Літературні скандали-2020: чим непокоїлися тусівка і що вийшло за її межі

Що нового відбулося торік у сфері літератури та книговидання? Свіжі обличчя  скажуть: вау, вирували пристрасті. Решта ж читачів, митців і критиків позіхнуть: що оригінального тут ще може статися?

А й справді: так само плутали портрети класиків на обкладинках книжок, так само лаялися через премії, наклади та розподіл бюджетних коштів, точно так само жалілися на відсутність критики, а потім на цю ж критику ображалися. О, а ще реформували шкільну програму.

Озирнімося на 2020-й і пригадаймо найяскравіші дискусії, скандали та стидовища року.

Премії і ветеранська література

Після скандалу з Книжковим Арсеналом – 2019 ветеранська література стала помітним явищем українського літпроцесу з чітким визначенням, сформульованим Мартіном Брестом: «книжки про сучасну російсько-українську війну, написані ветеранами та волонтерами». Твердження, що така гучність дискусії властива лише авторам книжок про війну та їхнім прихильникам, знецінило би видавничу галузь та літературну тусівку. Тут теж так можуть! Наприклад, читачі Тамари Горіха Зерня та її дебютного роману «Доця» увесь рік послідовно відстежували, де перемагав «ідейно протилежний» (на їхню думку) роман Гасі Шиян «За спиною», і активно обурювалися. Премія «Літакцент – 2019. Проза» та відзнака ОМКФ і Книжкового Арсеналу в конкурсі книжкових пітчингів BookPitch суттєво підвищили власний резонанс саме завдяки обговоренню і протиставленню двох жіночих поглядів на війну та її учасників. Обидва романи змагалися там нарівні, а фіналі ці відзнаки отримала книжка Гаськи Шиян. А з боку літературних консерваторів привітом-відповіддю можна вважати скандал з Шевченківською премією і номінованим на неї романом Віталія Запеки «Цуцик». «Україна молода» опублікувала відкритий лист за підписом поважних осіб, де засуджувався як роман з морально-етичної перспективи, так і сам нахабний факт претензії на Національну премію. 

Кульмінацією стала Книга року BBC в номінації «Проза»: роман «Юпак» Сергія Сергійовича Saigon вразив журі більше, ніж етапні твори Софії Андрухович та Марії Матіос. На відміну від торішньої відзнаки «Доці» Тамари Горіха Зерня (у короткому списку був і «За спиною, звісно ж), це вже не ідеологічна нагорода. Точніше, не заява про важливість ветеранської літератури про війну. Бо те, що автор – ветеран війни, не робить цю книжку ветеранською літературою. Оповідки з сільського життя, на кшталт «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», вразять усіх, хто сумує за канікулами в баби, самогонкою і клубом; опис війни з’являється тут лише в заключній частині. Це книжка, яку справді хочеться дочитати і не для того, щоб бути в тренді інтелектуальних розмов. Чи саме такої репутації масової премії хоче ВВС, де після перемоги Люко Дашвар послідовно давали відзнаки «високій» літературі – відкрите питання.

Читайте також: Saigon: На бумагу викладать свої мислі можу тільки на російській мові, і мене це більше, чим устраює

Політики і книжки

Щиро кажучи, політикам у 2020-му виявилося непросто. Книжковий Арсенал – ідеальне місце для зустрічей, селфі та збирання вершків видавничих новинок. В офлайні його не сталося, як і більшості запланованих фестивалів та ярмарків; а онлайн – то не те, тут хіба що книжкову доставку фоткати. 

Довелося користуватися з наявних можливостей. Так, Президент Володимир Зеленський таки відвідав онлайновий ярмарок – серпневу Запорізьку книжкову толоку. І купив там хорошу книжку, «Ведмеже місто» Фредеріка Бакмана. От тільки… не видання «Книголава» в українському перекладі, а російськомовну книжку, видану в Росії. Це помітила журналістка Емма Антонюк.

Однак у порівнянні з минулим роком, коли президент на Книжковому Арсеналі не зміг відповісти СТБ про останню прочитану книжку, промоція читання все ж запрацювала. Так, у березні він рекомендував українцям читати «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко та «Вцілілого» Чака Палагнюка, а в новорічному привітанні з настанням 2021-го згадав Жадана – чомусь протиставивши його співачці Maruv. Також на початку 2021-го Президентові, тобто його спічрайтерам, закидали плагіат статті відомого письменника Уласа Самчука «Нарід чи чернь?». 

Партія «Голос» вирішила відзначитися до Дня Конституції України. «Конституція – це не комікс, Конституція – це Біблія», – йшлося у передвиборчому роликові . Про реакцію вірян, які поважають Святе Письмо більше, ніж головний документ держави, ми не знаємо, а от поціновувачі коміксів зібрали 110 підписів під відозвою, де пояснюють, що комікси бувають різними, а не лише розважальними. Також вони записали невеличку відеолекцію з екскурсом у питання.

А головним політично-книжковим скандалом року однозначно стала справа «Медведчук проти Стуса», тобто позов Віктора Медведчука проти Вахтанга Кіпіані, упорядника книжки «Справа Стуса». Громадяни обурилися рішенням суду, відповідно до якого видавництво мало прибрати з тексту кілька фраз, що стосувалися Віктора Медведчука, який, нагадаємо, був адвокатом Василя Стуса на останньому його судовому процесі. На знак протесту проти цензури книжку кинулися купувати навіть неактивні читачі. Видавництво «Vivat» подало апеляцію і тимчасом продало неймовірно високий як для України наклад: 71 180 примірників. У особистих читацьких підсумках року про «Справу Стуса» писали не так масово – утім, не дивно, адже це збірка документів, а не, приміром, нон-фікшн із популярним викладом. Зрештою, її купували не для того, щоб зазирати всередину.

Читайте також: Що більше, дужче любиш – то розумнішаєш: з листів Василя Стуса до сина

Політика і книжки

Якщо література в Україні важлива настільки, що на неї звертає увагу Президент, формуючи власне реноме в середовищі інтелігенції, а судовий позов через книжку стає останньою краплею у ставленні народу до політика Віктора Медведчука, у біографії якого, погодьмося, є значно більше неоднозначних моментів – то, можливо, варто надати викладанню літератури і фаховій підготовці вчителів більше значення? Поки що шкільну літературу відділили від української мови у системі ЗНО і зробили вибірковою – лише для тих учнів, які планують вступати на профільні спеціальності. Чи означає це, що діти остаточно перестануть читати класику? А може, навпаки – звільнившись від зазубрювання хронологічних таблиць і шаблонних цитат на кшталт «колір сукні головної героїні на першому балу» і «хто така Буковинська орлиця, а хто – Буковинський соловей», нарешті матимуть час на ознайомлення з текстом художнього твору? 

Крім політики освітньої, є ще політика мовна (згадаймо: переможний «Юпак» став таким завдяки блискучому перекладу з російської Вікторії Назаренко!) і також – економічна. Експансія російської книги тривала увесь минулий рік. Держкомтелерадіо видавало дозволи на імпорт російської книги; російські видавництва, видавництва, пов’язані з російським капіталом, а також видавництва, за непідтвердженими чутками пов’язані з російським капіталом, поволі заходили на український ринок. Скандали довкола найбільшої української інтернет-книгарні Yakaboo розпочалися ще у 2019-му, у зв’язку зі співпрацею з українською дочірньою компанією видавництва «Альпіна Паблішер». Тоді ж про відмову співпраці з Yakaboo повідомила «Моя книжкова полиця». Щоправда, інші видавці цю ініціативу не підтримали. Після того час від часу спалахувало локальне обурення, як-от через віднайдену в асортименті книжку про «громадянську війну» в Україні. 

Інтернет-магазин Книгарні «Є» від березня 2020-го не припиняє оголошувати про розпродажі та шалені знижки. А центральний офіс найбільшої мережі з дистрибуції української книги робить ще гучніші заяви. Наприклад, про збільшення частки російської книги в асортименті задля виживання – а згодом спростовує. Досить дивно після позаторішнього заклику бойкотувати Yakaboo з ідейних міркувань. А в грудні 2020-го, під завісу року, Книгарня «Є» оголосила про поновлення співпраці з «Фоліо»: відтепер видання харківського видавництва знову будуть на її полицях. 

Український інститут книги зберіг фінансування, попри побоювання сектору, провів бібліотечні закупівлі й також здійснив програму підтримки видавців. На кошти платників податків претендували також пов’язані з російським капіталом видавництва, як зазначив ексрадник міністра культури, молоді та спорту Антон Мартинов у колонці про конкуренцію українських та російських видавництв. Змагання за ресурси, отже, відбувається і на міжнародному ринку прав, і всередині країни.

Самі собі критики?

Як відомо, критики у нас немає. На це жаліються автори, про яких не пишуть або пишуть не те, що вони хочуть почути; видавці, які мріють про фахове книжкове видання, авторитетне для читацького загалу; самі критики, які не можуть бути незалежними, бо в цьому літпроцесі не просто всі пов’язані, а ще й мало платять – неможливо бути в’їдливим, дотепним, чесним, коли живеш з гонорарів і мусиш товаришувати з кожним.

Навігаційна функція щодо книжок переходить у соціальні мережі: щоб привернути увагу, достатньо ефектної фотографії в потрібному місці; ґрунтовна рецензія тут втрачає сенс. Коли ж блогери пробують ставати критиками, це закінчується ось так – експресивним дописом про право публічно висловити свою думку щодо прочитаної книжки. Мартин Якуб, який спричинив просто-таки вірусний хайп дописом про те, що «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко йому не сподобалися – свою думку про це у Facebook висловила майже вся довколалітературна бульбашка, – і додав фотографію примірника у смітнику. Справді вчинок неофіта: за 25 років він далеко не перший, кому не сподобалася, ба навіть обурила ця книжка. 

Літературна критика і книжкові огляди в Україні справді в кризовому стані. Вони дуже мало впливають на продажі, а до широкого загалу переважно не доходять. Симптоматичним стало припинення інвестором фінансування сайту «ЛітАкцент». Структура, що контролює книгарню «Є», видавничі та медіапроєкти, відтепер не бачить сенсу у розвитку літературно-критичного дискурсу. Наразі існує лише публічний коментар стосовно ситуації від головної редакторки сайту Ірини Троскот із закликом до аудиторії про грошову допомогу. Невідомо про позицію директорки видавництва «Темпора» Юлії Олійник, яка разом з професором Володимиром Панченком та НаУКМА заснувала цей проєкт і фінансувала його. А поміж тим, її ширша думка про перспективи літературної критики в Україні є справді цікавою. Так само як і критичний матеріал стосовно історії «ЛітАкценту» і того, чому радикальні зміни в суті та наповненні єдиного в Україні сайту, сфокусованого на літературній критиці, не спричинили в середовищі фінального скандалу – 2020.

Читайте також: Мовні війни та інші літературні скандали 2019-го