Борис Грінченко – фундатор і розбудовник українського «масліту»

Борис Грінченко і систематичність книговидання

На кінець ХІХ століття ситуація в книжковій галузі для українців була мало сприятливою. Заборона на українську мову і друк в підросійській частині України призвів до того, що спробами привести у світ україномовну книгу офіційно займалися лише окремі представники інтелігенції, казати про видавництва не доводиться, хіба про певні осередки чи тимчасові обʼєднання. Інший поширений варіант друку — у столиці імперії, де міністерські кабінети дозволяли чиновникам менше свавілля. Більшість друкувалося у підавстрійськиій частині — в Науковому товаристві імені Т.Шевченка, або львівській «Просвіті».  Фактично кожна нова книжка виявлялася певною перемогою: або автор чи редактор зумів правдами і неправдами провести через цензора, втративши половину змісту (докладно цей процес описував одеський просвітник Михайло Комаров), або знайшов гроші та надрукував за кордоном, як було зроблено Олександром Русовим найповніше на той час видання «Кобзаря». Подібною була справа із періодикою: україномовна виходила тільки в підавстрійській Україні і її виписували у підросійську, або ж робили одиничні літературні альманахи. Серед активних видань періоду можна згадати хіба «Київську старовину», редакція якої займалася також випуском книг та їх розповсюдженням. Разом із політизацією українського руху, спроби видавничих обʼєднань зростають, так у 1890-х роках виникає кілька осередків у Києві, Харкові, Одесі та Чернігові. Останній зазнав найбільшого розквіту у час перебування там родини Грінченків.

Маючи вчительський досвід, Грінченко дійшов простого висновку: найдієвішим інструментом просвіти є книга. У серії статей «Популярні книжки» (1891) він виклав справжню програму розвитку популярної літератури, що мала посприяти освіті і національній свідомості. До діяльності Грінченка, як він сам писав: «За сто років, що вже їх прожила українська лїтература, ми не маємо й ста добрих українських книжок для народнього читання».

Просвітник розумів, що у розбудові власне українського книжкового ринку має бути система, тож критикував хаотичність роботи інтелігенції: «Мусить згодити ся українська інтелїґенція з тим фактом, що вона робить уривками, недбало… Усе це доводить, що не маємо ми нїякого пляну, нїякої системи в своїй діяльности, а тільки сістематична робота і єсть справжня путяща робота».

Особливу загрозу Борис Грінченко помітив у дешевих московських «лубочниках» – видавцях дешевого «масліту» (вони, як і декілька років тому засмічували український ринок дешевими сенсаціями): «Їх книжки або малопотрібні, або шкідливі… Вони ллють у душу нашого народу то річи, що тільки розводять темноту й неуцтво». Альтернативою він пропонував українське видання: «Народ не зна української книжки; але взнавши, залюбки її чита. Щоб зробити українську книжку відомою, любленою, рідною серед нашого народу, мусимо пустити у народ багато, д у ж е  б а г а т о українських книжок».

Автор програми розвитку книгодрукування

Козирем популярної книги просвітник бачив її простоту й користь: «Нехай вона буде не дуже досконала, аби тільки була писана зрозуміло, по-народньому, і щоб у ній була правда та користь» – писав він у згаданій вище статті за 1891 рік. Грінченко окреслював і напрями: історичні та географічні нариси, етнографію, природничі науки, переклади світових класиків, навіть релігійну літературу, але «не темну, не фанатичну, а просвітну, що вчить правди, любові, толеранції».

Борис Грінченко розглядав книгу як основний засіб освіти народу, адже школи давали лише навички письма, а не повноцінні знання. Він пропонував створювати систематично підібрані бібліотеки, завдяки яким читач поступово осягав би перші ступені загальної просвіти: «Ось з цього погляду дуже важливим буде те, що саме даватимемо читати народові… мусимо дати йому не нарізні, хоч-би й гарні, книжечки, а  с і с т е м а т и ч н о  д і б р а н у  б і б л і о т е к у».

Грінченко наголошував на важливості виховання поваги до книги: малоосвічений народ шанував релігійні та правові тексти, а белетристику часто ігнорував. Інтелігенція мала сприяти тому, щоб народ «навчивсь поважати книжку, і тодї тільки вона дасть йому стільки користи, скільки справді може дати».

Просвітник радив друкувати книги, цікаві та корисні для народу, з конкретними напрямами: богослов’я, історія, географія, етнографія, природничі та суспільні науки, а також спрощені переклади світової класики. Релігійний контекст мав подаватися через цінності християнства, а не обряди, водночас демонструючи толерантність до інших вірувань: «Дбаймо, щоб та толєрантність, котра єсть у народу, навіть більшала, зробилася цїлком самосьвідомою».

Книги повинні давати живі приклади, а не сухі повчання, щоб читач міг бачити конкретні моделі поведінки: «В життї робицця се живіш прикладом: бачиш гарний приклад і сам потроху звикаєш робити так. Саме таким робом повинна робити й книжка і давати живі приклади». Особливу увагу Грінченко приділяв історії рідного краю, пропонуючи доступно викладати життя видатних діячів, взаємозв’язки історичних фактів та культурні досягнення, аби народ усвідомлював власну спадщину: «Даймо найсамперед історію рідного краю… Хай читач з народу прочита спершу ряд життєписів, звязаних проміж себе». Географія та етнографія мали доповнювати історичні знання, знайомити українців з різними регіонами країни та іншими народами, показувати культурні та соціальні особливості. Особливу увагу слід було приділяти слов’янським народам як прикладам героїчної боротьби за самостійність.

Природничі науки, на думку Бориса Грінченка, слід популяризувати через доступні для народу форми, пов’язані з повсякденним життям і господарством, описуючи місцеву флору, фауну та корисні ресурси. Переклади світової класики мали бути спрощеними, тому слід: «зробити спрощені переклади, одмінивши деякі дуже закрутькуваті вирази на простїйші, переклавши чи пояснивши чужоземні слова».

Чернігівське видавництво Грінченка: наповнити Україну книжковими «метеликами»

Родина Грінченків, у співпраці з іншими представниками інтелігенції з різних міст друкували і просували через цензуру окремі твори, або долучаючись до літературних збірок — альманахів. 

Його завдання – реалізувати ідеї Бориса Дмитровича про «дешеві книжки для українців», або «метелики. Створення стало можливим завдяки заповіту маловідомого сьогодні письменника з Вороніжчини Івана Череватенка, який передав 1000 рублів саме на українськомовні видання. Автор отримував 50 примірників своєї книжки, художник – 20, а гроші використовувалися лише на друк, папір, цензурні витрати та пересилку. Іван Франко наголошував: організація цього народного видавництва стала  «найважніша заслуга» Грінченка і є велика ймовірність, що наддніпрянському просвітникові вдалося зробити найбільше у книговиданні у свій час.

Попри цензурні утиски та труднощі, видавництво за вісім років випустило 46 назв загальним накладом понад 200 тисяч примірників. Багато рукописів поверталися на доопрацювання, змінювалися назви й псевдоніми, аби лише пройти «цензурне сито», адже заборонялося все, що на субʼєктивну думку цензора могло бути небезпечним для імперії: український правопис, натяки на окремішність культури, історичні паралелі, переклади на українську зі світової класики тощо. Водночас редактор і видавець демонстрував цілковиту відкритість у співпраці з авторами.

Писав Борис Грінченко у листі до педагога і публіциста Віктора Андрієвського: «Останнім часом пощастило добути цензурний дозвіл на кілька вкраїнських книжок не белетристичного, а переважно утилітарного змісту… Мені здається, що треба скористуватися з цієї змоги добувати цензурний дозвіл на такі важні нам книжки і виготувати їх тепер яко мога більше. Тільки хто ж се робитиме? У нас так мало сили! Не людей мало, а мало таких, хто розуміє добре сю потребу, хто знає річ і – найбільше – хто знає мову і народ. З цих небагатьох Ви безперечно один з найбільш придатних до того людей. Ви пишете прегарною народньою мовою, живою, образною; народ знаєте не так, як ми, городяне, а так, як його знає той, хто з їм жив одним життям; врешті Ви добре знаєте садівництво і, може, городництво… То чи не могли б Ви написати для моїх чернігівських виданнів книжку про садовину або про сад та город? Умови ось які: книжка повинна бути не менш як на 1 аркуш і не більш як на 3 аркуші такого друку, як мої видання… Плата – 30 карб. за аркуш друку в 32 стор. (16-та част.) … бажаючи, щоб справа не затяглася, я дозволяю собі додати до цього листа плату за перший аркуш – на той випадок, коли б Ви згодилися братися за се діло. Зараз же, скоро пришлете ввесь викінчений рукопис, Ви одберете від мене грошу за всі аркуші… Я матиму право тільки на перше видання Вашої книжки, а потім Ви можете віддати його до видання кому хочете (як випродасться перше)»

У видавництві виходили твори самих Грінченків, зокрема про переваги машин і шахтарську справу, написані Марією Грінченко (псевдонім — Загірня), а також «Катерина» Тараса Шевченка, байки Леоніда Глібова, «Кобза» Павла Грабовського, оповідання «Харитя», «Пʼятизлотник», «Маленький грішник» «Ялинка» Михайла Коцюбинського, оповідання Юрія Федьковича і Григорія Коваленка, а також різні збірки з популярною етнографією. “Веселий оповідач” — збірка народних жартів видавалася згодом ще декілька разів. Друкувалися популярні біографії Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки. Значну частину становили науково-популярні книжки з природознавства й прикладних знань. Під редакцією Грінченка з’явилися літературні альманахи «Жыви струны» (1895), «Крынычка» (1896), «Степови квиткы» (1899), «Хвыля за хвылею» (1900), а також три випуски «Этнографических материалов» (1895–1899). У 1901 році надрукована фундаментальна бібліографічна праця «Литература украинского фольклора. 1777–1900».

Не вся інтелігенція поділяла думку Грінченка про важливість «метеликів». Адже навіть повних перекладів класики видавець не друкував, а лише перекази, аби було зрозуміліше для малоосвіченого читача. Про ставлення деяких колег до «масліту» Грінченко не без іронії згадував у листі до Івана Руденка (1900): «Я знаю, що звичайно у нас до популярної літератури відносяться з деякою погордою, але я думаю собі, що добре складена народна книжка цінніша від багатьох і багатьох “красних” творів, якими викрашаються наші газети і журнали…».

Імперська цензура боялася і піску, і каміння

Книг у чернігівському видавництві Грінченка могло б з’явитися значно більше, якби не цензура. В архівних фондах зберігаються списки творів, що не пройшли «цензурного сита». Серед них — «Братська любов, або Страшна пригода» Дмитра Гордієнка, «Петрусь Перебендя. Іван Підкова» Шевченка, «Оповідання» Євгена Гребінки, твори Ганни Барвінок, а також власні праці самого Грінченка. До заборонених належали його біографічний нарис про Івана Котляревського, окремі оповідання, розповіді про Сахару, гори, диких людей, народні казки, переклади творів Фрідріха Шіллера, життєпис Авраама Лінкольна, а також тексти його дружини.

Показовою є заборона науково-популярних нарисів Грінченка «Велика пустиня Сахара» та «Як вигадано книги друкувати чи то печатати». З цього приводу дописувач «Зорі» Гримач у статті «Література й життя (Листи з України російської)» ставив питання: «Ну, ще друкарський верстат може й страшний для цілості великодужої російської імперії, бо з нього всякі “превратные мнения” можуть виходити, але ж Сахарський пісок і каміння? Чим же вони нецензурні?».

Завдяки відсоткам від видавничої діяльності Грінченко заснував фонд і премію імені Івана Череватенка. У «Статуті фонду» йшлося, що відзначатимуться «оригінальні, ніде ще не друковані, написані для широких мас народу наукові твори, що мають на меті спопуляризувати серед усього українського народу здобутки світової науки». При цьому, підкреслював він, премією не могли нагороджуватися праці, які «тим чи іншим робом захвалюють неволю, панування одного народу або громадського стану над другим, або за твор конфесійний». Право нагородження премією з 1901 року перейшло до львівської «Просвіти». «Кожна копійка з їх іде на видання ж ізнов і ніколи більше ні на що не піде», –  писав Грінченко, наголошуючи, що для нього ця справа не була комерцією, а виконанням місії.

Голові «Просвіти» видання книг — понад усе

Унікальний випадок у діяльності Бориса Грінченка пов’язаний із заснуванням у Києві товариства «Просвіта». Його обрали першим головою організації, але він не віддав нікому із соратників керівництво видавничим відділом, фактично очоливши і товариство, і його видавничу секцію, якій присвячував більшість своєї уваги. Великою мірою і місія усієї «Просвіти» була спрямована на видання дешевих книжок для широких народних мас.

До комісії входили видатні діячі культури: педагог Володимимир Дурдуківський, журналіст та історик Дмитро Дорошенко, лікар і письменник Модест Левицький, поетка Лариса Косач (Леся Українка), брати Сергій і Петро Єфремови – літературознавці, письменниця Марія Тобілевич та інші. Ще до заснування «Просвіти» вони зверталися до прогресивної частини українства з проханням збирати кошти на видання популярних книжок і так перші 200 крб передали новоствореному видавництву. Так їм вдалося досить швидко розпочати друк та видавати гонорари авторам.

Правила оплати авторів діяли такі: «у разі, коли гонорар не платиться грішми, автор отримує 300 примірників за оригінальну працю, 200 – за переробки і 150 – за переклади; в разі, коли гонорар оплачується грошима, автор отримує лише 50 примірників». Перші завдання комісії включали підготовку популярних брошур з автономії України, земельного питання, історії євреїв, а також підручників для початкових шкіл і медичні посібники. Популяризацію діяльності видавництва здійснювали й через художні листівки з портретами Тараса Шевченка та інших діячів культури, що робило продукцію доступною для широкого кола читачів. Для цього навіть замовлялися спеціальні кліше за кордоном – у Празі.

«У нас автор – і швець, і жнець, і в дуду грець»

У одному з листів до соратника по «Просвіті» Дмитра Дорошенка, в якому йдеться про його популярну книжку «Ірландія», Борис Грінченко розкриває роль автора у створенні книги, яка і досі часто актуальна в Україні: «… дуже добре Ви зробили б, коли б Ви самі подбали про книжку, підганяли друкарню, а то книжка може друкуватися ще і місяць, і два. Треба пильнувати, щоб не барилися присилати Вам коректу і щоб робили все, чого треба, щоб аркуш був готовий до друку. Книжку треба випустити до Загального збору (не забувайте, що вона ще сім день має лежати в цензурі)… Не надійтеся ні “на князі, ні на сини человічеськії”, бо поки що у нас автор – і швець, і жнець, і в дуду грець». За деякими свідченнями, саме те «Оповідання про Ірландію», через ідею боротьби проти імперії, спричинило закриття «Просвіти» царським режимом.

За три з половиною роки діяльності видавничої комісії під керівництвом Грінченка товариство «Просвіта» видало близько 40 книг. Серед видань – науково-популярні нариси «За рідний край» Марії Грінченко, «Спартак» Григорія Квасницького, «Тарас Шевченко» Сергія Єфремова, «Українці в Америці» Володимира Корольова (Короліва) (і «Як годувати худобу» – того ж автора, що свідчить про різноманіття і багатовекторність авторів) та багато інших. Дмитро Дорошенко підкреслював: «……коли ця “Просвіта” за свій короткий вік – 3 1/4 роки – встигла зробитись головним огнищем культурної роботи на Україні – встигла видати коло 40 гарних книжок, впорядкувати більше сотні українських лекцій, зібративелику бібліотеку коло 7.000 томів, згуртовати біля народно-просвітньої справи сотні людей, то найбільша заслуга в цьому припадає на долю Грінченка».

У 1906-1908 роках неофіційне київське видавництво Грінченків опублікувало «Українську граматику», «Каталог книжок для народного читання» та чотиритомний «Словарь української мови» (1907–1909), укладений самим Грінченком. Дружина і дочка Бориса Дмитровича не відставали від чоловіка і тата: писали художні і науково-популярні твори та займалися перекладами. Зокрема Марія Грінченко підготувала перший переклад на українську «Пригод Тома Сойєра» Марка Твена, а Анастасія Грінченко – «Пригоди Гекльбері Фінна». Дружина Бориса Дмитровича продовжила видавничі проєкти і після смерті чоловіка у 1910 році, зокрема готуючи до друку його праці та тексти також передчасно померлої доньки Анастасії. Марія Грінченко започаткована також дитяча серія видань «Молодість». Цей видавничий напрям було спрямовано на юнацьку аудиторію і містив передруки грінченкових праць попередніх років: переклади, перекази і відредаговані казки тощо. Загалом вийшло до 20 бібліографічних одиниць, з-поміж яких був і справжній український бестселер дореволюційного часу — переказаний Грінченком сюжет з Даніель Дефо «Робінзон: оповідання про те, як один чоловік по чужих краях мандрував і як він на острові серед моря жив».

Видавниче товариство імені Бориса Грінченка

У підсумку масовість книг, створених Грінченко, і їх багаторазові перевидання, зробили його відомим серед наступних поколінь зокрема і як видавця. Коли, під час Першої світової війни українське культурно-політичне відродження набуло виразних рис, образ просвітника надихав українських вояків на продовження його справи. У таборах полонених, згуртованих «Союзом визволення України» (політичною організацією, що від 1914 року діяла з українізації полонених в ході Першої Світової війни українців – вихідців з Наддніпрянщини), активно велася просвітницька діяльність, яка включала видання книг і періодики. Серед багатьох аматорських товариств, створених у таборах, виділялося й ім’я Бориса Грінченка – саме на його честь назване видавниче товариство у німецькому містечку Вецлярі, символізуючи продовження його просвітницької справи.

Очільники товариства зазначали, що видавнича діяльність у таборі провадилася «під прапором, на якому написане ім’я Бориса Грінченка». Основне завдання товариства – створення та поширення таборового часопису «Громадська думка» – що своєю назвою продовжив закриту московитами першу щоденну україномовну газету, якій давав старт саме Борис Грінченко. Наклад таборової газети становив 3,5 тисячі примірників, з яких щомісяця розкуповувалося від 2 300 до 3 200 – залежно від наявності інших газет у таборах. Крім того, товариство видавало афіші, оповістки, програми, бланки та статути організацій, активно підтримуючи культурно-просвітницьке життя полонених, а також формувало «мандрівні бібліотеки», куди часто входили і книжки написані чи видані Грінченком.

Більшість книг, виданих Борисом Грінченком, можна нині зустріти у фондах стародруків національних бібліотек. Найповніше зібрання, як і рукописи всієї родини та їх особиста бібліотека, старанням Марії Грінченко, увійшли до Інституту Рукопису Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського. Трапляються книги і по меморіальних музеях літераторів, твори яких видав Борис Дмитрович. На жаль, їх значно рідше можна побачити там, де місце популярній літературі — у приватних бібліотеках, і це наслідок совєцької фізичної та культурної окупації, адже ще в 20-х і 30-х роках було чимало згадок, як той чи інший метелик вплинув на формування свідомості чи еволюцію багатьох українців.