За межами ситуативних вимог та чинних стандартів суспільства країни Рад

Чому кооперативне видавництво «рухалося» швидше?

«Величезна потреба у «читабельній» книзі, що так гостро відчувається нині у зв’язку із загальною українізацією Держапарату та піднесеним національно-культурним рухом вимагає як найбільшого поширення не тільки творів сучасної літератури, але ж і письменників класичних, творців укр. літературної мови та взагалі художніх цінностів. Як відомо наші найвидатніші письменники XIX століття, іноді таланти європейського значіння, є нині здебільшого зовсім неприступні для широкого читача – їх немає на ринкові. Тому то й треба вітати київські  та почасти й харківські в-ва, що спромоглися протягом останніх років на видання хоч 2-3 класиків в повному приблизно вигляді», – зазначав у 1925 році дослідник історії української та зарубіжної літератур Агапій Шамрай [1]. 

Із завданням видати доступні для широкого кола читачів книги українських класиків досить впевнено впоралося харківське кооперативне видавництво «Рух», яке активно впливало на розвиток процесу українізації в Україні 20-х років ХХ століття. Книги українською мовою тут набагато переважали літературу російською. Видавничий портфель складали твори, що сприяли відродженню української культури в цілому, поверненню історичного минулого. 

 А заснували «Рух» 1917 року у місті Вовчі, 1921 року його перенесли до Харкова. Спочатку видавництво зареєстрували як приватне. 

Це був час, коли фактично країна рухалася до однопартійності і владного контролю. Будь-що в механізмі партійної роботи мало стати “коліщатком і гвинтиком” керівної партії, підпорядкованим справі більшовицької пропаганди. Видавництву було складно через політичні погляди окремих його членів, оскільки в ньому працювали колишні есери (представники Союзу соціалістів-революціонерів, російської партії, яка утворилася внаслідок об’єднання різних народницьких груп у Російській імперії й на еміграції в 1901 році). Саме тому отримати дозвіл на надання статусу кооперативного від Головного кооперативного комітету при РНК УСРР, який керував всіма видами кооперації в Україні,  було важко. Лише коли в колективі вже працювало два комуністи – дозвіл таки надали. З жовтня 1923-го статут видавництва внесли до реєстру кооперативних об’єднань.

На той час фактично всі видавництва повинні були мати статус кооперативних. Згідно з тодішнім устроєм, сама по собі кооперативна форма господарювання була добровільним, без жодного примусу, єднанням зусиль і ресурсів за згодою окремих осіб, щоби задовольняти господарські й культурні інтереси безпосередніх виробників (господарників чи культурних діячів) без прагнення мати надприбуток за всяку ціну. Перший справжній сплеск кооперативної активності стався у 1906–1916 роках унаслідок демократичних завоювань українства в соціальній і національній політиці. Заохочувані, а подекуди й контрольовані просвітянами, в Україні прилучилися до кооперування нові самоврядні органи – земства. Спільними зусиллями просвітян і земців у кооптовариствах влаштовували виставки, курси лекцій. Через земства уперше почали відкрито поширювати літературу українською мовою.

Головна причина того, що кооперативні товариства стали найбільш поширеною формою осередків для видання українських книжок – це можливість швидко змінювати структуру, згортати і розгортати за потребою свою діяльність, а це добра перевага в умовах невизначеності. 

Сприяли розвитку кооперативного книговидання й розгалужена мережа кооперативних представництв і мобільність їхніх працівників. Книжковий товар розповсюджувався по Україні через систему районних спілок і робітничих кооперативів без огляду на великі поліграфічні витрати (тягар податків, нестачу обігових коштів у кооперативних установах і незначну обіговість капіталів, що були характерними для книжкової торгівлі). [4]

Споживча кооперація УСРР у 20-30-ті роки ХХ століття налагодила широкомасштабну видавничу діяльність. Книга завдяки кооперативним видавництвам поширювала знання, хоча, безперечно, була пронизана марксистсько-ленінськими догматами про керівну роль комуністичної партії в соціально-економічному житті країни.

Як і в кооперативних товариствах, у видавництві проводилися загальні (депутатські) збори, функціонувала рада, правління та ревізійна комісія. Основною частиною внутрішньої структури «Руху» були редакційний, комерційний, торговельний відділи, адміністративні питання вирішував відділ управління справами. 

Членами правління «Руху» були Іван Лизанівський, а також Е. Макаревич, Я. Стороженко, Г. Бередов.Поважним членом видавництва був відомий український кооператор Микола Левитський. Однак членом кооперативного видавництва міг стати кожен, хто відповідав вимогам, сплатив вступні й пайові внески в розмірі десяти тисяч карбованців і пай у розмірі двохсот тисяч карбованців.

Унікальні серії книг видавництва «Рух»

Видана «Рухом» література була доступною, відносно дешевою, відповідала на запити свого часу. За час своєї потужної діяльності, від офіційного початку роботи до 1 жовтня 1929 року, у «Русі» вийшло 317 назв видань. Загальна кількість примірників становила 1 696 000, кількість відбитків – 9 414 350 [2].

Репертуар видавництва складали також серії творів: «Бібліотечка української літератури для селянських і робітничих книгозбірень»; «Ілюстрована бібліотека для дітей»; «Універсальна бібліотека», де друкували найкращі оригінальні українські і перекладні твори як белетристики, так і публіцистики, науки і мистецтва; «Дитяча книгозбірка», яка вміщувала в собі ілюстровані видання, призначені для дітей різного віку; «Франківська бібліотека» і «Театральна бібліотека», у якій вийшло понад 100 п’єс. 

«Бібліотека українознавства» містила одинадцять видань, присвячених українській мові та літературі, у яких розглядалися основні аспекти становлення тогочасної літератури, історія розвитку мовознавства, положення українського правопису, стислий огляд українських пісень та музики тощо. 

Серію «Бібліотека «Український театр» складали шість видань, у яких розглядалися основні процеси розвитку та становлення драми та театру, подавалась біографії відомих акторів, а також науково-популярні нариси. 

У серії «Красне писемство» вийшли оповідання Прохора Вороніна, поеми та повісті історичного характеру («Козак і воєвода» Миколи Горбаня, «Хрещення святого Володимира» Карел Гавлічек-Боровський), гуморески Юхима Гедзя та Антоші Ко, історичні нариси Михайла Грушевського, вибрані твори відомих письменників (Наталя Кобрильська, Надія Кибальчич, Олена Пчілка) тощо.

 «Бібліотечка української літератури для селянських і робітничих книгозбірень» вийшла за редакцією Теофана Черкаського, який свого часу був міністром преси й пропаганди при УНР, а 1938 року його розстріляли большевики. Вона вміщувала в собі 20 книг оповідань українських письменників. За допомогою цієї серії члени «Руху» намагалися заповнити освітню прогалину в читачів із села та запропонувати їм дешеві, доступні книжки відомих письменників. 

Наймасштабнішою серією видань була «Театральна бібліотека», що вмістила в собі сто одну п’єс як українських,  так і зарубіжних драматургів.

Видавництву «Рух» належить також незначна кількість підручників, зокрема читанки Оксани Стешенко «Колоски життя». Наукові видання здебільшого стосувались історії України, до прикладу, наукові збірники Харківської науково-дослідної кафедри історії України, «Нариси з української історіографії» Миколи Горбаня.

З печаттю духа Івана Франка

Серед книг, виданих «Рухом», що мають особливу цінність, – повне зібрання творів Івана Франка, робота над якими почалася з 1924 року і продовжувалась аж до моменту ліквідації видавництва. На їхній основі у 1930–1932 роках вийшло ще й п’ятитомне видання творів. Це був перший посмертний багатотомник класика. Видавці провели колосальну роботу з розшуку, збирання, упорядкування, редагування, коментування творів, особливо зважаючи на те, що архів і весь можливий матеріал тоді зберігався у нащадків письменника у Львові, підпорядкованому законам Австро-Угорщини.

Варто згадати, що керівник видавництва Іван Лизанівський був певний час особистим секретарем у Франка, про що пізніше розповів у збірці спогадів. Яким чином познайомився Іван Франко з ним – встановити важко, тим більше, що й сам Лизанівський про це не згадує у своїх спогадах. Невідомо навіть, хто порекомендував його Франкові, проте знаємо, що співпрацювали разом до кінця 1912 року. 

Унікальний досвід співпраці з класиком української літератури, мабуть, став вирішальним у тому, щоб взятися за фундаментальне видання творів Франка. Як згадував у споминах Лизанівський, за мету поставив «з любов’ю… зібрати всі і найдрібніші факти… життя, праці, страждань. Бо ми йдемо в дальшу роботу з печаттю їхнього духа» [5].

Коли видавництво «Рух» почало друкувати Франка, засвідчує Сергій Єфремов у «Щоденнику», Держвидав «у цьому побачив собі конкуренцію, бо він теж «може» видавати Франка. А побачивши, почав писати скарги та доноси на «Рух», щоб йому заборонили Франка». В такий спосіб ДВУ розраховувало швидко сформувати собі видавничий портфель української класики. «Видимо, це якась сезонна хвороба, – міркує з цього приводу Єфремов, – торік теж восени розпочали були цю справу – і ні жоднісенької книжки не видали, зимою прохоловши. Даремно тільки збиралися, обмірковували, складали плани та писали протоколи».

«Рух» видав також оповідання Франка у шести томах (останній том вміщував у собі 11 оповідань, що не ввійшли до жодної зі збірок, але були надруковані у різних журналах), один том «Бориславських оповідань», вісім видань, що вміщували в собі вісім повістей (одна із таких повістей, під назвою «Основи суспільства. Уваги» спочатку надрукували у львівському журналі «Життя і слово», після чого видавалася за кордоном, а у 20-х роках ХХ століття з’явилася в книгарнях «Руху»), збірка оповідань і поезій під назвою «Із літературної спадщини», збірка драматичних творів, п’ять збірок поезій (остання з яких, є найбільшою і вміщує  в собі твори історичної тематики), дві збірки дитячих творів, збірка творів «Переклади з чужих літератур».

Конфлікти між законом, владою і видавцем: хто переможе?

Особливого значення набуває сьогодні повне видання творів письменника і громадського діяча Бориса Грінченка за редакції його дружини Марії Загірної (Грінченко). Вступне слово до першого тому писав професійний публіцист і літературознавець академік Сергій Єфремов. За його ж редакцією вийшли також 9-10 томів віршів.  Цікаво, що у дев’ятому томі, який і нині зберігається у фондах Харківської державної наукової бібліотеки імені Короленка, прізвище автора приміток у книзі затушоване, а главу з примітками, де могли трапитися прізвища репресованих письменників, вирізали. Таким чином влада «ліквідовувала» згадки про діячів українського національно-культурницького руху. 

Конфлікт між законом, владою і видавцем міг виникнути й через  порушення авторських прав. Так вже після виходу перших томів творів з’явилися передруки, які не були обговорені із нащадками письменника. Марія Грінченко писала: «В-во «Рух» як напевне відомо Вам уже розпочало друкувати твори Б. Грінченка. А поруч з тим ДВУ без мого відома надрукувало повісті Б. Грінченка «Під тихими вербами» тим зриваючи повне видання творів Б. Грінченка, розпочате В-вом «Рух» що виходить за моєю редакцією. Цим листом прошу ДВУ надалі припинити друкування творів Б. Грінченка (як окремих оповідань, так і повістей, поезій і драматичних творів) щоб не зривати розпочатого В-вом «Рух» повного видання писаннів Грінченкових, яке В-во продовжує». Такого листа надіслали і правлінню Книгоспілки, яке надрукувало окремими книжками сім видань письменника [6].

Чи зреагувало видавництво «Рух» на заяву? Так. Члени правління всіляко намагалися урегулювати конфлікт. Утім, вдавалося це не одразу.

Самотужки випускати твори Грінченка видавництво не могло, оскільки не мало потужностей і фінансових можливостей.  Враховуючи складну економічну ситуацію, Рух підписує угоду на спільне видання творів із Книгоспілкою на таких умовах: загальний тираж творів мусить бути не більше 5-6 тисяч. Видавництво «Рух» зі всього тиражу друкує три тисячі кожного тому під маркою Книгоспілки. На звороті титульної сторінки кожного примірника з тієї частини тиражу, що друкується для Книгоспілки під її фірмою, «Рух» має право зробити напис «Підготовлено до друку й надруковано Кооперативним Видавництвом «Рух». 

Більшість творів вийшла у вигляді шістнадцяти окремих книг, що складали збірку видань під назвою «Грінченківська бібліотека», і сьогодні становлять велику культурну цінність.

Графічне обличчя видань

Над оформленням книг працювали різні художники-фахівці, які бачили кожну книжку по-своєму. Особливість оформлення – в мінімалізмі, тьмяних кольорах, стислих формах. Переважають світло-коричневе та чорне тло, на якому шляхом тиснення зображувалась тільки назва видання, рідше – орнамент.

З «Рухом» співпрацював славетний художник-баталіст Микола Самокиш, що проілюстрував книжки Марко Вовчок «Маруся», М. Ординця-Костровицького «Анна Русинка», Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря», Івана Франка «Захар Беркут» та інші.

Самокиш виконав також кілька обкладинок до видань «Руху»: Миколи Горбаня «Козак і воївода» [8], Катрі Гриневичевої «Шоломи в сонці» [9], Еміля Золя «Напад на млин» [11].

Співпрацював із видавництвом і основоположник сучасної української графіки Василь Кричевський. Про це свідчить також архівний документ з особистим підписом митця про отримання гонорару [12]. Для видавництва «Рух» Кричевський створив суперобкладинку до збірки творів Юрія Яновського.

У дизайні оправи книги Ізмаїла Срезневського «Майоре-майоре!» (Х., 1930) відбились етнічні мотиви: червоно-чорні кольори української вишиванки.

У серії видань «Театральна бібліотечка» переважають орнаменти рослинного походження, іноді на обкладинках розташовували різнотипні малюнки та зображення. Назву видання намагалися підкреслити обведеним орнаментом, контрастністю кольорів та шрифтів.

У багатьох книгах розміщували фронтисписи із портретами авторів творів. Форматом 11х18 см видавались кольорові портрети Івана Франка й Тараса Шевченка. Цікаво, що деякі фронтисписи підписувалися не стандартним шрифтом, а візуванням самого автора. 

Книги Шевченка, були унікальними тим, що у них розміщувалися роботи самого автора. Всі найвідоміші картини поета  стали справжньою прикрасою його книг. 

За браком паперу і коштів якість книги того часу не можна вважати високою. Це вдале поєднання текстового матеріалу та графічних елементів допомагало читачеві сприйняти головну ідею та настрій творів українських письменників-класиків.

Окрім видавництва

Також «Рух» мало свої книгарні, через мережу яких не тільки розповсюджувало продукцію, а й рекламувало її. В них організовували й передплату збірок творів українських класиків. Там продавали книжки інших українських видавництв: «Держвидаву», «Книгоспілки», «Українського робітника», «Пролетарія», «Сяйва», «Часу» та ін. 

Члени видавництва займалися також доброчинністю. Видавництво брало активну участь у боротьбі з голодом 1921–1923 років, допомагало нужденним дітям, для яких проводилися культурно-освітні заходи та екскурсії по видавництву. 

Не менш важливим був процес допомоги студентству, адже кошти постійно відраховувалися на культурно-просвітницькі цілі, вечірки, на яких були присутні молоді шанувальники літературного мистецтва. Василь Еллан-Блакитний, Майк Йогансен, Юрій Смолич, члени різних літературних об’єднань, спілок і гуртків, часто взаємно антагоністичних, були в епіцентрі культурного життя міста. Культовими місцями зібрань були установи, розташовані на відрізку вулиць Сумської від Театральної площі (де з 1926-го розміщувався театр «Березіль») до площі Мироносицької. Саме тут розташовувались більшість редакцій журналів і також декілька найпопулярніших в літературному середовищі забігайлівок, таких, як кафе «Пок». У самому серці міста, на вулиці Першого Травня, 11 (до 1919 року – вулиця Московська, а нині проспект Героїв Харкова) містилася й редакція видавництва. Тож її приміщення стало справжнім відкритим простором, в якому можна було поєднувати роботу зі спілкуванням з «літературною богемою».

У 1923 році кооперативне видавництво «Рух» виступило з ініціативою стати одним із фундаторів організації Українського театрального товариства –  професійного об’єднання митців сцени, утвореного задля соціального захисту і сприяння розвою вітчизняного сценічного мистецтва [3]. 

Отже, це було не просто видавництво, а інституція, яка впливала на тогочасну культуру, формувала запити на українську книгу, стимулювала інтерес до всього українського та одночасно стала перешкодою режиму у вирішенні завдання посилення впливу комуністичної ідеології на свідомість громадян.

Ліквідація невідповідного ідеологічній політиці держави видавництва

Залежно від етапу розвитку суспільства, діяльність видавництва «Рух» становить суттєву фактографічну базу україніки. Жанровий доробок репрезентує всі роди художньої літератури. 

В умовах хронічно нестабільної економіки, інфляції та загрози голоду, нестачі основних фондів і початкових внесків на пай, в умовах, коли Центральне управління у справах друку провадило тотальний перегляд та вилучення “контрреволюційних” українських книг, коли отримати ліцензію на купівлю-продаж книг за кордоном було важко, й видавництво опинилося в стані підконтрольності відповідним державним структурам –  “Рух” зміг заповнити ту нішу, яка  мобілізувала потребу читача в україномовній книзі. 

За несприятливих політичних умов видавництво припинило своє існування. Але ті книги, що побачили світ завдяки «Рухові», належать до категорії бібліографічних раритетів і слугують зразками якісної змістовної української книги.

Значна частина книг зберігається у фонді рідкісних і цінних видань Харківської державної наукової бібліотеки імені Короленка, Музеї книги Харківської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара, Харківського літературного музею [13]. Частина видань – в музеї Бориса Грінченка, що функціонує при Київському університеті, Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського. А скільки їх розпорошено у приватних колекціях бібліофілів – не можемо знати.

Радянська влада вбачала загрозою налагоджений видавництвом випуск книг і брошур націоналістичного спрямування та проукраїнськи налаштований склад редакційної колегії. Тому спочатку посилює контроль за діяльністю видавництва, а згодом ліквідує його, про що 19 травня 1933 року ліквідком видавництва прозвітував перед Головлітом [14].