спогади», Олександр Кошиць

Мемуари диригента, композитора й етнографа простежують його шлях від дитинства та навчання в Києві до музичної праці й подій 1919 року. Через родинні історії, народну пісню, церковний спів і культурне життя України Читач дізнається, як формувалася особистість, здатна мислити поза імперськими рамками. Його пізніша місія, яка фокусувалася на представленні української музики світу, виростає саме з цього досвіду. «Спогади» можна прочитати як нагадування для всіх нас про те, що справжнє культурне лідерство починається з уважності до власного голосу і розуміння своєї ж суб’єктності.

Читайте також: Наша земля, означена мовою: Україна в поетичних рядках