«Дніпро» – понад 100 літ у річищі художньої літератури

1919 рік і навіть раніше

Історія державного видання української художньої літератури, продовжувачем якого є  «Дніпро», розпочалася у ту пору, коли на значній території нашої країни ще тривала Українська революція. 5 травня 1919 року [5, с. 25] Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) засновує Всеукраїнське видавництво (Всевидав). Ухвалу прийняв найвищий орган влади Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), створеної в Україні членами й прихильниками російської більшовицької партії на противагу Українській Народній Республіці.

Серед інших структурних одиниць Всевидав мав також і літературний підвідділ та секцію української літератури, яку очолив двадцятивосьмирічний, але вже відомий український поет, Павло Тичина. З 1920 року на титульних аркушах видань, а також у документах і пресі того часу трапляються і такі варіанти назви: Всеукрвидав, Всеукрдержвидав, Укрвидав, Укрвсевидав, Укрдержвидав [5, с. 440]. Саме з  літературної частини Всевидаву ідуть органіційні витоки видавництва «Дніпро» як державної видавничої установи.     

А професійно-літературні витоки «Дніпра» варто шукати у середині ХIХ століття. У Наддніпрянщині – у видавничій діяльності Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка, а також заснованого у Києві 1895 року видавництва «Вік» та інших кооперативних і приватних українських видавництв початку ХХ століття. У Галичині – в Галицько-Руській Матиці, товариствах «Просвіта», Українсько-Руській Видавничій Спілці та інших видавничих осередках. У цей період формуються традиції видання творів української художньої літератури, які успадкувало видавництво «Дніпро» через своїх попередників упродовж 1920-х і аж до 1950-х років. 

Важливе значення для розгортання процесу друкування у Всевидаві (Всеукрвидаві) творів художньої літератури мало те, що серед перших редакційних співробітників, окрім вже згаданого Тичини, були молоді на той час, а пізніше досить знані українські письменники Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Володимир Кобилянський, Дмитро Загул, Євген Григорук, а також художники: Георгій Нарбут, Микола Прахов, Георгій Лукомський, Марк Кірнарський.

У 1920 році Укрдержвидав випустив у світ 27 видань художньої літератури. 

1920 – 1930-і роки. Реорганізації й перейменування

У цей період неодноразово змінювалася назва видавництва. Переміни мали дві головні причини. Перша – влада постійно вишукувала нові організаційні форми ідеологічного впливу на читача. Друга – розвиток видавничого процесу створював нові обставини, які вимагали організаційних змін. Так, станом на 1922 рік в Україні працювали понад 100 партійних, відомчих, профспілкових та кооперативних видавництв [4, c. 200]. Для координування і контролю їхньої діяльності 30 серпня 1922 року Всевидав перетворили на монополіста – Державне видавництво України (ДВУ) [5, с. 440]. Редакційний відділ ДВУ мав секцію художньої літератури і мистецтва. Поступово у структурі ДВУ почала формуватися спеціалізація видавництв та відбуватися їхнє виокремлення. 

У 1930 році відбулася чергова реорганізація видавничої справи в Україні – Рада народних комісарів УРСР створила Державне видавниче об’єднання України (ДВОУ), до якого, окрім видавництв, увійшли й поліграфічні підприємства та установа для збуту видавничої продукції, а також галузеві навчальні заклади. Незалежно від зміни назви, у цих видавництвах продовжували працювати редакції художньої літератури, випускаючи книжки переважно у м’яких (для здешевлення) обкладинках. До слова, у наш час книжки з позначеннями ДВУ чи ДВОУ стали раритетами й постійно перебувають у полі зору колекціонерів.

Державне видавниче об’єднання України (ДВОУ) мало у своїй структурі 9 видавництв, серед них і «Література і мистецтво» («ЛІМ»), яке виросло з секції художньої літератури і мистецтва ДВУ.

З попередників «Дніпра», починаючи від Всевидаву, це було перше вже окреме видавництво художньої літератури, на відміну від редакцій у великих видавничих відділах Всевидаву та ДВУ. «ЛІМ» мало, серед інших, «сектор української літератури» (треба розуміти тогочасної), а також сектори класичної української літератури, поезії, перекладної літератури, критики й мовознавства, літературознавства. Українські письменники покладали великі надії на це видавництво і вважали, що воно має стати для них «своїм». Редакційну роботу тут виконували Павло Тичина, Олекса Слісаренко, якого НКВС розстріляв в урочищі Сандормох 1937 року, Терень Масенко, Степан Крижанівський, Іван Микитенко (трагічно загинув після політичних цькувань 1937 року), Леонід Первомайський, Олександр Левада, Марія Пригара та інші. 

1932 року у структурі ДВОУ засноване видавництво «Мистецтво». Відповідно мистецькі видання відпали від «ЛІМ» і виникла потреба його перейменування та переформатування. Тому 1934 року «ЛІМ» отримав нову назву – «Художня література». До кінця 1934 року воно встигло випустити 166 видань загальним накладом 2 млн 542 тис. 800 примірників [2, с.79].

Назва «Художня література» проіснувала недовго. З 1936 року, після злиття з видавництвом «Радянська література», це вже Державне літературне видавництво (Держлітвидав).

Роки війни. Згортання і повоєнне поновлення діяльності

Починаючи з 1940-х років усі талановиті задуми й винахідливі творчі редакційні плани видавництва «Дніпро» народжувалися і здійснювалися у приміщеннях будинку за київською адресою – вулиця Володимирська, 42. До речі, це приміщення відігравало вже значну роль у збереженні української культури: 1908 року тут відбувалися зібрання Українського клубу за участі Миколи Лисенка, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Мирного та інших інтелігентів, які намагалися захистити українську культуру від російського тиску. І хоч у 1912 році за наполяганням російського царату Український клуб закрили, згодом тут діяв український клуб – «Родина» [3, с.10]. 1917 року у його стінах відбулися збори, організовані українськими партіями та громадськими організаціями, і постала Українська Центральна Рада, яка перший час тут і працювала. Колишнім директорам видавництва Олександрові Бандурі та його наступникові Володимирові Біленку за участі письменника Олеся Гончара довелося докласти немало зусиль, щоб на цьому історичному будинкові встановили пам’ятну табличку [3, с. 7, с. 8].

З початком німецько-радянської війни у червні 1941 року Держлітвидав разом з деякими іншими видавництвами евакуювали з Києва до Харкова та  об’єднали в Укрдержвидав [6, с.9]. Пізніше видавництво перемістилося до Ворошиловграда (тепер Луганськ), а потім до росії та діяло у Саратові й Москві. 1942 року тут вийшла 71 назва книжок і брошур загальним накладом 1 мільйон 181 тисяча примірників [6, с. 11]. Після повернення з евакуації весною 1944 року – знову у Києві, а з 21 лютого 1946 року Держлітвидав вже поновив самостійну роботу [6, с. 520].

У переліку видавництв до постанови Ради Міністрів УРСР від 7 лютого 1964 року замість Держлітвидаву зазначене вже Видавництво художньої літератури «Дніпро» [6 , с. 222, с. 530]. Назва, що викликає асоціацію з могутньою річкою Дніпро, є найвдалішою з огляду на обшири діяльності цієї установи.

Друга половина ХХ століття. Становлення феномену

У другій половині ХХ століття відбувся стрімкий розвиток «Дніпра»,  що випустило за цей період понад 10 тисяч назв книжок загальним накладом близько 600 мільйонів примірників. Книжки видавництва дуже успішно продавалися в розгалуженій мережі тогочасної системи книжкової торгівлі, купувалися для подарунків, поширювалися за передплатою. Усі книгарні й бібліотеки України користувалися надісланими їм річними планами випуску і (окремо) редакційним портфелем на наступні роки, замовляючи новинки через місцеві книготорги та бібліотечні колектори, що формувало наклади й забезпечувало вчасне надходження «дніпрянських» новинок. У містах України працювали опорні пункти, які підтримували комунікацію з читачами, проводили анкетування для вивчення попиту, сприяли реалізації нових надходжень до книгарень. 

Влаштовувалися і зустрічі читачів з письменниками. [4, с. 88, с. 102, с. 107].

За довгі роки діяльності у видавництві сформувалася культура серійних видань художньої літератури. Вони вирізнялися у «книжковому морі» «Дніпра» серед сотень і сотень інших, своєю тематичною спрямованістю, сталістю художнього оформлення, відображали історію того чи іншого літературного жанру.

Знакові серії, віхові тексти

Серед масової продукції Всеукрвидаву були й твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Старицького, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників-класиків. На тлі численної, переважно агітаційної продукції Всеукрвидаву, що друкувалася мільйонними накладами та заполонила міста й села України (плакати, листівки, брошурки-метелики) і була пріоритетом у діяльності установи, ці книжки помітно виділялися. На такі видання був попит, й російська більшовицько-комуністична влада це добре розуміла, тому й не наважувалася забороняти, хоч і не надавала їм належного значення. Друкувалася українська художня класика, за визначенням тогочасної літературної критики, «революційно-демократичного» характеру, але ж тих класичних творів, у яких відображені ідеї національно-визвольної боротьби в Україні, у репертуарі ми не знайдемо. Цензура тут діяла беззастережно, про що свідчать позначення «Укрголовліт» з відповідним номером у супровідних до видань вихідних повідомленнях. А проте, видання творів українських письменників-класиків започаткували ту історію видавництва, яка продовжилася у наступні роки і десятиріччя. І саме на початку цієї історії можемо помітити перші ознаки для розгадування таємниці значних досягнень видавництва.     

Значною подією в історії уже наступника Всеукрвидаву – «Літератури і мистецтва» – був вихід великоформатного видання «Кобзаря» Тараса Шевченка з ілюстраціями художника-монументаліста, яскравого представника українського авангарду 1930-х років Василя Седляра, якого вбили органи НКВС 1937 року. Опубліковані у цьому виданні ілюстрації стали впізнаваними і популярними й донині. 

«Література і мистецтво» заснувало низку серійних видань художньої літератури, зокрема таких як «Бібліотека сучасної літератури», «Дешева бібліотека художньої літератури», «Бібліотека українських класиків», «Бібліотека чужоземної літератури», «Світове  письменство», «Масова бібліотека художньої літератури». У серіях видали твори Леоніда Глібова, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуя-Левицького, Архипа Тесленка, Наталі Забіли, Остапа Вишні, Михайла Йогансена (розстріляний органами НКВС у Києві 1937 року), Миколи Куліша, Гео Шкурупія, (обидва розстріляні органами НКВС в урочищі Сандормох (росія) 1937 року), Миколи Хвильового (трагічно загинув після політичних цькувань 1933 року), Максима Рильського (зазнав політичних переслідувань). Вибрані твори Володимира Винниченка і Миколи Хвильового вийшли з друку німецькою і польською мовами. 

Видавництво дбало про те, щоб твори як української, так і світової художньої літератури доходили до читачів не лише у містах, а й у віддалених селах і виконували свою важливу суспільну місію. Розташовуючися у Харкові, видавництво створило громадську редакційну раду, до якої входили робітники з підприємств міста, а також селяни з Харківщини. Для широкого загалу покупців готувалися окремі серії-бібліотеки з найкращих творів у привабливому оформленні і за невисоку ціну. Про нові книжки «ЛІМ» постійно повідомляла «Літературна газета», а також відгукувалися журнали «Радянський книгар», «Молодняк»  та інша тогочасна періодика. Над художнім оздобленням працювали відомі митці: Микола Алексєєв, Василь Єрмілов, Олекса Маренков, Іван Падалка, Анатоль Петрицький, Володимир Фатальчук, Іван Хотінок.

Видавництво «Література і мистецтво» хоч і не було всуціль видавництвом художньої літератури (видавало книжки з театральної тематики, образотворчого мистецтва, кіно та інші), проте значно вплинуло на становлення і систематизацію цього різновиду видавничої діяльності, а також заклало основу для його розвитку.

У другій половині ХХ століття видавництво «Дніпро» продовжило розпочату ще у 1920-х роках традицію серійних видань і випустило понад два десятки серій, найперше таких як «Мудрість народна», «Вершини світового письменства», «Перлини світової лірики», «Зарубіжна проза ХХ ст.», «Зарубіжна сатира і гумор», «Бібліотека української усної народної творчості», «Бібліотека історичної прози», «Бібліотека українського роману й повісті» «Шкільна бібліотека», «Скарбниця братніх літератур», «Тисяча років української суспільно-політичної думки».

Важливе суспільне значення мали й антології, які, як і серії, створили видавництву високий професійний статус: «Голоси стародавньої Індії», «Сузір’я французької поезії», «Антологія японської поезії», «Антологія польської поезії» у двох томах, «Антологія болгарської поезії» у двох томах, антологія української сатири й гумору «Україна сміється» у трьох томах, «Антологія українського оповідання», «Антологія української поезії». Супроводжувані змістовними передмовами й коментарями, серії й антології давали читачам широку палітру як української, так і світової художньої літератури.

У другій половині 1980-х років, коли в Україні послабився шовіністичний російсько–комуністичний ідеологічний диктат, видавництво «Дніпро» разом з Інститутом літератури імені Тараса Шевченка Національної  Академії наук України створило програму випуску творів замовчуваних українських письменників. Полиці книгарень наповнилися книжками з творами Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Бориса Грінченка, Андрія Чайковського, Юліяна Опільського, Євгена Гребінки, Катрі Гриневичевої, Богдана Лепкого, Бориса Антоненка-Давидовича, Володимира Винниченка, Миколи Вороного, Леся Курбаса, Григорія Косинки, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Юрія Клена. Такі видання швидко розкуповувалися, не зважаючи на чималі наклади. Вони також є однією з тих ознак, що відкривають і пояснюють таємницю популярності «Дніпра». 

Окремі з видань «Дніпра» ставали віховими. Так у цьому видавництві почали свій шлях до великої популярності романи «Собор» Олеся Гончара і «Мальви» Романа Іваничука, роман-хроніка «Вербівчани» Арсена Іщука, перші збірки поезій Василя Симоненка, Івана Драча, великообсягова книжка про Тараса Шевченка в образах та фактах «Доля», а також «Кобзар» з дивовижними ілюстраціями та коментарями Миколи Стороженка – видання, яке тогочасний директор видавництва Володимир Войтович назвав «пам’ятником українській культурі». 

В усі роки й десятиріччя історії видавництва «Дніпро» вихід у світ  художньої літератури відбувався під пильним оком цензури. Щоб нагадати про свої ідеологічні вимоги, керівний орган керівної комуністичної партії в Україні (ЦК КП(б)У, а пізніше ЦК КПУ) час від часу ухвалював гучні постанови, залучаючи до цього й уряд. Звинуваченнями були »безідейність», «аполітичність», відсутність «партійності», «український буржуазний націоналізм», надмірне схиляння перед старовиною і перед західноєвропейською культурою [5, с. 526; 4, с. 82, с. 83].  Тому мудрим директорам видавництва важко було знаходити аргументи, щоб одержати дозвіл на друкування художньо яскравих творів без ознак «партійності» та зображення «соціалістичного способу життя». Таке становище призводило до того, що деякі рукописи залежувалися у редакціях надовго. Геніальний переклад  Леоніда Махновця «Літопису Руського» чекав своєї черги десять років, а «Літопис» Самійла Величка ще довше – відповідно до 1989 і 1991 років. 

Школа перекладу

Видавництво «Дніпро» відіграло особливу роль у становленні української школи художнього перекладу. В українських перекладах видавалися твори з мов народів, що перебували у державній структурі СРСР, а також з інших. Багато з талановитих літераторів обирали своєю сферою не написання власних текстів, а саме переклад, адже власна творчість повинна була бути у жорстких партійних рамках, часто писалася у шухляди, тоді як у перекладі можна було вільніше розкрити свій талант. Серед відомих перекладачів – Микола Лукаш, Борис Тен, Андрій Содомора, Юрій Лісняк, Володимир Митрофанов, Євген Попович, Сидір Сакидон, Ольга Сенюк, Григорій Кочур, Максим Стріха та інші.

У 1950–1980-х роках «Дніпро» видало переклади з понад 100 мов народів світу. До українських читачів прийшли твори з античної, західноєвропейської, американської, єврейської, монгольської, в’єтнамської та інших літератур. 

Твори української художньої літератури, переважно класичної, видавництво випустило англійською, німецькою, французькою, іспанською, болгарською. Такі видання поширювалися як в Україні, так і за її межами.

У «Дніпрі» вперше вийшли у світ в українських перекладах такі шедеври світової літератури як «Декамерон» Джованні Боккаччо та «Фауст» Йоганна Гете у перекладі Миколи Лукаша, «Іліада» та «Одісея» Гомера у перекладі Бориса Тена, твори Горація, Лукреція, Овідія, Софокла у перекладі Андрія Содомори.

Якутович, Базилевич, Юрчишин та інші

На книжковому  небосхилі України видавництво «Дніпро» виділялося ілюстрованими виданнями й стало своєрідною лабораторією книжкового мистецтва для усієї України. Над створенням ілюстрацій і художнім оформленням нових видань у другій половині ХХ століття працювали видатні майстри книжкової графіки. Помітними подіями не лише в українському друкарстві, а й у загальнокультурному житті України були випуски таких видань як повість «Земля» Ольги Кобилянської з ілюстраціями Сергія Адамовича, поема «Енеїда» Івана Котляревського з ілюстраціями Олександра Данченка й (окремо) Анатолія Базилевича, повість Михайла Коцюбинського «Захар Беркут» та «Слово про Ігорів похід» з ілюстраціями Георгія Якутовича, драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня» з ілюстраціями Надії Лопухової, повість «Зачарована Десна» Олександра Довженка з ілюстраціями Олександра Івахненка, збірка українських пісень «Народні перлини» та «Літопис Руський» в оформленні Володимира Юрчишина, роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко з ілюстраціями Валентини Ульянової, збірка народних пісень «Веснянки» з ілюстраціями Василя Перевальського. Ці книжки швидко ставали раритетами.

Видавництво постійно брало участь у конкурсах книжкового мистецтва і здобуло багато відзнак всеукраїнського та всесоюзного рівнів. 2018 року за видану книжку «Євангеліє Бучацьке»  нагороджене Премією Президента України.

Земля» Ольги Кобилянської з ілюстраціями Сергія Адамовича

Таємниця феномену

Щоб спробувати відкрити таємницю дивовижних досягнень видавництва «Дніпро» у 1970-х–1980-х роках, треба принаймні розглянути кілька обставин в його історії, про які частково вже йшлося.

Першою і головною з них був сам видавничий різновид, на якому визначилася  й спеціалізація «Дніпра» – видання української та світової художньої літератури. Цікавість читачів тут завжди була високою, а це забезпечувало і великі наклади, і швидкий продаж, і створювало добрий настрій у редакційних працівників для подальшої роботи. Художню літературу випускали й інші державні видавництва в Україні, яких на той період налічувалося 26, та саме «Дніпру» випала доля бути провідним. За сто років свого існування «Дніпро» видало близько 40 тисяч назв книг загальним накладом понад мільярд примірників.

Другу не менш важливу обставину, головне річище діяльності, сформували автори творів. Видавництво »Дніпро» за свою історію увібрало величезне гроно найвідоміших талантів як української, так і світової художньої літератури. Окрім закордонних і вітчизняних класиків, тут зустрічаємо імена на той час ще молодих поетів:  Ліни Костенко, Миколи Сингаївського, Бориса Олійника, Ганни Чубач, Володимира Забаштанського та інших, а також прозаїків, драматургів, перекладачів. Авторами й одночасно членами редакційної ради у різні часи були Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Головко, Михайло Стельмах, Андрій Малишко, та вчені-літературознавці Олександр Білецький, Євген Кирилюк, Леонід Новиченко, Дмитро Затонський, геніальний український перекладач Микола Лукаш.

Третій сприятливий внесок до успіхів видавництва зробили  редакційні працівники: літературні,   художні, технічні редактори високої кваліфікації. Серед них були й лауреати Шевченківської премії: письменники – Василь Шкляр, Петро Перебийніс, Володимир Коломієць, Олексій Дмитренко, Дмитро Міщенко, Михайло Шевченко, Петро Засенко, Василь Герасим’юк; художники – Василь Касіян, Ростислав Ліпатов, Микола Компанець, Костянтин Лавро, Юрій Новиков, Володимир Юрчишин. Редактори й завідувачі редакцій злагоджено працювали разом із головними редакторами та їхніми заступниками. Творча редакційна робота значно сприяла популярності нових видань. Велику роль відігравала й самовіддана праця виробничого, рекламного, фінансового та господарського відділів, які забезпечували реалізацію редакційних планів.

По-четверте, видавництво мало й талановитих керманичів. Починаючи з 1944 року директорами працювали: Микола Терещенко, Олександр Борецький, Тарас Сергійчук, Володимир Войтович, Олександр Кудрявцев. Тепер вперше тут директорує жінка – Маріанна Руденко. Та період розквіту «Дніпра» припав на директорування Олександра Бандури (1953–1963, 1966–1983), Романа Чумака(1963–1966), Володимира Біленка (1983–1987). Хоч видавництво і мало сприятливі умови, та їх ще треба було вміло використати. Про це найперше дбали директори.

По-п’яте, дуже важливою обставиною був час, у якому видавництво найбільше зросло. У 1970-і роки Україну охопило явище – відоме, як книжковий бум. Читачі масово формували власні бібліотеки, особливо з багатотомних випусків художньої класики. При деяких книгарнях утворювалися величезні черги покупців з поіменними списками, контроль за якими здійснювався поперемінно і вночі. Інтернету ще не було, тож читальні зали у бібліотеках не бували порожніми. Така ситуація сприяла великим накладам видань і їхньому швидкому продажу. Наприклад, упродовж одного 1979 року вийшли у світ шість томів з творами Олеся Гончара по 150 тисяч примірників кожний. Таким же накладом 1984 року були видані і твори Михайла Старицького у двох томах, а його роман про Кармелюка (книжка обсягом 688 сторінок) вийшла накладом 675 тисяч примірників.  

Книжки видавництва «Дніпро» зберігаються в усіх сучасних державних бібліотеках України, адже упродовж багатьох років минулого століття бібліотечні фонди художньої літератури поповнювалися  саме з цього джерела. Трапляються у наш час такі видання й у професійно сформованих приватних колекціях чи невеликих сімейних бібліотеках та й у «хатніх» добірках сільських жителів, адже згаданий книжковий бум та спокуса «живого» читання відбилися і на їхніх захопленнях.

За понад сторічну діяльність видавництво «Дніпро» зробило великий внесок у загальнокультурний розвиток України. Свою, долею визначену, високу  місію воно продовжує й у наші дні. Не зважаючи на економічну скруту, нагадує про себе вже не десятками та сотнями, а лише поодинокими, але значущими виданнями. А принадність художніх книжок минулих років з маркою видавництва «Дніпро» продовжує чарувати читачів.