Українське видавництво у Кракові: чуже для своїх, незручне для чужих

Сторінка з розділу  першого: правничо-управлінська  

Фашистська Німеччина, як і її попередниця кайзерівська, ніколи не була зацікавлена в розв’язанні «завислого» після Першої світової війни так званого українського питання. Жодних дозволів на створення всеукраїнських  громадських об’єднань і рухів, спрямованих на збереження національних цінностей. Важко й нині пояснити, як і чому саме за цих умов поступово зароджувався і впевнено розбруньковувався заборонений плід «Українського видавництва» в Кракові-Львові, адже несподівано успішна й активна кількарічна його діяльність явно суперечила обмеженням німців.    

Статут Українського центрального комітету німецька влада розробляла без участи українців. Наскрізною тезою цього документу є системний німецький контроль. Натомість ніде не йшлося про право засновувати  видавництва чи видавати з маркою УЦК українські книги. Але були там і кілька лазівок, якими й скористалися метиковиті українці. Одна з них – отримання додаткового дозволу на творення українських освітніх товариств. Це слугувало початком переговорного процесу щодо з’яви вікна можливості для видавничої діяльності.

Про очікуване заснування в Кракові «Українського видавництва» українці  довідалися з першого випуску  українськомовної газети «Краківські Вісті» від 7 січня 1940 року. У замітці «Українське видавництво» зазначалося:

Розуміючи вагу для національної історії цієї події, її «хрещений батько» Володимир Кубійович зберіг нотаріальний акт реєстрації статуту видавництва. Він його завбачливо переклав з німецького, нотаріально завіреного, оригіналу  та вмістив згодом  у виданих в Америці  своїх мемуарах. Наприкінці цього документу нотар Еміль Стампор завірив  підписи всіх членів Спілки. Їх на момент затвердження статуту було вісім: д-р Володимир Кубійович, д-р Іван Зілинський, д-р Євген Пеленський,  д-р Степан Шухевич,  інж. Михайло Хронов’ят, Іван Коцур, інж. Михайло Бойдуник, Юліян Геник-Березовський. 

Володимир Кубійович

Маємо рідкісний випадок з історії діяспорного книговидання, коли видавництво українців створене й діяло за стандартами країн Заходу – як юридично оформлене підприємство з усіма правничими зобов’язаннями й відповідальністю. Таке видавництво суттєво різнилося від здавна поширеного в еміграції способу видання книжок для своїх потреб на рівні звичайного підрозділу громадської організації чи просто за ініціятивою однієї особи.          

Головним засадничим пунктом цього статуту є заборона ділити прибуток між членами спілки. В документі чітко прописувалося  призначення очікуваних прибутків: лише на друк та поширення нових книг.

Для українського видавництва у Кракові справою особливої ваги було поширення своєї діяльності на Галичину та Волинь. Така можливість з’явилася від літа 1941 року, коли ці українські території опинилися під німцями. До влади були подані письмові обґрунтування щодо доцільности відкрити філію або редакцію краківського видавництва у Львові. Львівське відділення працювало автономно від краківського. Інколи й конкурувало з ним, інколи брало участь у спільних проєктах.  Мало дві свої друкарні. Окрім книг, готувало до друку журнал «Малі друзі». Втім, видавати наукові книжки у Львові німці не дозволяли. Тому праці співробітника редакції професора Крип’якевича готувалися до оприлюднення у Кракові. 

Сторінка з розділу другого: типологічно-книжкова   

З двох визначених від початку головних напрямків (книжкові і періодичні видання)  випуск книг був визначальним. За основу редакційно-видавничої підготовки брали популярні серед загалу або вкрай потрібні для навчання (передусім у народних школах) книги, які вже раніше публікувалися або потребували незначних доповнень та перероблень. Таких було у загальній кількости до 80%. 

Найбільшими за накладами були видання в започаткованих ще 1940 року серіях: «Бібліотека для дітвори “Моя книжечка”», «Минуле в сучасне», «Народня бібліотека», «Літературна бібліотека», «Бібліотека історичних повістей», «Книжка для всіх», «Бібліотека українських сучасних письменників». З’являється й серія для господарників. Такою була, скажімо,   «Сільськогосподарська бібліотека». 

На початку художнє оформлення було більш ніж скромне: на сірому цупкому папері лише шрифтове тиснення назви та прізвища автора. Згодом довкола видавництва гуртуються художники. Книжкова, газетна, а за ними й аркушева продукція оживлюється двома кольорами, збагачується різноманітним зображальним рядом. До цього долучилися митці, які пізніше стали відомими, – Микола Бутович, Роберт Лісовський, Святослав Гординський, Осип Курилас, Олена Кульчицька та інші. На титульних сторінках з’являється видавнича марка та  серійні графічні емблеми.

Кількість ілюстрованих видань зростала на очах в межах кожного року. Скажімо, таких було: у першому півріччі 1940 року 30% книг, у другому півріччі  – 55%, а в  1941-му вже 90 %. 

За всю історію «Українське видавництво» у Кракові-Львові мало три марки-логотипи. Один із них, що найчастіше вживався на титульних сторінках і сподах  обкладинок, оформлений у стилі староукраїнських друків: розкрита на щиті книга з двома великими літерами на правій і лівій шпальтах – УВ; під книгою – гусяче перо й ручка; щит обрамлює лавровий вінець; поверх вінця – смолоскип, що витісняє темряву; внизу напівдугою – стрічка з написом «Українське Видавництво»; під нею назва місця осідку – Краків.     

Найвищі наклади у видавництві мали підручники –  від 10 до 25 тис. примірників. Здебільше це Читанки, Букварі для учнів початкових класів. Перевидавалися вони стабільно зі старих підручників, за якими навчали в народних школах на Галичині до Другої світової війни. Традиційно для цих земель масовими були різні види календарів – календарі-альманахи, кишенькові, настінні, настільні.

Середній наклад  однієї книги складав  4400 примірників, що в порівнянні, скажімо, з нинішніми українськими реаліями, є цілковито достойним.

З огрому цікавих серій та позасерійних видань за різними видо-типологічними характеристиками заслуговує окремого дослідження красне письменство.

Звісно, левову долю за кількістю назв в накладів посідали твори   класиків національної літератури: Тараса Шевченка, Лесі Українки,  Івана Франка,  Михайла Коцюбинського,  Марка Вовчка.

Звісно, рясно видань західноукраїнських письменників, які стало буди популярними в читачів: Богдана Лепкого, Анатолія Свидницького, Осипа Маковея, Володимир Гжицького.

Однак «Українське видавництво»  у Кракові має у своєму активі низку тих видань, які потрапили в розряд забутих, але на які, рано чи пізно, мусять  звернути увагу сучасні видавці. Бо йдеться про суголосність тематики з реаліями наших днів, про міру проникнення авторів в душі героїв, про факти і епізоди нашого минулого, які ми не маємо права забувати. У цьому ряду:  «Повість про осліплення князя Василька» Василя Дружинника,  «Чорне озеро» Володимира Гжицького, «Три покоління» Фотія Мелешка,  «Пригоди запорожців» В’ячеслава Будзиновського», «Знайдений скарб» Василя Чапленка,  «Українські перекази» в записах Михайла Возняка.

Віддадуть, гадаю,  запізнілий борг своїм краківським колегам сучасні видавці дитячої літератури, коли витягнуть із бібліотечних  сховів справжні раритети національної педагогіки: сценічні картинки для дітвори та старших: «Два вертепи»,  «На Софійській площі», «Козацька діти», також «Поворот Св. Миколая» Івана Керницького. Таке чтиво мало б витіснити врешті-решт привнесених із московії всіляких дідів морозів зі снігурками, які й досі нав’язливо присутні на святкових заходах для української дітвори.

Сторінка з розділу третього: типологічно-пресова   

«Українське видавництво» у Кракові і Львові було засновником і видавцем шести газет і журналів.  

Найвпливовішою і найтиражнішою з-поміж них були газета «Краківські Вісті». Назву цю теж нав’язали німці, відкинувши пропозиції українців іншої, що мала стосунок до ідентифікації українців. Перше число побачило світ 7 січня 1940 року. Первинно виходили двічі на тиждень, з 1 травня – тричі на тиждень, а від 1 листопада 1940 газета стала щоденною. Тут слід наголосити, що на чужині статус щоденника доти мала лише одна газета українців – американська «Свобода», заснована 1893 року.

Краківський період буття цієї газети припинився восени 1944 року. Вихід із такою назвою відновився у Відні 10 жовтня того ж року (виходив там до 4 квітня 1945 року). Незмінним редактором був Михайло Хом’як, а його заступником – письменник Богдан Лепкий. За весь час у світ вийшло 1400 чисел. Наклади коливалися від 3040 до 10350 примірників. 

Паралельно зі щоденною, видавництво випускало й  газету «Краківські вісті  – тижневик». Її поява у світ спонукана  потребами селян. Багато матеріалів тижневика були оригінальними, спеціально підготовленими газетярами для сільських мешканців. За даними 1941 року, «Краківські Вісті» виходили накладом 10350 примірників, а «Краківські вісті – тижневик» – 7120 примірників. Утім в окремі роки наклад тижневика майже втричі перевищував  наклад щоденника і сягав цифри 27 000 примірників. Всіх чисел було 200. Редагував тижневик Я. Заремба. 

Обидві редакції розміщувалися в Кракові в просторому приміщенні по вулиці Ожешкової.

Ще одне пресове видання, до якого причетне це видавництво, – тижневик «Холмська Земля». Виходив у світ упродовж 1943-1944 років накладом від двох до чотирьох тисяч примірників. Повна підшивка цього видання не збережена. У зверненні до читача від видавництва і редакції так пояснюється необхідність започаткування часопису: 

Дещо незвичною виглядає організація випуску цієї газети. Адміністрація часопису і редакція шпальт, присвячених загальному змісту, була в Кракові. У Холмі ж – та частина редакції, яка готувала до друку шпальти, що мали стосунок до проблематики Холмщини і Підляшшя. Редактором представництва краківської редакції в Холмі був доктор Степан Баран.   

Підшивка цієї газети є особливо цінною з огляду на той факт,  що після передачі 19 травня 1940 року Холмського собору пресвятої Богородиці його давнім власникам – українцям, Холм стає резиденцією Холмсько-Підляської єпархії, а її провідником – архієпископ (згодом митрополит) Іларіон (Огієнко). На шпальтах цієї газети постійно стає присутньою хроніка діяльности єпархії та тексти самого архієпископа Іларіона. 

Місячник «Малі Друзі», адресатом якого була дитяча аудиторія, перейшов у спадок від львівського видавництва «Українська дітвора» і був заснований 1937 року. Припинив існування напередодні приходу до Львова радянських «визволителів». Вдруге ожив 1940 року, коли його відродило «Українське  видавництво». Популярне серед галицької дітвори видання помітно зростало в кількості передплатників – від 7500 у 1940 до 9450 у 1941 році. Другий прихід більшовицької влади до Львова 1944 року спонукав редакцію перебратися далі на захід. Журнал із назвою «Малі Друзі» було відновлено українцями-втікачами в Авсбургу 1948 року. Проте ненадовго. Редагував його педагог Борис Гошовський. 

Місячник «Дорога» також набутий і відновлений «Українським видавництвом» у Львові 1940 року. Від свого заснованого 1937 року попередника став відрізнятися ідейним спрямуванням: із суто націоналістичного, зі зрозумілих причин, перемкнув увагу молодого читача на краєзнавчу, природознавчу, спортивну тематику. Видавали при журналі бібліотеку «Дороги». Наклад коливався між чотирма і шістьома тисячами передплатників. Редагував журнал теж Борис Гошовський.      

Місячник «Ілюстровані Вісті» мав статус літературно-мистецького журналу. Виходив з квітня 1940 року за редакцією відомого письменника Богдана Лепкого, згодом Василя Кархута та мистця Святослава Гординського. Наклад у 1941 році складав 8750, у 1941-му знизився до 4650 примірників.  

Показово, що жодне з цих періодичних видань, на жаль,  не стало досі предметом дисертації чи бодай ґрунтовної статті в сучасному  українському  журналістикознавстві.  

1940 року звернулися до влади за дозволом на заснування ще одного місячника під назвою  «Нова Доба». Тематично журнал мав поєднувати три жанрово-тематичні напрямки – публіцистику, науку та мистецтво.  Прогнозовано – дозволу не отримали. 

Сторінка з розділу четвертого: цензурна 

На час остаточного полагодження  питань з організацією «Українського  видавництва» у Кракові сталася у Варшаві подія, яка набула широкого резонансу серед українців. За вказівкою німецької влади у тамтешній друкарні, яка працювала офіційно, розсипали вже готове до друку вересневе число журналу «Рідна Мова». Цей популярний у Польщі та підпольських Галичині й Волині щомісячник стало виходив у Варшаві з 1933 року під орудою тодішнього професора Варшавського університету Івана Огієнка з маркою заснованого ним  видавництва «Наша культура». Мало того, що черговий випуск, що мав чимало передплатників, був знищений без пояснень, «Рідну Мову» взагалі заборонили видавати надалі. 

Це – один із численних прикладів непередбачуваности, нелогічности дій німецької цензури в ланцюгу встановлених окупаційною владою правил життя національних меншин на підконтрольних їй територіях.

 Із драконівським змістом цензурних вимог незабаром  стикнулися і українські видавців Кракові.

Варто навести для наочности деякі витинки з тих правил.

Окремі правила стосувалися видання шкільних підручників. Зміст кожного (в рукописі) мала попередньо перевірити німецька шкільна влада. Особливу прискіпливість проявляли цензори до українських Читанок. У них не дозволялося вміщувати будь-які тексти із загальної історії України, зате можна було давати оповідання на крайові сюжети – про Галичину, Волинь, Холмщину, Надсяння. 

Були й випадки, коли текст проходив цензурне сито, але страждали заголовки, особливо ті, де вживалося слово «український». Так, німці заборонили видавати календар на 1942 рік із назвою  «За Україну» (львівська редакція видавництва). Його все ж вдалося врятувати, але вже зі зміненою, нейтральною, назвою – «За народ». На обкладинці в остаточному варіанті заборонялося також вміщувати на щиті ангела-охоронця знак тризуба. Календар із такою назвою виходив у світ  і на 1943, і на 1944 роки – із щитом, але без тризуба.     

Найменшим злом була конфіскація накладів. Найбільшим – звільнення редакторів з роботи і погрози арештів за непослух директивних вказівок.   

Ускладнювали редакційно-видавничий процес тривалі затримки з розглядом поданих рукописів у цензурному відомстві.  

Через нестачу штатних цензорів час розгляду затягувався. Втім, і серед німецьких бюрократів знаходилися ті, хто був не проти взяти в українців хабаря, щоб прискорити справу. Про це згадує у своїх мемуарах Володимир  Кубійович.   

Наприклад, з посади головного редактора «Краківських Вістей» Бориса Левицького усунули за те, що він передрукував із німецької газети інформацію про радянсько-фінську війну.

Редактор  тижневика  «Краківські Вісті» Василь Качмар знятий з роботи, бо передрукував зі щоденника «Краківські Вісті» некролог про  смерть батька Євгена Коновальця  – Михайла.

Редактор «Краківських Вістей» Василь Мудрий знятий з роботи за передову статтю, в якій згадувалося про вороже ставлення до українців західних сусідів України.

Дивом уцілів головний редактор цієї газети  Михайло Хом’як. Та й він мав кілька погроз про зняття з роботи  і відсилку на «перевишкіл». 

Сторінка з розділу п’ятого: зарплатна і гонорарна 

Для започаткування амбітних планів зі сталого продукування й поширення  друкованої продукції мовою бездержавної нації, до якої хронічно ревниво й здебільше зневажливо ставилися чи не всі сусіди, потрібно було мати неабиякої товщини фінансову подушку. Як, де і в кого шукали кошти для первинного статутного капіталу? 

Лише три з низки показових  прикладів. 

1. Шукали небайдужих до української справи жертводавців. Добрий ужинок принесли кілька поїздок у заселені українцями анклави, де до війни активно діяли національні кредитові кооперації. Так, колишній активіст такої кредитівки Микола Денисюк привіз із двотижневих мандрів до Дуклі, Сянока і Команчі  близько 12 тисяч злотих.  

2. Дещо позичали. Найбільшу позику, на віру, дав Кубійовичу  знайомий добрий поляк магістр Юліян Геник-Березовський – 10 тисяч злотих. Пізніше ту суму повернули, але поляк втратив немало через інфляцію. 

3. Ризикували з банківськими позиками. Так, на весну 1941 року постала загроза банкрутства видавництва через критичний борг у розмірі сто тисяч злотих. Врятував кредит. Брали його, за всієї дивности ситуації, в «Українбанку». Це був український кооперативний банк з обмеженою відповідальністю, що міцно постав на ноги у 30-х роках. З початком війни вистояв і мав свої філії також на території Генеральної губернії. 

Здебільше виправдовувала практика засилання гінців видавництва у віддалені села для організації на місцях передоплати на книги, календарі та й   газети, які ще лиш готувалися до друку. Втім, дискредитували добру справу  недобросовісні кольпортери. Були проблеми не лише з транспортом, а й саботажем  польського поштового персоналу.     

Попри фінансові гойдалки, упродовж усього періоду діяльності  вдавалося триматися на плаву та забезпечувати співробітникам видавництва  пристойну  зарплату. З продажу книжок (прибутковими також були календарі, але збитковою – вся преса) на заробітку плату спрямовувалося 15%, що на той час був високим показником.      

Маємо дані про співвідношення статей витрат на зарплату штатним співробітникам і авторського гонорару: 80 і 60 тисяч злотих. 

Ось свідчення самого ініціатора любити автора видавництва, кажучи словами Євгена Чикаленка  «до глибини своєї кишені»:

Сторінка з розділу шостого: шевченківська

Шевченко і шевченкіана – особливий тип друкарства краківського видавництва, який заслуговує спеціального розгляду. Як щодо, скажімо,  ідеї видати «Кобзар»… латинською абеткою? 

Тобто не в перекладі англійською чи німецькою, а оригінальному, українському, звучанні. Ідея виникла з нагальної потреби. За умов бездержавності, українці, розкидані світами, нерідко забували самі й не мали змоги навчати своїх дітей граматики рідної мови. Говорити ще якось могли, а от писати й читати – не складалося. Шевченків «Кобзар» латинською абеткою з логотипом «Українського видавництва» в Кракові, вийшов у світ  у квітні 1940 року накладом 6000 примірників. І швидко розкупився. Фактично це був специфічний дубляж «правильного» «Кобзаря», який також видали майже одночасно. Він вже мав наклад 21000 примірників. 

І це не всі оригінальности з «Кобзарем». До століття виходу видання, у 1940-му році, наші земляки в Кракові перевидали женевський «Кобзар». Поява його у світ 1878 в женевській друкарні Михайла Драгоманова у мініатюрному вигляді стала вершком винахідливости українських видавців. Книга невипадково мала мініатюрний формат (55х85 міліметрів), бо саме такого розміру до Росії часто пересилалися у великих коробках популярні цигарки. Таким способом і обійшли усі цензурні перепони Емського указу, за яким заборонялося ввозити на територію російської імперії українські книги, видані за кордоном.

Сторінка з розділу сьомого: доль людських 

Людиною-легендою називали у видавництві Василя Сімовича – знаного на близькі й далекі анклави розселення українців філолога, професора, активного автора, провідного редактора, промотора «на люди» багатьох книг. 

Це не був просто висококласний редактор, який ще у 20-х роках достеменно освоїв цей непростий фах в «Українській накладні» Якова Оренштайна (Коломия-Берлін). Це був своєрідний узагальнений портрет  «Українського видавництва» у Кракові – з вишуканим галицьким шармом, із вагомим набором інтелігентних чеснот.     

Чи й була якась мовознавча новинка цього видавництва, на яку б Сімович не відгукувався прихильними й читомими для загалу  рецензіями чи відгуками в тогочасній українській пресі, зосібно в «Наших Днях» та «Краківських Вістях». До низки видань охоче писав свої доладні  передмови, ще низку особисто редагував. Та найбільше шанували в «Українському видавництві» свого знакового співробітника як автора низки власних видань, що були популярними в читачів і друкувалися значними накладами. Зокрема це життєписи про двох національних світочів – Тараса Шевченка та Івана Франка. 

Тут варто згадати хвилюючу історію про останнє дітище невтомного захисника і промотора української мови в час «під німцями». Йдеться про зладжений Сімовичем «Букварик». Сигнальний його примірник автор чекав з особливим трепетом, адже був натоді вже тяжко хворим.

З нагоди виходу у світ чергової новинки свого активного автора й співробітника, адміністрація видавництва вирішила влаштувати у своєму офісі скромне громадське прийняття – наперед оголошену публічну  презентацію. Це збіглося в часі з отриманням дозволу від митрополита Андрея Шептицького на урочисте богослужіння з нагоди річниці Тараса Шевченка в греко-католицькому храмі Преображення у Львові священниками УАПЦ. Очі винуватця світитися радістю й надією.  

То було 10 березня 1943 року. А через три дні чи не весь львівський відділ краківського видавництва прийшов до помешкання професора. З букетами квітів, які були перев’язані жалобними стрічками. Картина того похорону була вражаючою: вічно невгамовний Сімович лежав у труні таким же усміхненим і осяяним, яким був щойно днями на прийнятті з нагоди презентації його нової книги. У складених побожно руках, разом із хрестом, він, уже неживий, наміцно тримав Шевченків «Кобзарик». Всі, хто були на прощанні, знали, що перше повне «народне видання «Кобзаря», без будь-якого цензурного втручання, було здійснене в Коломиї 1921 року – за редакцією саме Василя Сімовича. 

Через «Українське видавництво» в Кракові-Львові перейшли десятки  й сотні тих, кого можна по праву вважати «золотим фондом» української культури письменства, журналістики, видавничої справи і редагування. Пройшли не принагідно, не формально, не поспіхом, а чесно, самовіддано і часто – самозречено. Про ціну тих друків свого часу влучно висловився і Улас Самчук: «Колись на ринку бібліофільства ці видання цінуватимуться на вагу золота».  

Серед них:  

Видавці: Євген Пеленський, Микола Денисюк, Іван Тиктор, Ігор Федів. Данило Чайковський 

Редактори: Євген Пеленський, Святослав Гординський, Богдан Гошовський, Роман Купчинський, Василь Сімович, Дмитро Штикало, Кость Гупало, Михайло  Хом’як, Василь Качмар, Борис Левицький, Юліян Барнович.

Журналісти: Євген Онацький, Іван  Дурбак, Василь  Глібовицький, Богдан Гошовсьбкий, Василь Мудрий, Анатоль Курдидик.

Науковці: Василь Сімович, Іван Зілинський, Іван Раковський, Іван Крип’якевич, Аркадій Животко, Юрій Полянський, Микола Кульчицький.

Громадсько-політичні діячі-державники: Іван Кедрин, Богдан Кентржинський, Віктор Андрієвський, Яків Гальчевський,  Микола Шлемкеич, Степан Шухевич, Юліян Таркович.

Літератори: Богдан Лепкий, Наталена Королева, Олена Кисілевська, Євген Маланюк, Харитя Кононенко, Володимир Бірчак, Ірина Винницька, Олекса Влизько, Олекса Гай-Головко.

Митці: Святослав Гординський, Едвард Козак.

Весна 1945-го була останньою в їхньому спільному проєкті. Багато з них перейшли згодом через табори Ді-Пі в Німеччині, багато опинилося за океаном. Та незалежно від того, як складалася в ті лихоліття доля, кожному з них до кінця їх земного життя провідником надії й сили завжди був витісняючий темряву смолоскип із вершка емблеми «Українського видавництва» в Кракові-Львові.