Науковою думкою багатіємо

Фото, використані у тексті, з архіву Книжкової палати України.

Спадок Києво-Печерської друкарні й витоки

Історія «Наукової думки» тісно пов’язана з розвитком Академії наук (у 1921-1936 – ВУАН) як найвищої наукової установи України, перші друковані видання якої вийшли у 1919 році. Їх було лише 8, здебільшого інформаційного характеру, і лише одне – «Записки історично-філологічного відділу Академії наук у Києві» можна вважати першою науковою публікацією Академії. Статутом 1919 року передбачили, що структурні підрозділи мали займатися видавничою діяльністю самостійно, для чого при  кожному з відділів  створили окремі редакції.

«Записки історично-філологічного відділу Академії наук у Києві»

З ініціативи видатного українського ученого-філолога, академіка Агатангела Кримського, внаслідок злиття трьох редакцій, що діяли при кожному відділі Академії наук, утворилася Редакційно-видавнича комісія, при якій започаткували видавництво. Тому саме йому найбільше завдячує своїми витоками «Наукова думка». З розвитком головної наукової інституції 1927 року видавництво набуло статусу самостійної установи й стало функціонувати вже як частина АН УРСР. Згодом видавничою справою Академії керували епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський, біохімік Максим Гулий, піонер комп’ютерної техніки, автор фундаментальних праць у галузі кібернетики, математики і обчислювальної техніки Віктор Глушков, фундатор наукової школи з механічних коливань Георгій Писаренко,  доктор хімічних наук Віктор Гутиря та інші.

На клопотання  Академії наук, яка не мала власної друкарської бази, передали в її користування майно друкарні Києво-Печерської лаври, що володіла унікальними грецькими, латинськими й французькими шрифтами. До того ж за друкарню Академії довелось вести вперту боротьбу з трестом «Київ-Друк». Так і сформувалася поліграфічна база видавництва. 

Академія прийняла друкарню в напівзруйнованому стані – будівлі й обладнання вимагали ремонту, обладнання було зношеним. Через відсутність необхідних на це коштів прийняли рішення про передачу друкарні в оренду. Так, у 1924-1925 роках орендатором стало видавництво «Червоний шлях», а з 1925 року договір оренди підписали з Державним видавництвом України (ДВУ), яке мало в рахунок орендної плати щомісячно друкувати для Академії 10 друкованих аркушів. Відтоді на титульних сторінках багатьох видань значилось ВУАН-ДВУ [1].

У період роботи академічної друкарні на території Києво-Печерської лаври дуже зросло навантаження на фундамент будівлі колишньої лаврської друкарні, розташованої на схилі печерських гір. На початку 1930-х років там працювало 5 літографських машин, кожна вагою більше півтори тонни. У жовтні 1934 року сталася аварія – дощі розмили фундамент, і в будівлі друкарні з’явилася тріщина, яка пройшла через весь будинок аж до третього поверху. Утворена в цьому зв’язку комісія прийшла до висновку про неможливість подальшої роботи друкарні. Тому в грудні того ж року друкарня ВУАН-ДВУ переїхала в нове приміщення на території Покровського монастиря по вул. Львівській, 44 [1]. Таким чином у першій третині XX століття друкарня ВУАН продовжила традиції лаврської друкарні, яка діяла понад 400 років.

Від початку свого існування робота видавництва відображала традиції та потреби Академії, визначені основними напрямами її діяльності. Упродовж першого десятиліття головні зусилля спрямовувалися на друк монографій відомих тогочасних учених – як-от історика Дмитра Багалія, філологів Агатангела Кримського та Володимира Перетца, економістів Михайла Птухи та Костянтина Воблого, математиків Дмитра Граве і Михайла Кравчука, мікробіолога Данила Заболотного, ботаніка Миколи Холодного. У 1931-32 роках вийшли результати досліджень Євгена Патона та його учнів із теоретичних основ електрозварювання [2, с. 43]. Якщо перші роки тематика книжок була переважно гуманітарного спрямування, то з 1925 року кількість природничо-технічних видань збільшується до 65%. Першим академічним журналом став «Український зоологічний журнал», що почав виходити 1923 році.

Історії фабрик і заводів замість національної історії

У радянський період діяльність «Наукової думки», як і інших видавництв, підлягала ідеологічному контролю з боку керівних структур. Видавнича продукція проходила жорсткий відбір у президії Академії наук, і вже після затвердження планів у Москві, вона надходила на опрацювання у видавництво [2, с. 34].

У 1930 році почався процес руйнації академічних традицій та установ, ідеологічна перебудова мала перевести Академію на рейки виконання партійних постанов. Під особливим контролем опинилися праці відділу суспільних наук, які стали виключно знаряддям партійної політичної пропаганди. Як писала історикиня Наталія Полонська-Василенко, «Вся Академія Наук перетворилася на велетенський «марксоленінський» семінар» [3, с. 10].  З  осередку національного культурного життя Академія наук поступово стала однією з партійних установ.

Також у 1930-х розгорнулася кампанія нищення авторитетів і цькування відомих українських вчених, яка особливо загострилася після виходу так званого «Листа тов. Сталіна» («Про деякі питання історії більшовизму»), опублікованого 1931 року у московському часописі «Пролетарська Революція». По суті, Сталін заборонив історикам самостійно висувати й творчо обговорювати наукові проблеми. Ця функція повністю переходила до партійного керівництва. У всіх установах Академії наук відбувалося його «обговорення», яке перетворилося на всесоюзне «самобичування» та повальні звинувачення під знаком «очищення від контрреволюційних націоналістичних і троцькістських елементів» [3, с. 17-18, 38]. Наслідком цього процесу стало катастрофічне знищення провідного складу Академії – вчених арештовували, засилали й розстрілювали. До числа опальних академіків потрапив і засновник «Наукової думки», фактичний керівник Академії наук упродовж десяти років Агатангел Кримський.

Ці процеси також позначились і на репертуарі видань. У сфері гуманітарних наук найбільше уваги тепер почали звертати на вивчення революційних рухів, історії фабрик і заводів. Розпочаті раніше роботи з історії України, її культури й письменства відкидалися як непотрібні. Головне місце відводилося концепції «совєтського патріотизму», обґрунтуванню радянського способу життя, нівеляції українських національних інтересів. Серед цих праць – монографія Володимира Затонського «Українське національне будівництво і боротьба проти націоналізму» (1934), яка того ж року вийшла російською мовою; колективні праці «Облік у соціалістичному сільському господарстві» (1933), «Радянська Україна за 20 років» (1937),  «Соціалістичне сільське господарство Радянської України» (1939), «Стахановський рух і продуктивність праці» (1940).

Після війни – довідники про українських вчених і 40 томів фауни України

У роки Другої світової війни (1942-1943) видавництво евакуювали в місто Уфа, де й продовжило свою діяльність. Там, у столиці Башкирії, «Наукова думка» встигла опублікувати книжки академіка Олександра Богомольця «Деякі підсумки лікувального застосування антиретикулярної цитотоксичної сироватки» (1942) та «Вітамін К», за редакцією академіка Олександра Палладіна (1944), які допомогли медикам ефективно застосувати на практиці  нові препарати й методи лікування [4, с. 65]. 

1950 рік був переломним у діяльності  видавництва: воно не тільки відновило довоєнний рівень випуску продукції, а й удосконалило структуру: утворені три окремих галузевих редакції – суспільних наук, технічних наук, біології та медицини. Позаяк головним завданням видавництва «Наукова думка» його початкового періоду була популяризація доробку Академії наук, то найперші три видавничі серії, починаючи з 1956 року, виходили як довідники, що містили біобібліографічні відомості та нариси про українських учених: «Біобібліографія вчених Української РСР», «Вчені Української РСР», «Науково-біографічна серія». У 1961 році видавництво започаткувало серію «Українська народна творчість», яка охоплювала різноманітні види українського фольклору і стала однією з найчисленніших за кількістю назв.

У 1950-х почала виходити серія «Фауна України» у 40 томах, що уможливила вивчення тваринного світу України і документувала понад 20 тисяч різних видів. Цю грандіозну роботу провели колектив Інституту зоології АН УРСР разом із зоологами вищих навчальних закладів та інших біологічних установ України.

Важливим явищем у роботі видавництва наприкінці 1950-х – початку 1960-х років  стала публікація робіт всесвітньо відомих науковців, які працювали в Україні або чия діяльність була тісно пов’язана з Україною: Олександра Богомольця, Володимира Вернадського, Михайла Остроградського,  Миколи Стражеска, Володимира Філатова. У цей період працювала єдина в Україні редакція науково-популярної літератури, основним завданням якої була масова пропаганда досягнень учених АН України, зокрема Миколи Амосова,  Олександра Давидова, Леоніда Кульського  [2, с. 44-45].

До 1962 р. видавництво було збитковим і упродовж року нагромадило велику заборгованість різним організаціям і авторам [5, с. 2]. Очевидно, критичний стан роботи ослужив причиною його реорганізації на початку 1964 року.  Тоді воно нарешті отримало сучасну назву «Наукова думка», а також пережило ще одну реорганізацію – цього разу перетворилося на установу, яка підпорядковується одночасно Академії наук УРСР і Держкомвидаву УРСР. Тоді ж створили нові спеціалізовані редакції та серії, а також наростили випуск наукової літератури. Так мовознавчий напрям видавничої діяльності «Наукової думки» у 1970-х розпочала серія «Пам’ятки української мови» (окремі видання серії вийшли факсиміле), «Наука і технічний прогрес», «Людина і середовище», «Пам’ятки історичної думки України» і «Пам’ятки філософської культури українського народу» [6, арк. 36]. 

Як свідчать матеріали для доповіді про діяльність видавництва «Наукова думка» за 1964 рік,  за підсумками цього року опублікували 399 книг і брошур і 17 наукових журналів [5, с.1]. Серед них – «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Народна творчість і етнографія», «Автоматика», «Прикладна механіка», «Український біохімічний журнал», «Український фізіологічний журнал», «Радянське право» [5, с. 22-25]. На той час це було найбільше в Україні видавництво за обсягом друкованих видань. Водночас спостерігалося недовиконання робочого плану випуску літератури. Це сталося, зокрема, через завищений за назвами і обсягом резерв Президії АН УРСР (з 61 планових до 40 реальних), а також, що прикметно, через невиправдані вкрай занижені замовлення на україномовну науково-популярну літературу від Укркниги і Укрспоживспілки [5, с. 5-6].

17 листопада 1964 року ЦК Компартії України прийняв постанову «Про заходи по дальшому поліпшенню видавничої діяльності й усуненню недоліків у книжковій торгівлі республіки», в якій піддана суворій критиці діяльність українських видавництв, у тому числі й «Наукової думки», як таких, що «видають багато збиткових книг, малозмістовних і малоактуальних за своїм характером». Однією із вимог «виправити» становище  було піднесення ідейно-політичного рівня змісту друкованої продукції, Зокрема, ставилося завдання, «щоб все нове в суспільних науках швидко ставало надбанням народу і повною мірою служило справі комуністичного будівництва» [5, с. 26-28]. Звісно, що за таких умов очікувати збільшення видань національно-патріотичної тематики не доводилося.  

У 1960-1970-ті діяльність видавництва в дусі часу спрямовувалася на пропаганду рішень Комуністичної партії, ленінських ідей, революційних рухів, дружби народів. Зокрема це простежується на прикладі таких видань, як «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні (1967), 4-томник «Ленін і Україна» (1970), «Література дружби і єднання» (1972), «Радянська Україна в братній сім’ї народів СРСР» (1972).

Третє місце у світі за обсягом випуску наукової книги

У 1980-ті «Наукова думка» відкрила нові підрозділи, тоді ж був і найбільший розквіт. Підготовкою рукописів до друку займалися 16 галузевих і спеціалізованих редакцій: 7 із них випускали літературу з суспільствознавчих наук і філології (філософської та правової літератури; економічної літератури; історичної літератури; літератури з археології та документалістики; художньої літератури; літературознавства, мистецтвознавства, фольклору та етнографії; мовознавчої літератури), 6 – з природничих і технічних наук (літератури з математики й механіки; фізичної літератури; технічної літератури; літератури з наук про Землю; хімічної літератури; біологічної літератури. Окрім них діяли ще спеціалізовані редакції – довідникової літератури, що охоплювала галузі природознавства і техніки; науково-популярної літератури, яка займалась масовим просуванням досягнень Академії; інформаційної літератури, що здійснювала підготовку і випуск матеріалів наукових конгресів, конференцій, симпозіумів, виставок, міжнародних і республіканських нарад [6, арк. 24 – 27]. 

У 1982 році у Науковій думці започаткували серію «Бібліотека української літератури», видання якої мали значний попит. У її межах на сьогодні вийшли праці понад 60 визначних українських письменників, накладом до 5 тисяч примірників, зокрема академічні зібрання Лесі Українки (в 12 томах), Григорія Квітки-Основ’яненка (в 7 томах), Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького. У 1986 році завершилося видання 50-томного зібрання творів Івана Франка [4, с. 66].

1988 року у видавництві вийшло понад 1000 назв, як мали наклад у понад 5 мільйонів примірників, у тому числі 49 наукових журналів, що мали тиражі у понад мільйон примірників. У 1970-1980-х «Наукова думка» входила до п’ятірки найкращих і найбільших видавців наукової літератури у світі [2, с. 34], а в кінці 1980-х посідає третє місце у світі за обсягом випуску наукової продукції – відразу після «Pergamon Press» (США) та «Наука» (росія) [4, с. 67].

Проте європейський контекст міжнародної співпраці видавництва у радянські часи мав доволі епізодичний характер. Зокрема у 1978 році вийшла у світ монографія «Строение земной коры и верхней мантии Центральной и Восточной Европы», яку пізніше випустили англійською мовою у Польщі. Окремі видання містили спільні дослідження українських і закордонних учених. Наприклад, 1982 року вийшла спільна праця українських і німецьких фахівців «Обробка напівпровідникових матеріалів» [6, арк. 22].

Попри надмірну ідеологізацію і зарегульованість видавничої справи радянської доби, колективу «Наукової думки» вдалося створити високопрофесійну видавничу установу з фаховими школами редакторів за різними науковими напрямками.

«Наукова думка» у часи незалежної України

Після здобуття Україною незалежності на початку 1990-х років, коли розпочалася переорієнтація економіки та становлення суверенного державного ладу, видавництво опинилося в умовах кризи. Якщо в радянські часи «Наукова думка» була фактично єдиним видавцем літератури Академії, а частка її видань у репертуарі наукової книги наприкінці 1980-х перевищувала 90%, то у 1995-му вона становила лише 29% й у наступні роки лише зменшувалась [2, с. 34]. Це пов’язано як з кардинальною зміною книжкового репертуару, так і з тим, що за цей час у країні з’явилося багато інших видавництв, а деякі з них розвинулися з поліграфічних осередків наукових установ.

«Наукова думка» лишила за собою випуск фундаментальних узагальнювальних монографій українських учених, що фінансується з коштів державного замовлення. Серед них як колективні праці («Інформаційні технології в біології та медицині»; «Основи акустики»; «Цивілізаційні виміри моральності: зміна парадигм»), так й індивідуальні монографії («Ребренко О. Основи сучасної теорії взаємодіючих квантових полів»; Дума Д. «Загальна астрометрія»). Зважаючи на обставини воєнного часу, останні видання мають бути особливо корисними при відбудові: «Теплозабезпечення населених пунктів: енергоефективність, інновації, менеджмент» (2020), підготовлена працівниками Інституту технічної теплофізики НАН України; колективна праця Інституту морської біології НАН України «Роль портів і судноплавства у формуванні морських біот (неповносолоні моря Європи» (2020); книга фахівців Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України «Кріоконсервування гамет і ембріонів людини: життя до запитання» (2020);  «Методологія і практика оцінювання території України для заповідання» (2020), створена фахівцями Інституту географії НАН України [8].

У серіях історико-культурної спадщини українського народу побачили світ такі значущі видання, спрямовані на становлення національно-духовної та державної ідентичності, як «Історія України-Руси» Михайла Грушевського, «Енциклопедія історії України», «Історія української культури», «Історія української літератури». 

Результатом праці великого колективу науковців і редакторів став вихід багатотомного видання «Енциклопедії історії України» (упродовж 2003-2013 років опублікували 10 томів).

Фундаментальне ілюстроване видання «Історія української культури» у 5 томах, 9 книгах уперше в історії України системно подало багатовікову історію української культури, її самобутність та зв’язки з іншими культурами, внесок у світову культурну спадщину.

У 12-томній «Історії української літератури» представлена широка панорама зародження і розвитку вітчизняного письменства X- XXI століть, розмаїття його жанрових форм, унікальних пам’яток і письменницьких особистостей [9].

Для широкого кола читачів публікуються різні довідкові видання, книги за програмою «Словники України» та серії «Бібліотека української літератури», «Бібліотека школяра», «Український правопис», академічні зібрання творів класиків української літератури, підручники та посібники для вищої школи.

Спільно з Українським мовно-інформаційним фондом реалізовується серія видань «Словники України». У її межах вийшли: «Етимологічний словник української мови», у семи томах (упродовж 1982-2012 років вийшло 6 томів); «Словник синонімів української мови», у 2 томах» (1999); «С.І. Головащук. Орфографічний словник складних слів української мови» (2008);  «Словник фразеологізмів української мови» (2008); «Н.Є. Лозова. Іменник. Граматичний довідник» (2016); «В.Д. Литвинов. Латинсько-український словник», Т. 1 – 3 (2018-2022). 1980 року завершили видання «Словника української мови» в 11 томах,  а з 2010 року почався випуск 20-томного «Словника української мови». 

Уперше в історії України видавництво опублікувало у 1994-1998 роках «Російсько-український словник наукової термінології» у трьох книгах: фізико-технологічна і математична, хіміко-біологічна та соціогуманітарна термінологія. Фактично, цим видавництво реалізувало плани, які свого часу виношував Український науковий інститут книги (1922-1936), проте на ті часи їх не вдалося здійснити через репресії працівників УНІК  [2, c. 47-48].

Унікальним напрямом діяльності видавництва став окремий проєкт «Наукова книга для молодих вчених», спрямований на підтримку академічної молоді. Він виокремився у 2009 році із проєкту «Наукова книга» як дочірній і став формою публікацій монографій молодих учених (віком до 40 років) на конкурсних умовах. Це здійснюється шляхом виділення окремої квоти для Комісії з роботи з науковою молоддю НАН України у межах щорічного державного замовлення. 

Першою книгою такого проєкту стало політологічне дослідження Оксани Кукуруз «Політична опозиція в Україні та Польщі: порівняльний аналіз» (2010 року). 

Наразі за цією програмою вийшло понад 70  назв, що стало значною підтримкою для молодих науковців [8, с. 68].

До 2014 року «Наукова думка» переважно співпрацювала з росією. Промовистим прикладом у цьому контексті була активна участь українських академічних видавництв у міжнародному конкурсі на найкращий наукововидавничий проєкт («Научная книга»), започаткованому у 2010 році з ініціативи президента Міжнародної асоціації академій наук та президента НАН України Бориса Патона, що відбувався переважно в росії або Білорусі [10,  с. 73]. 

Замість висновку

Історія «Наукової думки» – це історія української науки, яка могла розвиватися лише в руслі радянських доктрин, завжди грати другу скрипку після вчених умів із Москви та оприлюднювати лише теми, які були дозволені. Цілий пласт наукових книг завозилися просто з росії, а українські переклади важливих праць так ніколи й не з’являлися. Навіщо, якщо є вже російський переклад? Все це робило українську науку залежною від російської й уповільнювало розвиток української термінології. Навіть після настання незалежності спільні події у сфері науки, цитування російських вчених і друк у журналах рф тримали у міцних лещатах українську наукову думку. Але попри це видавництво за свою столітню історію залишило у спадок томи збірників, енциклопедій, досліджень, унікальних вузько спеціалізованих праць, навчило сотні кадрів науковому редагуванню і друкувало вітчизняних зірок. В останні роки українська наука почала стрімко розвиватися, в Україні засновуються науково-популярні серії, авторами яких стають сучасні науковці, тож є надія на нове дихання для «Наукової думки», тим більше, що видавництво має свою матеріальну базу, чітку місію і затишний книжковий магазин у центрі Києва.