Між двох вогнів: концерн «Українська Преса»

«Українська Преса» для всіх українців

Концерн «Українська Преса» видавця Івана Тиктора виник на основі заснованого 1923 року часопису «Новий Час» і проіснував до 1939 року. За роки діяльності «Українська Преса» виросла у цілу видавничу «імперію» з різними редакціями, друкарнею, мережею розповсюдження і, відповідно дуже різноманітними і справді успішними проєктами, що мали на меті здійснювати просвітницьку роботу та задовольняти будь-яку інформаційну потребу тогочасних українців.

Так з’явилися щоденник «Новий Час» (1923–1939), двотижневик, а потім дводенник «Наш Прапор» (1932–1939), тижневики — газета для селян «Народня Справа» (1928–1939) та гумористично-сатиричний часопис «Комар» (1933–1939), двотижневик «Наш Лемко» (1934–1939), місячники — часопис для дітей «Дзвіночок» (1931–1939), спроба часопису «Українська Ілюстрація» (вийшло лише одне число, 1934).

Обкладинка газети «Народня Справа» та щоденника «Новий Час»

Майже до кожного періодичного видання згодом з’являвся додаток — тематична книжкова бібліотечка художніх, публіцистичних чи науково-популярних творів українських та іноземних авторів: «Бібліотека “Народньої Справи” “Рідне слово”» (1929–1934), «Бібліотека Аматорського театру “Нашого Прапору”» (1935), «Бібліотека для молоді “Ранок”» при часописі для українських дітей «Дзвіночок» (1937). З 1937 р. щомісяця виходили випуски «Історичної бібліотеки» «Нового Часу» (1934), «Українська бібліотека» (1933) та «Музична бібліотека» (1937), засновані при «Нашому Прапорі», «Бібліотека церковно-релігійних книг», окремі книги, різноманітні додатки до часописів, портрети, вкладки [1, с. 326–327]. Також концерн випускав щорічні календарі «Золотий Колос», «Комар», «Календар для Всіх» та інші.

На шпальтах часописів «Української Преси» були як аналітика суспільних і політичних процесів на українських землях та в світі, так і цілком повсякденні поради, як вести господарство чи дбати про гігієну. Не забували у видавництві і про розважальні жанри: у бібліотечках до часописів було й легке чтиво, пригодницькі та любовні романи.

Довкола концерну сформувалося коло творчої інтелігенції. Так, у редакції працювали або співпрацювали з видавництвом Дмитро Паліїв, Мирон Коновалець, Григор Лужницький, Ярослав Шав’як, Юрій Шкрумеляк, Микола Голубець, Євген Яворівський, Михайло Возняк, Михайло Галущинський Григор Лужницький, Євген-Юлій Пеленський, Юрій Студинський, Володимир Целевич та багато інших. А наприклад, до роботи над «Історичною Бібліотекою» видавець запросив Івана Крип’якевича. Серед ілюстраторів видань, поряд із незмінним художником Едвардом Козаком, були Павло Ковжун, Петро Холодний — молодший, Святослав Гординський, Микола Бутович, Роберт Лісовський, Осип Курилас та інші.

Художнє оформлення видань «Української Преси» має впізнавані й оригінальні риси. Попри те, що до створення обкладинок залучали дуже різних художників, їм вдалося створити цілісний візуальний образ видань. У книжкових виданнях на титульній сторінці або звороті титула традиційно розміщували екслібрис видавця. Одно- чи двоколірні обкладинки були доволі невибагливими в плані поліграфічного втілення, але при цьому приваблювали та інтригували читачів чіткістю ліній та колірним поєднанням.

Обкладинка часопису «Дзвіночок» та екслібрис видавця Івана Тиктора

Іван Тиктор — «медіамагнат» та експериментатор

Започаткування видавничого проєкту, тим паче такого амбітного, як «Новий Час», що дав початок цілому концерну, було нечуваною справою. У часи повоєнної кризи, нестабільної економічної ситуації, утисків українства після поразки визвольних змагань братися до видання нового часопису, який, крім численної польської преси, мав прямого потужного конкурента — український щоденний часопис «Діло» — міг тільки хтось дуже сміливий та цілеспрямований.

Художник Едвард Козак згадує: «…Одної днини прийшла громом вістка, що Іван Тиктор, малий ростом чоловічок, хоче видавати для Галичини другий Щоденник. Що вже все до того готове і мають назву “Новий час”» [7].

Успіх цього задуму значною мірою ґрунтувався на постаті самого видавця, його харизмі, підприємливості та вмінню гуртувати довкола себе творчих людей. Зрештою, читачі сприймали роботу «Української Преси» переважно крізь призму особистого бренду, адже більшість видань мали у вихідних даних напис «Видавець Іван Тиктор».

Іван Тиктор (1896–1982) народився в заможній хліборобській родині в селі Красне (тепер селище Красне на Львівщині), навчався у львівській та рогатинській гімназіях, пізніше, по війні — на комерційних курсах при товаристві «Просвіта» та на правничому факультеті Українського таємного університету.

Іван Тиктор, 1940 рік

Як підхорунжий Українських Січових Стрільців, а потім четар Української Галицької Армії, Тиктор брав участь в українських визвольних змаганнях, згодом приєднався до таємної Української Військової Організації і за спонукою її очільників взявся видавати новий український часопис. 

Цей патріотичний зачин стане ключовим у всій видавничій діяльності Тиктора, основою якої було розробляти ідею української ідентичності, підтримувати в українцях прагнення до свободи та створення своєї державності, забезпечувати їх якісною інформацією про суспільні, політичні процеси, не забуваючи при цьому про гумористичний, розважальний і практичний контент.

Тиктор здійснював не лише організаційні процеси у видавництві, а також був уважним і надзвичайно працездатним редактором, читав ключові матеріали випусків, давав рекомендації.

Звісно, були й ті, хто критикували видавця за непростий і запальний характер, закидали корисливість, називали видавцем «жовтої» преси. Однак він починав свою видавничу діяльність з позик, навіть продав частину власного поля, щоб їх виплатити, лише згодом його проєкти стали комерційно успішними. До того ж Тиктор мав мету: забезпечити доступними українськими виданнями якомога більше коло читачів.

Для цього видавець вдавався до різноманітних креативних ходів. Наприклад, для додаткової фінансової підтримки видавництва розпочинає виготовлення ячмінної «Золотої кави» в себе в Красному з місцевого ячменю та цикорію, яка стала чи не найпопулярнішим на той час галицьким брендом.

Завдяки ще одному задуму Тиктора газета для селян «Народня Справа» у побуті отримала назву «коров’ячої», оскільки видавець запропонував її передплатникам можливість страхувати домашню худобу. За 10 років існування часопис виплатив передплатникам зі свого страхового фонду 750 тисяч злотих відшкодування за загиблу худобу.

Вершиною видавничої діяльності Тиктора вважають серію «Історична Бібліотека», до якої увійшли фундаментальні «Велика Історія України», «Історія Української Культури», «Історія Українського Війська» та незавершена «Велика Всесвітня Історія». Щомісяця передплатники серії отримували випуск у вигляді зшитка на 48 сторінок, а наприкінці — палітурку, в яку можна було оправити видання.

Складники видавничого успіху

Дослідниця Надія Зелінська зазначає: «У міжвоєнній Галичині, напевно, не було селянської хати чи міського помешкання, куди б не потрапив часопис, книжка або календар з логотипом “Української Преси” та прізвищем Тиктора…» [4, с. 339].

Концерн справді дуже вдало розгорнув свою діяльність, мав представництва як на західноукраїнських землях (у Перемишлі, Коломиї, Стрию, Станиславові — тепер Івано-Франківськ, Крем’янці, Луцьку, Яворові), так і за кордоном (в Польщі, Румунії, Чехословаччині, Австрії, а також в Аргентині, Бразилії, Сполучених Штатах Америки) і, з сумом зауважує історик Богдан Якимович, «(іронія долі!) жодного — на території Наддніпрянщини, яка знемагала під сталінсько-енкаведистським терором» [1, с. 9].

Святкування 10:ліття часопису «Новий Час». П’ятий у першому ряду справа — Іван Тиктор. 1933 рік

Наклади та розмаїття назв Тикторових видань неабиякі навіть за сучасними мірками. Так, найбільші наклади молитовника «Вірую» та календаря «Золотий Колос» становили 100 тисяч примірників, «Народньої Справи» — 40 тисяч, «Дзвіночка» — 30 тисяч (це при тому, що середній наклад для преси на той час був від 1 до 15 тисяч примірників). Загалом за близько 15 років своєї діяльності концерн «Українська Преса» випустив понад 400 назв книжкової продукції із середнім накладом 5 тисяч примірників [4, с. 341].

Для ефективної роботи Іван Тиктор провів у редакцію «Нового Часу» телефон (перший редакційний телефон у Львові) та придбав авто для розвезення часописів. Станом на 1933 р. у концерні працювало близько 50 творчих працівників і приблизно стільки ж працівників технічних (в адміністрації, друкарні тощо) [1, с. 9–10].

Видання концерну друкували у львівських друкарнях, зокрема Щасного Беднарського в піднаймі Кооперативи «Промислу Графічного» («Новий час» 1923, 1929, «Народня Справа» 1929), Наукового товариства ім. Шевченка («Наш Прапор» 1932), «Арс-Ґрафіка» («Наш Прапор» 1933, «Народня Справа» 1933, «Дзвіночок» 1933–1937), Артура Ґольдмана (Ілюстрований додаток «Нового Часу» 1925–1926, 1933), згодом у друкарні Медицький-Тиктор (1933–1938) та друкарні Ставропігійського Інституту в аренді Тиктора (1937–1939), де також друкували замовлення інших видавництв. Єдиний випуск «Української Ілюстрації» було надруковано у друкарні «П. Преси» у Варшаві.

Якщо простежити за львівськими адресами, де містилися редакції Тикторового концерну, можна виокремити декілька основних локацій. На вул. Тадеуша Костюшка, 1а, був «осідок» концерну «Українська Преса». Там же працювали редакції часописів «Комар» (1933–1939), «Наш Прапор» (1934–1936), «Новий Час» (1935–1939), «Народня Справа» (1936, 1937–1939) та «Дзвіночок» (1937–1939).

Редакція та адміністрація часопису «Новий Час» до того переїжджала кілька разів. У 1923–1925 та 1929–1931 вона містилася на площі Ринок, 10 у кам’яниці «Просвіти», у 1932–1933 роках — на площі Ринок, 9, а 1933 року переїхала на вулицю Бляхарську, 9 (нині Івана Федорова, 9), де також містилася друкарня.

На вулиці Боїмів, 4 (нині Староєврейська, 4) 1928 року почала працювати редакція часопису «Народня Справа», 1931 — редакція «Дзвіночка», 1934 — «Нового Часу». На вулиці Руській, 18 містилися редакції часописів «Народня Справа» (1932–1936), «Дзвіночок» (1932–1937), «Наш Прапор» (1932–1934; 1936–1939), «Наш Лемко» (1934–1936). Редакція часопису «Наш Лемко» пізніше (1936–1937) працювала на вул. Бартоломея Зиморовича, 3 і 2 (нині Джохара Дудаєва) та вул. Новий Світ, 22 (1937–1939) [6, с. 213].

Окремими локаціями львівським маршрутом Івана Тиктора можна пройтися текстово [9] чи на відео, знятому до вшанування 125-літнього Тикторового ювілею [10].

Збережений видавничий доробок

12 вересня 1939 року вийшло останнє число газети «Новий Час», завершуючи багаторічну діяльність «Української Преси».

Тиктор з дружиною і донькою, як і багато інших українських діячів, рятуючись від переслідувань, на деякий час виїхав до Кракова у Польщі (1940–1941), потім приїхав до Рівного (1942–1943), далі кілька років (1945–1948) жив в Інсбруку (Австрія), аж поки не замешкав у Вінніпеґу (Канада). Всюди долучався та ініціював видавничі проєкти для місцевих українців.

Тим часом у Львові, з приходом радянської окупації, нова влада конфіскувала видавництво «Українська Преса», а також друкарню зі значним запасом паперу, і на цій базі запустила випуск газети «Вільна Україна».

В історичній перспективі доробок концерну «Українська Преса» опинився наче між двох вогнів. Через свою послідовну проукраїнську позицію Тиктор був «чужим» для польської влади і ворожим — для радянської. У своїй діяльності видавець намагався уникати обмежень польської цензури, конфіскації публікацій, які зупиняли просто перед запуском друку. Та все ж нерідко часописи виходили у світ з частково порожніми шпальтами.

Шпальти «Нового Часу» та «Дзвіночка» з конфіскованими публікаціями

У радянські ж часи ім’я Тиктора було забороненим і примусово забутим, майже всю його родину репресовано і вивезено на Сибір, а весь його видавничий доробок потрапляв у так звані «спецсхрони» з поміткою «націоналістичне». З набуттям Незалежності Тикторові видання, як і його добре ім’я, повернулися до українських читачів.

Нині більшість видань «Української Преси» зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України (відділ україніки) та Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. Максимально повний і деталізований покажчик Тикторових видань, зокрема видань концерну, «Видання Івана Тиктора та концерну “Українська Преса”» уклала 2000 року дослідниця Валентина Денисюк [1]. Низка видань також представлена в постійній експозиції Історико-краєзнавчого музею селища Красне на малій Батьківщині видавця (у тому ж приміщенні міститься місцева бібліотека, названа на честь Івана Тиктора). І, звісно, враховуючи поширеність та значні наклади видань концерну, цілком можливо знайти, приміром, книжку «Видавця Івана Тиктора», чи випуск котрогось із часописів, які вдалося зберегти і переховати у домашніх книгозбірнях. 

(Не)забутий видавець

Виставка саме з такою назвою — «(Не)забутий Іван Тиктор: до 125-річчя від дня народження видавця» — у межах фестивалю BookForum 2021 року стала чи не першим виставковим проєктом Незалежної України, присвяченим видавцю та його львівському доробку [8]. 

Пам’ять про Івана Тиктора повертають у різний спосіб. 1993 року його ім’я отримала одна з центральних львівських вулиць, а 2017 року, до 120-ліття видавця, на розі цієї вулиці у Львові встановили інформаційну таблицю.

Багато зусиль до вивчення спадщини Івана Тиктора та просування його постаті здійснює Українська академія друкарства, де на кафедрі видавничої справи і редагування (тепер медіакомунікацій) спільно з науковцями з Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника, за сприяння родини та земляків видавця 2007 року підготували монографію «Іван Тиктор: талан і талант» [6], і де зараз триває робота над новим, ювілейним виданням, присвяченим 125-літтю Івана Тиктора та 100-літтю його видавничої діяльності. З цією ж метою в Українській академії друкарства започаткували наукову конференцію Тикторівські читання, вже сьомі такі читання відбулися у червні 2023 року.

Заповнення штучно створених «сліпих плям» в історії українського книговидання та друкарства особливо актуальне для міжвоєнної Галичини. Діяльність «Української Преси» є яскравим прикладом тяглості української культури в цілому та підтримання видавничих традицій, а також відродження національної свідомості в умовах бездержавності та суспільної зневіри.

Усім — і тематикою видань та формуванням репертуару, і засобами впливу та розумінням своєї читацької аудиторії, і креативними способами просування своїх видань — діяльність Івана Тиктора та його видавничої «імперії» є зразком патріотичного підходу, сполученого з бізнесовим успіхом.

За сприяння та доступ до видань Тикторового концерну «Українська Преса» дякуємо працівникам Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника та Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.