Українське видавництво і друкарня Пантелеймона Куліша

Заснування «Друкарні П. А. Куліша». Локація

Восени 1856 року Пантелеймон Куліш прибув до Петербурга, охопленого ліберальними віяннями і пожвавленням суспільно-політичного та культурно-громадського життя. Сповнений широких літературних і видавничих планів, він хотів максимально використати сприятливий для національно-культурної діяльності час, котрий, як небезпідставно гадав, міг невдовзі знову погіршати.

Уже в петербурзькому листі від 23 січня 1857 року Куліш ділився з дружиною Олександрою з Білозерських наміром завести власну друкарню у Москві (на ім’я свого тульського знайомого, урядника Івана Папіна, який би на певних умовах керував нею два з половиною роки, поки він сам перебуватиме за кордоном).

Але «Друкарня П. А. Куліша» стала до ладу в червні 1857 року в Петербурзі. Насправді це було видавничо-друкарське підприємство, у якому Куліш виконував основну редакторську роботу, а завідувачем (бухгалтером, секретарем, коректором і книгопродавцем) був його ще київський знайомий, земляк Данило Каменецький. Він був уродженцем Глухова чи одного із сіл Глухівського повіту, також колишній новгород-сіверський гімназист і студент Київського університету. Про нього Куліш сповіщав Тараса Шевченка 1 лютого 1858 року з Петербурга: «<…> тут мій секретар, він же й хазяїн, і коректор, і іздатель Каменецький з Києва». На той час йому чи то йшов, чи то виповнився 27-й рік (народився 1830-го). За Кулішевими спогадами (в «Дописках» до поеми «Куліш у пеклі»), він перетягнув Каменецького з Києва до Петербурга і зробив «своїм фактотумом» (довіреною особою). Навесні 1857 року написав до дружини, що кличе Каменецького до Москви, де спочатку гадав заснувати друкарню, і дає йому даром помешкання у своїй друкарні.

Данило Каменецький

У листі до міністра внутрішніх справ від 20 червня 1857 року петербурзький військовий губернатор повідомляв, що Куліш прохає дозволу відкрити друкарню в 3-му кварталі Московської частини в будинку Яценкової та що він, генерал-губернатор, це прохання підтримує. У листі від 22 червня 1857 року до письменника Сергея Аксакова Куліш подав точнішу адресу друкарні: «В Николаевской улице, в доме г-жи Яценковой». Однак незабаром він перевів друкарню на нове місце – на розі Вознесенського та Єкатерингофського проспектів, у будинкові Лея. Це місце зазначене, зокрема, у зворотній адресі в листах до Шевченка, а також на другому виданні книжки Миколи Гоголя «Размышления о Божественной Литургии»: «В Типографии П. А. Кулиша, на углу Вознесенского и Екатерингофского проспектов, в доме Лея, 1859». На жаль, будинок зруйнований під час Другої світової війни.

Перебуваючи за кордоном 1858 року, Куліш особисто придбав друкарський верстат у Берліні. У листі до Сергія Аксакова в жовтні 1858 року хвалився, що привезена машина працює чудово. Колишній студент Медико-хірургічної академії в Петербурзі Іван Славницький згадував, що Кулішева друкарня містилася на Вознесенському проспекті зі швидкісним друкарським верстатом, уперше запровадженим у Росії, та обставлена була досить розкішно. В одному з тодішніх листів Куліш признався дружині, що доклав усіх зусиль, щоб улаштувати друкарню, яка коштувала йому 4 тисячі карбованців сріблом. Це підприємство стало першим у підросійській Україні ХІХ століття українським за духом видавництвом і друкарнею. Куліш спершу так і хотів його назвати: «Українська друкарня», але царська влада не дозволила.

Видання «Друкарні П. А. Куліша»

Першою книжкою, що її видав Куліш у своїй друкарні, стали згадані «Размышления о Божественной Литургии» Миколи Гоголя (рукопис не мав назви; здогадно, її дав Куліш). Текст пробував опублікувати 1856 року Осип Бодянський, але в петербурзькому Комітеті духовної цензури його не пропустили, мотивуючи довільним тлумаченням богослужбових обрядів і висловлюваннями, які суперечать ученню Православної церкви. Однак настирливий і верткий Куліш зумів добитися дозволу завдяки сприянню обер-прокурора Святого Синоду Алєксандра Толстого.

12 червня 1857 року Куліш прохав дружину привітати його з тим, що бачив коректурний аркуш із власної друкарні, у якій, як признався, ще жодного разу не був, бо покладався на Папіна з Каменецьким (очевидно, це був аркуш згаданого популярно-історичного нарису, виданого 1857 року). Першодрук Гоголевого тлумачення літургії Куліш здійснив 1857 року, а через два роки, на прохання Гоголевих спадкоємців, здійснив друге видання, яке щодо поліграфії відповідало першому, але продавалося значно дешевше.

У видавничо-друкарському комплексі Кулішевому побачило світло денне найповніше на той час зібрання творів і листів Гоголя («Сочинения и письма», т. 1–6, 1857), здійснене на прохання Гоголевої матері Марії Іванівни, за упорядкування Куліша, з його передмовою, поясненнями українських слів та коментарями (у найстисліші терміни – всього за три місяці).

За Кулішевим зізнанням у листі до московського цензора, публіциста й філософа Нікіти Гілярова-Платонова, який дав цензурний дозвіл на видавання гоголівських «Сочинений и писем», а також популярно-історичного нарису Кулішевого «Повесть о Борисе Годунове и Димитрии Самозванце», він захопився можливістю якнайшвидше зробити справу незвичайну й водночас фінансово корисну для нього, бо, як виправдовувався, бажання заробити гроші зовсім не низьке спонукання. То більше, що заробіток од видання гоголівських творів та листів Куліш використав на дальші потреби друкарні.

1857 року з’явилася Кулішева «Граматка» – перший на Наддніпрянщині український буквар і читанка («граматка» – найуживаніша в тодішній українській мові загальна назва посібника для початкового навчання грамоти). Мріючи про відродження власне українського (україномовного) шкільництва, про національну школу як осередок національного виховання, Куліш надавав особливого значення цьому підручникові: «Ся книжка явить народу, що він таке, звідки узявся і як йому подобає на світі жити», – зазначив він про майбутнє видання у листі до сестер Олександри та Марії Милорадовичівен 1857 року, а по виході «Граматки» у світ писав у захваті до Аксакова, що ця річ важливіша за всі його твори, й він упевнений у її винятковому значенні в історії відновлення «південноруської народності». Розпродавши всі п’ять тисяч примірників першого видання «Граматки», Куліш на початку 1861 року випустив друге восьмитисячним накладом, уже без оправи, щоб було дешевше – по п’ятаку срібла.

Мавши великий літературний талант, Куліш волів бути письменником, аніж упорядником, редактором та видавцем чужих текстів (у листі до дружини від 19 січня 1857 року щодо свого укладання Гоголевих творів та листів зауважив: «Лучче б своє писать, аніж чуже печатать»). А все-таки на зламі 50–60-х років він систематично заходжувався коло видавання творів українських письменників.

Отримавши від свого давнього, ще київського приятеля Опанаса Марковича з Немирова оповідання його дружини, Марії Олександрівни, Куліш їх художньо зредагував, зокрема дав заголовки, яких не було, і видав ці твори у власній друкарні окремою книжкою під назвою «Народні оповідання Марка Вовчка». Сам-таки придумав і чоловічий (згідно з тодішньою традицією) псевдонім дебютантки – за суголоссям із її прізвищем (Марковичка).

Повідомлявши Аксакова у листі від 4 січня 1858 року про вихід «Народних оповідань», захоплений Куліш відзначив, що виданням цієї маленької книжки пишається більше, ніж виданням Гоголевих творів, бо лише він міг її випустити в такому обробленому вигляді, бо був редактором цих незрівнянних оповідань. 

За рік у Кулішевій друкарні вийшов російський переклад Вовчкових оповідань – «Украинские народные рассказы», з передмовою Івана Тургенєва. Їх переклала спершу сама авторка, а Тургенєв зробив контрольне й до того ж поверховне літературне редагування і дозволив поставити на книжці своє прізвище як перекладача, що було доброю рекомендацією оповідань російському читачеві. А Куліш у листі до українського філософа й філолога Омеляна Огоновського згадував, що сам правив «Тургенєвий переклад» (точніше, редагування), щоб «здобути рідному слову тієї слави, що й передовики великоруської словесности поважають його. <…> Тим робом і москворущина пійшла ширити ім’я Вовчкове <…>».

За згодою на видавання творів Григорія Квітки (Основ’яненка) Куліш звернувся до його небожа і спадкоємця Валер’яна Квітки і дістав од нього ласкавого листа, яким той надає дядькові твори в його повне розпорядження, нічого не вимагаючи за право видання. Куліш вважав за доцільне і правомірне заново зредагувати Квітчині «Повісті» і з власними мовностилістичними виправленнями видав їх у двох томах 1858 року (окремі твори виходили й відбитками з двотомника). Окремою книжечкою вийшрв Кулішів нарис «Григорий Квітка (Основ’яненко) і його повісті. Слово на новий виход Квітчиних повістей» (1858).

Куліш також упорядкував і видрукував у себе коштом одеського книгаря Олександра Великанова двотомовик драматичних творів Квітки (1862), із власною передмовою «От издателя». Таким чином, йому вдалося втілити в життя мрію, висловлену ще в листі до Ізмаїла Срезневського 10 грудня 1845 року, про те, що всі українські твори Основ’яненка варто видати як прекрасну пам’ятку нашої мови, звичаїв і поезії.

У Кулішевій друкарні вийшло й чотиритомове зібрання його російськомовної прози під назвою «Повести» (1860), яке склали романи «Чёрная рада» (І) і «Алексей Однорог» (ІІ), повістева трилогія «Воспоминания детства» (ІІІ), повість «Майор» та оповідання «Потомки заднепровских гайдамак» (ІV). Наступного року з’явилися його філософсько-публіцистичні «Листи з хутора» (I–IV, 1861), а ще через рік – поетична збірка «Досвітки. Думи і поеми».

У призначеній для народного читача й слухача серії «Сільська бібліотека», що її заініціював і видавав власним коштом Каменецький, «Друкарня П. А. Куліша» в 1860–1862 роках випустила понад двадцять дешевих книжечок-«метеликів» із творами Шевченка, Куліша, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, М. Номиса (літературний псевдонім Матвія Симонова), Данила Мордовця (решта – а всього було 39 випусків – вийшло в «Типографии департамента уделов»).

Заходами Куліша й Каменецького «Друкарня П. А. Куліша» оприлюднила фольклорну збірку «Українські пісні з голосами», до якої ввійшло десять пісень – по дві козацькі, чумацькі, бурлацькі, жіночі та дівочі. За Кулішевим поясненням у «Передньому слові», щоб гідно репрезентувати «живий люд український із живим і здоровим смаком своїм», поставили собі за мету ретельно добирати «гарні пісні, которі панство, та лакейство, та оте москальство не всі ще поперекручували та позаглушували».

Боротьба з цензурою

Як тільки міг, Куліш провадив уперту боротьбу легальними та нелегальними засобами із царською цензурою, виявляючи при цьому особисту громадянську сміливість і мужність. Наприклад, заборонені в «Кобзарі», виданому 1860 року, рядки «Катерини», на Шевченкове прохання, видрукувані на окремих аркушиках для вклеювання на місці цензурних купюр у примірниках, призначених для принесення в дар деяким високопоставленим особам (у такий спосіб хотіли наочно продемонструвати безпідставність цензурних вилучень). Куліш і Каменецький доклали чимало зусиль і винахідливості, щоб добитися цензурного дозволу на видавання окремими книжечками-«метеликами» Шевченкових «Псалмів Давидових», «Наймички», «Гайдамаків», «Катерини» та деяких інших віршотворів.

1859 року в Кулішевій друкарні виходив російський сатиричний журнал «Искра». А тимчасом письменник уживав заходів для заснування українського друкованого органу. З цією метою склав подання «Цель и характер украинского литературно-политического журнала», у якому обґрунтовував доцільність видавання місячника «Хата», в якому передбачав друкувати поезію та художню прозу російською й українською мовами, статті наукового змісту, критику й бібліографію, політичний огляд, урядові розпорядження, що стосуються південноруського краю, усіляку суміш.

Очевидно, з цим поданням Куліш офіційно не звертався до урядових інституцій. Натомість підготував інше, від 25 жовтня 1858 року на ім’я міністра народної освіти. У цьому клопотанні прохав дозволу видавати знов-таки «Хату», але вже як «южнорусский журнал словесности, истории, этнографии и сельского хозяйства», підкресливши при тому, що його журнал буде цуратися політики. Імовірно, внаслідок попередніх консультацій, зняв етнонім «український», що викликав підозру в можновладців, і відмовився од політичного спрямування часопису, що теж привертало прискіпливу увагу.

3 грудня 1858 року товариш міністра народної освіти надіслав письмовий запит до головного начальника ІІІ відділення Василія Долгорукова щодо того, чи можна дозволити Кулішеві видавання журналу. Відпис князя Долгорукова, датований 8 грудня 1858 роком, був для піднаглядного літератора невтішний: з огляду на видрукувану в його друкарні «Граматку», яка «ясно доказывает, что он в литературной своей деятельности следует прежнему направлению, бывшему причиною особых мер, принятых против него правительством», – «разрешение губернскому секретарю Кулишу издание журнала отклонить». 

Орієнтовно третьої декади жовтня 1859 року Куліш склав «Объявление об издании с 1860 года украинских сборников» і в ньому висловив думку про потребу українського журналу й доцільність випускати, поки немає цензурного дозволу на журнал, українські збірники, у яких друкувалися б тексти, цікаві для українців, які знають рідну мову й рідний народ. 

Настирливий письменник домігся дозволу оприлюднити матеріали, підготовані для першого числа журналу, саме у вигляді збірника – альманаху «Хата» (1860), що його він уклав із власних літературно-критичних та художніх текстів, а також поетичних і прозових творів Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Якова Щоголева, Марка Вовчка, Олександри Псьол і вперше репрезентованих нових імен – Ганни Барвінок (псевдонім Олександри Куліш), Петра Кузьменка, М. Номиса (Матвія Симонова). Обсяг альманаху передбачався більшим, але Куліш, остерігавшись посилення цензурних утисків, спішив видати бодай те, що друкарі встигли видрукувати. У листі до Осипа Бодянського 26 лютого 1860 року пояснював: 

«Тут морока з цензорами, Добродію! Ніхто читати не хоче. Коли б, каже, по-турецьки або по-німецьки, то читав би, а то не знать по-яківськи! Та вже насилу знайшовсь добрящий чоловічок, що згодивсь нашу “Хату” читати. Ну, й тут же нашому брату без пені не минулось. Як назначили Паніна [графа Віктора Паніна, міністра юстиції, консерватора. – Є. Н.] верховодом, цензор мій зараз і штани попустив додолу. Я бачу, що притьмом лихо, та й закінчав посеред книжки, а то б ще й зовсім припинили! <…>».

Цензурував перше видання «Хати» цензор Санкт-Петербурзького цензурного комітету, письменник Андрей Ярославцев, який дав дозвіл 25 лютого 1860 року. З нагоди публікування альманаху Куліш писав до Якова Головацького: 

«Пани московські добре вже второпали, що Україна – сама по собі нація, і, як тілько зможуть, загороджують нам дорогу до самопознання. Журналу українського не дозволяють. Насилу можна було напечатать невеличкий альманах “Хату”». Завдяки сприянню українського поета, колишнього учасника гуртка харківських романтиків Івана Розковшенка, який тоді мешкав у Москві й працював цензором Московського цензурного комітету, вийшло друге видання «Хати».

Завдяки Кулішеві як редакторові та першому видавцеві творів Марка Вовчка, Олександри Псьол та Ганни Барвінок українська література заявила про своїх перших жінок-письменниць.

Куліш плекав задум видавати на зразок «Хати» почергово літературні збірники «Левада», «Пасіка» й «Гумно», а наступного року знов-таки «Хату», «Леваду», «Пасіку» й «Гумно», бо жоден збірник не міг з’явитися двічі на рік під тією самою назвою (лист до Марка Вовчка від 24 лютого 1860 року).

Показовим щодо зусиль цензури, спрямованих на викорінення думок про політичну самостійність України, а водночас і щодо руху тодішнього мислення Кулішевого в самостійницькому напрямі є цензурне проходження історико-популярного нарису «Хмельнищина». Санкт-Петербурзький цензурний комітет не наважився самостійно ухвалити рішення щодо дозволу чи заборони опублікувати цей твір і переклав відповідальність на Головну управу цензури, передавши туди текст на остаточний розгляд із заувагою в супровідному листі, що цензор Владімір Бекетов виявив деякі місця, де були натяки «на стеснительное положение Малороссии при завладении её русскими», а тому сумнівався, «может ли вообще быть допущена история Малороссии, в чём как бы высказывается самостоятельность этого края». 

У відпису 14 січня 1861 року член Головної управи цензури Олександр Никитенко, професор кафедри російської словесності Петербурзького університету, українець родом зі Слобідсько-Української губернії, розтлумачував, що можна оприлюднювати наукові праці, які стосуються історії різних частин імперії, «без всякой мысли о возможности их самостоятельного существования, без всяких сепаратических учений и намерений». Дозволяючи, з огляду на це, друкувати Кулішів нарис, Никитенко застеріг, що цензура зобов’язана вилучити позначені цензором Бекетовим «места, бросающие тень на отношения Малороссии к России в прошедшем. Цензор тем осторожнее должен быть и в настоящем случае, что г. Кулиш пишет свои статьи с целию сделать их доступными массе народной».

Згідно з цим роз’ясненням, Бекетов дав цензурний дозвіл 1861 року, і «Хмельнищину» видрукувано в «Друкарні П. А. Куліша» коштом, як зазначено на титульній сторінці, Федора Івановича Чорненка (гарнізонного інженера-архітектора, чиє петербурзьке помешкання було центром літературних зібрань української громади 50-х – початку 60-х років).

Друкування журналу «Основа»

Невдовзі Василеві Білозерському таки вдалося дістати дозвіл на видавання українського журналу, якому Куліш, за його словами в листі до Михайла Павлика 1893 року, дав назву «Основа» і до якого склав програму: «Саме́ ім’я сьому місячникові нарек аз, програму до нього скомпонував аз <…>» (можливо, мав на увазі, що за основу взято його програму для задуманого журналу «Хата»). Крім Куліша й Білозерського, цей перший загальноукраїнський журнал, який мав підзаголовок «южнорусский литературно-учёный вестник» (за цим зразком буде пізніше названо львівський «Літературно-Науковий Вістник»), організували й визначали його програму Костомаров і – на початках – Шевченко.

Василь Білозерський

У Кулішевій друкарні надруковані числа 1–5 і спарене 11/12 за 1861 рік і числа 1–5 за 1862 рік (номери 6–10 за 1861 рік виготовлено «В Типографии Н. Тиблена и Комп.»).

На сторінках цього двомовного – українсько-російського – часопису вміщені чимало Кулішевих творів різних жанрів – художньо-прозових, поетичних, літературно-критичних, публіцистичних, історико-дослідницьких, етнографічних. Крім того, він багато редагував чужих текстів – літературно-художніх (прозових та віршових), літературно-критичних, і то робив це ґрунтовно, не раз навіть переробляючи їх: «<…> скільки було моєї власти над його редактором, те все переходило через мою критичню реторту, і проза, й віршуваннє», – писав він у тому ж листі до Павлика про своє редагування місячника, офіційним редактором якого був Білозерський. Куліш володів добрим чуттям слова, знанням рідної мови, мав редакторський хист, тому сміливо втручався в чужі твори, бувши впевненим, що йому вдається їх удосконалювати. Щоправда, не завжди виходило на краще, та й авторська воля порушувалася, проте на тому етапі становлення нової української літератури та літературної мови, коли до їх творення долучалися автори-аматори, така роль Кулішева була виправдана й потрібна.

Меценат «Друкарні П. А. Куліша» й «Основи»

На утримання Кулішевого видавництва і друкарні кошти частково дав багатий поміщик, інженер-капітан на відставці Ніколай Котенін (Катенін), дядько дружини Василя Білозерського (Кулішевого шваґра) Надії (брат її матері). Він фінансував також видавання «Основи». Ще тільки плекавши задум заснувати власну друкарню, Куліш сподівався, що Котенін на неї дасть частину коштів, хоча в листі до дружини від 20 серпня 1856 року зауважив, що писати про це до нього поки що зайве, бо раніше зими той не матиме грошей.

Висока гуманність, перебування в Петербурзі у колі українських літераторів, особисті симпатії до них, свояцтво з Білозерськими – це все схилило Котеніна виділити значну суму конкретним особам на видавання українського часопису. Про філантропізм, вільнодумство і прихильність костромського поміщика до українських діячів свідчить його лист до Шевченка від 23 березня 1860 року, в якому він дякував «украинскому козаку, бандуристу и художнику» за подарованого «Кобзаря» та «прекрасную на нём надпись» і бажав далі будити «в нас стремление к Добру и Правде». Двадцять років по тому в листі від 16 січня 1881 року до Олександра Кістяківського, який, працювавши урядником у Петербурзі, а з середини 1861 року був помічником головного редактора «Основи» (відповідальним секретарем редакції), Куліш зазначив: 

«Без денег, легковерно затраченных Катениным, не существовала бы и “Основа”. Без денег, истраченных без всякого счёта мною, не было бы ни малорусских книг, ни метеликов, ни Каменецких, ни Щербаков». 

Михайло Щербак – учасник української громади в Петербурзі початку 1860-х років. У листі до Омеляна Огоновського від 15 квітня 1889 року Куліш назвав Щербака «таким чоловічком, що проживав у мене в Петербурзі за підпасича». Під час навчання у Санкт-Петербурзькій духовній академії Щербак був випусковим редактором «Основи». По смерті Шевченка він запропонував створити на основі придбаних громадою поетових книжок та малюнків нелегальну національну бібліотеку – «Тарасівську громадську книгарню» і передав для цього діла чимало наявних у нього книжок, запрошуючи вчинити так само й інших громадівців. Петербурзька українська громада підтримала цю ініціативу й обрала Щербака громадським бібліотекарем. За його словами, «подав перш усього» до його рук Куліш «деякі книжки, що друкувались у його друкарні, і другі від себе, а потім стали потрошки давати й инші».

У розмові з письменником Михайлом Лободовським 1898 року Василь Білозерський згадував, що Катенін з прихильності до Куліша й до нього подарував на видавання українського журналу 8 тисяч карбованців готівкою і вони на ці кошти видавали «Основу», а коли гроші закінчилися, звернулися за фінансами до знайомих українських поміщиків – Ґалаґанів та їм подібних, але на свій подив од жодного не дістали бажаної допомоги.

«Основа» перестала виходити через брак коштів, а задумана реорганізація журналу не відбулася, бо царська влада не дала на неї дозволу. Коштів не було тому, що бракувало і передплатників, і меценатів.

Поширення видань «Друкарні П. А. Куліша»

Куліш і Каменецький дбали про поширення своїх україномовних видань передусім на Наддніпрянщині, також серед українських громад російських міст і навіть за кордоном – у Галичині та на Буковині. Познайомившись у липні 1860 року в Корсуні з книгарем Варфоломієм Шевченком (Тарасовим небожем і свояком), Куліш домовився з ним про торгівлю виданнями своєї друкарні.

У жовтні 1862 року Ставропігійська книгарня у Львові одержала від Каменецького комплекти нових українських книжок та «Основи» за 1861–1862 роки, що їх замовив у нього Головацький. Куліш піклувався про постачання українських видань львівському книгареві Михайлові Димету, з яким співпрацювала «Друкарня П. А. Куліша». 14 червня 1864 року Куліш листовно дорікав Каменецькому за те, що той перервав стосунки з Диметом, а в листі до нього покликався на листа львівського семінариста, який скаржився, що в Димета нема «наших українських книжок».

Занепад і продаж «Друкарні П. А. Куліша»

Після Валуєвського циркуляра 1863 року порівняно сприятливий для розвитку української літератури й культури етап закінчився. До того ж Куліш перебував у боргах і переживав «нужду велику»: друкарня занепала, і десь у лютому-березні 1862 року він змушений був її невигідно продати, не повернувши собі тих коштів, що вклав у неї. За умовою, його ім’я залишилося на друкарні, про що він потім шкодував, «бо перепродано печатню у лихі руки» (автобіографічна «Жизнь Куліша»).

Придбав її петербурзький книговидавець Ніколай Тиблен, через що починаючи з шостого (червневого) числа за 1862 року на «Основі» місце друку зазначало: «В типографии П. А. Кулиша и Тиблена и Ко». Подібно вказувано й на інших книжках, як ось на збірникові М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке инше» (1864): «В друкарнях Тиблена і комп<анії> і Куліша». За спогадами лікаря Івана Славницького, збитковою книгарня стала, бо Куліш надто довіряв фактору друкарні, та й сам Куліш інколи, у розпалі справи, несподівано зникав із Петербурга: то потягне його наприкінці зими, в березні, зустрічати весну в Україні, то раптом вирушить за кордон…

Тим фактором (посередником, дрібним комісіонером) Кулішевої друкарні був Іван Папін, який наприкінці 40-х років працював у канцелярії тульського губернатора і з яким там познайомився засланий Куліш. Пізніше він закликав його до себе в Петербург. Куліш спочатку був навіть захоплений Папіним як путящим молодим працівником (народився 1826 року) та, здавалося, добропорядною особистістю. У листі від 13 квітня 1857 року до Аксакова характеризував Папіна й Каменецького («одного великоросіянина, другого малороса») як людей душевної чистоти, з непохитною чесністю. 

1857 року Куліш з Петербурга листовно повідомляв дружину, що Каменецький приїхав з Києва й оселився з Папіним у помешканні друкарні. 8 червня її ж сповіщав, що Каменецький дуже задоволений своїм становищем і дружбою Папіна. 22 червня в листі до Аксакова тішився Папіним як дуже кмітливим і здібним, з душею, яка здавалася чистішою від золота. Ба в листі до нього-таки в жовтні наступного року, задоволений злагодженою роботою фактора й завідувача друкарні, патетично заявив, наче примирив «Малоросію з Великоросією» в особах Каменецького й Папіна.

Проте з часом Куліш розчарувався в обох співробітниках.

За пізнішими спогадами Куліша, перед тим як він був змушений продати друкарню, його покинув, переманений іншими, «друкарний фактор», який «вишукав собі чиновну факторську службу в казні»; ба більше, хоча раніше той фактор і Каменецький раз по раз гризлися між собою і наговорювали йому один на одного, тепер вони із запеклих ворогів поробились приятелями та й попереводили замовлення із його друкарні в казенну («Дописки» до «Куліша у пеклі»). Куліш мав на увазі «Типографию департамента уделов», де в 1862–1863 роках Папін працював фактором і де завершений видрук «метеликів» серії «Сільська бібліотека», започаткованої з ініціативи Каменецького в «Друкарні П. А. Куліша». «Типографию департамента уделов» зазначено й на Кулішевих книжечках цієї серії: «Циган» (№ 36), «Гордовита пара» (№ 38), «Листи з хутора. Лист V. Хто такий Хуторянин» (№ 39).

«Сих двох підлиз», без яких Куліш, за його словами» в «Дописках» до поеми «Куліша у пеклі», друкарні б «і не заводив, затавровано в цій поемі: 

<…> Каменецький, 

Природний єзуїт-земляк, 

Підлиза-прасол кролевецький, 

Душею ласий потурнак; 

І тульський писар, що з ним гризся, 

Покіль пройдисвітом зробився 

І став з підбрехача панком.

Покинувши Кулішеву друкарню, Каменецький перейшов на роботу до Державного контролю та Головного казначейства. Плідна співпраця з ним Куліша закінчилася холодним розходженням і взаємним відчуженням, зумовленими фінансовими непорозуміннями та обопільною особистою неприязню. На схилку літ Куліш згадував, що «смиренномудрий земляк» Каменецький разом із «друкарним фактором» самочинно розтратив примірників гоголівських «Сочинений и писем» на 4 тисяч карбованців, тож довелося спішно продати за зниженою ціною інші видання і виторгувані гроші повернути Гоголевій матері, а «злодіяку» Каменецького «мусив ще держати в себе»: «на його-бо руках була друкарня» («Дописки» до «Куліша у пеклі»).

Проєкт не комерційний, а національно-патріотичний

Заснування першої української друкарні в Російській імперії, налагодження її роботи впродовж майже п’ятьох років було подвижницькою працею напрочуд енергійного Куліша, яка коштувала йому чимало організаційних та редакторських зусиль, коштів, долання цензурних перешкод. Здійснюваний проєкт реалізувався не як комерційний, а як ідеологічний, національно-патріотичний. Меценатські кошти, як і кошти від продажу книжок і часописів, Куліш спрямовував не на власне збагачення, а на нові видання. Значення цього видавничо-друкарського підприємства для розвитку українського книговидання, друкарства, журналістики, літератури, освіти, мови та загалом нашого національно-культурного поступу неоціненне. Вагомий вплив видань «Друкарні П. А. Куліша» тривав десятиліття після припинення її діяльності.

На сьогодні пам’ятки Кулішевого підприємства є раритетними і зберігаються у великих академічних, університетських та інших бібліотеках і музеях України та за кордоном, а також у приватних книгозбірнях.