Як «Українсько-руська Видавнича Спілка» підвалини видавничої справи закладала

Історія заснування

Кінець XIX століття, а саме 1898 рік, ознаменувався низкою важливих ювілеїв. По-перше, українська громадськість святкувала 100-ліття відродження нової української літератури. По-друге, відзначали ювілей визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та «Весни народів». По-третє, українство вшановувало 25-літній ювілей творчості Івана Франка. То був час піднесення українського духу свободи, формування стійкої національної ідеї та розбудови власної культури й літератури зокрема. Тож ідею Михайла Грушевського створити акціонерне товариство для видавання творів українських і зарубіжних письменників, а також науково-популярних книжок, сприйняли досить позитивно.

Так, 7 лютого 1899 року у Львові заснували «Українсько-руську видавничу Спілку» (УРВС) (з 1922 року — «Українська видавнича спілка»). Як уже було зазначено, ініціатором і першим директором став Михайло Грушевський, а головними редакторами (до 1912 року) були письменник Іван Франко та фольклорист Володимир Гнатюк. Як пише відомий франкознавець Богдан Якимович у своїй монографії «Іван Франко — видавець»: «Спілка ставила собі за мету організувати систематичний випуск творів українських письменників та перекладів зі світової літератури й забезпечити авторам систематичну оплату їхньої праці: першим українським видавництвом, що платило гонорар авторам, було Наукове товариство ім. Шевченка у Львові» [8, с. 308]. 

Уже на початок XX століття «Українсько-руська Видавнича Спілка» стала другим видавництвом за кількісними показниками українськомовної продукції на українських землях, підвладних Австро-Угорщині. Проте видавці прагнули збільшити читацьку аудиторію, тож замислювалися про розповсюдження своїх видань і в Російській імперії, під владою якої тоді перебувала більша частина сучасних українських земель. Проте перевезення книжок з однієї імперії в іншу майже вдвічі здорожчувало видання, тож у 1907 році, після першої російської революції, вирішили перенести видання «Літературно-Наукового Вісника» (ЛНВ) і частини книжок спілки безпосередньо до Києва. Видавництво тримало провідні позиції до 1917 року. Під час Першої світової війни воно не функціонувало, проте осередок був відновлений у Львові у 1922 році й діяв до 1932 року, хоч його робота і була суттєво обмежена.

Репертуар і цільова аудиторія видавництва

Як відомо, Наукове товариство імені Шевченка опікувалося в основному науковими виданнями, тож ніша художньої та науково-популярної українськомовної літератури залишалася вільною. Очевидно, що для повноцінного формування української нації й розвитку свідомого суспільства ці прогалини необхідно було заповнити, тож «Українсько-руська Видавнича Спілка» зосередила свою увагу на серіях «Белетристична Бібліотека» (1899–1904), що об’єднувала оригінальні та перекладні художні твори, а також «Наукова Бібліотека» (1899–1904), видання якої мали менший попит, але також були важливими. 

З огляду на це у 1904 році керівництво ухвалює рішення про реорганізацію серій і формує «Літературно-Наукову Бібліотеку» (1904), що своєю чергою розпалась на дві серії — серію 1 (або «велику») і серію 2 (або «малу»). У «малій» серії з’явилось 117 назв книжок у 162 випусках. У ній друкувались як белетристичні, так і науково-популярні праці з природо- і суспільствознавства. У «великій» серії вийшло понад 150 книжок української та світової літератури [8, с. 311]. Видання «великої» серії коштували дорожче та адресувались більш заможним верствам суспільства, зокрема українській інтелігенції, 

Видання, які чи то за форматом, чи то за змістом не надавалися для серій, виходили «Поза серіями» (1902–1931). Середні наклади видань складали 500-1500 примірників. 

Слід зауважити, що серед видань перших років у УРВС переважали переклади. Науковиця Наталія Благовірна у своїй статті «Репертуарні пріоритети “Українсько-руської видавничої спілки” (1899-1932)» зазначає, що  «Упродовж 1899-1902 років перекладна белетристика складала 53 % видань красного письменства, перекладні ж твори наукового спрямування становили 70 % усього масиву наукової книги» [3, с. 56].

Зрозуміло, що видавці намагалися заповнити книжковий ринок Галичини якісними перекладами світових літератур, адже за браком таких українська громадськість послуговувалася російськими та польськими аналогами. Водночас наголошувалося на підтримці й необхідності формування української автури, тож власна література також поповнювалася новими іменами. 

У межах «Белетристичної Бібліотеки» побачили світ твори найвидатніших українських белетристів, переклади відомих закордонних письменників: Івана Франка «Поеми» (1899), «Захар Беркут» (1902); Ольги Кобилянської «Покора» (1899); Наталі Кобринської «Дух часу і иньші оповіданя» (1899); Лесі Українки «Думи і мрії» (1899); Богдана Лепкого «З житя» (1899); Леся Мартовича «Нечитальник» (1900); Василя Стефаника «Дорога» (1901, 1917); Агатангела Кримського «Пальмове гилля: Екзотичні поезії (1898–1901)» (1901); Марка Вовчка «Народні оповідання» (3 т., 1903, 1918); Гі де Мопассана «Дика панї і иньші оповіданя» (1899); «Горля і иньші оповіданя» (1902); Кнута Гамсуна «Голод» (1899); Генріха Гайне «Подорож на Гарц» (1902) та ін. Водночас у «Науковій Бібліотеці» було надруковано Каміль Флямаріон «Небо» (1901), Михайло Драгоманов «Переписка» (1901), Іпполіт Тен «Філософія штуки» (1902), Джон Інгрем «Історія політичної економії» (1903), Еміль Феррієр «Дарвінїзм» (1904) та ін. [3, с. 54].

Перші українськомовні видання Шекспіра

Особливим проєктом на початку діяльності УРВС стало видання 10 п’єс Вільяма Шекспіра у перекладі Пантелеймона Куліша. Упорядником, редактором, автором приміток і передмов був Іван Франко. Це був перший вихід друком Кулішевих перекладів і перші українськомовні видання Шекспіра взагалі. Франко, бувши затятим шекспірознавцем і перекладачем, заопікувався виданням його творів українською. Усі 10 томів побачили світ за рекордні 3,5 роки, чому, безумовно, сприяла фінансова допомога від небайдужого мецената, ім’я якого не так давно з’ясував науковець і відомий архівіст Сергій Захаркін, про що дізнаємося з монографії Богдана Якимовича [8, с. 324]. Ним виявився Костянтин Васильович Жученко (1843–1919), який закінчив юридичний факультет Харківського університету і працював у державних установах Полтавської губернії.

Цікаво, що Іван Франко не дотримувався залишених схем і порад перекладача щодо послідовності й структури видання п’єс Шекспіра. Так, першим з’явився останній переклад Куліша — «Гамлет, принц Данський» (1899); далі виходили «Приборкана гоструха», «Макбет», «Коріолан» і «Юлій Цезар» (1900); через рік з’явилися «Антоній і Клеопатра», «Багацько галасу знечевля» і «Ромео та Джульєта» (1901); останніми вийшли «Король Лір» і «Міра за міру» (1902) [8, с. 320]. Проте редактор високо оцінював якість перекладу Пантелеймона Куліша й ось що писав у передмові до «Гамлета, принца Данського»: «Держачися оригіналу далеко докладніше, ніж його попередники, Куліш уміє при тім надати своєму перекладові свій індивідуальний колорит, щось таке, що позволяє відразу пізнати в нім працю Куліша, а не жодного іншого українського поета. Є якийсь своєрідний тихий пафос, якийсь розмірений широкий подих у власних творах і в перекладах цього автора, щось мов широкі, могутні рухи великого корабля на великій ріці. Може би перекладачеві Шекспіра треба бистріших та звинніших рухів, більше різнородного ритму. Та вже те одно, що Куліш своїм перекладом відкриває перед нами широкі перспективи, куди може дійти наша мова своїм багатством, своєю мелодійністю та різнородністю свого ритму, – вже те величезна його заслуга» [7, с. 169].

Попри таке позитивне сприйняття перекладів Пантелеймона Куліша, редакторська робота Івана Франка над цими виданнями неоціненна. Її вважають взірцем не лише видавничого фаху, а й перекладознавчої науки, що може служити як приклад для перекладачів та редакторів. Анастасія Василик, опрацювавши ґрунтовну статтю Ярослава Гординського «Кулішеві переклади драм Шекспіра», виділила три групи редакторських правок, що вніс Іван Франко: «Перша група — літературне редагування (наближення мови перекладу до літературного, всенародного прочитання). Як редактор Кулішевих перекладів,  Франко старався очистити їх від русизмів, архаїзмів та просторічних елементів. Окрема друга група радше технічних правок — загальновживаний правопис та вилучення наголосів. Третя група охоплює лексичні зміни для поліпшення просодики перекладу, головно, з погляду ритмічності вислову» [4, с. 243].

Варто наголосити й на поліграфічному виконанні перекладів шекспірівських творів у серії УРВС. Усі видання мали однаковий формат, 18*11,5 см, половина накладу кожної книжки була в оправах. Але що різниться, то це дизайн оправ, бо палітурні роботи виконували різні львівські майстерні. Проте легко здогадатися, що це все ж серія, адже тиснення у вигляді сецесійних орнаментів, часткове позолочення і витиснений логотип на палітурці (літери СВ) — те, що об’єднує і надихає, бо і сьогодні видавці разом з друкарнями використовують ці ж родзинки дизайну для привернення уваги та заохочення читача до купівлі книжки.

Художньо-технічне оформлення і поліграфічне втілення

Крім зовнішнього вигляду і змістової складової видань, працівники «Українсько-руської Видавничої Спілки» дбали й про художньо-технічне оформлення, зокрема науково-допоміжний апарат, особливості якого залежали від типів видань та цільової аудиторії. Традиційно всі книжки УРВС доповнювалися передмовою чи вступною статтею, де розповідалося про біографію автора, історію створення твору та про сам текст, представлений у виданні. Подекуди для поглибленого вивчення після основного тексту вміщувалися статті обговорюваної чи суміжної тематики. Ці елементи науково-довідкового апарату роз’яснювали специфіку певного видання, допомагали глибшому розумінню та засвоєнню змісту, розтлумачували його завдання [1, с. 5]. 

Коментарі, примітки, бібліографічні покажчики, списки рекомендованої літератури, додатки — усе це коригували редактори залежно від конкретного видання та його призначення. Саме вони вирішували доцільність супровідних та ілюстративних матеріалів, підбирали шрифти, залучали до роботи ілюстраторів, які доповнювали значну частину видань красного письменства. Зокрема до оформлення книжок долучалися: Юліан Панькевич, Олена Кульчицька, Іван Труш, Михайло Жук, Володимир Кобринський, Фотій Красицький та інші. Їхні ілюстрації виконували не лише естетичну функцію, а й поглиблювали зміст твору [1, с. 8]. 

Попри те, що видання УРВС друкувалися в різних друкарнях Львова і Києва, вони відзначались єдністю поліграфічного втілення, а однотипність в оформленні кожного з випусків надавала серіям впізнаваності та довершеності. Як і сьогодні, так і на початку XX ст. видавці зацікавлені у здешевленні готової продукції, тож пропонували (і пропонують) два види поліграфічного втілення на вибір: дорожчі примірники — з твердою палітуркою, оправлені у тканину, та дешевші — в обкладинці.

«Акорди» — люксусове видання для гурманів

Найошатнішим і найдорожчим виданням «Українсько-руської Видавничої Спілки» вважається антологія української лірики пам’яті Тараса Шевченка (1903 рік), видана поза серіями. Її упорядником був також Іван Франко, який прагнув зібрати під однією палітуркою не лише найкращі зразки поезії другої половини XX століття, а й відкрити нові імена. В антології Іван Франко подав твори 87 поетів пошевченківської доби: Осипа Маковея, Богдана Лепкого, Осипа-Юрія Федьковича, Степана Руданського, Олександра Кониського, Миколи Вороного, Петра Карманського, Лесі Українки та інших.  

Видання «Акордів» надрукували на найкращому щільному папері, містило велику кількість ілюстрацій, прикрас, віньєток, заставок, кінцівок, ініціалів, автором яких був Юліан Панькевич. Український мистецтвознавець Ярослав Нановський писав: «…талановитим художнім оформленням Панькевич підкреслив не лише естетичний бік книги, а й її емоційність. Декоративні елементи, пов’язуючись до певної міри зі змістом книги, передають мелодійність української лірики» [6, с. 40]. 

 Очевидно, видання з таким оформленням коштувало дуже дорого, і дозволити його собі могла лише заможна українська інтелігенція. Але видавці знайшли вихід із ситуації й запропонували читачам чотири варіанти різнооправлених примірників: за 6 корон (без оправи), за 7,5/8/9/10 корон (оправлені). Щоб уявити приблизну вартість найдорожчого примірника «Акордів» за 10 корон, можна дорівняти 1 корону до 6 сучасних доларів — вийде 2190 грн! Попри це, «Акорди» друкують найбільшим накладом у 3000 примірників (400 з яких у м’якій обкладинці) [8, с. 350], що на той час (та й зараз) вважалось досить великим накладом і вельми високим ризиком, адже книжки треба було продати. Видавці щиро вірили, що це «справді перше люксусове видання, яке повинно знайтися у кожній хаті», тож вірили в його успіх.

Способи розповсюдження продукції

Але попри невеликі наклади решти книжок, нагадаємо, це 500-1200 примірників, видання «Українсько-руської Видавничої Спілки» продавалися не надто активно. Крім низького попиту саме на українські видання, додавалась проблема відсутності мережі дистрибуції. На той час у Львові існувало лише три українські книгарні — Наукового товариства Шевченка, «Просвіти» та Ставропігійського інституту. Тож видавцям доводилось шукати інші шляхи збуту своїх книжок. Так 1908 року Михайло Грушевський пропонує продавати видання РУВС книгарні НТШ за собівартістю, що мало звільнити обігові кошти, яких завжди бракувало для продукування нових книжок. Товариство також долучалось і до промоції видань Спілки. 

Одним із головних способів поширення продукції «Українсько-руської Видавничої Спілки» були так звані «підписні листи замовників на книжки». Це мало такий вигляд: передплатник складав завдаток Спілці й зобов’язувався платити щомісячно певну суму. Також був варіант купівлі книжок на виплат: видавці розсилали книжки на адреси потенційних споживачів, проте ці варіанти нелегко назвати успішними — частина книжок поверталась назад, за певну кількість не були повернуті кошти, а частина адресантів взагалі відмовчувалась. 

Ще одним шляхом донесення українських книжок до читача була система колпортажу [2, с. 178]. «Книгоношами» часто ставали студенти, що використовували це заняття як підробіток. Однак через їхню недоброчесність УРВС була змушена відмовитися від їхніх послуг, проте ідею колпортажу не покинула: були знайдені професійні кольпортери, що продавали польські та німецькі книжки, з якими уклали угоди на розповсюдження й українських видань. Проте і цей спосіб не був ефективним: «книгоноші» відмовлялись від продукції УРВС через низьке зацікавлення покупців у ній. 

Уже на початку 1900-х років видавці замислювалися про рекламні заходи для промоції власних видань. Зокрема на сторінках книжок РУВС вміщувалися так звані «оповістки» — рекламний перелік книжок, що вже були надруковані або лише готувалися до видання. Це не лише давало можливість ознайомитися з доробком видавництва, а й спонукало до придбання решти видань Спілки. Крім цього для найбільш лояльних читачів існувала система знижок, що також актуально і для сучасного книговидання: «Хто купує за готівку нараз усі книжки видані доси, дістає 25 % рабату» (напис на звороті обкладинки видання «Розвій поглядів на лихву» Андрю Діксон Уайт, у перекладі І. Петрушевича, серія «Літературно-Наукова Бібліотека», ч. 72). Рекламну поліграфію, зокрема «артистичні анонси» про діяльність видавництва та невеликі каталоги з переліком продукції, розповсюджували найбільше — наприклад, та ж книгарня НТШ розсилала їх своїм постійним покупцям за бажанням. До того ж про вихід нових книжок Спілки повідомлялося у пресі [2, с. 178].

Значення видавничого осередку для історії українського книговидання

Діяльність «Українсько-руської Видавничої Спілки» на межі XІX-XX століть мала велике значення як для розвитку національного руху українського народу, так і для розбудови книговидавничої галузі. Можна із впевненістю назвати його одним із найавторитетніших і найуспішніших українських видавництв. Видавці прагнули випускати якісну продукцію не лише з огляду на зміст, а й на художньо-технічне оформлення та поліграфічне втілення, піклувались про промоцію та підвищення продажів своїх видань, розширення читацької аудиторії, навчання культури читання і виховання системного купування книжок. Як слушно зауважив Михайло Грушевський, «видавничий і літературний рух може годі лиш мати запевнений розвій і гарні успіхи, коли сама публика менше пассивно буде відносити ся до книжної справи. Треба, щоб було для кого видавати, щоб кожда книжка могла сей час по виході знайти своїх читачів і попасти в руки, які її уміють цінити, — то тоді напевно можна буде розвинути діяльність як найширшу і як найбільше корисну для всіх верств нашого громадянства» [5, с. 5]. 

Сьогодні більшість видань «Українсько-руської Видавничої Спілки» зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України в Києві, де також перебуває власна бібліотека та архів Івана Франка. Крім цього книжки УРВС можна знайти в універсальних наукових бібліотеках України та приватних книгозбірнях. Також частина видань –  у музейних колекціях, зокрема у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.