Видавництво «Сяйво»: від Миколи Вороного до «Дівчини з ведмедиком»

На початку — сучасна класика

Засновником «Сяйва» виступив публіцист, видавець і взагалі культурний діяч Павло Комендант (1892—1960). Поряд із привезеною з Парижа (згідно з його спогадами) ідеєю робити мистецький журнал, подібний до аналогічних закордонних видань, у нього та в його друзів з’явилась і думка публікувати книжки. За даними дослідника Тараса Гринівського, на 1914 рік у тій частині України, що входила до імперії Романових, працювали 35 видавництв, які друкували українську книгу.

Зверніть увагу на «сяйну» назву першої збірки і те, що видавництво з ходу «вчепилося» в одного з найпомітніших популярних поетів того часу. Збірку раннього модерніста Миколи Вороного оформив у сецесійному дусі художник Охрім Судомора (1889-1968).

Журнал «Сяйво» згас після року роботи, а от робота видавництва через кілька років відновилася. 1918 року стався неабиякий успіх для видавництва з однією книжкою: у «Сяйві» виходить друком та сама збірка «Соняшні кларнети» нової яскравої зірки української поезії, Павла Тичини. Наступного, 1919-го, з’являється ще один визначний проєкт — єдине число «потенційного» журналу «Музаґет». Видання вийшло великою мірою символістським. Поезія — від Павла Тичини до Олекси Слісаренка. Проза — від прозаїка і революціонера-боротьбиста Гната Михайличенка до самого Коменданта (під псевдо Павло Вірин). А також рецензії, хроніка культурного життя та інше. Оформленням займався художник Михайло Жук, відданий естетиці сецесії. Інший учасник подій, автор і один з організаторів видання, Клим Поліщук, у своїх фрагментарних і яскравих спогадах «З виру революції» писав, що, думаючи про продовження часопису “Музаґет”, редактори планували дати його оформити митцеві зовсім іншого характеру — авангардисту Анатолю Петрицькому. На жаль, ідея лишилася не втіленою.

Не можна не згадати й про книжки Михайля Семенка, який взагалі активно співпрацював із «Сяйвом». У видавництві надрукували, приміром, його збірку «Дев’ять поем». 1918 рік, наклад тисяча примірників (Павло Комендант писав, що натоді мало які видавництва подавали інформацію про тираж). Назва кожної поеми розташовувалася не традиційно перед початком тексту, а наприкінці. Цікаво, що візуальне оформлення «Поем» ще вельми далеке від футуристичних та авангардних стандартів, хіба що малюнок квітки, використаний на обкладинці, якоюсь мірою компенсує цей несинхрон. Або інша класична книжка Семенка «П’єро кохає», ексцентрична і сентиментальна (і «Учора побаченнє ми розірвали / На високій горі біля «старого місця», і «Гей, підходьте — гей ви, я хочу дати вам по морді»).

Інший майбутній футурист, Олекса Слісаренко, оприлюднив у «Сяйві» 1919 року свою першу, ще символістську книжку «На березі Кастальському», елегійну і готичну:

Над могилами самогубців

Уночі схилявся Білий Ріг.

Над могилами Синьогуб цвів

І ніяк одцвісти не міг…

Приблизно в тому ж 1919 році робота видавництва зупинилася. У літературі натрапляємо на пояснення, що закриття трапилося через націоналізацію видавництв, яка відбувалася в часи «воєнного комунізму» після захоплення України більшовиками, проте її детальний перебіг залишається не широко відомим і не вельми дослідженим. Замітка Павла Коменданта в «Бібліологічних вістях» містить таке формулювання: «В 1919 р. після націоналізації видавництв за допомогою М.Семенка я видав 1 книжку «Музаґет», який повинен був виходити і ще, але через політичні події не побачив більше світу».

Не зовсім прозора і послідовна інформація, яка не дає чіткого уявлення, що ж трапилося. Проте — зрозумілий результат.

«Сяйво» двадцятих

Остання ітерація «Сяйва» починається в 1925-1926 роках на тлі НЕПу й «українізації». Але й тут не все просто. Комендант згадує, як завдяки Семенку одержав дозвіл на роботу видавництва 1925 року, але через «неправильне юридичне оформлення» довелося займатися документами наново — і повноцінна праця стартувала з 1926-го та тривала до 1930-го. Це найактивніший і наймасштабніший період історії «Сяйва». За даними дослідниці Марії Гринько, у 1926 вийшло 4 назви книжок, у 1927 вже 41, у 1928 — 38, у 1929 — 40, а в 1930 (рік закриття) — 4 видання. Розпочалося формування серій «Бібліотека української повісті», «Бібліотека закордонної літератури», «Новини української літератури», «Дешева бібліотека красного письменства» тощо. З «Сяйвом», за даними Марії Гринько, співпрацювали такі діячі, як Микола Зеров, Максим Рильський, Освальд Бургардт, Гаврило Пустовійт, Юрій Меженко та інші.

Справа не обмежувалася художньою літературою. Наприклад, у каталозі «Сяйва» на 1928 рік у серії «Практична книжка» анонсувався вихід лікарського порадника «Здорове життя» та «Кухарської книжки».

У ті роки редакція та склад видавництва (судячи з реклами) містилися в Києві за адресою — вулиця Короленка, 52. За цими координатами, на розі нинішніх Володимирської та Богдана Хмельницького, був спочатку готель «Франсуа» (зокрема, з відомим кабаре «Кривий Джиммі»), а потім готель «Театральний». Нині, після перебудов, тут стоїть офісний центр «Леонардо», позначений слідами попередньої архітектури.

Книжки “Сяйва” можна було замовити і в редакції, але вони широко продавалися по багатьох книгарнях УСРР. Можна було зробити передплату – так, видавництво запрошувало передплатити повне зібрання творів Джека Лондона. Від передплатників приймався завдаток – 1 радянський карбованець. Потім вони мали викупляти кожен том зі знижкою 15%. При цьому “Сяйво” обіцяло висилати не більше двох томів за місяць (щоб уникнути великих одномоментних виплат). Пересилка, пакування та інші подібні витрати видавництво брало на себе. А ще – брало на себе обов’язок подарувати читачам “десять художньо виконаних, колінкором обтягнутих палятурок для творів Джека Лондона з таким розрахунком, щоб в кожну палятурку можна було оправити 3 томи з повної збірки”. Взагалі “Сяйво” уважно ставилося до комунікації з читацьким загалом. Так, упорядники каталогу видавництва постійно наголошували на своїй місії, поширенні української книжки, закликали передавати іншим каталог, дбати про передплату книжок у публічні бібліотеки тощо. Окремо обігрувалося читання та придбання книжок як обов’язок: “ВСІ ПОВИННІ МАТИ повний ілюстрований “Кобзар” Тараса Шевченка”, “Вид-во “Сяйво” тішить себе надією, що ви, ш. т., поставитеся до його з повним довір’ям і зацікавленістю, а тому заздалегідь висловлює вам свою щиру подяку за ваші замовлення”.

Поміж класики української літератури у «Сяйві» з’явилися друком такі канонічні речі, як «Кобзар» Тараса Шевченка (було б, звісно, концептуальніше, якби й Семенків «Кобзар» побачив світ у цьому ж видавництві, та, на жаль, його оприлюднили ще 1924 року в «Гольфштромі»), «Три долі» Марка Вовчка, «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ’яненка чи «Лісова Пісня» Лесі Українки.

З творів сучасної української літератури можна згадати, наприклад, оповідання «Купля» Володимира Винниченка. Або «Недугу» Євгена Плужника. Цей єдиний і не дуже знаний сьогодні роман поета (в його центрі, за словами Фелікса Якубовського — «кохання комуніста до буржуазної жінки») критики та літературознавці зустріли вельми прохолодно. Є версія, що написав він його на спір.

Чи, скажімо, роман «Донна Анна» Гордія Брасюка. Цю книжку «розпікає» в часописі «Гарт» у №12 за 1929 рік Л.Старинкевич (треба розуміти — Єлизавета Старинкевич). Закидаючи книжці то недоречність лексики у вустах персонажів, то перевантажений сюжет, то неможливість душевного життя героїнь вийти «з рямок суто буржуазної «сексуально-хатньої», так би мовити, психології» вона зрештою доходить висновку в стилі ідеологічних конструкцій того часу. «Загалом, книгу треба розглядати, яко характерне відображення дрібно-буржуазної психоідеології. Наскільки ця психоідеологія для сучасної радянської України характерна — про це нема чого розводитись. Очевидно, видавництво «Сяйво» – іншої думки і гадає, що книга варта розповсюдження. Добре, що надміру висока ціна (2 крб. 60 коп.) не дасть масовому читачеві змоги цю книгу розкуповувати».

Іронія Петрова, суб’єктивізм Гамсуна та «кінець історії»

І звичайно, «Дівчина з ведмедиком». Роман В.Домонтовича (Віктора Петрова). Завдяки цьому текстові на могилу автора сьогодні приносять іграшкових ведмедиків. Що, звісно, є знаком абсолютно культової книжки. Уперше побачила світ вона саме в «Сяйві» 1928 року. Напружено-мелодраматичний, парадоксальний, іронічний роман у своєму першому виданні привертає увагу, між іншим, обкладинкою. Її зробила художниця Тамара Москальова (за багатьма ознаками — житомирська тітка видатного піаніста двадцятого століття, Святослава Ріхтера, знана в родині як «Мері»). І хоч зображення вийшло цілком собі стильним, та все ж воно набагато краще пасувало б тому-таки видавництву «Сяйво» сецесійних 1910-х років, а не ламано-викличній «Дівчині». Що ж, можливо, цей нюанс дещо додавав Домонтовичевому роману іронічності чи й пародійного настрою. Хай там як, «Дівчина з ведмедиком» – ще один безумовний і поворотний внесок видавництва «Сяйва» в історію української літератури.

До речі, в іншому своєму романі, «Доктор Серафікус», Домонтович-Петров згадує організатора «Сяйва», Павла Коменданта, в іронічному пасажі, де активну українську інтелігенцію Києва 1920-х зображено як наївну, дріб’язкову, таку, що озирається назад: «Сяйво» процвітало. Павло Комендант збирав колекцію скляних барилець із XVII сторіччя [йдеться про наївні, дріб’язкові справи, озирання назад, до яких, на думку Домонтовича, вдавався комендант – ред]» (щиро дякую В’ячеславу Левицькому, який звернув увагу на цей епізод — ОК).

Впадає в очі зміщення в 1920-х роках (порівняно з 1910-ми) акцентів видавництва з поезії на прозу. Що, однак, не означало ігнорування віршів. Часом з’являлись і такі претензійні, масштабні проєкти, як упорядкована М.Лебединським (імовірно, Михайло Могилянський – ред.) антологія «Розвага» майже на 400 сторінок із поетичними текстами, починаючи хронологічно від, умовно кажучи, думи про Марусю Богуславку чи класичного “Дивлюсь я на небо…” Миколи Петренка і аж до віршів Олекси Влизька, Миколи Зерова чи Миколи Бажана. Обґрунтовуючи свій вибір авторів і текстів, упорядник вдається до зворушливого цитування: «Але-ж суб’єктивна сумлінність, за К.Гамсуном, і єсть об’єктивність. Тільки на таку об’єктивність ми й претендуємо». На обкладинці «Розваги» зустрічаємо милого павича в стилі модерн, вочевидь, знову роботи Тамари Москальової.

Певною мірою з цією антологією “римувавалося” таке видання, як “Альбом портретів українських письменників” від Григорія Сковороди до Василя Еллана-Блакитного з двадцятьма малюнками Юрія Садиленка та біографічними нотками Миколи Зерова. 

У «Сяйві» з’явилося багато й перекладної літератури. Новели Стефана Цвейга, тексти вельми популярного тоді в Україні Джека Лондона (досить прихильно схарактеризовані, скажімо, Володимиром Державином у «Червоному Шляху» №1 за 1928 рік), «Дев’яносто третій рік» Віктора Гюґо, «500 Бегуминих мільйонів» Жуля Верна та інше.

1930 — останній рік існування видавництва «Сяйво». Закриття «Сяйва» не описане детально в основних мемуарах і дослідженнях. Знаємо (хоча й знову-таки — часто без подробиць), що в ті роки відбувалася централізація книговидання, блокування приватної ініціативи. А паралельно — ідеологічний тиск, згортання НЕПу та «українізації». Очевидно, в цих умовах шансів у «Сяйва» було небагато.

Павло Комендант, припинивши займатися книговиданням, із часом був заарештований, але вижив. Після повернення на волю працював зоотехніком у колгоспі в Немішаєвому на Київщині, де й помер 1960 року.

Його видавництво ввійшло в історію. Воно стало, хоч і не з першого разу, одним із ключових видавництв драматичних, бурхливих і літературно багатющих десятих, двадцятих і тридцятих років минулого століття.

А назва «Сяйво» дістала несподіване метафоричне «продовження». 1944 року на Володимирській, 44 відкрилась однойменна книгарня. З 1961 року вона переїхала на теперішню Велику Васильківську, 6 і належить до найбільш відомих книгарень столиці. У 2000-2010-х роках відбулася скандальна приватизація магазину, що супроводжувалася публічними протестами. Нині працює під назвою «Сяйво книги».