До боротьби, хоч зброя інша: видавнича діяльність кооперативу «Червона Калина»

Трохи передісторії

Перша чверть ХХ століття – це час самовизначення українців як нації, тернистий шлях розвитку та боротьби за самостійність, насичений звитягами, перемогами та поразками. Наш народ, розділений різними державами і втягнутий з різних боків у вир Першої світової війни, врешті зміг консолідуватися, проголосити незалежність окремо на західноукраїнських (Західно-Українська Народна Республіка) та наддніпрянських теренах (Українська Народна Республіка), щоб врешті об’єднатися 22 січня 1919 року в єдину соборну державу. 

Активно до цих процесів долучилися Українські Січові Стрільці (УСС) – українське добровольче військове формування у складі австро-угорської армії, офіційно створене у серпні-вересні 1914 року. Йому передував активний розвиток військово-спортивних товариств на Галичині початку ХХ століття, а тому основу УСС склали активісти січового та пластового рухів, гімназисти, студенти, а також  кадрові старшини-українці австрійської армії. Вони були задіяні у найзнаковіших тогочасних битвах з російськими військами, а пізніше стали ядром Української Галицької Армії (УГА). 

Весь цей великий масив специфічної інформації потребував збереження, систематизації та тиражування, аби передати нащадкам правдиву історію визвольних змагань. 

Цим зайнявся заснований 1921 року у Львові видавничий кооператив «Червона Калина», основним завданням якого був друк праць з історії боротьби українського народу, зокрема, спогадів сучасників. 

Він об’єднав довкола себе людей, які безпосередньо були в епіцентрі тих бурхливих подій. Як зазначила дослідниця Валентина Передирій, «засновниками і керівниками видавництва стали гартовані у боях за національну незалежність, широко відомі серед стрілецтва військові старшини. Надзірну раду кооперативу очолив колишній комендант куреня Українських Січових Стрільців, отаман Української галицької Армії Степан Шухевич, директором став старшина УСС, сотник УГА, один із засновників  і керівників Української Військової Організації  (УВО) Осип Навроцький, членами управи були колишні старшини УСС Михайло Матчак, Левко Лепкий та відомий видавець, член УВО, колишній старшина УГА Іван Тиктор».

Видавничу мету сформулював на сторінках календаря-альманаху «Червоної Калини» один з перших командирів легіону УСС Михайло Галущинський: «В’язати порвані нитки великої народної традиції – історії, шляхом свіжого нащіплювання учити ще вчорашніх безбатченків, що в них є слава, своє велике минуле». Для колишніх старшин української армії це стало своєрідним продовженням боротьби. Тому й формувалися відповідні завдання:

1. присилати всякі документи, які є в його посіданню, і які стосуються в якім небудь звязку з історією УГА (Української Галицької Армії –  Т. Г.),

2. списати свої переживання, або свого відділу чи частини, в якій служив, чи якої був комендантом, та рівно ж їх прислати,

3. обов’язок кожного члена УГА є причинитися грошевою пожертвою, відповідно до його матеріальної засібности, до видання…».

Це була конкретна програма дій із запрошенням до співпраці, закликами «громадно» (масово) вступати в члени кооперативу. Така ідея втрапила у благодатний ґрунт тогочасної Галичини.

До співпраці були залучені широкі кола стрілецтва, які збирали й надсилали матеріали про воєнні роки, писали спогади, надавали кошти. Діяльність видавництва підтримали також численні тогочасні львівські та закордонні громадські організації та товариства (Ревізійний Союз Українських Кооператив, Центросоюз, Центробанк тощо), а також окремі меценати – Марія Білецька, Іван Тиктор та інші. 

Результатом діяльності кооперативу «Червона Калина» стало видання книг та брошур на воєнно-історичну тематику (мемуарів учасників визвольних змагань, монографій з історії воєн та українського війська, художніх творів), щорічного альманаха-календаря та часопису «Літопис Червоної Калини». 

Книжкові видання

За весь час свого існування «Червона Калина» надрукувала близько 80 різних книг. Це белетристика на воєнну тематику, спогади учасників звитяг, монографічні розвідки, художні альбоми, музичні видання. Попри видове різнобарв’я усі чітко стосувалися єдиної заявленої тематики,  про що свідчать навіть назви видань (трилогія «Заметіль» Романа Купчинського, біографічні романи «Мазепа» та «Григор Орлик» Ілька Борщака,  монографія «Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918)» Дмитра Дорошенка,  альбом «Українські Січові Стрільці 1914-1920» (редактор Богдан Гнатевич), «Великий Співанник „Червоної Калини“» тощо). Вони охоплювали свою окрему нішу, а тому були вельми популярні у читачів.  

Особливо цінними, на нашу думку, є комплексні видання про діяльність січових стрільців, написані «по гарячих слідах» на основі документальних записів. Це, зокрема, альбом «Українські Січові Стрільці 1914-1920» (редактор Богдан Гнатевич) та «Історія Легіону УСС 1914-1918» Осипа Думіна. Перше з них датоване 1935 роком і укладене до двадцятирічного ювілею заснування Легіону УСС. Видання з унікальними фотографіями, які не лише передають героїчні звитяги січовиків, а й змальовують їхні суворі будні.  Воно доповнене детальними науковими коментарями, статистичними та біографічними списками. Цінність видання засвідчує той факт, що його одним з перших у роки незалежності перевидало репринтним способом львівське видавництво «Слово».

Друге видання наче доповнення до попереднього. Воно датоване 1936 роком і є спробою детального опису та аналізу звитяг Легіону УСС за весь період діяльності.

Усі 375 сторінок – це ода мужності, відповідальності, відданості справі та ідеалам. Видання хронологічно поділене на одинадцять розділів, що охоплюють різні етапи визвольної боротьби: «Карпатські походи УСС», «Лисоня», «УСС на наддніпрянській Україні та на Буковині», «Організаційна еволюція УСС» тощо.  Цінними для дослідників будуть подані у додатках покажчики імен, детальні списки старшин та загиблих вояків.

Дещо одноосібним тут видається невеличкий (на десять сторінок) розділ «Творчість, преса і видання УСС». Він про інший, творчий бік, січовиків: пісенну (Левка Лепкого, Романа Купчинського), літературну (Осипа Назарука, Миколи Угрина-Безгрішного, Антіна Лотоцького) і малярську (Осипа Куриласа, Івана Іванця, Василя Залуцького) спадщину, видавничу та публіцистичну діяльність.

До речі, пісенні надбання були дуже популярними у той час. Зокрема, «Великий Співанник „Червоної Калини“» 1937 року став чи не найкращим нотним виданням. Його наклад сягнув 3 тисяч примірників. Упорядником і редактором був Зіновій Лисько, композитор, музикознавець, доброволець Легіону Українських Січових Стрільців. Це збірник обробок стрілецьких і історичних (козацьких), побутових, обрядових, жартівливих народних пісень для мішаного, чоловічого і жіночого хорів. Загалом 229 творів 14 українських композиторів (Василя Барвінського, Михайла Гайворонського, Миколи Колесси,  Бориса Кудрика, Зиновій Лиська, Станіслава Людкевича, Нестора Нижанківського, Антіна Рудницького, Романа Сімовича, Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Пилипа Козицького, Михайла Вериківського. Цікавим і промовистим фактом є заборона польською цензурою друку пісні Романа Купчинського «Ой, та й зажурились стрільці січовії».

Цікава кольорова обкладинка роботи Миколи Бутовича: центрова фігура – козак-бандурист в обрамленні орнаменту із переплетених гілок калини і мотивів української вишивки, з виразною перевагою червоних барв. 

Загалом це видання, як і решта друків «Червоної Калини», було дуже добре сприйняте читачами, про що знаходимо відгуки у тогочасній пресі. Філарет Колесса у своїй рецензії на сторінках часопису «Діло» (1937. Ч. 134) писав, що співаник «…приносить незвичайно цінний вклад у скарбницю української літератури, знаменує дійсну обнову нашого хорового репертуару…». А на думку Осипа Боднаровича (Назустріч. 1937. Ч. 16), він «…не тільки служитиме всім нашим хорам, але буде й гарною настільною книгою у наших вітальнях, що репрезентуватиме нашу співочу культуру. Воно добре мати завжди на очах наші національні культурні скарби. Нехай їх істнування вбивається в нашу свідомість, щоб не ходили ми вічно бідні і принижені, але набиралися національної гордости». 

Як ми зазначили вище, усі видання були зорієнтовані на широке коло читачів. Придбати їх можна було у міських книгарнях, безпосередньо у видавничому кооперативі, а також за поштовим замовленням. На «Літопис Червоної Калини» була передплата на рік або окремо на квартали.  Всі видання можна було замовити та отримати також за кордоном, зокрема у США та Румунії. Цікавою була ціна: вона різнилася для пересічних читачів та учасників кооперативу (для останніх ціна була нижчою, а щорічні календарі надсилалися безкоштовно). Відповідна інформація постійно друкувалася на сторінках часопису.

Реклама власних видань видавництва на сторінках «Літопису Червоної Калини» за 1929 рік

Календарі-альманахи «Червоної Калини»

Такий вид друкованої продукції був вельми популярний на західноукраїнських теренах початку XX століття. Тому й не дивно, що видавництво теж ініціювало подібне видання.  

Календарі-альманахи «Червоної Калини» виходили упродовж усього періоду існування видавництва з 1921 до 1939 року (загалом 18 річників) спочатку під назвою «Калєндар Червоної Калини на … рік» (КЧК), а з 1925 року – «Історичний Калєндар-альманах Червоної Калини на … рік» (ІКАЧК). Місцем видання перших річників зазначали «Львів-Київ», ніби акцентуючи на всеукраїнський характер своєї діяльності.

У перших випусках прізвища редакторів та нумерація річників немає. На думку науковців, це пов’язано, швидше за все, з конспіративно-політичною метою і безпекою. Вперше така інформація зазначена лише у 1928 році на другому титульному аркуші під заголовком «Альманах Червоної Калини» – «річник 8», «редактор Лев Лепкий». Саме з цього часу місцем видання зазначається тільки Львів. А у випуску на 1930 рік знаходимо уже й прізвища керівників (Степан Шухевич – директор, Михайло Галущинський – заступник) та членів надзірної ради (Маркіян Терлецький, Юрій Полянський, Володимир Щуровський, Михайло Матчак).

Не знаходимо й редакційної програми, можемо лише припустити, що вона співзвучна із завданнями видавництва загалом. Свідченням правдивості такої думки можуть слугувати нарізки із рецензій на альманах, вміщених у тогочасній пресі. Так, Володимир Дорошенко  у своєму відгуку під псевдонімом Лікаренко В. С. на сторінках «Літературно-Наукового Віснику» писав: «Се календар військовий. Його завдання – плекати воєнного духа, піддержувати славні стрілецькі традиції, традиції національної армії… Зладжений з правдивим хистом і щирою любов’ю та розрахований головно на широкі народні круги, він дійсно справляє поставлене йому редакцією завдання». 

Традиційно він складався з трьох частин: календарної, альманахової та розділу оголошень. У першій з них друкувалися щомісячні, історичні, релігійні та сільськогосподарські календарі. Тут же подані невеликі замітки, провідною темою яких було возвеличення героїв часів визвольних змагань. Їхній сюжет розвивався у пригодницькому стилі, розкривав героїзм та винахідливість стрільців, змальовував драматичні моменти з їхнього життя («О. Степанів як комендант сотні», «Героїчна смерть сот. Кульчицького», «Завзятий опір пор. Ізвощика», «Стрілець Кутерлаш утікає з полону» – знаходимо такі замітки за 1932 рік). Щоправда, у перші роки видання календаря-альманаху рівень статей був невисоким.

Авторами були знані січовики, що вказувало на достовірність поданої інформації, хоча й з певним художнім опрацюванням: генерал Всеволод Петрів, полковник Роман Сушко, колишній сотник СС Петро Пасіка, поручник УСС Іван Іванець, четар УГА Іван Вербицький, сотник УГА Богдан Гнатевич та інші. Ілюструвалися такі матеріали експресивними рисунками Едварда  Козака, Леоніда Перфецького, Левка Лепкого, Івана Іванця. 

Основний масив публікацій видання друкувався в альманаховій частині. Його зміст склали наукові статті, воєнно-історичні хроніки, спогади, біографічні матеріали, а також публіцистика та твори художньої літератури. Форма подачі матеріалів та їхня інформаційна насиченість були різними, оскільки календар-альманах «Червоної Калини» орієнтувався на широкий загал. Їхніми авторами були фахові військові, безпосередні учасники визвольної боротьби, а тому такі виклади  є цінним джерелом інформації про згадані події. Вони наче чіткі і лаконічні звіти військових з місця події зі статистикою, схемами, географічною прив’язкою, підсилені конкретними висновками-роздумами.

У перших річниках чільне місце займали матеріали історико-оглядового плану, в яких висвітлювалася діяльність стрілецтва у певні історичні періоди. Так, письменник, видавець, громадський діяч та активний учасник національно-визвольних змагань Микола Угрин-Безгрішний у матеріалі «Українські Січові Стрільці (в десятиліття 1914-1924)» (КЧК на 1924 рік. с. 36-51) зосередив увагу на історії стрілецького руху впродовж 1900-1921 років, зокрема, діяльності львівських стрілецьких товариств, усебічно проаналізував найважливіші тогочасні бої та  воєнні походи. Фактологізм і правдивість описаного підтверджені прізвищами учасників звитяг, детальними описами подій, фотоматеріалами (наприклад, хорунжого Олександра Білинського з прапором УСС, загону стрільців під проводом Степана Шухевича тощо). Подібні публікації друкувалися й надалі: «З моїх споминів: (Початок стрілецької організації і “Боєва управа”)» Кирила Трильовського (1927), «Бої за Львів і Наддніпрянські Січові Стрільці», (1930 рік) та інші. У них часто поєднувались наукова аналітичність із авторською емоційною суб’єктивністю. Інколи такі матеріали готувалися спеціально до певних річниць важливих подій: із детальним аналізом, документальною базою, спогадами («Мазепинський мир (1918-1928)» Дмитра Донцова (1928 рік), «У 15-ліття заснування Центральної Ради» Миколи Матіїва-Мельника (1932 рік)). 

Інколи певній події присвячені одразу кілька матеріалів в одному випуску. Прикладом такого єднання можуть слугувати розвідки  Богдана Гнатевича «Лисоня (Жмут споминів з боїв за Бережани 1916 р.)» та «На чужій роботі» Мирона Заклинського (ІКАЧК на 1930 рік. с. 136-148) про бої біля гори Лисоня. Часом чільне місце у спогадах займають особисті тлумачення автором певних подій, емоційне коментування та оцінки. Такі матеріали дуже різні за жанром.  Окремою групою йдуть спогади про побратимів по зброї та посмертні згадки: «Сотник Марко Вязовський» Антіна Дівнича (1925 рік)  «Пам’яті Івана Коссака» Івана Німчука (1928 рік) тощо.

Значну частку займала художня література: оповідання, поезії, гумористичні твори. Всі вони об’єднані військовою тематикою, національно-патріотичною спрямованістю. Це твори Романа Купчинського, Юрія Шкрумеляка, Анатоля Курдидика, Юрія Липи, Миколи Матіїва-Мельника, Федора Дудка та інших авторів.

І навіть розділ оголошень теж відповідав тематиці визвольних змагань. Тут подавалася інформація про книги, які видав кооператив «Червона Калина», ретроспективні списки видань з детальною інформацією та часто анотаціями, спогади.

Місячник «Літопис Червоної Калини» (1929 – 1939)

Формат календаря-альманаху не давав змоги повністю виконати заявлені завдання кооперативу. Тому тут вирішили заснувати ще й періодичний часопис. Ним став журнал-місячник «Літопис Червоної Калини» (назва ніби наголошувала на історичній хронологійній правдивості записів сучасників).  Він виходив у Львові з жовтня 1929 року до липня 1939 року. Відповідальним редактором видання був Петро Пасіка, редагували журнал Лев Лепкий та Василь Софронів-Левицький. Його підзаголовок позиціонував часопис як ілюстрований журнал історії та побуту, але в редакційних статтях за 1932 рік названий воєнно-історичним журналом, хоча офіційно, з політичних міркувань, на цьому не наголошувалося більше ніде, окрім рекламних матеріалів. 

У передовій статті редакція часопису зазначила, що друкуватиме історичні розвідки, мемуари, оповідання, документи та фотографії, які висвітлюють період визвольних змагань, а тому вкотре зверталася з проханням до співпраці. Уже пройшло трохи часу після втрати державності, емоційність у спогадах поступово поступалася аналітиці, глибшому переосмисленні національно-визвольних процесів. Загалом за весь період на сторінках часопису опублікували близько тисячі різноманітних текстових матеріалів, більше півтораста фотографій та репродукцій.

Тематично виділялися декілька рубрик: статті, спомини та історичні нариси, хроніки, історія та побут, матеріали і документи, вірші та оповідання, рецензії і замітки, бібліографія, некрологи, ріжне.

Переважно це матеріали про українські військові формування та формації різних періодів визвольних змагань («Спомини розвідного старшини 1919-23 рр. на Великій Україні» Івана Вислоцького (1934), «Нарис санітарної служби Українських Січових Стрільців і Бригади УСС» Володимира Щуровського  (ЛЧК. 1936. Ч. 1), «Український рух на Фльоті Північно-Ледового океану у 1917 р.» Святослава  Шрамченка (ЛЧК. 1937. Ч. 6);  про повстанські загони у національно-визвольній боротьбі («Протибільшовицькі повстання на Україні в 1921 р.» сотника Н. П-па (ЛЧК. 1932. Ч. 6-9), «Отаманщина» Михайла Середи (ЛЧК. 1930. Ч. 1-12)); про маловідомі події українського національно-патріотичного руху на різних теренах («Державні змагання українців на Далекому Сході в 1917-1920 рр.» Миколи Андрусяка (ЛЧК. 1934. Ч. 4), «Український національний рух в Криму в 1917 р.» Михайла Михайлика (ЛЧК. 1932. Ч. 6-7/8) тощо).  Останні два матеріали особливо цікаві у руслі сучасних подій. У першому автор розповідає про національне піднесення поселенців Зеленого Клину (Далекий Схід) на тлі проголошення незалежності УНР та їхнє прагнення стати частиною України. Натомість другий стосується набагато ближчих територій і містить аналіз українського національно-патріотичного руху у військових частинах Криму до  Першого Всеукраїнського військового з’їзду у Києві 1918 року. Як бачимо, уже в ті часи було розуміння важливості півострова у геополітичних вимірах і невід’ємне позиціонування його як складової української держави.

У виданні багато біографічних матеріалів: статей, нарисів до ювілеїв відомих військових діячів (Симона Петлюри, Віктора Курмановича, Миколи Юнакова, Євгена Коновальця, Альфреда Шаманека), а також спогадів у рубриках «Посмертні згадки» та «Ті що відійшли». 

Цікавими є хронологічні розвідки на основі документів, записів у військових журналах, особистих щоденників учасників подій про навчання, бойовий досвід та побут конкретних військових підрозділів української армії. Їхня мета – зафіксувати історію свого полку чи бригади, героїчні постаті соратників, відтворити патріотичне піднесення стрільців («Отаманщина» Михайла Середи (ЛЧК. 1930. Ч. 1-12), «Нарис історії XIV бригади УГА» Карла Аріо (ЛЧК. 1930. Ч. 1-10),  «Історія 4-го Запоріжського полку ім. полк. Богуна» Анатоля Тарнавського (ЛЧК. 1931. Ч. 1-8), «Шляхом слави 9-ої Бригади УГА» Степана Божика (ЛЧК. 1934. Ч. 4-6), «При VII-ій бригаді УГА» Петра Миговича (ЛЧК. 1937. Ч. 5- 11).  

Щодо буднів стрільців, то знаходимо низку публікацій про культурно-освітянську діяльність УСС  («УСС у Володимирі 1916-1917 рр.», «Сотник Д. Вітовський на Волині» Івана Крип’якевича (ЛЧК. 1932. Ч. 2, 5), про життя інтернованих воїнів Армії УНР у таборах Ланцут Стрілково, Дайч-габлю у 1920 р.  та інші.  На думку Валентини Передирій, «ці спогади свідчать про моральну стійкість українських стрільців, які у важких побутових умовах таборів для інтерно­ваних розгорнули широку культурно-освітню роботу, в еміграції здобули фахову та вищу освіту» (Передирій В. Видання «Червоної Калини», с.39).

І якщо у багатьох публікаціях дехто з авторів дотримувався хронікально-документальної форми викладу, хтось першочергово подавав особисті емоції та враження, інші тяжіли до художньої описовості, то  рубрика «Матеріали і документи» характеризується фактологічною наочністю та документальністю. Тут оприлюднені дані дипломатичних депеш, наказів, інструкцій, звітів, особистих листів керівників українських військових формувань, зокрема, останній реорганізований наказ І Головної Української бригади, звіт розвідки австрійської армії за серпень 1918 р. (ЛЧК. 1937. Ч. 2-6, 7/8), Угода між Секретаріатом ЗУНР і Польською правничою комісією 1919 р. (ЛЧК. 1934. Ч. 10), останній циркуляр австрійського намісника графа Гуйна східногалицьким старостам (ЛЧК. 1930. Ч. 1).

Значний масив матеріалів становили твори художньої літератури. Зокрема, за всі роки надруковані більш ніж 140 поезій авторства Олеся Бабія, Романа Купчинського, Анатоля Курдидика, Богдана Лепкого, Миколи Матвіїва-Мельника, Богдана Нежанківського, Олександра Олеся та інших. Прозових творів менше – біля 50, різножанрових, проте об’єднаних тематично (наприклад,  «Загин» Роберта Гая (ЛЧК. 1931. Ч.2. С.7), «Історія одного стрілу» Юліяна Вишенського (ЛЧК. 1929. Ч.1. С.7-8), «Авдієнція у Гетьмана», уривок із роману «Мазепа» Федора (ЛЧК. 1934. Ч.3. С.12-15) тощо).

Усі публікації незалежно від рубрик доповнювалися різноманітним ілюстративним матеріалом: фотографіями, малюнками, схемами, картами, копіями документів тощо.

Приклад фотографії з «Літопису»

Цікавим джерелом довідкової інформації є бібліографічна сторінка «Літопису Червоної Калини». З 1930 року (ч. 11-12) і до 1931 року (ч. 1) у розділі «Бібліографія» друкувався список «Видання по таборових інтернованих вояків армії УНР», складений Леонідом Бачинським (Примруженко). А критично-бібліографічні матеріали натомість, подані у рубриці «Рецензії і замітки». Авторами були Микола Матіїв-Мельник, Лука Луців, Іван Рудницький та інші. Це переважно відгуки на книжки видавництва «Червона Калина». Об’ємніші рецензії друкувалися окремо, наприклад, «Українська військова і воєнна література: “Табор” – воєнно-літературний журнал!» (ЛЧК. 1936. Ч. 7/8, 9; 1937. Ч. 2) Осипа Думіна.  

Замість підсумків

Шкода, але друковані примірники календарів-альманахів «Червоної Калини» та «Літопису Червоної Калини» збереглися у фондах небагатьох бібліотек та архівів України. Тому варто вітати будь-які ініціативи щодо їхньої цифровізації для збереження та популяризації, а також шана і подяка тим, хто по крупинці збирають, аналізують та систематизують такий цінний духовний скарб нашої нації. Бо кооператив «Червона калина» – це не лише видавництво. Це серце однодумців-патріотів, яке у роки розгубленості від втрати незалежності не дало зневіритись у прагненнях до боротьби, консолідації довкола національної ідеї, збереження національної пам’яті здобутків та спогадів тих, хто творив історію, здобував і відстоював незалежність України, до останку був відданий своїм переконанням. Це 18 років боротьби й військової єдності, хоча й на іншому фронті. Тому цілком зрозуміло, що з приходом совітів існувати видавництво більше не могло. І хоч відновилося воно у  1949 році в Нью-Йорку, але це уже інша історія…