Люди літератури — кого забрав від нас 2025-й

На початку нового року згадаймо тих, кого ми втратили в 2025-му. Серед них видатні українці, що роками працювали в культурній галузі і люди, яким забракло часу створити все те, про що мріяли.

Більшість з цього списку — загиблі через російську агресію. На жаль, список неповний. Вічна пам’ять усім.

Сергій Федака

Сергій Федака — доктор історичних наук, письменник, журналіст. Він був автором шістнадцятитомної «Історії України», а також численних монографій.

Він народився у Маріуполі, але більшу частину життя провів в Ужгороді. 

Як історик, фахівець з раннього середньовіччя, досліджував історію Київської Русі, її літератури, суспільної думки. Цій тематиці присвятив, зокрема, книжки «Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (XII століття)» (2000); «Герої Слова о полку Ігоревім» (2001); «Землі і міста княжої України-Русі: нарис історичної географії» (2002); «Літописні джерела з історії княжої і козацької України-Русі» (2003). Про пізнішу історію та сьогодення України його книжки «Стратегічні і фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України» (2010), «Сучасна Україна: портрет з натури» (2011). 

Руслан Ганущак

Руслан Ганущак — фотограф і оператор, військовослужбовець Збройних Сил України. Родом із Івано-Франківська, любив мандрувати, багато років професійно займався альпінізмом. 

Автор кількох документальних фільмів, один із них під назвою «Україна. Майдан. Перезавантаження», присвячений подіям Революції гідності, а також був одним із операторів-аматорів документального фільму «Зима у вогні».Він також знімав розгін мирної ходи 18 лютого і штурм Майдану ввечері того ж дня, початок пожежі в Будинку профспілок тощо. Усі ці матеріали Руслан Ганущак передав до Генпрокуратури і вони використовуються як докази під час досудового слідства і в судах щодо злочинів, вчинених під час Революції гідності. Сам Руслан також проходив як свідок у справах Майдану.

Як воєнний оператор розпочав свою діяльність у 2014 році, бувши бійцем батальйону «Азов». Він став одним із документалістів війни на Донбасі, фіксував злочини російських військовиків у Широкиному, Гранітному, Бердянському, Лебединському та Мар’їнці. У 2016 році Руслан Ганущак зняв документальний фільм про війну на Донбасі «Два дні в Іловайську» — про те, з чого починався Іловайський котел.

З початку повномасштабного вторгнення Ганущак як військовий кореспондент і оператор висвітлював бойові дії на Чернігівщині та Київщині, неодноразово потрапляв під обстріли. Також він став свідком ексгумації масових поховань після визволення північних регіонів України. Згодом приєднався до ЗСУ вже як солдат, був водієм Хамві одного із підрозділів ударних дронів у складі 92-ї механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Брав участь у бойових діях на Курщині.

У 2023 році в Івано-Франківську відбулася його фотовиставка «Дорогами війни». В експозиції — світлини зруйнованих міст України після повномасштабного вторгнення російських військ.

Мартін Поллак

Мартін Поллак — австрійський журналіст, автор книжок «Мрець у бункері», «Отруєні пейзажі», «Топографія памʼять», які допомагають осмислити Другу світову війну. З 90-х років популяризував українську культуру у німецькомовному світі, а після повномасштабного вторгнення інформаційно відстоював інтереси України. 

У своїх художніх та публіцистичних працях Мартін Поллак розглядав проблематику Східної та Центральної Європи в історичному контексті. 

Книжки Поллака є і в українському перекладі. Серед них:

• «До Галичини» (видавництво «21»);
• «Мрець у бункері. Історія мого батька» (видавництво «21»);
• «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини» (видавництво «21»);
• «Отруєні пейзажі» (видавництво «21»);
• «Жінка без гробівця. Розповідь про мою тітку» (Видавництво Старого Лева).

У 2023 році Читомо поспілкувалось з автором про повномасштабне вторгнення росії в Україну. Читайте інтервʼю за посиланням.

Михайло Микусь

Михайло Микусь був випускником Тернопільської спеціалізованої школи №7 та факультету філології і журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.  Виступав у Тернополі з концертами, писав пісні й вірші.

З 2015 року – активний учасник ГО Цивільний Корпус «Азов». З 2016 до 2019 року – заступник голови Тернопільського обласного осередку політичної партії «Національний корпус». З 2016 року і до дня смерті – заступник голови правління ГО «Сильна Галичина». Також був керівником неофіційної організації «Невідомі Націоналісти».

У 2022 році долучився до Збройних сил України. Був військовим 5 окремої штурмової бригади. Мав позивний «Небо». Деякий час перебував у складі спецпідрозділу «Кракен» ГУР МО.

У 2023 році вийшла друком його поетична збірка «Всесвіт тисячі мрій».

Олег Поляков

Олег Поляков — прозаїк, критик і журналіст. Працював журналістом на Львівському телебаченні, редагував профільні видання з менеджмент-освіти, НДО, будівництва та екології. У межах творчого об’єднання «Школа Вільних Мистецтв» долучався до роботи над музичними, кіно- та телепроєктами.

 Автор книжок «Рабині й друзі пані Векли» (видавництво КМ Publishing), «Хроніки туманної Трої» (видавнича група «КМ-Букс») і «Крижана карусель» (видавництво «Дім Химер»).

 Четвертий роман «П’ять поглядів на весняний вогонь» вийшов посмертно в лютому 2025 року у Видавництві Старого Лева.

Дебютний роман Олега Полякова «Рабині й друзі пані Векли» виходив друком у Польщі.

Читайте інтерв’ю з письменником, в якому ідеться зокрема і про цю книжку: Олег Поляков: «Всім, хто хоче пізнати себе, раджу написати роман».

Максим Ємець

Максим Ємець — військовослужбовець і поет. У 2014 році долучився до оборони України. Спочатку служив у батальйоні «Айдар», згодом навідником-оператором у 54 окремому розвідувальному батальйоні. Також воював у складі 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила.

 Під час повномасштабного вторгнення воював у складі 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». 1 червня 2022 став командиром мотопіхотного батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».Долучився до вироблення плану та реалізації оборони Харківщини у 2024 році, де керував оборонними операціями. 

З грудня 2024 перебував на Покровському напрямку. Він працював над організацією та координацією військових операцій з оборони, зокрема, на околицях Покровська, Піщаного. Завдяки злагодженим діям 425-го окремого штурмового полку «Скала» та 32-ї окремої механізованої бригади звільнили село Піщане.

Писав вірші. У 2025 році посмертно вийшла збірка віршів «Наше ратне діло та роздуми про вічне».

Ярослав Шапочка

Ярослав Шапочка — військовий, журналіст, режисер, учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності.

Захищав столицю й Київщину, у складі підрозділу зводив укріплення на кордоні з Білоруссю під Чорнобилем. Виконував бойові завдання у складі штурмової групи на сході України. Мав позивний «Бриль».

Загинув внаслідок мінно-вибухової травми, якої зазнав під Соледаром 21 березня 2023 року. Майже два роки Ярослава вважали зниклим безвісти. Загибель Ярослава підтвердила експертиза ДНК, проведена 2025 року.

Тетяна Кулик

Тетяна Кулик була авторкою і ведучою проєкту «Нація непереможних», виконувачкою обов’язків головного редактора головної редакції мультимедіа, членкинею Національної спілки журналістів України. Раніше працювала головною редакторкою редакції суспільно-публіцистичних програм і ведучою «Центрального каналу» (КДТРК), Всесвітньої служби радіомовлення України, телеведучою Суспільного мовлення. У 2015-2017 рр. була заступницею директора ТО «Хрещатик, 26» – філії ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України “Київська регіональна дирекція”».

Російський дрон влучив у будинок Тетяни Кулик і її чоловіка Павла Іванчова в Бучанському районі, внаслідок чого сталася пожежа. Внаслідок влучання дрона подружжя загинуло.

Василь Ратушний

Василь Ратушний — громадський активіст і військовий, учасник Революції Гідності, брат відомого активіста та полеглого воїна Романа Ратушного.

Він приєднався до Сил Оборони у 2014 році як доброволець напередодні свого 18-річчя. До цього брав активну участь у Революції Гідності. 24 лютого 2022 року Василь зустрів за містом, де будував будинок, та одразу приєднався до лав ТрО. Згодом продовжив боротьбу у ЗСУ (в 414 Окремій Бригаді Ударних Безпілотних Авіаційних Систем Збройних Сил України).

 «Різниця між нами, моїм поколінням, і нашими дітьми в тому, що вони не зупиняються. Я не впевнений, усвідомлюють вони це чи ні, але якщо зважити ризики, якщо подумати, що станеться, можна програти», — розповідав батько Тарас Ратушний після загибелі свого молодшого сина, Романа.

З дитинства і Василь, і Роман зʼявлялися на основних літературних заходах України, оскільки Світлана Поваляєва, завжди приїжджала зі своїми синами. 

 «Василь Ратушний, вікінґ, старший мій син, чийого позивного я досі не знаю. Гасився насмерть у найгарячіших точках Майдану. Взимку 2015-го неповнолітнім пішов воювати. У 2019-му не поновив контракт, бо понад усе прагнув жити на своїй землі і власноруч збудувати на цій землі будинок», — писала Світлана Поваляєва у 2022 році.

Читайте також: На фестивалі «Протасів Яр» презентували меморіальний проєкт на честь братів Ратушних

Олександр Глушко

Олександр Глушко — прозаїк, педагог, журналіст та кандидат філологічних наук.

Був членом Спілки письменників України та заслуженим журналістом України.

Автор книжки художньої публіцистики «Вогні маяків», збірки оповідань «Малиновий гай»; історичного роману «Кінбурн»; літературно-критичних праць «На бистрині часу», «З позицій соціального оптимізму», навчальних посібників для журналістів «Журналістське розслідування», «Основи журналістських знань», «Журналістське розслідування: історія, теорія, практика», монографії «Художня публіцистика: європейські традиції і сучасність».

Працював у миколаївських обласних газетах «Комсомольська іскра» та «Південна правда». Також на його честь створили стипендію імені Олександра Глушка.

Володимир Воліков

Володимир Воліков — поет, бойовий медик, лікар-кардіолог вищої категорії. На початку повномасштабної війни пішов до ЗСУ, проходив службу на Сході.

У 2024 році опублікував книжку «Поезія, опалена війною» (видавництво «АДЕФ-Україна»). Деякі з віршів автора покладені на музику.

Олексій Савкевич

Олексій Савкевич — перекладач, волонтер, співзасновник громадських організацій «Сила ідей» і «Музична варта», організатор фестивалю «Авдіївка ФМ» та боєць 157-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Олексій був ініціатором молодіжних музичних проєктів і культурних заходів в Авдіївці. Після початку повномасштабного вторгнення  залишився в Авдіївці, допомагаючи місцевим мешканцям: евакуював людей і тварин, доставляв гуманітарну допомогу. 

 У 2024 році Олексій приєднався до Збройних Сил України, отримавши позивний «Маестро». 

Василь Чебаник

Василь Чебаник — художник-графік, автор абеткової графіки «Рутенія», лавреат Шевченківської премії.

Займався книжковою графікою, мистецтвом шрифту, створював художнє оформлення й ілюстрації до книжок, серед яких:

• «Камінний господар» і «Досвітні вогні» Лесі Українки (1965);
• серія листівок-портретів «Класики української літератури» (1966);
• «П’єси» О. Корнійчука (1969);
• серія видань «Перлини світової лірики»;
• «Собор паризької Богоматері» В. Гюґо (1976);
• «Нічні роздуми старого майстра» М. Бажан (1976);
• «Голосіївська осінь» М. Рильський (1985);
• «Так ніхто не кохав» В. Сосюри (1987);
• «Дорога болю» В. Стус (1990);
• «Десь на дні мого серця» П. Тичина (1991).

У 2019 році Василь Якович став лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за відроджену абетку «Рутенія. Графіка української мови», суть якої полягала в поверненні графіки літер до справжньої, допетровської кирилиці. 

Художник працював над проєктом понад 20 років — його основою є ідея створення державного шрифту, який базувався б на історичних українських почерках і виконував роль національного державного атрибуту та засобу самоідентифікації нації. Шрифти Чебаника використовують Національна академія мистецтв України, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, Національний університет «Києво-Могилянська академія».

Читайте також: Василь Чебаник — людина-ренесанс, новатор українського шрифтарства, щедрий вчитель

Любомир Сарабун

Любомир Сарабун — поет, музикант і військовослужбовець. У грудні 2022 року добровольцем долучився до лав Сил оборони України. Був солдатом взводу резерву рядового складу 1 роти резерву рядового складу військової частини А7019. Воював також у 67 ОМБр ДУК.

«Наш братчик, Любомир Сарабун. Він так хотів тої омріяної нами України, пропускав через серце всю несправедливість і ненавидів ворогів рідної країни та її паразитів. Поет, піхотинець, воїн Збройних Сил України. Починав разом із нами, творив із нами, а тепер вирвався вперед. Лети!» — написали друзі митця з рок-гурту «Новимний Кудень».

Юрій Ясінський

Юрій Ясінський — військовослужбовець, працівник видавництва «Підручники і посібники».  Народився в Тернополі, закінчив Тернопільську ЗОШ № 18, навчався в технічному коледжі, а згодом у Тернопільському національному політехнічному університеті ім. І. Пулюя за спеціальністю «Прикладна механіка (зварювання)».

 У червні 2024 року був мобілізований до лав ЗСУ, став оператором БПЛА.

 «Життя Юрія Ясінського обірвалося дуже рано, і цей біль не вгамувати. Сумуємо разом з батьками, які втратили єдиного сина, та низько схиляємо голови в скорботі… Шана і вічна пам’ять Герою, який віддав своє молоде життя, захищаючи рідну землю та кожного з нас», — написали на фейсбук-сторінці видавництва «Підручники і посібники».

Геннадій Гаврилів

Геннадій Гаврилів — військовослужбовець, митець і поет, активний учасник культурного життя Івано-Франківська.  Працював у сфері дизайну, літератури та перформативного мистецтва, був співзасновником мистецьких ініціатив, писав поезію, займався живописом та мав виразну авторську манеру письма.

Після початку повномасштабної війни Гаврилів мобілізувався до лав Збройних сил України. Виконував функції кухаря на передовій. Був поранений у зоні бойових дій. 

«Хлопець з глибокими знаннями в літературі, але нульовими в белетристиці, не кажучи вже про обороноздатність. Він пише і малює щось відчайдушне й надірване. Його вірші й малюнки обриваються на півслові. Тепер зрозуміло, чому… » — згадував про нього письменник Ростислав Шпук.

Ілля Мєдвєдєв

Ілля Мєдвєдєв — перекладач і військовослужбовець. Був студентом кафедри перекладу, прикладної та загальної лінгвістики Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка.

Рік вважався зниклим безвісти — 7 квітня 2025 року стало відомо, що військовослужбовець загинув у віці 21 рік поблизу населеного пункту Орлівка, Донецької області зупиняючи російських окупантів.

«Наш Ілля Мєдвєдєв. Продовжував учитися на перекладача, навіть перебуваючи на фронті. Рік офіційно зниклий безвісти. Рік слабких надій і ефемерних сподівань. Великий, розумний, красивий. Немає слів, щоб це все перетравити», — написав перекладач і лінгвіст Богдан Стасюк.

Маріо Варґас Льйоса

Маріо Варґас Льйоса — прозаїк, драматург, публіцист, лавреат Нобелівської премії з літератури.

Маріо Варґас Льйоса створив велику літературну спадщину, що налічує понад шістдесят творів — від романів до п’єс та есеїв. У своїх працях він глибоко аналізує проблеми військових режимів, політичного беззаконня та боротьби людини за свободу, розглядаючи ці теми через призму історичних подій у Латинській Америці.

Серед найвідоміших творів — роман «Розмова в соборі», що переносить читача в Перу часів диктатури 1950-х років, а також «Свято цапа», присвячений жорстокому режиму генерала Рафаеля Трухільйо в Домініканській Республіці.

Також прозаїк нерідко долучався до політичного життя у Перу — у 1987 році Варґас Льйоса зібрав 120 000 людей на мітинг у місті Ліма, протестуючи проти планів націоналізації перуанської фінансової системи, і розпочав президентську кампанію. Через три роки, після багатьох телефонних дзвінків з погрозами смерті, він зазнав поразки в другому раунді та залишив країну за кілька годин.

У 2010 році драматург став лавреатом Нобелівської премії з літератури за «картографію владних структур і гостре зображення людського опору, бунту й поразки». Окрім того, прозаїк очолював міжнародну організацію PEN International, яка захищає свободу слова та підтримує письменників у всьому світі, у період з 1976 до 1979 року.

У 2014 році Варґас Льйоса відвідав Україну — читайте конспект зустрічі прозаїка з українськими шанувальниками у конспекті Читомо.

Тарас Бойко

Тарас Бойко — перекладач. Завдяки Тарасу Бойку українською перекладені тексти письменників Салмана Рушді («Джозеф Антон», «Лука й вогонь життя», «Гарун і Море Оповідок», «Флорентійська чарівниця», «Сатанинські вірші»), Сюзен Зонтаґ («Хвороба як метафора», «Метафори СНІДу»), Вірджинії Вулф («Місіс Делловей»), Томаса Пінчона («Веселка тяжіння»), Трумена Капоте («Сніданок у Тіффані»), Г. Ф. Лавкрафта («Поклик Ктулгу»), Філіпа К. Діка («Чи мріють андроїди про електричних овець»), Тома О’Ніла («Давні друзі»), Даїті О Гоґейна («Історія кельтів»), Джейсона Джонсона («Аліна»), Джона МакКормака («Історія Ірландії»), Р. Ч. Спрола («Невидима рука», «Заскочені стражданням», «Божий задум»), Ерін Гантер (серія «Зграя») та інших.

«Мені завжди хочеться, аби переклад був «український». Маю на увазі, аби не кидалося у вічі, що то переклад», — розповідав він в інтерв’ю видавництву Komubook.

Володимир Коцур

Володимир Коцур — спортивний журналіст, військовий. Коцур приєднався до лав Збройних сил України після початку повномасштабного вторгнення. 

У 1990-х та на початку 2000-х він висвітлював спортивні події у Рівному, згодом переїхав до Києва, де працював у виданнях «Спорт-Експрес в Україні», «Український футбол» та «Команда».

 Редакція Sport.ua згадала один із епізодів із його професійного життя: «9 жовтня 2004-го, матч завершився 1:1. У Венеціанському дворику НСК “Олімпійський” греків, які були чинними чемпіонами континенту, хотів побачити кожен. Коцур мав свою мету. Коли з роздягальні виходив Кацураніс, Володимир “на двох опорних” перегородив йому дорогу зі словами: “Я Коцур, ти — Кацураніс”. У Костаса не було, навіть якщо він сумнівався, іншого вибору, ніж погодитися на фото й автограф».

Коцур відомий як журналіст, який багато років працював у спортивних медіа і спеціалізувався на футбольній тематиці.

Валерій Шевчук

Валерій Шевчук — один з найяскравіших письменників-шістдесятників, історик, архівіст, автор літературознавчих і публіцистичних праць, інтерпретатор українського бароко.

Дебютним твором автора стало оповідання «Настунька» в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі у 1961 році. Був членом Спілки письменників України з 1967 року. Творчим доробком автора стали численні історичні романи, новели та повісті, серед яких — «Тіні зникають опівдні», «Дім на горі», «Око прірви» та «Юнаки з вогненної печі». 

 Окрім того, Шевчук був автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, а також був дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури. Займався перекладом барокових творів на сучасну українську мову, упорядковував відомі антології, а також писав белетризовані біографії.

 У 1986 році став «Заслуженим діячем польської культури». Вже наступного року, у 1987, Шевчук отримав Шевченківську премію за роман «Три листки за вікном». У 1999 році письменника нагородили «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ступеня. У 2007 році став почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Читайте також: Валерій Шевчук: Ми ще не знаємо тисячолітньої української культури

Василь Довбуш

Василь Довбуш — військовий та журналіст телерадіокомпанії «Люкс» і «24-го каналу». На ТРК «Люкс» працював упродовж 2015–2019 років. На 24 каналі займався монтажем та відеодизайном.

 «Усі, хто його знали, згадайте добрим спогадом і молитвою. І, звісно, усмішкою, бо Василько завжди усміхався», — написала ведуча «Люкс ФМ» Діана Луцишин.

Ельвіра Емір-алі Капніст

Ельвіра Емір-алі Капніст — кримськотатарська поетка і хореографка. Вона народилася в Бухарі (Узбекистан), у Криму мешкала з 1989 року. Була авторкою збірок «Щось пішло разом із нами. Зупинка на посмішку», поеми «Сельсебіль», а також керівницею хореографічного ансамблю «Ель-денс». 

У травні 2024 року презентувала поетичну збірку «Листи з Криму», до якої увійшли її власні вірші, поеми, п’єси, а також переклади творів класиків кримськотатарської літератури.

Богдан Лисенко

Богдан Лисенко — військовий, колишній журналіст. Богдан Лисенко був журналістом із Житомира, його тексти під псевдонімом Богдан Лу виходили у медіа «Факти», «КП в Україні», «Субота», «Ехо». У 2014 році працював журналістом-фрилансером на Донеччині, потрапив у російський полон. Про досвід триденного перебування у полоні писав для газети «Факти».

Як розповів син Антон Лисенко, батько служив в армії упродовж восьми років. Після підписання контракту із ЗСУ він був снайпером-розвідником, після початку повномасштабного російського вторгнення отримав звання офіцера.

Марія Плющ

Марія Плющ — мовознавиця і професорка. З університетом імені Михайла Драгоманова вона була пов’язана майже 80 років. Марія Плющ була авторкою понад 300 наукових праць, присвячених словотвору, граматиці української мови та лінгводидактиці. Це монографії, публікації в енциклопедичних словниках, фахових журналах, колективних монографіях, а також підручники.  Як докторка філологічних наук очолювала катедру української мови протягом 16 років.

Окрім викладання в Україні, Марія Плющ проводила спеціальні курси в Пряшівському педагогічному університеті (Словаччина) та Ляйпцизькій вищій школі (Німеччина). У 2010 році її відзначили Орденом княгині Ольги III ступеня.

Петро Черних

Петро Черних — журналіст та комунікаційник. Працював в інформагенції УНІАН, пізніше — у пресслужбі компанії «Енергоатом» та виданні Міnd.ua. З 2014 року активно волонтерив, а з початком повномасштабного вторгнення приєднався добровольцем до лав 128-го батальйону 112-ї бригади ТрО. Брав участь в обороні Києва, згодом — Харківщини та Білогорівки на Луганщині.

«Це був найкращий товариш, побратим, який міг у будь-яку хвилину підставити своє плече. Він завжди був на передовій, ніколи не боявся, був завжди першим з перших. Коли стояли над Сіверським Дінцем, усе казав, як тут красиво, як би класно тут було побувати в мирний час. На жаль, цієї мрії він так і не здійснив», — розповів побратим Петра Сергій Щербак.

Після контузій у журналіста розвинулася тяжка хвороба, внаслідок чого його комісували з війська. 

Айше Сейтмуратова

Айше Сейтмуратова — дисидентка, активістка кримськотатарського національного руху. Народилася 11 лютого 1937 року в селі Аджи-Елі (нині Державине) Кримської АРСР. У 1944 році її родину депортували до Узбекистану. Історичну освіту здобула в Самаркандському університеті. У середині 1960-х років долучилася до кримськотатарського національного руху, зокрема — до поширення самвидаву.

За свою діяльність Айше Сейтмуратову двічі заарештовували радянські органи держбезпеки — у 1966 та 1971 роках. Між першим і другим арештом минуло приблизно чотири роки. Вдруге її заарештували в Узбекистані, звинуватили в наклепі на суспільно-державний лад і присудили три роки колонії, які вона відбувала в мордовських таборах.

 Згодом емігрувала до США, де працювала журналісткою на радіостанціях «Голос Америки», «Свобода», BBC, «Німецька хвиля». Її двічі запрошували до Білого Дому — в 1982 та 1988 роках. «Я там була наче екзотика: мусульманка, яка мала би підкорятися законам чоловіків, раптом піднялася проти радянської влади. Хоча ми й не були проти влади — нас змусили захищатися. Захищатися законами — ми вимагали виконання радянських законів», — розповідала вона в інтерв’ю Радіо Свобода.

На початку 1990-х Айше Сейтмуратова повернулася до Криму. Вона залишалася громадянкою США, але жила на півострові і після його окупації.

Олександр Федорук

Олександр Федорук — мистецтвознавець, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), заслужений діяч мистецтв України.

З 1993 року Федорук очолював Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей, а з 2000-го — Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. Згодом мистецтвознавець став головним редактором фахового часопису «Образотворче мистецтво».  З 2001 року Федорук почав викладати у НАОМА. Він очолював катедру теорії та історії мистецтва, викладав дисципліни, які стали основою фахової підготовки мистецтвознавців — «Історія українського мистецтва ХХ століття», «Мистецтво української діаспори», «Методика наукових досліджень» та інші. У 2017–2024 роках був головним науковим співробітником Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України. 

Окрім того, Федорук є автором численних ґрунтовних монографій, наукових праць, статей, присвячених українському і світовому мистецтву, серед яких:

• «Міфи та реалії перехідного періоду» (1994 рік, Родовід);
• «Василь Хмелюк» (1996 рік, Тріумф);
• «Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини» (2012 рік, Фенікс);
• «Мистецтво, народжене соціалізмом» (1976, Наукова думка);
• «Дивосвіт Аки Перейми» (1996 рік, Веселка) та інші.

Ірина Маркова

Ірина Маркова — перекладачка і співзасновниця видавництва «КоїМояКай». Серед перекладів Ірини Маркової: «Жертвам сниться велика воєнна перемога» та «Пси на озері» Міленко Єрговича, «Ніби мене нема(є)» Славенки Дракуліч, «Азартні ігри з долею» Іво Брешана та інші.

 «Останнього листа Ірина Маркова написала мені 4 червня: вибачалася за зірваний дедлайн, казала, що текст, над яким працює, для неї дуже важливий і вона докладає всіх зусиль, щоб якнайшвидше повернутись до перекладу. Я відповідала, що не варто перейматися через дедлайн, бажала відновлення після операції і писала, щоб вона поверталася до роботи, коли їй буде комфортно. Навіть однієї розмови і декількох листів, що були між нами, було досить, щоб відчути, яка Ірина доброзичлива, розумна, захоплена своєю роботою, відповідальна й готова допомогти іншим. Хотілось би, щоб на тому боці її зустрів хтось такий же хороший, чи як вже воно там влаштовано. Шкода, що наше знайомство було таким коротким», — написала редакторка Ніка Чулаєвська.

Видавництво «КоїМояКай» Ірина Маркова співзаснувала у 2022 році. 

Ігор Калинець

Ігор Калинець — поет і прозаїк, один із представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації та дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв’язень. Був засуджений за участь у дисидентському русі 11 серпня 1972 року на 6 років ув’язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Своє покарання письменник відбував у Пермських концтаборах разом з Іваном Світличним, Василем Стусом і Миколою Горбалем.

У 1992 році став лавреатом Шевченківської премії та премії імені Василя Стуса. 2015 року був висунутий Інститутом Івана Франка НАН України як кандидат на Нобелівську премію з літератури. У 2016-му указом Петра Порошенка був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, проте відмовився від нього, на знак протесту проти, за його словами, «жорстокого зросійщення».  У 2022 році Ігор Калинець отримав відзнаку «Народний поет України».

Поетична творчість Ігоря Калинця поділяється на два основні періоди: до ув’язнення та під час ув’язнення і виселення. 

До 1972 року він створив дев’ять поетичних книжок, з яких офіційно в УРСР була надрукована лише перша — «Вогонь Купала» у 1966-му, решта поширювалися в самвидаві. Під час ув’язнення та виселення, протягом 1972–1981, поет написав ще вісім збірок, які також функціонували лише у самвидавному обігу аж до 1991 року — з урахуванням цього поділу видали два томи його поезій: «Пробуджена муза» (Варшава, 1991) та «Невольнича муза» (Балтимор — Торонто, 1991). 

Ілюстрації до збірки «Відчинення вертепу» (опублікованої в Лондоні під назвою «Поезії з України») у 1969 році створив художник Богдан Сорока, за що проти нього було порушено кримінальну справу, а його ім’я тривалий час заборонялося в офіційній пресі. Серед інших знакових збірок Калинця — «Підсумовуючи мовчання» (1971), «Коронування опудала» (1972), «Слово триваюче» (1997), «Терновий колір любові» (1998).

Дмитро Горнов

Дмитро Горнов — військовослужбовець і колишній звукорежисер Суспільного Чернігів. Ще в студентські роки Дмитро активно долучався до громадського життя в університеті й місті. Був фронтменом рок-гурту «Вирій», сам писав тексти пісень. У 2018 році гурт випустив альбом «Грані сновидінь». 

Окрім звукорежисерської роботи, Дмитро брав участь у створенні різних проєктів. На «Українському Радіо Чернігів» він вів передачу «Грати чи не грати?», де розповідав про музичну освіту дітей. Також працював над фільмом «Битва за Чернігів». З червня 2023 року до лютого 2024 року працював оператором програмного забезпечення в ІТ-компанії Realview. До того обіймав посаду оператора варіння пива на заводі AB InBev у Чернігові. У квітні 2024 року його мобілізували до лав Збройних сил України.

У березні 2025 року Горнов отримав посаду інструктора, а вже в травні — звання молодшого лейтенанта. Він командував взводом 158 окремої механізованої бригади.

Петро Галущак

Петро Галущак — правнук Івана Франка, онук Петра Франка. Петро Галущак активно підтримував ініціативи, пов’язані зі спадщиною свого прадіда. У 2021 році він взяв участь у відновленні саду Дому Франка у Львові й посадив кілька фруктових дерев. 

За словами директора музею «Дім Франка» Богдана Тихолоза, двоє з шести синів Петра Галущака нині захищають Україну на фронті. «Петро Галущак є не лише нащадком Івана Франка, але й Петра Франка — засновника “Пласту”, січового стрільця, фундатора української військової авіації. Це та гілка родини, яка була найбільш репресована радянською системою. Петро Галущак прокладав свій шлях у технічній сфері, водночас реалізувався як багатодітний батько і заступник голови товариства багатодітних сімей “Родина”», — розповів Тихолоз.

Олександр Голяченко

Олександр Голяченко — колишній журналіст радіо «Київ FM» та видання «Наш Київ», військовослужбовець.

За словами близької подруги загиблого, журналістки Ірини Ганах, Олександр Голяченко долучився до війська у 2025 році, доєднавшись до батька, який несе службу з 2022 року.

 З 2016 до 2020 року Голяченко працював у редакції новин на радіо «Київ FM».

«Олександр залишиться в пам’яті тих, хто знав його особисто й через тексти, як чесний і відданий своїй справі журналіст, а також як людина, що обрала шлях служіння. Його загибель — велика втрата для журналістської спільноти й для всієї країни», — розповіла Ганах.

У 2020 році Олександр доєднався до редакції видання «Наш Київ», де робив інтервʼю та аналітичні матеріали. У виданні журналіст працював два роки — до початку повномасштабного вторгнення.

Володимир Щерба

Володимир Щерба — співзасновник мистецьких фестивалів та культурних проєктів, військовослужбовець 80 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.

Був співзасновником та активним діячем мистецького об’єднання Plai, культурного простору «Піч». Був одним із творців фестивалів Ticket to the Sun та Air Гоголь Fest, продюсував документальний серіал «Ми з України».

До лав ЗСУ Володимир «Подолян» Щерба долучився навесні 2025 року, воював у складі 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади на посаді оператора БпЛА роти ударних безпілотних авіаційних комплексів Foxtrot.

Олександр Гатіятуллін

Олександр Гатіятуллін — правозахисник, журналіст і співзасновник громадської організації «Україна без тортур». Координував один із напрямків «Маріупольської спілки молоді», керував проєктами в благодійній організації «Клуб Майбутнє».

 Протягом 2008-2013 роки був регіональним представником благодійної організації «100% життя» (раніше — «Всеукраїнська мережа ЛЖВ») в Маріуполі. Окрім того, був головою міжсекторної робочої групи при міській раді з протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу та членом міської ради з протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу у Маріуполі. У 2016 році став співзасновником громадської організації «Україна без тортур», де був членом правління. Окрім того, Гатіятуллін тривалий час був представником уповноваженого ВРУ з прав людини в місцях несвободи.

До лав Збройних Сил України долучився у березні 2022 року, пройшовши шлях від солдата до старшого сержанта, від водія до командира пожежного взводу, від курсанта школи тактичної медицини до бойового медика. Виконував бойові завдання на Донецькому та Сумському напрямках. 

Богдан Будай

Богдан Будай — журналіст і військовослужбовець. Як повідомляє редакція медіа «Вежа», він запам’ятався як сумлінний, наполегливий і професійний журналіст.

Після початку повномасштабної війни Богдан Будай мобілізувався. Служив у 144-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ. Спершу працював офіцером відділення комунікацій, згодом — у групі цивільно-військового співробітництва.

«Коли комусь було важко, Богдан завжди знаходив слова чи дії підтримки — міг пожартувати, підставити плече або просто бути поруч», — розповіли його побратими.

Юрій Тарнавський

Юрій Тарнавський — український та американський письменник та перекладач, один із засновників Нью-Йоркської групи українських аванґардних письменників, лінґвіст-кібернетик, член американської групи письменників-новаторів Fiction Collective, співзасновник і співредактор українського літературного журналу в еміграції «Нові поезії».

 Писав українською та англійською мовами. Працював в жанрах поезії, прози, драми, есеїв та перекладів. Твори його перекладено азербайжанською, англійською, гебрейською, італійською, німецькою, польською, португальською, російською, румунською, французькою, та чеською мовами.

У 1956 році Тарнавський розпочав кар’єру в компанії IBM у місті Покіпсі, штат Нью-Йорк, де пропрацював до 1992 року. Спочатку він працював інженером-електроніком, а згодом — кібернетиком, займаючись автоматичним перекладом з російської на англійську.

Паралельно з роботою в IBM, Тарнавський заочно вивчав теоретичну лінгвістику в Нью-Йоркському університеті, спеціалізуючись на трансформаційно-породжувальній граматиці. У 1982 році здобув ступінь PhD, захистивши дисертацію на стику ідей Чомскі та Патнема, яка отримала визнання за інноваційний підхід до семантики.

Попри те, що більшість життя Юрій Тарнавський провів за межами України, він завжди вважав себе українцем і писав українською.

Літературну кар’єру він розпочав у 1950-х, ставши співзасновником Нью-Йоркської групи (НЙГ) — об’єднання українських модерністів. У 1959 році разом з колегами започаткував журнал «Нові Поезії» (1959–1972). Пізніше, вже викладаючи в Колумбійському університеті, сприяв створенню архіву НЙГ, де нині зберігаються його тексти.

 Тарнавський є автором більше ніж двадцяти книжок поезії, прози, драм, та есеїв українською та англійською мовами. Українською вийшли збірка «Без нічого» (1991), поема «У ра на» (1992), збірка п’єс «6х0» (1998), том зібраних поезій «Їх немає» (1999) та Поезії про ніщо і інші поезії на цю саму тему (1970), а також том вибраної прози «Не знаю» (2000). У прозі — роман «Шляхи» (1961). Серед англомовних — «Менінґіт», «Три бльондинки і смерть», «Як кров у воді», та «Короткі хвости», а також роман «Теплі полярні ночі», який в українському перекладі вийшов у 2019 році у видавництві Tempora. 

Окрім авторських текстів, Тарнавський перекладав літературу з англійської, німецької та іспанської на українську та навпаки. Серед найпомітніших перекладів — п’єси Федеріко Гарсія Льорка «Як кохався дон Перлімплін з Белісою у саду» та Семюела Бекета «Остання стрічка Краппа».

У січні 2008 року президент України Віктор Ющенко нагородив Юрія Тарнавського Орденом «За заслуги» ІІІ Ступеня за заслуги в українській літературі.

Вадим Підлипенський

Вадим Підлипенський — військовослужбовець Збройних сил України, журналіст і співробітник Ligamedia. Колеги згадують його як відкриту й доброзичливу людину, професіонала, з яким було легко працювати.

Вадим був уболівальником київського «Динамо». «Коли після матчу, від галасливого натовпу стадіону, всі розходяться компаніями, щоб обговорити гру „кумирів“ у третьому таймі – склад людей, з якими хочеться поділитися цими емоціями, зазвичай з роками не змінюється. Такий собі маленький святковий ритуал, яким завершується футбольний вікенд. Присутність Вадима на третьому таймі його прикрашала. Дотепність, манера спілкування, ерудованість – і футбольна теж. Безліч спільних виїздів… З його загибеллю тут стало набагато темніше, а там – світліше й веселіше», – згадують у спільноті Druzi Dynamo.

Костянтин Гузенко

Костянтин Гузенко — пресофіцер 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського, фотограф і медіапродюсер.

До повномасштабної війни Костянтин Гузенко працював фотографом у медіа «Віледж Україна» та був продюсером подкастів. Зокрема, він став першим продюсером подкасту «Простими словами» і працював над подкастом «Станція 451». Був частиною команди Ukraїner. Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну працював над документуванням наслідків війни та боротьбу з окупацією у проєкті «Архів війни».

У лютому 2024 року Костянтин Гузенко мобілізувався до 35-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського як пресофіцер. У травні 2025 року долучився до відеопроєкту «На лінії кадру» від Української асоціації професійних фотографів (UAPP) — серії документальних інтерв’ю з українськими фотографами, які вступили до лав ЗСУ, не відклавши камеру.

Антон Бондаренко

Антон Бондаренко — фіксер і військовий, який допомагав французьким журналістам редакцій TF1 та LCI висвітлювати війну в Україні.

Як зазначили французькі журналісти, Антон Бондаренко був фіксером з лютого 2022 року — допомагав іноземцям із логістикою, комунікацією з джерелами, перекладом, а також захистом і безпекою. Згодом він вирішив долучитися до Збройних сил України.

Був командиром 1-го відділення 1-го взводу оперативного призначення та виконувачем обовʼязків головного сержанта 10-ої роти 4-го батальйону 13 БРОП «Хартія» Нацгвардії України. 

Ігор Степурін

Ігор Степурін — видавець, співзасновник видавництва «Саміт-Книга», колишній виконавчий директор Української видавничої асоціації. Був виконавчим директором і головою ревізійної комісії Української видавничої асоціації. Також очолював благодійний фонд «Бібліотечна країна». Засновник книжкового клубу Верховної Ради України.

Ігор Степурін разом з Українським жіночим конгресом працював над монографією «Жіночі історії лідерства». Також видавець активно співпрацював з бібліотеками, серед яких Національна бібліотека України для дітей.

У видавництві «Саміт-книга», співзасновником якого був Ігор Степурін, виходили такі видання:

• «Голоси. Антологія військових письменників» Тетяни Пилипець;
• «25 років. Заповіти незалежності України»;
• «Часи сновидінь» Мстислава Чернова;
• «Танець Мамая» Ігоря Павлюка та інші. 

Сергій Науменко

Сергій Науменко — поет, художник, військовослужбовець та активний учасник літературних слемів. Частиною спільноти Науменко став у вересні 2013 року — відтоді брав активну участь у різних мистецьких проєктах, у тому числі й тих, що виходили за межі спільноти авторів.

«Він був харизматичний, запам’ятовувався неординарними виступами, дуже класно виконував тексти і брав активну участь у подіях Другої хвилі та Третьої хвилі “ЛітСлему”, яку започаткували Олександр Кудь і Артем Ельф. Він завжди був наче такий спокійний, а як на сцену виходив, просто розривав. Нас усіх вразила ця новина. Ми до останку сподівалися, що це просто його якийсь мистецький перформанс. Не віриться, що це взагалі можливо», — розповіла кураторка проєктного напряму LitSlam.ua, авторка, мовознавиця, редакторка соцмереж «Радіо Накипіло» Тетяна Хоронжук.

У 2023 році Сергій Науменко приєднався до лав Збройних сил України, зокрема брав участь у запорізькому контрнаступі. Отримав поранення.

«У нього була відкрита душа. Він був і залишається справжнім митцем. Він один з перших серед харківських митців, які займалися андеграундною літературою з 2010–х років, почав писати саме українською мовою і топити за українську літературу в Харкові», — розповів поет, письменник, куратор і співзасновник руху «Літературний SLAM», військовий Артем Ельф.

Марина Левицька

Марина Левицька — українсько-британська письменниця. Її дебютна книжка A Short History of Tractors in Ukrainian («Коротка історія тракторів по-українськи») вийшла 2005 року. Роман переклали 35 мовами, він здобув премію Bollinger Everyman Wodehouse за комічну прозу, увійшов до довгого списку Букера і короткого списку премії Orange. Огляд від Читомо читайте тут.

Наступні книжки — Two Caravans («Два фургони»), We Are All Made of Glue («Ми всі зроблені з клею»), Various Pets Alive and Dead («Різні домашні тварини: живі й мертві») і The Good, the Bad and the Little Bit Stupid («Хороший, поганий і трохи дурний»).

В Україні романи Левицької виходили у перекладах Олекси Негребецького й Світлани Пиркало у видавництвах «Темпора» та «Факт».

Ірина Чорненька

Ірина Чорненька — працівниця видавництва «Богдан».Працювала вчителькою початкових класів Корецької загальноосвітньої школи Рівненської області, редакторкою Всеукраїнської незалежної газети «Чарівниця». 

З 1 грудня 2000, майже 25 років, пропрацювала літературною редакторкою видавництва «Богдан». Серед видань, над якими працювала Ірина Чорненька: підручники «Математика» для 1–4 класів, «Я досліджую світ» для 1–4 класів, «Мистецтво» для 1–9 класів.  Окрім того, вона розробляла методичні посібники для вчителів: «Читанка. Післябукварний період. 1 клас», таблиці з «Основ здоров’я», «Я досліджую світ», робочі зошити з читання та української мови, математики, «Я досліджую світ», картки оперативного контролю знань, тестові завдання, діагностичні роботи для учнів початкової школи.

Редагувала й чимало популярних книжок для дітей — Свена Нордквіста «Про дідуся Петсона та кота Фіндуса», Юйї Вісландер про «Мама Му та Ворона», серію пізнавальних книг для дітей «Чому? Чого? Навіщо?», художні тексти для дітей та дорослих — Джона Скалці «Війна Старого», Барбари Космовської «Українка» та багато інших. 

Алла Диба

Алла Диба — літературознавиця, письменниця та багаторічна дослідниця життя і творчості Лесі Українки.

Науковиця присвятила українській гуманітаристиці понад пів століття. Понад 25 років вона працювала у музеї Лесі Українки — спершу старшою науковою співробітницею, згодом очолювала відділ науково-дослідної та експозиційної роботи, а пізніше стала провідною науковою співробітницею. Кар’єра літературознавиці також пов’язана з відділом рукописних фондів і текстології Інституту літератури.

Алла Диба досліджувала не лише творчість Лесі Українки, а й людей із її кола: вихованку Михайлину Собіневську (Бешкурову), Платона Тучапського, Віру Крижанівську, Миколу Славинського, Ізидору Косач-Борисову, родину Олександрових та учасників літературного гуртка «Плеяда». Особливу увагу вона приділяла репресованій у радянський час родині Косачів-Драгоманових — зокрема, оприлюднила матеріали слідчих справ у публікації «Поневіряння роду Косачів-Драгоманових».

Писала Алла Диба і  художньо-документальні видання: повість «Далека принцеса» про Лесю Українку (1999), книжки «Сподвижники: Леся Українка у колі соціал-демократів» (2003) та «Найкраща лілея з родинного саду Косачів» (2020, у співавторстві з Олександрою Шалагіновою).

Окрім того, вона авторка поетичної збірки «Заметіль яблунева» (2003), а ще активно брала участь в роботі жіночого товариства ім. Ольги Басараб та Олени Теліги, жіночого товариства ім. Анни Регіни, клубу поетів Бучі, була членкинею літоб’єднання Національної спілки письменників України «Радосинь».

Портер Андерсон

Портер Андерсон — журналіст і колишній дипломат. Головний редактор «Publishing Perspectives». Він очолив медіа у 2016 році, змінивши засновника видання Еда Навотку. За дев’ять років його роботи видання стало одним із ключових англомовних медіа про світову книжкову індустрію.Як зазначають колеги, Андерсон багато подорожував, модерував дискусії, висвітлював нові тенденції, технологічні зміни й ринки, знайомив читачів з видавцями та письменниками, які формують галузь.

Упродовж останніх двох місяців його можна було бачити на сцені або серед преси на Франкфуртському книжковому ярмарку, у Шарджі та Шанхаї — він брав інтерв’ю в керівників великих компаній, обговорював майбутнє авдіоринку й аналізував ситуацію в книжкових секторах різних країн.

До приходу в Publishing Perspectives Андерсон працював асоційованим редактором The FutureBook, понад десять років — продюсером та ведучим CNN.com, CNN International та CNN USA, був театральним і мистецьким критиком для The Village Voice, Dallas Times Herald і Tampa Tribune. 

Прочитати тексти Потрера Андерсона про Україну можна за посиланням.

Марія Габлевич

Марія Габлевич працювала директоркою Центру гуманітарних досліджень. Була членкинею Національної спілки письменників України та дійсною членкинею Наукового товариства імені Шевченка. Лавреатка літературної премії імені Максима Рильського (2003).

«Переклала чимало текстів — від Шекспіра до Апдайка, англійську знала вільно у двох варіантах — сучасному і тому, яким розмовляли у часи Шекспіра. Бо так, твори Шекспіра були її особливою любов’ю — смакувала і досліджувала їх з притаманною їй скрупульозністю. У неї корінь якогось іноземного слова міг перетворитися на персонажа майже детективної історії — те, як вона дивилася на слова, було справді дуже цікаво. На переклади надихала багатьох — мене також — і завжди була готова прочитати, порадити, допомогти», – написала донька науковиці Софія Рябчук.

Дослідниця упорядкувала 7 томів видань «Перекладацької майстерні 2000–2001», книжки Шекспірових «Сонетів» у перекладі Дмитра Павличка, книжку «Шекспірові сонети» у перекладі Наталії Бутук, книжки «Шекспір. Антоній і Клеопатра».

Анна Галас

Анна Галас — перекладачка, дослідниця, драматургиня. Активно працювала як театральна перекладачка, керувала проектом «Лабораторія театрального перекладу». Як драматургиня дебютувала у ІІ Лабораторії драматургії, організованій Національною спілкою театральних діячів України.

Кілька п’єс для дорослих Анни були відзначені на українських та міжнародних театральних фестивалях:

• п’єса «Жив-був півник» увійшла до довгого списку драматичного конкурсу «Липневий мед» у 2022 році, а «Серцебиття» — до довгого списку у 2023 році;
• п’єса «Хроніки загубленої душі», написана в перші місяці повномасштабної війни Росії проти України, була відібрана журі «Парад-фесту» та опублікована в «Антології24» у 2022 році. У 2023 році цей текст був обраний для постановки на лондонському фестивалі «Reboot Festival» і представлений під час тритижневого заходу.

Дві дитячі п’єси «Затока дельфінів» та «Детективи кам’яних джунглів» увійшли до довгого та короткого списку драматичного конкурсу «Липневий мед» у 2021 році.

Для Читомо Анна написала матеріал «Переклад як міст через Ла-Манш: українська драматургія мандрує до Великої Британії».  П’єси драматургині можна прочитати за посиланням.

Юрій Костишин

Юрій Костишин — фотограф, митець, військовослужбовець.  2015 року добровільно долучився до лав Збройних сил України. Проходив службу в складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Після початку повномасштабного російського вторгнення воював у складі 44-ї окремої артилерійської бригади. Брав участь в обороні Києва, воював на Житомирщині, Донеччині та Запоріжжі.

Поміж боями на фронті почав фотографувати на телефон природу та своїх побратимів. З 2023 фронтові світлини Юрія презентували в Україні та за кордоном: зокрема, митець мав персональні виставки у Львові, Тернополі, Києві та Вільнюсі (Литва).

Світлини Кота Характерника були використані в артбуці Інни Гончар «#4.5.0.», збірці віршів Валерія Пузіка «Три медалі в шухляді», в поетичій збірці «Критик до народу або вірші мого дитинства»  загиблого воїна Назара Мялікгулиєва. Також фоторобота Юрія є на обкладинці релізу гурту «Забавка і Дмитрик — Руїна» на слова Василя Труш-Коваля.

У 2022 текст Юрія публікувався у благодійному книжковому проєкті Мартина Якуба «Йбн блд рсн», а у 2023 – у Антології військових письменників «Голоси». Є учасником аудіозбірки «Незламні», у якій захисники читають українську поезію: Юрій декламує вірш Юрія Руфа «Чорним по білому».

Костянтин Штифурак

Костянтин Штифурак — режисер, журналіст, оператор і командир відділення БПЛА. У цивільному житті Костянтин Штифурак працював оператором, знімав відео для журналістських і документальних проєктів. Один із колег, директор консалтингової групи «А-95» Сергій Куюн, написав: «Безвідмовний та відповідальний, він погоджувався на будь-яку пропозицію. Останні роки до 2022-го працював оператором, зокрема один з небагатьох знімав відео з квадрокоптерів, коли це ще не було мейнстримом. Пам’ятаю, як без вагань та оцих-от загинань пальців радо погодився відзняти нелегальний міні-НПЗ на Харківщині».

Улітку 2022 року Штифурак долучився до лав Сил оборони України. Він служив командиром відділення БПЛА підрозділу «Пекельні шершні» 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. За службу був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». Під час служби також допомагав побратимам із волонтерськими зборами та опікувався тваринами.

Читайте також про втрати 2024, 2023, 2022, 2021 та 2020 років.