Поети, видавці і люди літератури: кого відняв у нас 2024-й

Перед початком нового року згадаймо тих, кого ми втратили в 2024-му. Серед них видатні українці, що роками працювали в культурній галузі і люди, яким забракло часу створити все те, про що мріяли. Більшість з цього списку — загиблі через російську агресію. На жаль, список неповний. Вічна пам’ять усім.

Максим Кривцов

На початку січня 2024-го на фронті загинув поет і військовослужбовець Максим Кривцов (позивний «Далі»).

Максим Кривцов долучився до війська у 2014 році, пішовши до Добровольчого українського корпуса «Правий сектор». Потім працював у Центрі реабілітації та реадаптації учасників АТО та ООС і Veteran Hub-і. Після початку повномасштабного вторгнення повернувся на фронт.

Автор збірки «Вірші з бійниці». Максим Кривцов також займався фотографією. Планував виставку своїх фоторобіт з війни у різних закладах Києва. Після загибелі фотовиставка все-таки відбулася за сприяння друзів і близьких. Виставка мала назву «Далі: Я поверну собі своє життя». Складалася з 24 фоторобіт, доповнених поезіями Максима Кривцова.

«У кожної людини на цій війні є своя історія. Вона унікальна, особлива. Зі своїми звуками, голосами, мріями. Хтось будував будинок усе життя, хтось став начальником зміни на птахофабриці, хтось обожнював читати товстелезні книжки, хтось збирав опале листя чи каштани. Людина – це історія», — ділився в інтерв’ю Максим Кривцов.

Віктор Дмитрук

У лютому на 78-му році життя помер перекладач та літературознавець Віктор Дмитрук.

Був викладачем кафедри англійської мови в ЛНУ ім. Івана Франка, потім читав там курси з історії світової літератури, вступу до літературознавства, історії літератури США.

У 1984 році захистив кандидатську дисертація на тему «Творчість Курта Воннегута: соціально-критичні тенденції, жанр, поетика».

Віктор Дмитрук перекладав з польської та англійської. Зокрема до його доробку входять переклади на українську Ольги Токарчук, Адама Загаєвського, С’юзан Зонтаґ, Іена Мак’юена та багатьох інших.

Був лавреатом нагороди польської Асоціації Авторів ZAiKS (2001) за переклад тому «Вибрані поезії» Збігнева Герберта.

Дмитро Сінченко

У березні стало відомо про загибель на фронті журналіста Дмитра Сінченка (позивний «Перун»).

Дмитро Сінченко родом з Кропивницького. Мав дружину та сина. Був автором «Радіо Свобода» та видання «Український тиждень». У «Тижні» писав репортажі про будні бійців на фронті. Останній матеріал вийшов 24 серпня 2023 року. Приблизно тоді зник зв’язок з військовим. Він допомагав з евакуацією побратимів і отримав поранення. Після того вважався зниклим безвісти.

Дмитро Сінченко був волонтером з 2014 року. 24 лютого 2022 року долучився до лав Української добровольчої армії (УДА).

«“Найгірше, що може статися на фронті, — це смерть. Проте вона все одно станеться, рано чи пізно” — так писав Дмитро в одній зі своїх статей. Однак він не готувався помирати. Він ішов на війну не помирати за Україну. Він ішов жити за Україну», — написав у своїй статті Максим Сінченко.

Олег Шемчук

3-го квітня рідним журналіста, військового Олега Шемчука повідомили про те, що чоловіка визнали загиблим. До того часу з 15 вересня 2022 року військового вважали зниклим безвісти на полі бою під Бахмутом.

Олег Шемчук — журналіст-розслідувач із Запоріжжя. До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну працював у проєкті «Наші Гроші. Запоріжжя». Також Олег Шемчук був письменником-початківцем. За кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення він випустив свою першу книжку «7 днів на білому світі». З початку повномасштабного вторгнення служив кулеметником на Донецькому напрямку в 53 ОМБр ЗСУ.

«17 лютого йому поставили діагноз — зміщення диска і затискання нерва в спині, тому він місяць лежав вдома. Він тільки міг сидячи чи лежачи писати. Ходив в корсеті. А коли спина трошки відійшла, він 17 квітня зібрався і пішов добровольцем», — розповідала мати військового «Суспільному. Запоріжжя».

Дмитро Капранов

16 квітня у віці 56 років раптово помер письменник і видавець Дмитро Капранов.

У 2000-му Дмитро Капранов разом з братом заснував видавництво «Зелений пес». 2001-року вийшла перша книжка братів Капранових «Кобзар 2000» з ілюстраціями Владислава Єрка. 

«А “Кобзар-2000” — залишиться: перша книжка жанрової літератури в незалежній Україні, яка витримала випробування часом — і мала всі шанси стати культовою, якби того-таки 2000-го року на горло нашому новонароджуваному ринку масліт не наступив московський чобіт», — написала Оксана Забужко у своєму фейсбуці.

Брати Капранови організовували безліч приводів, аби привернути увагу до книжкового ринку. Віталій Капранов згадує і їхній конкурс «Золотий Бабай», і автопробіг на День книжки, купання письменників в ополонці та багато інших проєктів, які просували українську книжку.

«Так, це не приносило прибутку, більше за те – вимагало грошей від нас, які ми мали заробляти паралельно, але ми це робили, щоб розігріти ринок, бо знали: якщо ринок запуститься, ми на ньому не загубимося. Зараз ринок запустився. Але серце на витримало, і це не образ, а жорстока реальність. Тому я й пишу про все це у минулому часі. Бо більше цього не буде. Бо мене наполовину не стало», — поділився Віталій Капранов.

Після смерті Дмитра Капранова одну з вулиць Конотопа перейменували на його честь.

Алла Пушкарчук

25 квітня внаслідок артилерійського обстрілу в селищі Удачне Донецької області загинула Алла Пушкарчук (позивний «Рута»).

Алла Пушкарчук  — українська журналістка, редакторка, театрознавиця, військова. Родом з Волині. З серпня 2014 року до квітня 2018 року працювала в 5-му окремому батальйоні Української добровольчої армії як журналістка та фотографка. З початком повномасштабного вторгнення Алла Пушкарчук знову долучилася до ЗСУ. Була мінометницею в 58 ОМПБр, працювала з бусоллю та артилерійськими програмами в планшеті.

Після війни Алла Пушкарчук мріяла відкрити власну книгарню. Розповідала, що в її домашній бібліотеці панують різнорівневі зв’язки текстів, які виходять за свої межі, опредметнюються. Тож хотіла заснувати книгарню подібну до своєї бібліотеки.

«Інтертекстуальність у своєму широкому розумінні, інтермедіальність, помножена на мій читацький досвід та біографізм автора — це те, що викликає в мене благоговіння. Те, чим я насамперед керуюся, розповідаючи іншим людям про книжки», — розповідала Алла Пушкарчук в інтерв’ю.

Посмертно нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня. У серпні в просторі українського ПЕНу проходила фотовиставка Алли «Рути» Пушкарчук «Бетельгейзе. Намисто для Рути». 

Андрій Топчій

У квітні під час виконання бойового завдання в районі Роботиного Запорізької області загинув журналіст, військовослужбовець, бойовий медик стрілецького батальйону Андрій Топчій у віці 38 років.

Писав статті на історичну тематику і публікував інтерв’ю з науковцями у газеті «Факти». До цього Андрій Топчій працював у виданні «Телеграф».

Журналіст мобілізувався в 2014 році. Воював з перервами на журналістику протягом 10 років.

«Ми багато років працювали разом у газеті «Факти». У 2014-му вперше пішов на війну, вернувся, разом обмивали його сержантські лички, сперечались щодо політико-ідеологічних поглядів, але Андрій був справжнім патріотом і мав загострене почуття справедливості. Історик за фахом і талановитий журналіст загинув на Запоріжжі. Спочивай з миром, друже…» — написав після загибелі журналіста його колега Олександр Галух.

Петро Франко

У травні на 90-му році пішов з життя письменник, громадський діяч і політв’язень Петро Франко.

У 15 років Петра Франка ув’язнили за участь у національно-визвольній боротьбі 1949 року. За рішенням Особливої наради при МГБ СРСР його засудили на 5 років особливих концентраційних таборів. Реабілітований в 1991 році.

Був ініціатором меморіалізації багатьох українських постатей. Був членом організаційних комітетів зі спорудження пам’ятників героям ЗУНР та УГА у Львові, гетьману Петру Сагайдачному та іншим.

Працюючи з архівними документами у 2005 pоці, виявив таємні поховання на Янівському кладовищі 26-х дітей у братській могилі, яких ночами привозили з Львівських в’язниць № 2 і 4 протягом 1949—1951 pp.

Ірина Цибух

29 травня на Харківщині загинула журналістка і парамедикиня Ірина Цибух (позивний «Чека»).

У 2014 році Ірина Цибух відбула кілька ротацій на передовій у лавах добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». З 2017 року працювала в команді  «Суспільного». Ранок 24 лютого зустріла в Краматорську. Зрозуміла, що найефективнішою може бути, якщо працюватиме парамедикинею на передовій.

«Рішення — це результат вибору, а я не відчуваю, що нам залишили вибір. Піти на війну — це природно, це бажання захищати й відстоювати, коли тебе атакує зло», — відповідала Ірина Цибух на питання про рішення піти на фронт в інтерв’ю Elle.

Ірина Цибух наголошувала на важливості пам’ятання полеглих бійців. Останній час працювала над проєктом «Хвилина Честі». Це розширення концепції хвилини мовчання — вшанування не лише загиблих, а й живих, що захищають нас зараз.

Ірина Цибух перед смертю залишила побажання щодо прощання з нею. Під час прощання люди, що зібралися, виконали 10 українських пісень, які обрала Ірина. Замість квітів Ірина Цибух просила донатити «Госпітальєрам» або на допомогу сім’ям загиблих. 

Згодом у книгарні «Сенс» на Хрещатику створили куток пам’яті Ірини Цибух, з добіркою книжок, які вона радила прочитати українцям.

Анастасія Волкова

30 травня в дорожній аварії загинула воєнна кореспондентка Анастасія Волкова. 

З 2018 року працювала військовою кореспонденткою каналів українського державного іномовлення. До 2018 року працювала на «Суспільне Донбас». Була журналісткою телеканалу «Freeдом». У червні 2022 року була нагороджена орденом «За заслуги» III ступеню.

«Я народилася та виросла у Луганську і втратила рідний дім… Коли по роботі я можу заїхати на рідну землю, моє серце наповнюється відчуттям болю та жаги робити більше для висвітлення лиха, яке Росія принесла в Україну, для висвітлення злочинів російських військ. Я дуже хочу побачити свій рідний дім, який не бачила з 2014 року, але також я хочу, щоб всі розуміли, яку ціну українці сплачують кожного дня цієї визвольної боротьби», — говорила Анастасія.

Олег Гончаренко

У червні у віці 65 років через тривалу хворобу помер журналіст і почесний громадянин Мелітополя Олег Гончаренко. Чоловік нещодавно виїхав з окупації і проживав в Естонії.

«За ним стежили, йому неодноразово погрожували арештом, примушували отримати російський паспорт, але він не піддався впливу загарбників та виїхав з окупованої території», — розповідали в спілці журналістів.

Олег Гончаренко був членом Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України та Національної спілки краєзнавців України.

Також він був кореспондентом мелітопольської газети «Новий день». Його матеріали публікували в польських, румунських і казахстанських медіа. Крім того, Олег Гончаренко автор збірок поезій: «Крони дитинства», «Петрогліфи», «Тяжіння сонця» та інших. За свою збірку «Серце у вогні» отримав премію імені Павла Тичини.

За життя журналіст отримав чимало нагород на державних та міжнародних конкурсах, тричі був лавреатом Усеукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Микола Ворон

30-го червня на 99-му році пішов з життя засновник української бібліотеки в Канаді Микола Ворон.

Під час німецької окупації неповнолітній Микола опинився в селі Кляйн Аусгайм у родині німця. У Німеччині він підтримував зв’язок з Україною. Отримував газети з Кракова — «Холмську землю» і «Українські вісті», а в 1941 році вступив до Українського національного об’єднання.

Пізніше із сім’єю переїхав у Канаду за контрактом на вирощування цукрових буряків, поселилися у Калгарі, де стали членами української православної громади. Микола Ворон працював на залізниці, а у вільний час займався українською бібліотекою й архівом. Створював бібліотеку за внески членів української православної громади та за свої власні кошти.

Українська бібліотека імені Миколи Ворона вважається однією з найбільших за океаном — налічує 14000 книжок.

Василь Паламарчук

3 липня на Донеччині загинув письменник, юрист і військовослужбовець Василь Паламарчук (позивний «Адвокат»).

Василь Паламарчук жив в Олешках на Херсонщині. Мав дружину і трьох дітей. У цивільному житті займався адвокатською діяльністю. Дружина Наталія згадувала, що чоловік пробував себе в журналістиці. Також Василь Паламарчук автор книжки «Військовий непотріб». У книжці описав свій досвід служби в АТО протягом 2014-2015 років. Після 24 лютого 2022-го повернувся на фронт. Спочатку був розвідником-кулеметником, а вже згодом став командиром роти вогневої підтримки 206 батальйон територіальної оборони ЗСУ.

«Іноді під час роботи Василь зачитував мені якісь уривки. Часом бідкався, що йому не подобається те чи інше речення. Обкладинку ми вигадували разом. Коли прийшов перший наклад, Василь був дуже щасливим. Він брав до рук ці книжки так, наче це були немовлята. Того ж вечора сів їх підписувати. Першими його читачами були друзі та побратими. Василь дуже хвилювався, якими будуть їхні відгуки. Але зрештою хлопці сказали: “Так, все було саме так”. І дякували за правду», — згадувала дружина Наталія в спецпроєкті PEN Ukraine і The Ukrainians.

Дарина Степанюк

На початку серпня не стало культурної менеджерки Дарини Степанюк.

З 2019-го до 2021 року Дарина Степанюк працювала в Українському інституті книги. Спочатку обіймала посаду заступниці міжнародного відділу, а згодом очолила його. Останні 2 роки жила в Нідерландах, працювала з освітніми проєктами для українців. Також волонтерила у центрі морських котиків.

«Дарина прийшла у галузь із громадського сектору, і завжди була надзвичайно відповідальна, чітка, вправна з найскладнішими ситуаціями — особливо з тими, з якими зовсім не знали як поводитись люди, що прийшли з креативного сектору, і не зіштовхувалися з бюрократичними державними процесами. Дарина організувала не один міжнародний ярмарок, не одну подію, завжди працювала на результат», — поділилася Ірина Батуревич, колишня колега Дарини Степанюк.

Володимир Бочкарьов

4 серпня не стало українського журналіста, письменника та дослідника Антарктики Володимира Бочкарьова.

Володимир Бочкарьов заснував науково-популярний журнал про Антарктиду «Експедиція ХХІ», де був головним редактором. Журнал видавався з 2004 року. Автор книжки «Соло для Антарктиди… з оркестром». У ній описав п’яту українську антарктичну експедицію на судні «Горизонт». 

Був членом Спілки журналістів України, нагороджений її золотою медаллю «За особливі заслуги».

Вероніка Кожушко

30 серпня під час ракетного обстрілу Харкова загинула 18-річна художниця і поетка Вероніка Кожушко.

Була активною учасницею культурного життя міста, співпрацювала з літературним музеєм і Резиденцією «Слово», створювала ілюстрації до творів українських поетів і малювала портрети письменників на шоперах. Вероніка Кожушко неодноразово організовувала збори для військових на своїй сторінці в Instagram.

«24.08 завжди було для мене важливою датою і святом, навіть в дитинстві, коли я не розуміла особливого значення цих чисел. Але тепер, маючи повне усвідомлення історії, тієї, що була і тієї, що є зараз, я вдячна тому, що народилась в цій країні і вдячна всім тим, завдяки кому ця країна незалежна й сьогодні. Дякуємо, шануємо, святкуємо і не забуваємо!», — написала Вероніка Кожушко в своєму останньому дописі на День Незалежності.

На честь Вероніки Кожушко Харківський ЛітМузей започаткував щорічну премію для молодих митців і літераторів «Генерація Ніки». Премію створили за ініціативи батьків Вероніки, Харківського ЛітМузею та фонду Сергія Жадана.

Богдан Затула

26 серпня на фронті загинув журналіст Богдан Затула.

Богдан Затула з травня 2024-го був кореспондентом у «Новини.LIVE». Розповідав, чим живе Харків. Фіксував злочини російської армії, знімаючи наслідки атак. Раніше працював у виданні «Kharkiv» та був редактором «Дзеркала тижня».

31 липня Богдана мобілізували до лав ЗСУ. Загинув 26 серпня під час артилерійського обстрілу у Дніпропетровській області. Журналіста поховали у рідному місті Харкові на Алеї Слави.

«Богдан запам’ятався добрим та товариським, ніколи не відмовляв у допомозі», — поділилася команда «Новини.LIVE».

Сім’я Базилевич: Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія

4 вересня під час російського ракетного обстрілу у Львові загинули чотири члени родини — мати Євгенія та три її доньки: Ярина, Дарина, Емілія.

Наймолодшій доньці Емілії було 7 років.

«Дуже гарна дівчинка, світла, яскрава, з хорошої сім’ї з гарними українськими цінностями», — розповідала Оксана Сидор, вчителька Емілії.

Дарії було 18 років. Навчалася в УКУ на програмі «Культурологія», була активною студенткою, менторкою “Лабораторії волонтерства” УКУ. Також дівчина займалася в театральній студії.

У своєму мотиваційному листі для вступу в університет Дарія писала: «Я дуже творча людина, цікавлюся культурою та історією своєї країни і в майбутньому хочу розвивати культуру України та розповідати про неї всьому світу. Ця пристрасть виникла в мені завдяки моїй родині, яка завжди ділилася зі мною історіями про випробування, через які пройшли наші предки внаслідок світових воєн, Голодомору та Радянського Союзу. Окрім мене, мої батьки виховують ще двох сестер, і у нас неймовірно дружна та гармонійна сім’я. Моя сім’я – це невичерпне джерело підтримки, яке не можна порівняти ні з яким іншим. Вони – найбільша опора в моєму житті, яка допомагає мені долати будь-які перешкоди».

Ярині було 21. Працювала менеджеркою офісу «Львів – молодіжна столиця Європи».

«А ще вона обожнювала читати книжки. За її рекомендацією я прочитала так багато книжок. Вона робила максимально все, що могла і навіть більше. І цікавий факт про Ярину: де б вона не була, в неї завжди буде сумка, де є купа речей, і є книга», — згадувала адміністраторка МолоДвіжЦентру Евеліна Петренко в розмові з «УП.Життя».

«Сиділи в барі, пили пиво і спілкувалися, думали над тим, як у нас пройде “Молодвіж”. А Ярка дуже така тривожна людинка. Це її гарна риса, бо через свою тривожність вона постійно все добре робила. Ввечері ще списались. Ярка, як завжди, підтримала та дала гарні настанови», — розповідала про переддень трагедії колега Ярини Анастасія Тищенко.

Євгенія, Ярина і Дарія були пластунками. Євгенія долучилася до Пласту у Львові ще в 90-тих роках.

«Ти мій фундамент, моя основа, до якої я весь час можу і повертаюсь. Ти мій Partner in crime. З Тобою цікаво, гарно, вільно, свободно та прекрасно. Я можу Тобі розповісти все, ну – насправді все, Ти ж знаєш! У нас з Тобою вже багато досвіду позаду і сподіваюся ще більше попереду. Мені подобається з Тобою тусити зі старими та з “Новими друзями”, знайомитися з цікавими людьми – ти їх притягаєш. Дякую, що витерпіла мене, я хочу ще раз таких 25 і вже з тим досвідом, що ми маємо, а вже тоді побачимо. То ж у дорогу!» — писав у 2023 році Ярослав Базилевич, вітаючи Євгенію з їхньою річницею.

У памʼять про загиблих Дарію Базилевич, її маму Євгенію і сестер Ярину та Емілію, Український католицький університет спільно з батьком Ярославом Базилевичем та Національною скаутською організацією України «Пласт» започаткували сталий стипендіальний іменний фонд.

Павло Пархоменко

У вересні на фронті загинув оператор Павло Пархоменко.

Павло Пархоменко захищав Україну з 2014 року. З початком повномасштабного вторгнення знову долучився до лав ЗСУ. У цивільному житті працював оператором на телеканалі «Прямий» ще з моменту його створення.

«Він мав неймовірний бойовий досвід, і коли у 2022 році розпочалось повномасштабне вторгнення, уже не вийшов на роботу, не повернувся на канал, а одразу, не чекаючи повістки, дзвінка з військкомату, пішов нас захищати», —  розповідала в ефірі ведуча Олена Курбанова, сповіщаючи про загибель колеги.

Микола Мушинка

13 вересня на 88-му році пішов з життя дослідник українського фольклору Микола Мушинка.

Микола Мушинка досліджував народну творчість Пряшівщини та Волині. Народився в 1936 році у селі Курів на Пряшівщині. Сім’я Мушинки вважала себе русинами. У школі вивчав російську мову і літературу. У його селі говорили по-лемківськи, вважаючи за діалект російської. У 1948 в школі запровадили українську, тоді Микола Мушинка вперше познайомився з Шевченком, Франком, Рильським, Тичиною.

«Ну я й почитав їм “Євгєнія Онєгіна”. Не зрозуміли. Читаю Некрасова – нічого. А потім почитав “Катерину” Шевченка – і всі зачали плакати. На другий день більше людей прийшло. Я почитав їм “Наймичку”, ще дещо. Плакали знов. А я подумав: то який же я “русский”, коли моя мама тієї мови не розуміє, а при Шевченку плаче?», — ділився Микола Мушинка своїми роздумами про ідентичність в інтерв’ю «Локальної історії».

У 1968 році Миколі Мушинці заборонили займатися науковою діяльністю через його протест проти окупації Чехословаччини військами Варшавського пакту. Лише у 1990 році його реабілітували.

Тарас Ілля

У вересні на фронті загинув поет Тарас Ілля.

Народився в сім’ї поетки Валентини Отрощенко та поета Київської школи Валерія Іллі. Навчався в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка. У 2013 році став лауреатом премії Олеся Гончара за збірку поезій «Коріння океану».

«Він був моїм студентом. Сором’язливий хлопець з іменем і прізвищем в кельтській традиції. Я мало його знала і, навіть, уявити не могла, що він воював. Героям вічна слава…», — згадала Тетяна Доній, викладачка КНУ ім. Тараса Шевченка.

Тараса Іллю мобілізували в червні 2024 року.

Олександра Ковальова

У вересні на 76-му році життя померла поетка та перекладачка Олександра Ковальова.

Народилася у 1948 році в селі Бондареве, що на Луганщині. Закінчила факультет іноземних мов Харківського державного університету. Згодом вчителювала, а від 1988 року обіймала посаду доцента кафедри німецької філології Харківського педагогічного університету. Була головою культурологічного товариства «Спадщина» (1988—1994).

Авторка кількох романів, збірок оповідань та поезій. Написала понад 50 літературознавчих статей. Переклала 13 книжок, це зокрема переклади німецьких поетів від середньовіччя до середини XX століття. Упорядкувала та переклала 10 поетичних антологій.

Мала значний вплив на свого племінника — письменника Сергія Жадана. 

Володимир Семистяга

Через важку хворобу на 75-му році пішов з життя громадський діяч Володимир Семистяга.

Працював старшим викладачем кафедри історії України Луганського державного університету, досліджував нацистський окупаційний режим на Луганщині. Був головним редактором журналу «Бахмутський шлях». У 2016 році став лауреатом Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка. 

У 2014 році Володимир Семистяга 55 днів перебував у полоні бойовиків терористичного угруповання «Луганська народна республіка» за допомогу українській армії.

«Ми збирали мітинги – до Дня народження Шевченка біля пам’ятника ми зібрали дуже багато людей, вся площа була заповнена. Поширювали листівки – лише за одну з них вже можна було «потрапити в немилість» окупаційної влади, яка зайняла адміністрацію. На листівках був текст «Смерть путіну! Смерть рашистам! Смерть усім колаборантам!». Коли зайшла перша українська бригада – 93­я – ми намагалися постачати їм продукти, пальне, ліки», — розповідав Володимир Семистяга про події 2014-го.

Вікторія Рощина

У жовтні стало відомо про смерть журналістки Вікторії Рощиної, яку незаконно тримали в ув’язненні у росії. 

Вікторія Рощина працювала у журналістиці  з 16 років. За свою кар’єру писала для «Української правди», «hromadske», «Крим.Реалії», «Цензор.нет», співпрацювала з «Українським радіо» та «UA:Перший». Спеціалізувалася на темах криміналу та правозахисної діяльності. 

Вікторію Рощину двічі брали в полон. Уперше її затримали у 2022 році в Бердянську. Пізніше Вікторія написала статтю про своє перебування в полоні.

Удруге Вікторія Рощина зникла безвісти 3 серпня 2023-го. Вона планувала написати новий репортаж. Виїхала 27 липня, мала дібратися з України до Польщі, а звідти через росію на окуповані території України на сході. 3 серпня рідні говорили з журналісткою востаннє. 

Станом на кінець 2024 року російська сторона досі не повернула тіло Вікторії Рощиної. 

Вікторію Рощину посмертно нагородили Премією УП у номінації «Журналіст року».

Аркадій Штипель

23 жовтня у 80 років помер поет, перекладач та критик Аркадій Штипель.

Після служби в армії проживав у москві. Незадовго до повномасштабного вторгнення Аркадій Штипель разом з дружиною Марією Галіною переїхав до Одеси. З кінця 2013 року брав активну участь в акціях та підписував листи на підтримку України.

Видав кілька поетичних книжок. Остання презентація книжки Штипеля «Сум сурм» відбулася в Одесі 10 жовтня. Неодноразово був учасником українських книжкових фестивалів. Писав російською та українською мовами, перекладав російською українську та польську поезію, Вільяма Шекспіра; українською – поезію російських класиків. 

Юрій Канюк

У кінці жовтня стало відомо про загибель на фронті письменника, історика і теолога Юрія Канюка. Був оператором взводу протитанкових ракетних комплексів. Загинув під час виконання бойового завдання біля Торецька Донецької області.

Юрій Канюк родом з Шептицького, що на Львівщині.  Вищу освіту здобув у Польщі — закінчив Люблінський католицький університет, здобувши фах історика. Потім повернувся у Львів, викладав історію та займався письменницькою діяльністю. Автор книжки «Лист зоряної порожнечі», яка вийшла у 2018 році.

«Це книга про пошук справжнього себе без прикрас і без обмежень. Миті смутку і радості. Хвилини, коли обмірковувався важливий життєвий вибір. Спроби зрозуміти світ та інших серед цих незрозумілих внутрішніх коливань», — йдеться в описі книжки Юрія Канюка.

Мирослав Герасимович

25 листопада на фронті загинув поет, письменник та сценарист Мирослав Герасимович.

Був поетом, письменником, кіносценаристом, музикантом, фундатором Школи Вільних Мистецтв імені Вечірнього Простору. У війську Мирослав Герасимович був кулеметником. Загинув в Авдіївці, що на Донеччині.

«Мік, лети високо і легко, «вище і вище», як казала бабця Геля, аж до твоєї небесної Школи вільних мистецтв. І до мами Мирослави. Сьогодні твій день народження. Тому я бажаю тобі. Нехай твоя самопожертва буде недаремною. Нехай народяться і виростуть ті, що ще напишуть, знімуть і  створять те, про що ти все життя так пристрасно мріяв, до чого мав такий величезний талант, але так  трагічно не зумів і не встиг», — написала журналістка Мирослава Барчук.

Олександр Подвишенний

У кінці листопада підтвердилася інформація про те, що на фронті 30 травня 2024-го загинув поет і науковець Олександр Подвишенний. 

Був автором поетичних збірок «Горизонталі» та «Зажурена ліра», яка вийшла у 2019 році в рівненському видавництві «Волинські обереги». Окрім літературної діяльності, працював журналістом. Писав матеріали на суспільно-політичні теми для «Горинь.інфо», а також був позаштатним кореспондентом всеукраїнської газети «День».

Олександр Подвишенний був командиром стрілецької роти 56 ОСБ 104 бригади тероборони ЗСУ. Підписав контракт ще в січні 2022 року, бо був переконаний, що повномасштабна війна неминуча. Загинув на Херсонщині, у селі Кринки. 

«Він був талановитим і проривним у всьому, за що брався: в літературі, науково-дослідній діяльності, політиці, педагогіці та військовій справі. Українська Держава завжди була для Сашка понад усе. Він доводив свою відданість справами й рішеннями: під час Революції Гідності, АТО, у громадській діяльності в період до повномасштабного вторгнення», — поділилася дружина Олександра Дарія Борисович.

Лідія Родителєва-Процик

18 листопада внаслідок російського удару по Глухову загинула поетка Лідія Родителєва-Процик.

Авторка мала дві збірки поезії — «Від серця до серця» (2007) та «Стежками долі» (2019). Її вірші друкувалася в місцевих газетах і літературних альманахах «Українська хвиля». 

«Восени цього року Лілія Григорівна переселилася в Глухів, після того як її будинок в Пустогороді неодноразово обстріляли російські війська. У бібліотеці планувався її творчий вечір. На жаль, тепер ми вже ніколи не почуємо її голос, але ніколи не забудемо про неї», — розповіла директорка Глухівської бібліотеки Тамара Привалова.

Євгенія Духопельнікова

Уночі 17 грудня загинула письменниця і волонтерка Євгенія Духопельнікова.

Євгенія Духопельнікова займалася волонтерською діяльністю з 2014 року. Авторка книжки «Дівчатка на війні. Подорож Долбоклюя», що вийшла друком у видавництві «Фоліо» у 2020 році. 

«Це книжка про те, що люди на війні насправді — живі. Вони нерозумно жартують і плачуть справжніми сльозами, купаються в теплих літніх озерах і ліплять сніговиків біля бліндажів, гладять котів і чешуть собак, порушують всілякі статути та лаються з командирами, чистять кулемети і варять борщ, читають книжки і розводять курей, і роблять ще багато-багато чого, крім, власне, процесу воювання. Тому що вони — дійсно живі. Автору пощастило зустріти таких людей в можливо, найцікавішій, хоч і найважчій і найнервовішій, подорожі в житті — на нескінченній дорозі польового волонтера», — йдеться в анотації до книжки. 

Світлана Олешко

19 грудня після тривалої хвороби померла українська режисерка Світлана Олешко.

З 1993-го до 2019 року працювала науковою співробітницею Харківського літературного музею. Засновниця театру «Арабески». Після повномасштабного вторгнення переїхала до Варшави, де працювала у Польському театрі імені Арнольда Шифмана.

Серед найвідоміших постанов Світлани Олешко: «Aftertruth», «Red Elvis», «Еneida», «РадіоШансон: Вісім історій про Юра Зойфера» (на слова Сергія Жадана).Театр під керівництвом Світлани Олешко також створив проєкт «Театротерапія як метод соціальної реабілітації» — постановку вистав професійними режисерами разом із засудженими в трьох колоніях Харкова і Львова.

 У Польському театрі імені Арнольда Шифмана Світлана Олешко організовувала постановку з читанням воєнних текстів українських поетів і письменників — Вікторії Амеліної, Сергія Жадана, Катерини Калитко, Галини Крук, Олени Павлової, Володимира Вакуленка та інших. Також у березні 2024-го відбулася прем’єра вистави-мюзиклу «Харків, Харків». 

Олексій Безпальцев

У грудні на фронті загинув поет-модерніст Олексій Безпальцев.

Олексій Безпальцев родом з Харкова. Окрім поезії, писав прозу. Автор двох збірок оповідань — «Шиза» та «Синяки». Часто брав участь у літературних слемах. Загинув під час виконання бойового завдання на Харківщині. 

«Він був веселим та енергійним. Завжди любив фільми, музику, поезію, треш, випити та кататись на велосипеді. Він був та буде найкращим. Найкращий Президент Харкова, Король Харківського трешу та андеграунду – Олексій “Шляпа” Безпальцев», — PEN Ukraine процитував одного зі знайомих Олексія Безпальцева.

Читайте також про втрати 2022 та 2023 років.