«Маса»: видавництво для письменників

Письменники проти… неокласиків

Ця ситуація позначалася і на відборі рукописів. Щоби книжку взяли в редакційний портфель, краще було мати знайомства чи протекцію у видавництві, працювати в ньому або принаймні заручитися рекомендаціями. Це і дратувало, і напружувало, і розчаровувало.

В одному абзаці всі київські літорганізації. Яків Савченко і Володимир Ярошенко — донедавна, буквально до осені 1925-го, футуристи, а тепер в угрупованні «Жовтень». Дмитро Фальківський — член київської філії Спілки пролетарських письменників «Гарт». Микола Зеров — неокласик. Гриць — це Григорій Косинка, утрьох із Підмогильним та Плужником вони становили рівно половину малюсінької групи «Ланка» (всього в ній було шість осіб).

І найзагадковіша постать у цій цитаті — Титаренко — водночас ключова, коли говорити про книговидання.

Сергій Григорович Титаренко (1889–1976?) — журналіст і видавець, помітний діяч книговидавничої галузі з величезним, ще дореволюційним досвідом. Співзасновник видавництва «Криниця» (1912–1914, закрите після початку Першої світової війни, відновлене в 1917–1920). А потім завідувач київського відділу ДВУ, головний редактор «Книгоспілки» (1924–1927), член правління видавництва «Слово» (1922–1926).

Останнє — це було приватне видавниче товариство на паях, члени правління — троє: крім Титаренка, ще мовознавець Григорій Голоскевич та поет і літературознавець, неокласик Павло Филипович. У «Слові» вийшли всі знакові книжки неокласиків: обидві збірки Филиповича, єдина збірка Михайла Драй-Хмари, «Синя далечінь» та «Крізь бурю й сніг» Максима Рильського, «Камена», антології і літературознавчі праці Миколи Зерова.

Очевидно, Титаренко сприяв і тому, що майже всі замовлення на переклади з російської, яких чимало видавала «Книгоспілка», отримували неокласики та їхні приятелі: і Миколи Гоголя, і Алєксандра Пушкіна, й Антона Чехова.

Письменників, які не належали до «грона п’ятірного», було в кілька разів більше, тож і незадоволення в київському літературному товаристві наростало. У свій перший повноцінний рік «Маса» випустить книжку Якова Савченка «Проти реставрації греко-римського мистецтва». А наступного року в «Книгоспілці», іншому видавництві, вийде роман Підмогильного «Місто», і всі непомильно впізнають в образі пихатого професора Михайла Світозарова «ментора» Миколу Зерова.

У приймах

У такій напруженій обстановці і з’явилося видавництво письменників «Маса». Про його діяльність, якщо не рахувати лист Підмогильного до Плужника, ми знаємо лише з повідомлень у пресі, насамперед у газеті «Пролетарська правда».

Підмогильний недаремно 6 червня писав про «Масу», що вона «уперто організовується». На той момент видавництво вже існувало, і у нас навіть є точна дата його створення.

14 квітня 1926 року відбулися збори письменників, на яких, як сповіщала газета, заснувався Видавничий колектив революційних письменників Києва «Маса» — така була первісна повна назва.

Збори обрали правління нового видавництва у складі п’ятьох членів і двох кандидатів. Членами правління стали Дмитро Загул, Борис Коваленко, Валер’ян Підмогильний, Яків Савченко і Самійло Щупак. Кандидати — Дмитро Фальківський та Борис Антоненко-Давидович. До ревізійної комісії обрали Михайла Івченка, Григорія Косинку і Миколу Терещенка.

І тут бачимо весь спектр київських літературних організацій, крім неокласиків: «Західна Україна» (Загул), «Гарт» (Коваленко, Фальківський), «Ланка» (Підмогильний, Антоненко-Давидович, Косинка), «Жовтень» (Савченко, Терещенко), «Плуг» (Щупак).

Мета й програма були цілком зрозумілі: «Видавництво “Маса” має на меті видавати художню продукцію революційних письменників, критику, теорію тощо».

У першому газетному повідомленні інтригує остання фраза: «До участи в “Масі” запрошено культурно-освітні державні й громадські установи м. Києва». Що саме установи мали робити у видавництві — загадка. Можливо, підтримати його діяльність.

У такому разі першими руку допомоги подали «Пролетарська правда» і «Книгоспілка». Редакція газети стала адресою видавництва.

А склади чи, як тоді казали, комори «Книгоспілки» брали на зберігання книжки маленького видавництва.

Пізніше, 1930 року, видавництво завело поштову скриньку, а книжки зберігало на складі ДВУ. І тільки типографія залишилася та сама протягом усього існування — друкарня Київської філії «Книгоспілки» по вул. Свердлова (Прорізній), 8.

Архів видавництва до нас не дійшов. Найпевніше, документи зберігалися у когось із членів правління, фінансова документація мала би бути в головбуха. Тепер у нас немає ні протоколів засідань, ні авторських угод, ні цифр гонорарів, ні розрахунків із друкарнями.

Якщо вірити газетній хроніці, другі збори видавництва — правління і ревізійної комісії — відбулися в приміщенні «Пролетарської правди» 11 червня, лише через п’ять днів після листа Підмогильного. В оголошенні попереджали, чия явка обов’язкова. Крім уже відомих нам імен, додалися Юрій Будяк і Василь Атаманюк. Однак щó вирішували на тих зборах — хтозна.

Уперше після літа зібралися аж 15 жовтня. Завдяки хроніці харківського журналу «Плужанин» ми знаємо, що на той момент у «Маси» було вже 1 000 карбованців видавничого фонду, але «через літні вакації та незгоди серед членів правління воно не могло розвинути праці». Тому збори передусім ухвалили «негайно розпочати видавничу роботу» та обрали нове правління з трьох осіб: залишилися Валер’ян Підмогильний і Микола Терещенко, до них додався Володимир Ярошенко.

У портфелі «Маси» на осінь 1926-го вже дещо було, але до кінця року встигла вийти лише одна книжка — збірка оповідань Михайла Івченка «Порваною дорогою».

Останні відомі нам загальні збори «Маси» відбулися 9 жовтня 1928 року. У діяльності видавництва сталися певні зміни. Наприклад, дещо уточнено назву: тепер це «видавнича артіль революційних письменників». Та й на збори сходилися тепер не в «Пролетарській правді», а в редакції журналу «Життя й революція», яка містилася в готелі «Червоний Київ», номер 103, по вулиці Короленка (Володимирській), 36.

Можливо, тому що протягом року вийшло тільки чотири книжки, на загальних зборах обрали нову управу, хоча імена в ній майже ті самі. «Заслухавши й обміркувавши звіти управи та ревізійної комісії, збори обрали нові керівні органи видавництва. До нової управи обрано: на членів т. т. Атаманюка, Підмогильного, Тенету, Терещенка, Щупака, а на кандидатів т. т. Козоріса й Смілянського. До ревізійної комісії обрано т. т. Бажана, Івченка й Савченка». Крім старих знайомих, тут у нас Борис Тенета, Михайло Козоріс, Леонід Смілянський та Микола Бажан.

«Маса» в цифрах і фактах

Звідки взялася назва «Маса», кому вона спала на думку і що вона означала — сьогодні годі дізнатися. Іноді назву писали великими літерами, як абревіатуру, але це точно не скорочення. Найпевніше, назва свідчила, що у видавництві може брати участь і друкуватися вся письменницька маса, а не якась окрема група; колектив, як і було вказано в повному варіанті назви — письменницький колектив міста Києва.

Друкованих каталогів видавництва, як і його архіву, не існує. Ми маємо тільки самі книжки, тож спробуймо хоча б на цій основі уявити собі історію «Маси» в іменах та цифрах.

За «Літописами друку», бібліотечними картотеками й анонсами у виданих книжках вдалося скласти перелік із 47 назв. Найпевніше, це не все, але за грубими підрахунками, «Маса» видала пів сотні книжок за шість років. Одна книжка вийшла 1926-го, дві — 1931-го, в останній рік існування. Провальними видалися 1928 і 1929 роки: з’явилося тільки чотири і п’ять видань відповідно. Найурожайнішими стали 1927-й і 1930-й.

Із цих 47 назв лише одна книжка перекладна: «Оповідання», тобто насправді повісті, Миколи Гоголя в перекладі з російської Степана Васильченка.

Автура майже без винятків київська: за шість років «Маса» видала книжки 37 авторів і авторок, серед них було тільки шестеро не з Києва. Можна припустити, як вони потрапили в цей «закритий клуб». Скажімо, немає сумніву, що Валер’яна Поліщука, чия збірка вийшла 1927-го, рекомендував його давній і близький товариш Підмогильний (як колись сам Поліщук у Харкові проштовхував книжки Підмогильного в одинокому тоді видавництві Всеукрліткому). Так само Василя Чаплю, катеринославського плужанина, найпевніше, привів у «Масу» його земляк і колега Борис Тенета, який тільки недавно змінив Катеринослав на Київ. Пізніше з’явився ще один катеринославець — поет Михайло Дубовик.

Щодо Івана Микитенка, тоді ще початківця, та Михайла Бондаренка, харківського новеліста й гумориста з «Червоного перцю», припущень немає. А от із Галиною Орлівною випадок цікавий. Орлівна жила в Лубнах у матері і будувала квартиру в «Слові» спільно з другим чоловіком, російським письменником Владіміром Юрезанським. Та коли будинок нарешті здали й заселили навесні 1930-го, Орлівна і з цим чоловіком розійшлася. Вона вирішила перебратися до Києва, обмінявши свої кімнати у «Слові» на кімнати Підмогильного в Києві і на його пай у «Роліті». Ціле літо тривали з’ясування стосунків, поділ нерухомого майна, і в усе це проти його волі був утягнутий Підмогильний, який мусив листуватися, їздити до Харкова та ходити в управу житлокоопу «Слово». Тимчасом у «Масі» вийшла вельми симпатична збірка оповідань Орлівни «Жага», може, найкраще видання у її доробку.

Навряд чи було таке правило, але майже в кожного автора й авторки в «Масі» виходила тільки одна книжка. Винятки — це Яків Савченко, Григорій Косяченко, О. Лан (Кирило Коршак), Дмитро Тась і Василь Атаманюк. Останній узагалі лідер, адже, крім двох власних збірок віршів, він упорядкував і видав у «Масі» три антології: «Літературні пародії», гумору й сатири та тритомну антологію української поезії (останню спільно з Плужником і Феліксом Якубовським).

«Маса» не видавала серій, крім однієї. У грудні 1928 року «Літературна газета» почала друкувати плани видавництв на наступний рік. «Маса», крім звичайних для неї поезії і прози, заявила цілу критичну серію «Літературний портрет», ба навіть опублікувала повний список авторів та назв-імен — 25 позицій. На жаль, із цього переліку вийшло лише дві книжки: «Степан Васильченко» (1930) Фелікса Якубовського та «Олекса Слісаренко» (1931) Якова Савченка.

І ще в доробку «Маси» тільки одна п’єса — «Іду» (1927) Івана Микитенка.

Шість митців і одна художниця

Художників теж залучали київських, тут уже стовідсотково. Перша книжка, «Порваною дорогою» (1927) Михайла Івченка, вийшла в дуже мінімалістичному, коли не сказати аскетичному, шрифтовому дизайні. На довгий час він став серійним. Назву друкували червоною фарбою, але не завжди.

На цій книжці одразу з’явилася й видавнича марка або, як ми сказали б сьогодні, логотип: слово МАСА, вписане по складах у квадрат із закругленими кутами.

Унизу на книжці Івченка зазначено ініціали Т. М. — вдруге вони з’являться на збірці Дмитра Фальківського «Обрії», а всі інші, однаково оформлені книжки виходитимуть без зазначення авторства. Ініціали ці належать художниці Тамарі Москалевій (1898–1984). Можна вважати, що вона створила дизайн для видавництва, адже більшість книжок вийшли саме в її оформленні, хоч і без підпису.

Як обирали, кому доручити обкладинку, давати серійну роботу Москалевої чи замовити щось оригінальне — встановити і зрозуміти неможливо. Усього з «Масою» співпрацювали дві художниці і шестеро художників. Про другу мисткиню ми знаємо лише, що її прізвище Карпенко, вона з Києва й оформила поетичну збірку «Схід сонця» Григорія Косяченка. Ця інформація збереглася в каталозі «Виставка української книжкової графіки» (Х., 1929).

Одну книжку — «Кримінальну хроніку» (1927) Володимира Ярошенка — оформив фотомонтажем Юрій Кривдін (бл. 1904–?), товариш і однокласник Миколи Бажана, фотограф і кіношник, який працював головно для журналу «Кіно» та видавництва «Укртеакіновидав».

Так само одиничною була співпраця з відомим митцем старшого покоління, майстерним живописцем і графіком Юхимом Михайловим (1885), який створив обкладинку для збірки Івана Багряного «До меж заказаних» (1929).

Дві розкішні обкладинки виконав Василь Касіян (1896–1976). Уродженець Галичини, він навчався в Празькій академії образотворчих мистецтв і тільки на початку 1927 року переїхав у Радянську Україну. Касіян тісно товаришував з Григорієм Косинкою, був близький до групи МАРС. Він часто звертався до тем із галицького життя, ілюстрував Василя Стефаника. І для видавництва «Маса» оформив книжки двох письменників із групи «Західна Україна»: «Зажурені флояри» (1928) Василя Атаманюка та «Село встає» (1929) Михайла Козоріса.

По три обкладинки для «Маси» є в доробку двох митців. Олександр Рубан (1900–1943) — блискучий графік-бойчукіст, учень Софії Налепинської-Бойчук. Художниця у новоствореній графічній майстерні, яку вона очолила, звернулася до деревориту. Тому в книжках «Маси» написано: «Обкладинку в дереві виконав О. Рубан». Це антологія «Літературні пародії» (1928) та «Землею українською» (1930) Бориса Антоненка-Давидовича.

Георгія Дубінського (1899–1935) в Києві знали всі і скрізь. Він працював у «Більшовику», «Пролетарській правді», «Літературній газеті», на кінофабриці, у видавництвах. Малював, крім іншого, плакати, портрети, карикатури, дружні шаржі і нарешті випустив альбом «Наш літературний Парнас» (ДВУ, 1930). Нині роботи Дубінського часто не можуть правильно атрибутувати, і його псевдонім Г. Дін або Г. Д-ін (скорочення прізвища Д[уб]ін[ський]) часто вважають окремою особою. У «Масі» в його оформленні вийшли книжки «Отави косять» (1928) О. Лана, «Тиха пристань» (1929) Семена Скляренка та «Виродки в роду» (1930) Антона Хуторяна.

Співпраця видавництва з Борисом Крюковим (1895–1967) виявилася і найпліднішою, і найтривалішою: він створив цілих шість обкладинок. У наших 20-х важко знайти видавництво, особливо київське, де не виходили б книжки в оформленні Крюкова. Навіть для «Слова», цієї твердині неокласиків», він зробив одиноку збірку Михайла Драй-Хмари. Для «Маси» Крюков створив обкладинки книжок «В потоках» Гордія Брасюка і «Геніальні кристали» Валер’яна Поліщука (обидві — 1927), «Сейф» Михайла Бондаренка, «Вежі» Михайла Дубовика і «Назустріч сонцю» О. Лана (усі три — 1930), суперобкладинку до збірки «Між меж і ґрат» (1931) Василя Атаманюка.

Насамкінець слід згадати тритомну «Антологію української поезії» (1930), яку упорядкували Василь Атаманюк, Євген Плужник і Фелікс Якубовський. Обкладинку до неї та графічні портрети авторів і авторок створив Василь Кричевський (1873–1952). У кожному томі близько 70 таких портретів. Антологія вийшла також у «Книгоспілці». Нині важко відтворити події, але, схоже, що другий і третій томи одразу вийшли в іншому видавництві, а перший том перевиданий. Тому існують книжки, де на обкладинці фігурують різні видавництва.

Ніша для «Маси»

Ми не знаємо механізми видавничих рішень, навіть не уявляємо повну картину діяльності видавництва письменників «Маса». До переліку здійснених видань слід додати анонсовані й не реалізовані з різних причин проєкти. Усе, що «Маса» готувала до друку і писала про це в пресі протягом 1926–1927 років, побачило світ. А от в останніх видавничих планах були імена й книжки, які так і залишилися на папері.

У 1929 році видавництво планувало випустити твори Петра Радченка, Юхима Зорі, Дмитра Бузька, Миколи Терещенка, вірші Бориса Тенети (вони так і не вийшли за його життя окремою книжкою). Найбільше ж прогалин залишилося в галузі літературознавства і критики. Крім серії «Літературний портрет», де з 25 назв з’явилося друком тільки дві, не вийшли збірка статей Самійла Щупака, друге видання «Поетики» Дмитра Загула, нариси про західноукраїнську літературу Дмитра Рудика.

Попри «масову» назву, видавництво в історії українського книговидання взагалі і наших 20-х зокрема залишилося як нішеве і навіть елітарне. Кожна книжка, яку видала «Маса», стала також явищем в історії літератури. Усі її книжки викликали пильну увагу критики, жодне її видання не залишилося без рецензій. Уже тоді маса — і читацька, і письменницька — розуміла художню й історичну цінність книжок видавництва «Маса».

Про це свідчить, зокрема, український стенд у Кельні. З травня до жовтня 1928 року в німецькому Кельні проходила Всесвітня виставка преси (Internationalen Presse-Ausstellung, Koln, 1928). Величезний радянський павільйон привертав увагу відвідувачів: на вході в чотирьох арках між колонами світилися гігантські об’ємні неонові літери USSR. З усіх республік Україна мала найбільшу й найсоліднішу за наповненням і оформленням експозицію на виставці. Її автор — художник і сценограф Вадим Меллер, головний художник театру «Березіль». Експонати для українського відділу виконав Василь Єрмілов.

Чорно-білі фото не передають крутизну авангардного дизайну, що його створили двоє митців, адже він був не статичний, як звичайно на книжковій виставці, а динамічний, рухливий, і, скажімо, спіралі в скляних колбах крутилися.

Поруч у вітрині лежали книжки. На фото можна видивитися лише журнал «Забой», альманах «Вапліте» і «Ранню осінь» Плужника, яка торік вийшла у видавництві письменників «Маса».