«Час»: видавництво, народжене і затребуване часом

Замість передмови

Період на зламі двох століть для українського друкованого слова видався дуже важким. Усе ще не втратили своєї сили сумнозвісні Валуєвський (1863) циркуляр, Емський (1876) указ, а також численні постанови Головного управління у справах друку. За однією з них (1889) наголошувалося: «…особливо суворо й уважно розглядати всі оригінальні малоросійські твори, піддаючи вилученню і забороняючи при цьому не лише все те, що суперечить загальним цензурним правилам, але й за будь-якої зручної підстави скорочувати число таких бездарних творів в інтересах чисто державних». І лише царським маніфестом від 17 жовтня 1905 року проголошувалася свобода друку, згодом оприлюднюються тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси та книговидання. А 1906 українці отримали офіційний дозвіл на використання власного фонетичного правопису. Це відкрило нові перспективи: кількість книг, надрукованих рідною мовою, одразу зросла. За даними дослідника Варфоломія Ігнатієнка, якщо до 1905 року частка назв книг, виданих українською мовою, не перевищувала одного-двох десятків, то в 1905 році маємо уже 37 назв, а з 1906 до 1914 року включно їхня кількість коливалася від 140 (1906) до 244 (1911).  І якщо друком української книги в 1905 році займалися лише чотири видавництва, то до 1914 року їх було уже 35. «Час» серед них.

Як усе починалось

Історія його діяльності охоплює період від 1908 до 1920 років із тимчасовою паузою між 1914-1917 роками.

Упродовж кількох тижнів відбувалися різноманітні зустрічі, на яких окреслили структуру та план видавництва, названого після тривалих обговорень «Часом», а також сформували організаційний осередок, до якого увійшли лікар      Михайло Орловський, ветеринарний лікар Василь Королів, правник Максим Синицький, лікар і письменник Модест Левицький, мовознавець Віктор Дубровський, письменниця та мистецтвознавець Ніна Дубровська. Перші кошти на видання книг отримані із членських внесків самих фундаторів, «позаяк розпочата справа була справою національного обов’язку».

Саме за ці кошти й з невеликим боргом друкарні (близько 150 карбованців) випущені перші десять книг накладом 50 000 примірників. Ціна одного для продажу – 25 копійок. Жодної плати за виконану роботу ніхто з редакції не отримав.

Весь наклад розкупили дуже швидко і підбадьорене успіхом товариство швидко підготувало ще дві серії подібних видань: у 1908 році вийшло друком 30 книжечок загальним накладом 150 тисяч примірників (по 5 000 кожної). 

Поступово перейшли від видання дрібних «метеликів» до більших книг – переважно історичної белетристики. Хоч це було непросто через обов’язкову «цензурну вичитку».

Успішний календар і Шевченко

Перелік друку товариства «Час» за ці передвоєнні роки можна почерпнути зі сторінок газети «Рада». 

Загалом до 1914 року видавництво зініціювало декілька цікавих проєктів:

– власний календар українською мовою (ініціатива Василя Королева та Максима Синицького). Видавався щорічно і в 1918 році вийшло його ювілейне (десяте) видання 100 000 тиражем. Щотижня один листочок календаря присвячувався певній темі і, зберігаючи їх, за рік можна було скласти сім окремих книжечок за темами: «Народна мудрість», «Думки видатних людей», «Розваги для дітей», «Розваги для дорослих», «Коротка історія України», «Порадник для сільських господарів», «Інформація в справі культури й освіти»; 

– плакат-біографію Тараса Шевченка (1910) з малюнками Фотія Красицького та Івана Їжакевича. Тираж – 100 000 примірників. Увесь прибуток передали у фонд побудови пам’ятника Тарасові Шевченку; 

– каталоги крамниці «Час» (упродовж 1912-1914 років): перелік українознавчих та українських книг та прейскуранти виробів народних ремесел;

– власну книгарню «Крамниця Час» (завідувач Віктор Дубровський) та склад (Петро Синицький). 

З початком Першої світової війни діяльність багатьох українських видавництв призупинилася. Як зазначав тодішній міністр закордонних справ Російської імперії Сергій Сазонов, «тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху», цитує дослідниця Тетяна Ківшар. Це практично унеможливило існування українського книговидання: «Безглузда цензура над змістом, а ще більше безглуздіші вимагання щодо правопису, примусили наших авторів і видавництв закинути всяку видавничу роботу… Друкувати книжки було річчю мало не безнадійною, і видавництва, не змовляючись навіть, усі гуртом поклали собі перечекати це нове лихоліття, сподіваючись, що воно надовго принаймні не затягнеться», – писав Сергій Єфремов у праці «Голод на книжку» (Книгарь. 1917. №2. С. 52). У 1915 році «Час» навіть не видав свій традиційний відривний календар. Але книгарня все ж працювала.

Новий період розвитку української видавничої справи розпочався в 1917 році. Як зазначив Дмитро Дорошенко у праці «Українське письменство у 1917 році» (Нова рада. 1918. 10 січня): «Відродження нашого національного життя з початком революції викликало нечуваний попит на українську книжку, й за короткий час весь книжковий запас, який був по книгарнях, вичерпався без останку, отже, зразу появилася потреба не тільки у виданні нових книжок і брошур, які б відповідали на питання дня, а й в перевиданні давніших творів літератури, особливо таких, що цікаві з погляду моменту і сприяють пробудженню чуття національної свідомості». Йому вторив Сергій Єфремов: «Вперше тепер українська книжка широкою хвилею зазирнула до таких куточків та суточок, до яких не було передніше ходу книжці. Вперше книжка зробилась продуктом масового споживання. І зовсім не байдуже, якою та перша книжка завітає в нові місця й до нових людей, у якому образі й яким виглядом лишить вона по собі перші враження» (Про пошану до книги. Книгарь. 1918. Ч. 5. С.251).

Були скасовані усі попередні заборони, у складі Міністерства народної освіти утворився видавничий відділ, який почав опікуватися питаннями друку, чимало видавництв отримували від уряду безвідсоткові позики. Зважаючи на це товариство «Час» швидко активізувало свою діяльність: засновує першу українську друкарню у Києві (9 березня),  створює першу в Україні книжкову комору (24 липня), розпочинає видання періодичного часопису – літопису українського письменства «Книгарь» (25 серпня).

У 1918 році воно разом із «Основою» реорганізувалися в одне із перших акційних товариств в Україні (203 акціонери, 4000 акцій на суму 400 000 крб). 12 квітня 1918 року обрано склад дирекції: Віктор Петрушевський (адміністративне керівництво),  Максим Синицький (фінансове керівництво), Василь Королів (головний редактор «Книгаря»), Михайло Пасталак (керівництво видавничими процесами), Омелян Зайченко (керівництво книжковими крамницями). 

У власності товариства були: друкарня, крамниця і книжна крамна комора у Києві; книгарні у Києві та Кам’янці-Подільському; власні представництва у 72 книгарнях України. Крамна комора приймала на склад нові видання не тільки АТ «Час», а й від різних видавництв та окремих видавців з метою подальшого їхнього розповсюдження у книгарнях міста та провінції, виконувала гуртові замовлення і здійснювала безоплатні консультації щодо виданої літератури. (Книгарь. 1918. Ч. 16. С. 995).

Видавничий портфель цього періоду

Репертуар видавництва був доволі багатим, можна стверджувати про закладання серійності і типів видань.

Підручники. Наприклад, «Задачник для початкових народних шкіл», підготовлені Товариством «Українська Школа» (укладач  Яків Чепіга-Зеленкевич, 250 000 примірників), «Початок: Граматка до науки читання й письма» (укладач Спиридон Черкасенко, 130 000 примірників) та інші. Деякі видання, зважаючи на великий попит, продавали учням за списками, планувався навіть друк підручників у відомій видавничій фірмі Отто Ельзера (Берлін, Німеччина)

 «Дитяча серія» книг для шкільних бібліотек. Вийшло майже 100 назв творів Марка Твена, Едгара По, Джека Лондона, Едмонда де Амічіса, Френсіса Брета Гарта та інших у перекладі українською. Наклад кожної – 10 000 примірників, однаковий формат, більшість не ілюстровані. Винятком можна назвати адаптовану для дітей молодшого віку «Томову хатку» за твором Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» з коротким біографічним нарисом, оглядом творчості авторки та кількома чорно-білими ілюстраціями. 

Книжечки для найменших читачів з ілюстраціями. Це одні з перших в Україні книжечки-лубки з характерною для них простотою з ілюстраціями художника Охріма Судомори. Наприклад, «Бім-бом, дзень-бом», «Прибадашки», «Війна грибів з жуками». Їх високо цінували сучасники, не зважаючи на деякі недоліки щодо друкарського формату, інколи складні за сюжетом малюнки тощо.

До речі, ознайомитися зі змістом цих видань можна на сайті Електронної бібліотеки Національної бібліотеки України для дітей за посиланнями http://www.chl.kiev.ua/elibrary/Book/Show/90 та http://www.chl.kiev.ua/elibrary/Book/Show/36.

Серія перекладної белетристики. «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Gloria Victis» («Побореним слава!») Елізи Ожешко, «Чотири дні» Всеволода Гаршина, «Петька на хуторі» Леоніда Андрєєва. Часто це були переклади з російської мови.

Драматична серія (з серпня 1918 року). Першими творами були «Богдан Хмельницький» Михайла Старицького, «Останній сніп» і «Гетьман Дорошенко» Лариси Старицької-Черняхівської, «В Тарасову ніч» Олекси Варавви, «Ганнуся» Гергарта Гауптмана, «Ревізор» Миколи Гоголя (в перекладі Миколи Садовського) та інші видання.

Різножанрова художня література. Оповідання Грицька Григоренка, що змальовують «злидні і моральний занепад села» («Сватання», «Ось така історія», «Старий молодий», «Хівря язиката» та інші); збірник фейлетонів «Буржуазна рада та інші фельєтони» Андрія Ніковського про тогочасні події громадського життя; збірник поезій Дмитра Загула «З зелених гір»; твори історичної белетристики про визвольні змагання українського народу («Облога Буші» Михайла Старицького, «Коліївщина (Гайдамаччина в 1768 р.) Костянтина Широцького та інші); літературні етюди «Незабутні»  Симона Петлюри (про Тараса Шевченка, Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Зокрема, у передмові до свого видання Симон Петлюра, наголошуючи на важливому значенні таких видань, писав: «В дні «проби і міри» державного діла українського, автору хотілося воскресити в пам’яті громадянства образи незабутніх діячів нашого письменства. Вони жили і творили в гірші часи, як ми. Будемо вчитися у них глибокій мірі і певності в невмирущу і творчу силу нашого народу, тоді ми перебудемо всі труднощі, перепони, всі «проби і міри» нашого національного державного будівництва» (Незабутні. 1918. С. 4). 

Словники та посібники для вивчення української мови: кишеньковий «Московсько-український словник» (12 000 найуживаніших слів), «Український правопис» Андрія Ніковського та «Загальні принципи українського правопису» Володимира Науменка, які «мали своїм завданням поліпшити той лексичний склад української мови, яким послуговувалась преса, красне письменство, громадські та державні установи» (підбір слів за словниками Бориса Грінченка, Євгена Тимченка та Григорія Голоскевича) та інші. Цікавою ініціативою 1918 року став «Словник українських письменників» від Івана Котляревського до «останніх днів», для чого було розроблено «Анкету для українських письменників».

Періодичні видання. Їх було три. 

«Закон і право» – український правничий місячник. Спільне видання Товариства «Час» та членів Українського правничого товариства у Києві. Початок виходу – листопад 1918 року. В передмові першого числа окреслено основні завдання: «поширити поміж громадянства почуття законності, викликати цікавість і пошану до правового життя та піднести розуміння правових норм, що так необхідно для будівництва нашої молодої державності»  (Закон і право. 1918. Ч. 1. С. 6). З часописом співпрацювали Сергій Єфремов, Климент Квітка, Богдан Кістяківський, Орест Левицький, Михайло Туган-Барановський, Павло Чижевський, Петро Стебницький та інші фахівці законодавчих процесів в Україні. Головним редактором був Макар Кушнір.

«Минулі дні». У квітні 1918 року АТ «Час» анонсувало початок підготовки двомісячника «Минулі дні» за редакцією Сергія Єфремова та участю багатьох відомих українських письменників (Книгарь. 1918. Ч. 8. С. 480), проте примірників часопису віднайти не вдалося.

Найвпізнаваніший проєкт

Та все ж найвідомішим і найвагомішим періодичним виданням «Часу» був «Книгарь». Заснований у Києві 25 серпня 1917 року. Перший номер з’явився у вересні 1917 року, останній – на початку 1920 року (всього 31 число). Головними редакторами були Василь Королів-Старий (ЧЧ.1-18) та Микола Зеров (ЧЧ.19-31). 

Основне завдання часопису полягало в тому, «…щоби ті нові видання, якими заливається наша провінція, були розглянуті тими чи іншими знавцями, в тій чи іншій мірі оцінені, або принаймні кимось зазначені, аби ширші кола могли ознайомитись з тим, що є, чи має бути на нашому книжковому ринку»; потрібен журнал,  який би займався «виключно справами видавництва, був би спокійним і безстороннім літописом нашого письменства і давав би змогу кожному, кому близькі інтереси нашої літературної творчості, бути в курсі цієї справи» (В недавні передвоєнні часи… Книгарь. 1917. Ч1. С. 2)

До співпраці були залучені тогочасні представники прогресивно налаштованої української еліти (продовж 1917-1920 років на сторінках журналу друкувалися близько 250 авторів). Усі матеріали умовно можна поділити на три групи. До першої належать великі статті щодо тих чи інших літературних ювілеїв, з питань історії української книжки та бібліографії, історії української літератури, літературно-видавничих проєктів. Друга група – це розділ «Критика і бібліографія», в якому містились короткі критичні аналізи тих чи інших книг. Третю групу становлять рубрики «Літературне життя (Звістки та чутки)», «Видавнича хроніка», «Листування редакції», «Нові видання, надіслані до редакції «Книгаря», «Зміст журналів» та «Оповістки», об’єднані інформативною, а не аналітичною складовою матеріалів.

Загалом, на думку Юрія Меженка, «не дивлячись на всю неприховану рекламовість, щиро провінціальне просвітянство і безнадійно вбогий ідеологічний зміст, «Книгарь», як перший бібліографічний орган, відіграв значну роль вже тим, що зібрав численний фактичний матеріал, нотував, хоч і дуже далеко від будь-яких наукових метод, поточну книжкову продукцію […] був, безсумнівно, в історії української книги фактом великого значення» (Українська книжка часів Великої революції. К. 1928. С. 8).

Детальніше про часопис – у попередніх публікаціях у рамках проєкту «Екземпляри-ХХ».

Благодійні й культурні акції

Значне місце в історії товариства «Час» займала благодійна та культурно-просвітницька діяльність. Від 1908 року воно фінансово та організаційно активно брало участь у різноманітних акціях, як-от встановлення пам’ятника Тарасу Шевченкові в Києві, впорядкування та догляд за його могилою під Каневом (Василь Королів-Старий увійшов до складу комісії з догляду за нею, а у квітні 1918 року його призначили «охоронником» могили Шевченка); встановлення надгробка на могилі Миколи Лисенка; організація громадської українознавчої бібліотеки (планувалося створення двох бібліотек: фундаментальну та «книжкову випозичальню», у 1918 році навіть придбали книги на суму 7 722 крб 16 к.) тощо.

У «Книгарі» (1818. Ч. 8. С. 546) знаходимо таку замітку: «Загальні збори акціонерів від 12 травня 1918 року «…ухвалили такі асигнування на благодійні цілі: 1) в фонд по утворенню капіталу для заснування на Україні вищого наукового закладу культури – 5297 крб., 2). на пам’ятник Т. Шевченкові у Києві – 1000 крб., 3) на упорядкування могили Т. Шевченка під Каневом – 1000 крб., 4) на надгробок на могилі Миколи Лисенка – 1500 крб., 5) Київській «Просвіті» – 1000 крб., 6) 1-му українському захисткові для селянських дітей сиріт (Київ, Львівська, 60) – 1000 крб.».

Воно, разом з іншими видавництвами («Вернигора», «Дзвін», «Українська школа», «Сіяч», «Вік», «Друкарь» тощо), виступило ініціатором заснування «Фонду видавництв при Кам’янець-Подільському університеті» для «видачі премій за кращі наукові праці з обсягу дисциплін історико-філологічного факультету». Василь Королів-Старий у своєму привітальному слові зазначав:  «Одужала і зміцніла тілом Україна і перше, чого запрягла вона – була освіта і наука… І от тепер, коли на нашій землі будуються храми культури – ми, Видавництва України, що за свій обов’язок вважаємо розносити з тих храмів скрізь по нашій країні перлини творчості національного розуму – вітаємо світле свято закладення нового храму науки… Просимо прийняти од нас разом з найтеплішими побажаннями успіху скромний дарунок, що буде зернятком горчишним фонду на видачу премій за твори вчених українських. Цією лептою нашею хочемо зробити лише добрий початок, віруючи Арістотелеві, який говорив: «Початок – більш половини справи» (Книгарь. 1918. Ч. 11. С. 923).

На жаль, далеко не всі плани товариства знайшли своє втілення. Через воєнні дії, часті зміни влади, а звідси й різні труднощі, пов’язані як з загальною друкарською кризою, так і з високими тарифами на перевезення, затриманням книжкових вантажів та загальною політичною ситуацією в країні. Свого часу Сергій Паночіні зазначав: «Українська книжкова продукція […] виглядає не бідно, навіть зовсім, як у людей. Вона свідчить, що ми зробили далеко більше, як у 1917 р., що ми пішли вперед прискореним, широким кроком. Так, пішли, але… які перспективи? Зруйновані до решти основи друкарської справи, понівечені паперові фабрики і викликаний цим паперовий голод, побиті черенки, неймовірно дорогі кліше й занепад літографій, брак фарб – це все такі чинники, які не лишають двох думок про ближче майбутнє української книжкової продукції»  (Книгарь. 1919. Ч. 20. С. 1326).

Ще тяжча цензура

Під час денікінської окупації почався нещадний наступ на українську державність і культуру. Нова влада прагнула знищити будь-які прояви національної ідеї. У багатьох українських видавництвах («Час», «Друкарь», «Вернигора», «Дзвін») пограбували весь книжковий запас. Вилучалися навіть книги, дозволені ще царським урядом. Щодо цього українська газета «Промінь» писала, що «нова цензура над українською книжкою тяжча, ніж була навіть царська».

Зазнало змін і втрат також товариство «Час»: 18 червня 1919 року був розстріляний один з директорів Віктор Петрушевський,  від рук більшовиків загинув Михайло Орловський,  до Праги у складі української дипломатичної місії виїхав Василь Королів-Старий, втрачені кошти, які перераховавали фірмі Отто Ельзнера на друк підручників … А встановлення радянської влади в грудні 1919 року остаточно завершило епоху українського національного державотворення. Змінилися виклики часу: канули в лету національно-орієнтовані часописи, почала вибудовуватися нова система як у політичному, так і культурологічному вимірі.  Посилилися процеси націоналізації та централізації видавничої справи, цьому сприяло утворення у серпні 1920 року Всеукраїнського державного видавництва (ВДВ) при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті. ВДВ керувало видавничою діяльністю усіх відомств: військових, кооперативних і громадських організацій. У вересні 1920 року додалась постанова Кооперативного комітету УСРР «Про об’єднання кооперативно-видавничої справи в республіці», згідно з якою утворювалася Всеукраїнська спілка споживчих кооперативних організацій,  видавничій секції якої стали підпорядковуватися всі кооперативні книговидавництва – «Жизнь», «Криниця», «Союз», «Рух», «Дзвін», «Час». 

Так закінчилася славна історія видавничого товариства «Час», яке об’єднало довкола себе тогочасну прогресивну інтелігенцію, ставши знаковим явищем національно-культурного та просвітницького поступу українців початку ХХ століття, яке до останнього боролося за свої ідеї та відійшло в історію, не зрадивши своїх переконань більшовицькою співпрацею. Йому цього не пробачили: десятиліттями намагалися не згадувати, більшість співробітників характеризувались як «вороги» та «буржуазні націоналісти», книги «загубились» у фондах бібліотек та архівів, часто просто знищувались. Про товариство заговорили лише у 1990 роках, його діяльність ставала об’єктом наукових досліджень, а книги  знову знайшли свого читача. Наразі їх можна опрацювати у фондах багатьох національних бібліотек (часто це відділи рідкісних видань), а також отримати доступ до оцифрованих версій (як-от на сайті Електронної бібліотеки Національної бібліотеки України для дітей).  Видавництво «Час» повернулось, бо воно було народжене часом, затребуване часом і тепер високо оцінене в національному культурному позачассі…