Видавнича діяльність на «Планеті ДіПі»

Поява феномену ДіПі

Післявоєнну Німеччину Союзники поділили на чотири окупаційні зони: радянську (пізніше НДР – Німецька Демократична Республіка), американську, британську та французьку (з них пізніше утворилася ФРН – Федеративна Республіка Німеччина). На підконтрольних західним союзникам територіях, зокрема в Західній Німеччині, Австрії та Італії, утворили табори для переміщених осіб (англійською displaced persons – DP). Там мешкали колишні в’язні концентраційних таборів, примусові робітники, цивільні та військові біженці різних національностей і країн. Лишень кількість українців, які перебували на території колишнього Третього Рейху у 1945 році, сягала близько 2,3-3 мільйонів осіб. Облаштування життя та діяльності таборів ДіПі займалися організації при ООН за дорученням західних союзників, спочатку ЮНРРА (United National Relief and Repatriation Administration),  а згодом – International Refugee Organization.

В українських таборах ДіПі вже в 1945 році постало українське самоврядування, однак воно не мало ніякого впливу на адміністрацію табору. Водночас українська громада об’єдналася на ґрунті активної релігійної, політичної, культурної, освітньої, мистецької, літературної та видавничої діяльності. Друковане слово українською мовою, завдяки створеним у таборах видавництвах, досягло найвіддаленіших куточків Європи, де проживали українці. За час із травня 1945 до 1950 року з’явилося понад 500 періодичних видань Серед першочергових завдань, які ставили перед собою таборові видавці, – репрезентація своєї національної ідентичності.

Українські біженці 1946 року перебували у 125-ти, а 1949 року – у 110 таборах ДіПі. Найбільші українські табори розміщувалися в американській зоні у Мюнхені, Ауґсбурзі, Міттенвальді, Реґенсбурзі, Байройті; у британській зоні – в Ганновері та Гайденав; у французькій зоні –  в Штуттґарті, а також в австрійському Зальцбурзі.

Впродовж 1945-1947 років західні союзники доправили до Радянського Союзу більшість мешканців планети ДіПі. Таким чином станом на 1947 рік їхня кількість у таборах зменшилася до 200 тисяч. Про настрої українців щодо примусової репатріації до СРСР згадує український письменник Іван Багряний, який сам прожив деякий час у таборі для переміщених осіб у місті Новий Ульм й створив есей «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (1946, перша назва — «Чому я не хочу вертатися на «родіну»?»):

«Я не хочу вертатись на ту «родіну»… Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР». Намагання протидіяти репатріації прискорило трансформацію статусу потенційних репатріантів, якими були ДіПі у 1945-1946 роках, до рівня майбутніх емігрантів-біженців з іншими правами та можливостями.

Число таборів ДіПі постійно зменшувалося: з 493 у 1946 році до 223 у 1950-му. У 1956- 1958 роках вони перестали існувати. 

Видавництва в таборах у Західній Німеччині

Офіційні звіти ЮНРРА надавали переважно поверхневу інформацію про життя у таборах, а їхня діяльність бачилася переміщеним особам як доволі заангажована. Проте сама ця організація регламентувала доволі насичену там видавничу діяльність. За її даними, практично у кожному з таборів існував власний малотиражний інформаційний бюлетень, що розмножувався, як правило, машинописним або копіювальним способами. Наклади таких табірних періодичних видань були невеликими та, за спогадами колишніх ДіПівців, зазвичай не становили й понад 100 екземплярів, хоча траплялися і виключення. Наприклад, «Хроніка табору Шлесхайм» вийшла 37 разів, а «Пошта Колумба», що видавалася в Зальцбурзі, мала 798 номерів. 

Цей процес «самвидаву» не був простим. Дослідник Петро Базанов виділяє щонайменше три періоди, в межах кожного з яких ЮНРРА та місцева влада впливали на формат, якість і характер видань.

З літа 1945 року по осінь 1946-го організація надавала кожному виданню, що виходило у ДіПі, порядковий номер.

Знавець бібліотечної справи, редактор Роман Ільницький виокремлює низку особливих рис функціонування таборової видавничої справи:

«Німці відмовлялися від будь-яких економічних зв’язків з пресою (хоч вимагали податків), покликаючися на те, що чужинці підпадають під юрисдикцію окупаційних держав і перебувають, на їх думку, в кращому економічному становищі, ніж німецьке населення. Зі свого боку окупаційна влада не бачила спершу більшого сенсу в існуванні і розвитку ДіПі-преси і тому ставилася до неї байдуже. Результат був такий, що ДіПі-преса не могла забезпечити навіть найконечніших своїх потреб. Німецька централізована економіка на чолі з «Віртшафтсамтом» була закрита перед кожним, хто не мав т. зв. «бецуґшайнів», тобто дозволу на закуп того чи іншого товару. І тому видавцям газет було важко набути навіть такі речі, як циклостиль, восківка, машиновий папір, не згадуючи вже про друкарські машинки, шрифти і т. д.»

З осені 1946 по травень 1947 року, коли тривала найбільш жорстка перевірка анкетних даних, а статус переміщених осіб поступово змінювався від потенційних репатріантів на біженців-емігрантів, видавничу діяльність фактично заборонили.

Нарешті, третій період тривав з червня 1947 по 31 грудня 1951 року, упродовж якого «самвидавна» діяльність не регламентувалася і не підлягала цензурі «зверху».

Водночас на думку дослідника Володимира Тарасова, регламентація видавничої діяльності залежала не так від формально чинних інструкцій і приписів, як від суб’єктивних рішень конкретного кола офіційних осіб середньої та низової ланки. Так Юрій Шевельв пропонував Уласові Самчуку просунути питання щодо ліцензії на видавництво або хоч журнал за допомогою хабаря цигарками, про цей факт зокрема йдеться у листі Шевельова від вересня 1947 року. 

Видавнича діяльність у таборах в Західній Німеччині була різноманітною за жанрами і видами: поряд із газетами, науковими книжками виходили дитяча література, підручники, мемуари чи гумористичні видання. На території таборів зібралася велика кількість науковців, письменників, державних діячів часів УНР та УД, діячів ОУН.

Друкування книжок в умовах таборів переміщених осіб було складним завданням.

Очевидиця Оксана Бризгун-Соколик, одна з тих, чия родина перебувала в таборі ДіПі в Регензбурзі, згадує нестачу матеріалів: «…Був брак книжкового паперу, навіть на «чорному ринку» не можна було його дістати. Друкувалося на газетнім папері. Був брак чорнила…». Впродовж перебування у цьому таборі біженці надрукували 41 видання, обсягом понад 4000 сторінок. Відповідно на чорному ринку можна було здобути «папірос» – цигарку за 5 німецьких марок, а книжки коштували 5-8 марок, отже, за підрахунками Оксани Бризгун-Соколик, за 1-2 цигарки можна придбати книжку. Тираж зазвичай налічував 5-8 тисяч примірників і розходився за пів року [4].

Виділимо найважливіші видавничі осередки на території таборів у Західній Німеччині.

Гострі дискусії і яскраві книжки МУРу

МУР – Мистецький Український Рух – заснували 25 вересня 1945 року у місті Фюрт, що в передмісті Нюрнберга, письменники Юрій Шевельов, Віктор Петров, Іван Багряний, Ігор Костецький, Леонід Полтава та Іван Майстренко [8]. Хоч формально ця організація не мала жодних статутних положень, але це було значуще місце зустрічей і трибуна для літераторів-емігрантів з різних українських земель і традицій. Свого видавництва вони не мали, тому публікували твори у різних друкарнях, переважно під маркою «Золоті ворота». Її й використовували інші видавництва на вихідних виданнях тих книг, що були схвалені до друку як мистецьки вартісні цією організацією.

Видавалися книжки з різноманітних галузей, публікувалися оригінальні поетичні, прозові та драматичні твори, критика і переклади. Найпомітнішою стала серія «Мала Бібліотека МУРу», друкувалися переважно нові твори. З 1945 по 1949 pік тут вийшли знакові для української літератури твори: »Тигролови» Івана Багряного, »Доктор Серафікус», »Без ґрунту» Віктора Домонтовича, »Діти чумацького шляху» Докії Гуменної, »Спогади про неокласиків», вступ до «Попелу Імперій» Юрія Клена, «Оповідання Про Переможців» Ігоря Костецького »Там, де початок чуда», »Дійство про Юрія Переможця», »Еней та життя інших» Юрія Косача, »Старший боярин» Тодося Осьмачки, »Ост», »Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука, збірки поезій Василя Барки та багатьох інших.

Центрами літературної діяльності МУРу стали міста Мюнхен, Аугсбург, Новий Ульм, Зальцбург (Австрія), Париж (Франція) та Штуттгарт.

МУР просував не лише письменників і художників-засновників руху, публікуючи їхні праці в періодичних антологіях, але й видавав оригінальні журнали. Серед таких журналів: «Альманах» (опублікований у Штутгарті); Збірник ІІ та Збірник ІІІ що були опубліковані в Регензбурзі, а також журнал-місячник літератури, мистецтва і критики – «Арка» що друкувався в Мюнхені. Окрім «Арки» та «Альманаху», МУР надрукував літературний журнал «Заграва», збірник красного письменства, критики та перекладів – «Хорс» та «Звено» – журнал літератури, мистецтва і критики. Щоправда, з чималої кількості розпочатих періодичних видань мало »протрималося» довше за 2-3 номери.

Для друку МУРівської продукції використовували черенки з українськими літерами. Їх разом з друкарнею перевезли з-під радянської окупації з міста Палуен Леонід Полтава (співзасновник МУРу й письменник) та Леонід Лиман (письменник) [40] до Регенсбурга, де розташовувався табір ДіПі. 

Формально організація перестала існувати влітку 1948 pоку. Ha думку Шереха, з причин суто позалітературних. Передовсім це – валютна реформа у Німеччині, яка не тільки унеможливила видання книг та журналів, а й зменшила фінансові можливості емігрантів. До того ж переважна більшість «діпістів» вирушає до інших країн, найбільше до США. Натомість Соломія Павличко вважає, що до занепаду МУРу призвели внутрішні конфлікти, які підірвали організацію зсередини. Хай там як, але саме тут відбулися важливі літературні дискусії, зокрема про питання «великої української літератури», »безґрунтянство», відірваність не тільки від рідного українського контексту, а і європейського і загалом світового, а також конференція про літературну критику. Про це пише дослідниця Христина Басілія у своїй статті «До історії мистецького українського руху». 

Тижневий і видавництво «Українське Слово»

Видавництво «Українське Слово» заснували в Регенсбурзі у 1947 році як видавничу спілку. Її керівником і засновником став Юліян Тарнович. Спілка друкувала тижневики «Українське Слово» і «Слово», а також бюлетені, афіші й книжки.

На звороті титулу «Кобзаря», виданому в Регенсбурзі в 1945-1946 роках, 

стоїть печатка «Permitted by authority of Military Government», тобто дозволено Військовою адміністрацією. Згідно зі спогадами пані Бризгун-Соколик, для того, щоб щось надрукувати в таборі, потрібно було звернутися до військової адміністрації, яка своєю чергою надала би дозвіл для друку, поставивши печатку в книжці. 

Книжки спочатку видавалися невеликим обсягом, по кілька сторінок, а згодом мали вже більші наклади. У 1948 році в Регенсбурзі видали роман Володимира Ґжицького «Чорне Озеро» (ілюстратором обкладинки виступив Степан Люцик, що також перебував у таборі в Регенсбурзі), «Захар Беркут» Івана Франка, «На уходах» Андрія Чайківського, «Зоряний хлопчина» Оскара Вайлда.

Внизу титулу є дозвільна печатку з написом: «Authorized by HQ EUCOM (HQ EUCOM – Headquarters European Command) Civil Affairs Division» / «Дозволено генеральним штабом Європейського командування. Відділення цивільних справ». 

Крім того, «Українське Слово» друкувало навчальну літературу, наприклад, «Підручник крою і шиття»,  «Самовчитель Еспанської Мови» [4] та інші.

«Дніпрова Хвиля» історичної спрямованості

Видавництво «Дніпрова Хвиля» створив 1953 року в Мюнхені Олекса Вінтоняк, що мав непросту долю. Його  арештували нацисти у 1942 році за участь в ОУН і увʼязнили в концтаборі Аушвіц. Після звільнення 1945 року Вінтоняк перебрався до Мюнхена, де й заснував видавництво та друкарню. 

«Дніпрова Хвиля» видавала твори художнього, політичного, наукового характеру, збірники та мемуари. 

В перші 20 років існування видавництво випустило 77 українських книг. Серед особливо цінних видань – перевидання мемуарів державного діяча УНР, УД, видатного історика і дослідника Дмитра Дорошенка «Мої Спомини Про Недавнє Минуле», його «Нарис Історії України» й «Історія України» Наталії Полонської-Василенко. 

Титул книжки «Нарис Історії України» написаний чотирма мовами – французькою, англійською, німецькою та зрештою українською. Далі на звороті титулу йде фотографія Дмитра Дорошенка та його автограф.

Упродовж свого існування в Мюнхені «Дніпрова Хвиля» розповсюджувала українські книги свого виробництва у Європі та Америці [35]. Також видавництво обмінювало та торгувало українськими виданнями, науковими працями та літературними творами, які були заборонені в СРСР.[35]

Видання Українського Вільного Університету

У 1945 році з Праги до Мюнхену переїхав Український Вільний Університет – навчальний заклад, який прагнув досліджувати та проводити наукову діяльність без нагляду «старшого брата» та відповідно без «братерсько-соцалістичних» наративів стосовно культури, історії та інших наук.

Праці Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі. Т. 2.

Як навчальний та дослідницький заклад університет потребував наукової літератури, курсів лекцій, наукових досліджень і праць. З цією метою тут почали друкувати: щосеместрові програми викладів, наукові праці професорів УВУ, а також скрипти, тобто «спрощені» підручники та конспекти для студентів.

Прикладами таких скриптів можуть слугувати курси лекцій Миколи Андрусяка «Історія Козаччини», Івана Мірчука «Вступ до філософії» у двох частинах, Юрій Старосольський «Нарис Карного процесу», Ярослав-Богдан Рудницький «Нарис української діялектології» та інші. 

У 1948 році університет опублікував збірник праць, присвячений 25-річчю УВУ. Саме двадцятипʼятиріччя було у 1946 році, однак через фінансову скруту студентів і професорів у післявоєнні роки, видання вийшло із запізненням. 

З 1949 року започаткували серію «Видання Інституту заочного навчання», в якій містилися конспекти навчальних матеріалів з історії української культури, права, психології, філології та літературознавства. 

Існував також «Бюлетень Українського Вільного Університету», в якому висвітлювалася події в університеті та академічна діяльність. Він виходив з 1950-го по 1954 роки. 

Студенти також вели активну діяльність задля існування університету: організовували конференції, заходи, друкували власні періодичні видання. У 1945 році на світ вийшли тижневик «Студент», пізніше «Студентські Вісті».

Серед опублікованих досліджень професорів УВУ, цікавою є робота професора Юрія Бойка-Блохина «Шевченко і Москва» [3]. В ньому автор руйнує низку міфів, які розповсюджувалися більшовицькою пропагандою про Кобзаря, зокрема щодо спроб споріднити Шевченка з російськими письменниками. Також у праці розкривається ставлення Шевченка до російської імперії [29].

Загалом, за підрахунками Галини Клинової-Дацюк, УВУ видрукував 31 скрипт та 13 конспектів, упродовж 1946-1952 років [16,17].

На території ФРН діяли й інші видавничі осередки, можливо, з меншою організаційною спроможністю, але з винятковим завзяттям: «Прометей» (Новий Ульм 1946 року), «Орлик» (Берхтесгаден діяло з 1946 по 1948 року на території тамтешнього табору), «Молоде Життя» (діяло у Мюнхені), а також «Українська Трибуна» та інші [35].

Австрія

В Австрії розташовувались 12 таборів переміщених осіб – в Лінці, Ебельсбергу, Саальфельдені, Пухові, Галлейні, Веґшайді, Вельсі, Енсі та Зальцбурзі [43].

Табір ДіПі з українцями в Австрії – лише в місті Зальцбург. 

Серед біженців там були й українські письменники, друкарі та літературознавці. 

Варто зазначити, що в місті Зальцбург, яке входило до американської зони окупації, культурне життя українців було активнішим порівняно з британською зоною (міста Філлах та Шпітталь ан дер Драу). Це пояснюється тим, що британці відносилися суворо, малі жорсткіші правила, порівняно з американцями, які ставилися до переміщених осіб більш лояльно та демократично [22].

Літературні «Нові Дні»

1945 року громадський діяч, письменник і публіцист Петро Волиняк започатковує видавництво, друкарню та тижневик під назвою «Нові Дні» у Зальцбурзі. Працював він там до 1948 року, адже того ж року переїхав до Торонто в Канаді й продовжив діяльність там. У тижневику висвітлювалися міжнародні події, спорт, таборові події, вірші та діяльність українців в екзилі. У «Нових Днях» друкувалися Микола Зеров, Євген Ґловінський Порфирій Горотак, Юрій Клен та інші. Упродовж 40-х років також публікувалися поезії Порфирія Горотака «Дияболічні Параболи», «Під Корсунем» Адріана Кащенка, «Серед Століття» Івана Наддністрового. Репертуар був також представлений романом Івана Шкварка «Сині Вогні», романом Докії Гуменної «Діти Чумацького Шляху», повістю «Мана», та «Епізоди з життя Европи Критської». Були надруковані збірки Володимира Скорупського «Весняний Гомін», збірка поезій Бориса Олександріва «Мої Дні» та дві збірки оповідань Петра Волиняка [9, 19, 28, 36, 10].

Крім того, видавництво випускало навчальну й довідкову літературу, наприклад, «Еспаньсько-Український словник» 1947 року [39].

Крім видання «Нові Дні», у Зальцбурзі виходив ще один тижневик під назвою «Літаври», за редакцією відомого українського поета Юрія Клена. Він інформував про досягнення українських літераторів, які опинилися на еміграції після завершення Другої Світової війни. «Літаври» висвітлювали теми політичної еміграції, неокласичної школи літератури та європейських орієнтирів [26,27].

Спілка українських науковців, літераторів і мистців

Ще один невеликий видавничий осередок у Зальцбурзі – Спілка українських науковців, літераторів і мистців, яку заснували Ігор Качуровський і Федор Великохатько [1, 21, 22]. Сам Качуровський тут і друкувався, а 1947 року одержав премію за новелу «Пашпорт» [7]. У 1948 році він під маркою видавництва випустив збірку «Над світлим Джерелом Поезії» [21]. Другий співзасновник – Федір Великохатько, родом з Антонівки Херсонської області, був фахівцем в галузі орнітології та іхтіології. Вивчав промислову рибу в річках Дніпро та Південний Буг. У 1948 році емігрував в Бразилію. До спілки також входив Михайло Ситник, котрий початково бажав долучитися до МУРу, однак отримав відмову [5].

Від спілки виходив журнал під назвою «Керма»? редактором якого був Авенір Коломиєць. Крім «Керма», він видав «Казки» у 1946 році. 

Інші учасники, як і Качуровський, були членами Українського вільного університету, як-от артист і режисер Семен Бутовський, науковець, військовий та громадський діяч Євген Ґловінський, доктор права Іван Олексишин, доктор фізики Юрій Мочук, поет Борис Олександрів, маляр Гліб Марченко, хімік Іван Ковальський та інші [17].

Італія 

На території післявоєнної Італії, спочатку в місті Белларія, а згодом Ріміні, розташовувався табір військовополонених, в якому перебували бійці Першої української дивізії «Галичина» (вона ж дивізія SS Galizien), які потрапили в полон до британських військ. 

Сам табір, як і решта таборів в Німеччині й Австрії, жив своїм життям. Там засновували внутрішні організації та інституції, серед яких також була друкарня і різноманітні таборові видавництва. 

За підрахунками дослідника Миколи Тимошика, в таборі виходили 15 видань із різною періодичністю, створені у різний поліграфічний спосіб та з різними накладами, зокрема газети та журнали «Український Козак», «Юнацький Зрив», «Батьківщина», «На старті», «Наше Слово», «В Наметах», «Хвалімо Бога», «Світло», «Наш Голос», «Бюлетень обʼєднаних таборових товариств «Просвіта»» та інші [36,37].

Одне з найоригінальніших видань – «Оса» – сатирично-гумористичний часопис та стіннівка, що зʼявилася 1945 року та стала улюбленицею таборян в Ріміні зі своїми карикатурами та влучним гумором. Завдяки цьому вона мала безперебійний випуск та стала частиною культурно-освітницького відділу табору. Через це «Оса» отримує окремий барак, в якому постала редколегія часопису: Володимир Каплун, Маркіян Фесолович, Орест Слупчинський, Микола Малюжинський, Василь Давидяк та Юрій Форись. Деякі редактори друкувалися в «Осі» під псевдонімами: Ґо-Ґо – Орест Слупчинський, Ко-Ка – Микола Малюжинський, Во-Ка – Волидимир Каплун, Фю-Фю – Юрій Форись, а також Де-Ву – Василь Давидяк й Ем-Еф – Маркіян Фесолович. Через деякий час,  команда «Оси» видала книжку карикатур під назвою «Зібралася компанія». Мистецьке оформлення Володимира Каплуна, карикатури Ореста Слупчинського та Маркіяна Фесоловича. Тираж сягав до 200 примірників [2].

Загалом для друку своєї продукції таборяни використовували папір, письмові приладдя, шапірограф, а також друкарські машинки. Вони були передані їм від ченців ордену святого Василія Великого. Найбільшу допомогу в цьому здійснював отець Іван Бучко та його Український Допомоговий комітет при Ватикані. Саме вони відвідували дивізійників, передавали їм вищезазначені матеріали. Також таборяни використовували друкарські машинки із колишнього штабу армії німецького генерала Кессельрінга [37].

Окремий барак для «Життя в таборі»

Видавництво «Життя в таборі» розпочало своє існування 29 вересня 1945 року в Реміні як студентська газета. Вона виходила з дописом «Неперіодичний орган студентської громади». Головним редактором газети й прес-референтом був Орест Городиський. До студентської редколегії входили: Богдан Левицький, Лев Стеткевич, Богдан Литвинович, Володимир Каплун та Володимир Ґоцький. 

Однак вже від 14 жовтня 1945 року газета почала виходити з дописом «Видає команда табору» згідно з рішенням наради коменданта. 

Після переходу на загально таборовий тижневик, тираж збільшився до 300 примірників, а обсяг до 12 сторінок. У таборі виділили окремий барак для редакційної праці. З  початком 1946 року «Життя в таборі» стало щоденною газетою з недільним літературним додатком. 

У тому ж таки 1946 році у видавництві випустили книжку віршів Юрія Форися «З моїх думок», тиражем 100 примірників. Крім Юрія Форися, були також представлені поезії: «За дротами» О. Василевича, «За гроші все» Олексія Девлада, «Дурні», «Поминки», «Кабакова вагітність» та «На Батьківщину» Зенона Дмитришина, «Петро Роздумує» Петра Зарицького, а також видано дві збірки Бориса Шкандрія (псевдонім Богдан Бора) «В дорозі» (1946) та «У вирію»(1947) та інші [2].

Видавався літературно-науковий журнал «Наш шлях», який спочатку був додатком до газети «Життя в Таборі» [33]. В ньому друкували статті на суспільно-політичні, економічні та літературні теми. Згодом журнал перейменують на «Гроно», і ним починає опікуватись «Літературно-мистецький клюб», який займався подальшою редакційною політикою. Редактором був Роман Ковальський, тираж складав 229 примірників.

У травні 1947 року по закриттю табору «Життя в Таборі» припиняє свою діяльність [2].

«Батьківщина» і поезія

3 вересня 1945 року виходить перший випуск газети «Батьківщина» в Белларії.

Видавцем газети був хорунжий 31-го полку Дивізії «Галичина» – Семен Федюк, що до полону видавав журнал «Український козак».  Для друку він використовував власний циклостиль. 

Окрім Федюка, набором газети займався Олег Гладкий, використовуючи малу друкарську машинку. В «Батьківщині» публікувалися спогади учасників визвольних змагань, спогади про життя під радянською окупацією та участь в дивізії «Галичина». 

У березні 1946 року в газеті зʼявився додаток «Хвалім Господа», присвячений релігійним подіям, а його редактором стає отець Емануїл Кордуба.

На жаль, влітку 1946 року редактор Федюк захворів, і на деякий час редагуванням займався Василь Верига. Через деякий час Верига виїжджає на студії в Римський університет, а його обовʼязки переймають Всеволод Будний і Микола Волинський. Будний та Волинський редагували тижневик аж до травня 1947 року. Останній випуск газети надрукували під номером 15/77 4 травня 1947 року. 

Крім газети, існувало також однойменне видавництво «Батьківщина». 

У ньому вийшла збірка поезій Андрія Легота  «Лірика», а також дві драми Миколи Француженка-Вірного «Еліксир життя» та «Дух Святої Землі» [32].

Ще вийшов кишеньковий календар на 1947 рік. На звороті міститься звернення від редакції та молитва, а на першій – ноти та текст до пісні «Під Шум Лісів». Далі йдуть місяці, католицькі та українські свята, а також визначні історичні події що сталися в той чи інший місяць.

Як видавнича діяльність в таборах ДіПі впливає на сьогодення?

Безумовно, коли ми дивимося крізь призму часу на тодішні події, виникає відверте захоплення тою звитягою і наполегливістю, з якою таборяни в Німеччині, Австрії й Італії зберігали свою культуру й ідентичність, створюючи різноманітні культурно-освітні установи. Навіть попри те, що українські біженці були суттєво обмежені у своїх правах, вони все одно могли вільно використовувати національну символіку (тризуб та синьо-жовтий прапор), досліджувати, писати чи друкувати цензуровані в УРСР, чи в цілому СРСР теми, не боячись наслідків. Оскільки в західних таборах ДіПі було більше свободи, ніж у сталінському совку. 

Таборові видання, як і діаспорні загалом, відкривають нам світ іншої України – тієї, що була поза кордонами УРСР. 

Ознайомитися з книжками, журналами, брошурами, видавництвами можна кількома шляхами. Напевно, найпростіший в довоєнні часи, – поїхати до США, Канади, Німеччини, Італії, Австрії, Австралії та інших куточків світу, де сьогодні проживають українці. У багатьох сучасних діаспор є такі культурно-освітні установи, як музеї або архіви, що присвячені темі осідання українців на чужині, як УВУ або HURI – Harvard Ukrainian Research Institute. Не варто також забувати про архіви в Україні, головні із таких – Центральний державний архів зарубіжної україніки, музей української діаспори та Музей-архів преси. Деякі діаспорні діячі й сама держава привозили або ж дарували цінні книжки, картини, речі побуту чи державні символи. Наприклад, прапор морфлоту УНР, який Український національний музей в Чикаго передав ВМС ЗСУ України на честь століття підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту і Севастопольської фортеці. Згодом прапор повернувся до музею [6].

Багато книжок, брошур, журнал, що представлені в цій статті, є в електронному форматі на сайті «Діаспоріана» [44].