Друкарня Львівського ставропігійного братства

Ad fontes. Cузір’я перших друкарень на українських теренах XVI – початку XVII століття

До кінця XVI століття на українських землях діяло 8 друкарень, з яких сім – у Львові та одна – в Острозі. Хронологічно створення друкарень виглядає так:

При цьому 4 з них друкували кирилицею та грецькою мовою, інші 4 друкарні – латиною. Деякий час у Львові існувала вірменська друкарня Тер-Говганеса Карматенянца (Івана Муратовича), яка видала вірменський «Псалтир» (1616) і «Молитовник» (1618), єдину книгу, надруковану турецько-вірменською мовою. А у львівській друкарні Христофора Вольбрама (1615) при виданні книг користувалися латинськими, кириличними, грецькими та єврейськими шрифтами.

У Львові, як і в будь-якому тодішньому європейському місті, вирувало активне життя, яке було підпорядковане законам Магдебурзького та міського права,  засновувалися та діяли численні ремісничі цехи, церковні братства.

Спробуймо уявити, яким саме був тодішній Львів, коли постала друкарня Львівського Ставропігійського братства. І тут у поміч стануть щоденники польського купця з Гданська Мартина Груневега, який оселився у Львові 1582 року:

Львівське братство – міська корпорація? церковна спільнота? чи те і інше разом?

Друкарні на українських теренах засновувалися у той же спосіб, що і в усіх тодішніх європейських країнах. Фундаторами були приватні особи, братства, єпископи, монастирі різних конфесій, колегіуми. Заснування друкарні було складним процесом, який вимагав значних коштів і зв’язків. Жодна з друкарень не могла обійти духовну чи світську владу, тож потребувала захисту своїх прав певними привілеями – від короля, міської влади, константинопольського чи антіохійського патріарха, римського папи, місцевого духовенства. Важливим був і пошук підтримки та інвестицій від заможних людей, зацікавлених у поширенні продукції.

Створення братської друкарні полегшувалося тим, що у Львові вже були люди, обізнані з друкарською справою «ґдиж се до того і ремеслениці таковиє і люде учениї показують», — писалося в грамоті для збирачів податків від 10 грудня 1586 року.

Друкарня Львівського Успенського ставропігійного братства була першою українською друкарнею, заснованою церковним братством, яке по суті виступало як міська корпорація. Здебільшого членами братства були ремісники, крамарі, інші містяни та жителі передмість, які, крім своєї основної діяльності, не забували і про громадську. Про це наголосив патріарх Іоаким[2] [3]  у своїй грамоті від 1585 року: «Хочуть… панове міщани львівські школи заснувати для навчання дітям християнським усіх станів, які би мали вчитися Письма Святого грецького і слов’янського, щоб не був їх християнський рід неначе безсловесним через свою невченість. І також купили друкарню, потрібну для тієї школи…».  Фактично з цією грамотою і пов’язують заснування друкарні.

1593 року братство отримало ще одну грамоту, вже від константинопольського патріарха Єремії, про свою ставропігію, тобто незалежність від єпископської влади. Братства воліли краще перебувати у юрисдикції партіархів, а не єпископів, бо це означало вільне користування і управління братством підлеглими йому монастирями, шпиталями, школами, право на організацію братських богослужінь. До наведеного переліку слід додати виняткове право друкування богослужбових книг. Тоді як єпископи не завжди з цим погоджувалися, адже йшлося про видання і поширення богослужбової літератури.

Друкарський спадок Івана Федоровича

Устаткування для друкарні братство отримало завдяки тому, що справи в «руського друкаря» Івана Федоровича не склалися.  Спершу ремісники львівського столярного та сідлярського цехів у 1574 році  позичили «700 злотих польської лічби» Федоровичу, про що  є запис у заяві друкаря від 6 травня 1574 року, зафіксованої у львівському раєцькому уряді: «З’явившись особисто до нашого раєцького приміщення обачний руський друкар Іван Федорович публічно визнав і добровільно зізнав, що він на підставі своєї певної і законної умови винен обачному Сенькові, седляреві з львівського Підзамча, борг – 700 злотих польської лічби і монети. Ці гроші він зобов’язався повернути йому готівкою в майбутньому на найближче свято різдва господнього … А на випадок несплати записав цих 700 золотих на всьому свойому рухомому майні, що складається з його руських книг, а також з друкарні і майстерні та обладнання, які має тут, у Львові …». Нагадаємо, що саме 1574 року Іван Федорович видав перші книги у Львові – Апостол та Буквар. Позичені гроші друкар, вочевидь, віддав, проте все ж таки за кілька років став банкрутом. Відомо, що устаткування друкарні Івана Федоровича  було заставлене  Ізраїлеві Якубовичу, а Львівське ставропігійне братство разом з єпископом Гедеоном Балабаном збирали гроші на його викуп.

Процес викупу друкарні тривав від 1585 по 1597 рік, але 1590 року «міщани відразу одержали «інструменти всі», а вже 17 січня 1591 року побачив світ перший братський друк.

«Друковати невозбранно священния книги церковниє …, хроніки сиріч літописци,  но і училищу потребниє»

Спочатку друкарня містилася у будинку при Успенській церкві, а згодом перебувала в Онуфріївському монастирі, а вже від 1616 року вона безперервно діяла біля Успенської церкви у Мисцівській кам’яниці.

Братство планувало видавати книжки найрізноманітнішого змісту, у першу чергу посібники для братської школи. Від  константинопольського патріарха Єремії та єпископів луцького і львівського братство добилося дозволу “друковати невозбранно священния книги церковниє прилежно і з великим опатренєм, не токмо часословци, псалтирі, апостоли, мінеї і тріоді, требники, синаксарі, євангеліє, метафрасти (тобто компіляції – Ред.) …, хроніки сиріч літописци і прочая книги богословов церкви нашої …, но і училищу потребниє …, сиріч граматику, піїтику, реторику і філософію”.

Відомі українські книгознавці Яким Запаска та Ярослав Ісаєвич у своєму каталозі зафіксували 206 видань Львівського ставропігійного братства. З них лише два були надруковані латинським шрифтом у співпраці з друкарнею Львівського єзуїтського колегіуму, зокрема твори визначного діяча Київської академії Михайла Козачинського «Благоутробіє Марка Аврелія Антонія кесаря римского» та «Філософія Арістотелева». При цьому братська друкарня володіла лише кириличними шрифтами й зосередилася на кириличних виданнях.

У першій період діяльності братської друкарні (1591-1616) вийшло 16 видань. Символічно, перша надрукована книга у типографії Львівського братства 1591 року була двомовною – грецько-слов’янська “Граматику доброглаголового еллинского язика”, яку іноді у науковій та популярній літературі подають за назвою Адельфотес (Αδελφοτές – у перекладі з грецької Братство). Проте, більшість книгознавців дійшло висновку, що таким чином було вказане ім’я колективного автора,  адже Граматику уклали учні Львівської братської школи за участю митрополита Арсенія Еласонського, який викладав у цій школі грецьку мову у 1586 — 1588 роках.

На звороті титулу уміщений герб міста Львова із геральдичними віршами зі словами:

Знáменіє тезоимени́таго кня́зя Лва град сей маєт.

Єгó же имя́ по всей Єврóпіи россійскій род знáєт.

В митропóліи Києвогáлицкой слáвно пребывáєт.

Єгó же вся окрестная страна обогащáєт.

Лев царствуєт безсловéсным звірєм в начáло.

Словéсным же образ, Христово цáрство нам ся показáло.

Мужáйся, многоплемéнный росскій народе,

Да Христос начáло кріпости в тебі буде.

У геральдичному вірші привертає увагу не лише звертання до читача про те, що давню історію міста Львова знали по всій Європі, але й уживання таких лексем як “россійскій род” чи “росскій народ”, на чому довгий час спекулювали і спекулюють російські пропагандисти. Ці терміни були введені представниками інтелектуальних кіл українського духовенства, які взорували на грецькі зразки наших назв, як- то “руський”. Принагідно, нагадаємо, що такі назви як “Русь” та “руський” були вкрадені московитами за часів Петра І, відтак це і досі вводить в оману багатьох, хто цікавиться історією як в Україні, так і за кордоном.

Репертуар видань для школярів визначався програмою львівської братської школи, яка була закладом «семи вільних наук», що передбачало вивчення церковнослов’янської граматики, грецької та згодом латинської мов, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії та співу, про що також йдеться і у передмові Граматики (1591).

За статутом Львівської братської школи «Порядок шкільний» (1586) школярів поділяли на три групи: одні з них мали вивчати «слова и склади»; другі — читати і переказувати напам’ять; треті “спудеї” — прочитане «викладати, розсуждати и розумиты», досконаліше вивчали старослов’янську, грецьку і латинську мови, філософію, риторику і поетику, навчалися складати і писати твори, виголошувати декламації. 1591 року друкарня видала панегірик «Просфонима»  (грецькою — Привіт) на честь митрополита Михайла Рогози «в братской школі львовской составленный», який виголошувався тими ж таки “спудеями” перед шанованим гостем. Вважають, що автором панегірика міг бути вчитель школи Кирило Транквіліон-Ставровецький.

Друкарня неодноразово видавала й інші твори викладачів Львівської братської школи, адже їхній авторитет був досить високий. До прикладу 1609 року був надрукований твір, ймовірно, Йова Борецького «О воспитаніи чад». Це був перший друкований педагогічний твір в Україні. У передмові автор вихваляє “науку, c котрої… все доброє походить” та обґрунтовує думку, що позитивні і негативні якості людини не вроджені, а є результатом виховання, вказує на відповідальність батьків за виховання, про їх обов’язок віддати дитину в «науку».

Не всі підручники, видані братською друкарнею, дійшли до нашого часу, адже вони передавалися з рук в руки в сім’ї чи школі і просто «зачитувалися» учнями. Відтак, про перший братський буквар – “Кграматика” [1611] відомо лише з документальних джерел. У книзі видатків, опублікованій в “Архиве Юго-Западной Россіи”, під 1611 роком є інформація про видатки на оправу 40 примірників “Кграматик”. Аналогічно ми можемо твердити і про “Букваръ (грамматичку) языка словеньска, писаній чтенія учитеся хотящим …”, надрукований 1612 року накладом 600 примірників. Друкував книгу Памво Беринда.

У перший період вийшло лише 4 богослужбові книги, серед них знакові  (програмові) релігійні видання – «Книга о священстві» (1614) та «Собор в богоспаемом граді Вільни бившый» (1614). 

Друкарня не обмежувала себе лише виданням підручників і богослужбової літератури. Очевидно, що панегірики, віршовані збірники, тобто видання ориґінальних творів, також було у пріоритеті видавничої політики братства. До таких видань слід зарахувати «Плач або лямент» на смерть єпископа Григорія Желиборського (1615), збірка віршованих декламацій — панегірик Памви Беринди «На рождество Господа Бога и Спаса нашего Ісуса Христа» (1616) піднесений львівському єпископу Єремії Тисаровському під час його візита до братства на Різдво. Автор панегірику Памво Беринда – учитель братської школи, а також типограф та гравер. Вже у тексті титульного аркуша прочитується призначення книги –   “Вірш для утіхи православним Христіаном”, тобто для душевного задоволення. Декламація Памви Беринди розподілена на вісьмох учнів, – пастухів, які перші поклонилися новонародженому Ісусові. А щоб різдвяний настрій відчувався ще виразніше книга оздоблена шістьма гравюрами-дереворитами, ініціалами, виливними прикрасами, виконаними у стилістиці українського бароко. На сьогодні збереглося лише 2 примірники цього видання і обидва – в російських сховищах.  

Ілюстрація Памви Беринди «Повернення блудного сина» у книзі Євангеліє (1636). Копія гравюри Ганса Зебальда Бегама

Конкуренція, монополія, судові процеси

Діяльність друкарні не була безхмарною, з огляду на серйозну конкуренцію інших українських друкарень у Львові, Почаєві тощо. Головною причиною такої боротьби було питання фінансів, отримання прибутку з продажу надрукованих видань. У той же час Львівська Ставропігійська братська друкарня намагалася виступати монополістом у кириличному книговиданні. Протягом понад 150 років братство воно регулярно судилося з кожним, хто намагався усунути їх монополію.

Так, практично, присилували до продовження роботи друкаря Михайла Сльозку. З появою на волинських землях Почаївської друкарні, ми бачимо і жорстоку боротьбу братства проти нового конкурента, що відобразилося у судових актах впродовж 1732–1736 років. Вдалим був судовий процес проти книговидавця та друкаря Івана Филиповича. Здавалось би, що королівський привілей, наданий йому у 1757 році, мав би надійно захистити. Тим паче, що він мав серйозну підтримку від католицького єпископа Миколая Вижицького. Друкар встиг навіть замовити відповідні літери в Сокалі. Проте, Ставропігійське братство відразу ж подало позов на нього до королівського суду. Рішення на користь братства ухвалили 13 серпня 1757 року. У результаті, Іван Филипович добровільно відмовився від привілею, а його оригінал разом із літерами кириличного шрифту віддав до архіву Ставропігійського братства у Львові. Цей конфлікт не мав для Филиповича жодних довготривалих наслідків. Він далі співпрацював зі Ставропігією, яка лише за рік після згаданого судового процесу назвала його ім’ям “нашого брата (konfratra)”. Використання цього звороту дозволяє говорити про належність Івана Филиповича до братства.

Під недремним оком львівських братчиків була о і друкарня Унівського монастиря унівське друкарство, відновлене  архімандритом Варлаамом Шептицьким від 1670 року. Львівське Братство зараз же «потягло» архімандрита Шептицького до надвірного королівського суду; а до вирішення справи заборонило друкувати в монастирі. З 1678 року Варлаам Шептицький знову розпочинає друкування в Унівському монастирі. Цього року вийшов Псалтир з поміткою «За привилеєм єго королевской милости». Братство не хотіло поступитися і розпочався знову довгий процес з Атанасієм Шептицьким. І тільки 31 жовтня 1740 року закінчився суд — митрополитові дозволялося друкувати лише такі книжки, яких Братство ніколи не друкувало; а свої видання Братство мало друкувати й надалі.

У той же час тривала і співпраця з друкарнею Києво-Печерської лаври, як визначали її львівські друкарі – «иностранной», що знайшла своє відображення, наприклад, у передруку популярних на той час видань. До них можна віднести і книгу «Іфіка ієрополітика» (іфіка – етика), яке вперше вийшла у друкарні Києво-Печерської лаври 1712 року, а згодом була перевидана 1760 року львівськими братчиками. За змістом – це збірка повчань про чесноти, які мають бути притаманні вихованій людині.

Контрафактні видання львівської братської друкарні

Факт випуску контрафактних видань часом і сьогодні збиває з пантелику дослідників стародруків. Адже часом під титульним аркушем за однією датою містилося видання, яке побачило світ на 10-15 років раніше. Ще на початку ХХ століття Степан Голубєв звертав увагу на різні примірники Євангелія, виданого Львівським братством з датою 28 листопада 1690 року, і довів, що деякі з них були опубліковані пізніше, наприкінці 1703 чи на початку 1704 років. Дослідник вважав, що збираючись надрукувати на початку XVIII століття Євангеліє, Братство побоювалось включити в книгу, як було заведено, молитву за чинного короля — Августа ІІ, котрий у будь-який момент через бурхливі тогочасні події в польській державі міг бути позбавлений престолу. Тому видавці вдалися до хитрощів: позначили датою випуску видання 1690 рік (таке видання дійсно було) і вставили на початку книги молитву за короля Яна ІІІ Собеського, який помер за сім років до підготовки нового видання, в 1696 році.

Причини випуску книги з невірними вихідними відомостями могли бути й комерційними: документальні джерела підтверджують, що на складі братства на той час залишалися нерозпродані примірники Євангелія 1690 року, які навряд чи купували б, знаючи про нове видання. Історію друку контрафактного видання [1704 р.] на основі збережених документів досліджувала Юліїя Шустова: у квітні 1703 року друкар Василь Ставницький уклав із братством угоду про підготовку Євангелія тиражем 1200 примірників. Наприкінці травня 1704 року готовий тираж видання в кількості 1194 повних та шістьох дефектних примірників передали братству.

У другій половині XVII і першій половині XVIII століття друкарні Львівського Успенського Ставропігійського братства довелося діяти в значно складніших умовах, ніж протягом попереднього періоду. Перш за все, упродовж 1617 – 1629 років вона взагалі не працювала, адже пожежа знищила майже всю будівлю. Одним із перших видань відновленої братської друкарні став «Октоїх» 1630 року. У передмові-присвяті митрополиту Петру Могилі наведені історичні факти, у тому числі про пожежу.

Поразки українського війська під Берестечком 19 липня 1651 року внесли корективи у діяльність друкарні. Тоді польський король Ян ІІ Казимир «подарував» учасникові цієї битви – ротмістрові Станіславу Студзінському – українські друкарні у Львові – братську і Михайла Сльозки  разом з їх активами.

Якщо впродовж 1630—1648 років Ставропігія основну увагу зосереджувала на підготовці й випускові перших львівських видань богослужбових книг «Євангеліє» (1636, 1644, 1670, 1690, 1704, 1722), «Анфологіон» (1632, 1638, 1643, 1651, 1694), «Апостол» (1666, вийшов під назвою «Таблица невидимая сердца человечаго»), «Акафісти», «Служебник», «Тріодь», «Требник», то з середини XVII до 40-х років XVIII століть в основному обмежувалася їх передруком.

На початку XVIII століття з’являються нові історичні обставини, які вплинули також на видавничу політику братства. 1700 року єпископ Йосиф Шумлянський проголосив перехід в унію Львівської, Галицької і Кам’янецької єпархії. Документи засвідчують спроби Шумлянського насильно “приєднати” до унії львівських братчиків, сфальсифікувати їх підписи, захопити Успенську церкву. 

На захист братчиків неочікувано став польський король Август ІІ Фрідріх, який заборонив Шумлянському змушувати до унії братство під страхом величезного штрафу у 20 000 угорських червоних золотих. Така політика короля була чітко пов’язана з московитськими впдивами, адже він отримав трон фактично завдяки російському цареві Петрові І, а отже намагався за це віддячити. 1707 року московські війська стояли в околицях Львова, а Петро І перебував у Жовкві. Братство, користаючи зі слушного моменту, звертається до царя по допомогу, а Петро “не лише обдарував церкву з монаршою щедрістю, а й надав братству письмовий дозвіл їхати в Україну для продажу книжок своєї друкарні” (тобто, на Лівобережну Україну). Тож невипадково у братській друкарні видають панегірик “Вінец побіди” на честь ката українського народу генералісимуса Олександра Меншикова, який 1708 року зруйнував Батурин, винищив усіх його мешканців, включно з немовлятами, а потім гнобив українських селян і закріпачував козаків. Довести справу з унією до кінця владиці Шумлянському заважало перебування московських військ під Львовом.

Однак,у березні 1708 р., отримавши обіцянку збереження всіх прав, братчики уступили греко-католицькому єпископу, погодившись на перехід до уніатства. Так у цьому питанні була поставлена остаточна крапка на користь унії з Римом. Діяльність друкарні була також підпорядкована уніатському духовенству, на вимогу якого  вносилися зміни до богослужбових видань.

Тепер вже за виданням відредагованих книг слідкували представники вищої духовної влади греко-католицької церкви, які у 1722–1727 роках ініціювали справу навіть щодо заборони друкарні львівського Ставропігійського братства та усіх її видань. У 1730–1732 роках спеціальна комісія, призначена з Риму, переглядала всі братські видання для усунення з них всього, що суперечило католицькому віровченню.

Як і раніше, до багатьох літургічних книг додавалися нові світські частини: присвяти різним особам і вірші на їхні герби, «епіграми» на герб Львівського братства, передмови, в яких є інформація про історичні події, ремінісценції з античної літератури. Традиція оформляти звороти титульних аркушів на честь заможних представників суспільної еліти була запозичена з досвіду європейських друкарень, які  фінансово залежали від меценатської підтримки. Не виключенням була і братська друкарня.

Щодо мови видань львівської братської друкарні, то це була церковно-слов’янська в українській редакції, а деякі частини книг, а саме, передмови, геральдична поезія були надруковані українською мовою кириличним шрифтом. Не останню роль у збереженні української редакції тексту книг відіграв перехід братства на уніатство, відтак,  це сприяло віддаленості від московитських впливів. Проте, наприкінці діяльності братства знову посилилися москвофільські настрої, що також вплинуло на видавничу політику друкарні.

Європейські юридичні практики та комівояжерська політика Львівського Успенського братства

Формування видавничої політики друкарні, підготовка текстів, художнього оформлення книг неможливо уявити без розуміння, хто працював над цим, тобто творців книги. 

І саме завдяки тому, що збереглася Книга контрактів братської друкарні з типографами, граверами, майстрами з виготовлення шрифту за 1668-1767 роки, а також надрукованим підписам на титульних аркушах, гравюрах у передмовах і післямовах ми можемо говорити про цих діячів. Серед них друкарі Михайло Сльозка, Памво Беринда, Іван Кунотович, Андрій Скольський, Семен Ставницький, гравери Євстафій Завадовський, Ілля, Никодим Зубрицький, Денис Сінкевич.

Акафісти, Львівська братська друкарня, 1699 — гравер Никодим Зубрицький. З колекції Музею книги і друкарства України

Юридичні практики укладання контрактів як за формою, так і за змістом, цілковито відповідали тодішнім європейським практикам.  Візьмемо, до прикладу, контракт між Львівським Успенським братством і типографом Симеоном Ставницьким «kunsztu drukarskiego magistrem y zycerom» щодо видання двох книг – Требника і Акафістів з молитвами від 1681 року, згідно якого Акафісти слідувало надрукувати форматом “in duodecimo” (1/12 доля аркуша) накладом 1000 примірників. За кожен примірник книги Семену Ставницькому братство зобов’язувалося заплатити по 8 грошей. По факту, 24 травня 1683 року друкар отримав платню розміром 533 золотих, що відповідає домовленій ціні за штуку у контракті. При цьому, наклад склав 2000 примірників, відповідно і сума оплати була збільшена вдвічі. Умови контракту торкалися також змісту та складу видання та передбачали його строге дотримання. У разі порушення контракту накладалися великі штрафи.

Продаж та поширення книг – це дуже важлива сторінка діяльності друкарні. Про це довідуємося з документів архіву та найдавнішого збереженого книготоргового каталогу львівського братства «Такса … на проданя книг» 1671 року.

Керівники братства часто підкреслювали, що джерелом прибутків Cтавропігії були членські внески, пожертви православних християн, продаж свічок у церкві і друкарня,  однак саме книги сприяли тому, що Львівське Ставропігійське братство вважали одним з найбагатших, а тому найвпливовіших та наймогутніших упродовж усього часу його існування.

Контроль над кожною справою в братстві, і, зокрема, над видавничою та книготоргівельною, здійснювали четверо “старших” братчиків як зазначено у статуті Львівського Ставропігійського братства від 1 січня 1586 року. Ця четвірка вирішувала питання щодо накладу книг та ціни на них, а загалом братські збори лише затверджували це рішення, інколи вносячи свої корективи. Далі з друкарем укладався контракт, згідно з яким йому платили від кількості видрукуваних без дефектів книг. Після ґрунтовної перевірки книги потрапляли на склад, у так званий “скарбец”. Це було місце тимчасового зберігання нових видань. Так, 28 листопада 1666 року до скарбця “одобрили” (докладно перевірили) 1289 «Служебників», із них шість з дефектом. Після такої ревізії частину книг зі складу видавали у книгарню у Львові, так званий “склеп” чи “книжну лавку”, де за відповідну ціну її міг придбати кожен. Дефектні книги повертали друкареві, який мав ліквідувати недоліки «на власні кошти». Продажем книг займався «продавець». Його не призначали, а обирали загальним голосуванням усіх братчиків, враховуючи торгівельний хист і добру орієнтацію у фінансових справах.

Про продаж та ціну на книги, та, більше того, про ареал їхнього поширення можна дізнатися також із покрайніх записів на аркушах львівських братських видань. Читачі полюбляли залишати цю інформацію, дбаючи про те, щоб ті, хто торкатиметься у подальшому аркушів цих книг, пам’ятали і про звичайних власників, почасти благодійників, адже вони вкладали (дарували) ці книги до храмів чи монастирів.

У підсумку

Наприкінці XVI — першій половині XVII століття Львівське братство опублікувало цінні пам’ятки письменства – граматики грецької і церковнослов’янської мов, ряд віршів і драматичних творів, перші видання богослужбової літератури. Львівська братська друкарня протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Саме в ній з’явилося вперше багато з тих особливостей оформлення книги, які незабаром стали характерними для всього українського книгодрукування. Важливо також відзначити, що вже в перших виданнях Львівського братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського, ніж пізніша «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт вважають одним із джерел пізніших «гражданських» шрифтів. Книги Львівської братської друкарні були добре знані далеко за межами міста та України, користувалися попитом у Московії, Молдавії, Волощині, Трансільванії та у південних слов’ян. Окремі їх примірники потрапляли і в країни Центральної та Західної Європи, зокрема, вони зберігаються у наукових інституціях, бібліотеках, музеях Польщі, Чехії, Угорщини, Швеції, Франції, Великої Британії, США, Канади. Славна справа львівських братчиків була продовжена друкарями Львівського ставропігійного інституту.