Зухвалі «Основи»: інтелектуальні переклади у 90-х, артбуки для хіпстерів і філософи

Армія без Міністерства оборони та університети без книжок

Перші роки незалежної України супроводжувалися колосальною економічною кризою, яка позначилася зниженням багатьох фінансових показників, втратою державних підприємств, кооперативів і сервісів, які функціонували для обслуговування радянської системи. Державні видавництва з чудовими приміщеннями, величезним штатом, прогнозованими накладами й заздалегідь реалізованою друкованою продукцією були заскочені новими реаліями. Утім це був час для багатьох українських громадських діячів, інтелектуалів, митців засновувати амбітні проєкти, які неможливо було раніше навіть припустити.

Обоє засновників видавництва «Основи» могли б продовжити будувати кар’єри на Заході. Однак Соломія Павличко, успішна літературознавиця, після викладання української літератури в Альбертському університеті та десятків пропозицій про співпрацю від престижних вищих шкіл світу, повернулася в Київ, а Богдан Кравченко, що був директором Канадського інституту українських студій, відгукнувся на пропозицію очолити Інститут державного управління і місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України. Обоє розпочали розв’язувати нагальні проблеми молодої держави.

Соломія Павличко та Богдан Кравченко

У той час іноземні фонди виділяли кошти на тренінги від іноземних експертів й на стажування українців в інших країнах – знадобилося чимало аргументів, щоб переконати фонди, що готувати українських спеціалістів неможливо без книжок, без видання класичних творів у галузях економіки, державного управління, менеджменту українською мовою. Ішлося насамперед про міжнародний фонд «Відродження», який відгукнувся на пропозицію науковців й інтелектуалів, організувавши свою програму підтримки якісних перекладів на українську мову. Перші книжки Павличко і Кравченко вирішили робити у співпраці з відомим державним видавництвом «Дніпро» – і щоб допомогти їм подолати кризу, і щоб навчити працювати за ринкової економіки. Проте вже на етапі підготовки зрозуміли, що деякі процеси можна налагодити швидше, а через великий штат видавництв та оренду приміщень собівартість книжки була врази вищою, ніж якби її видавало «гнучкіше» видавництво.

Уже у грудні 1992 року створили видавництво «Основи» – українсько-канадське підприємство з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю. Частка Богдана Кравченка у товаристві становила дві третини, міжнародного фонду «Відродження» – одна третина. Назва доволі повно відображає мету видавництва – дбати про основи, видавати основні, фундаментальні тексти з суспільних і гуманітарних дисциплін. 

Одна з перших книжок видавництва – теж про основи, а саме «Основи фінансового обліку» Гленна Велша та Даніела Шорта, переклад свіжої західної праці про нові стандарти бухгалтерського обліку. Російською мовою вона ще не вийшла, що подивувало читацьке коло. 

«Ну, як ви таку цінну роботу видали українською мовою. А ви знаєте, скільки бухгалтерів є по Україні, і як вони будуть читати?», – прилетіли претензії від українських і російських експертів, які звикли читати навчальні видання російською. 

«Ну, як – вчіться, дорогенькі! Наші перекладачі – справжні зануди, вони вивіряли кожен термін, і в них вийшло чудово», – сміється пригадуючи Богдан Кравченко.

«Основи» чітко усвідомлювало наслідки «тюрми народів» для України та ще 1993 року, обґрунтовуючи свою місію, апелювало до «колоніального стану держави», пояснюючи цим «прогалини української науки і її відсталість».

(Не)сімейна справа й кола сподвижників

Спершу редакція розміщувалася в Інституті державного управління та місцевого самоврядування при Кабінеті міністрів України, далі під потреби видавництва придбали дві квартири. Першим директором «Основ» (1992–1998) став перекладач Олекса Логвиненко, а головою ради директорів – Богдан Кравченко. В офісі працювало переважно п’ять людей, всі мали комп’ютери. У той час придбати комп’ютери в магазинах було неможливо.   

Офіційно Соломія Павличко ніколи не була в штаті й ніколи не отримувала заробітної плати, хоча виконувала обов’язки головної редакторки, натхненниці, керівниці й часто, за сучасною термінологією, піарниці. В «Основах» вона принципово не видавалася, зокрема свою найпомітнішу працю тих років – «Дискурс модернізму в українській літературі» – віддала видавництву «Либідь». Так само в «Основах» Соломія уникала друкувати праці свого знаменитого батька, поета-класика Дмитра Павличка, адже, на її думку, це видавництво не сімейне. Однак батько дуже хотів друкуватися в «Основах» і сам знаходив гроші на видавничі проєкти, зокрема на антології польської, словацької, болгарської поезії. 

Поворотним моментом для інституційної зрілості видавництва стало заснування всеукраїнського громадського благодійного фонду «Основи», що ініціювала Соломія. Окрім Логвиненка, Кравченка, до складу засновників увійшли відомі вчені й дієвці: перекладач Євген Попович, доцент Києво-Могилянської академії Ігор Бураковський, виконавчий директор міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький, професор кафедри філології Києво-Могилянської академії Дмитро Наливайко,  тодішній посол України у Великобританії Володимир Василенко, професорка кафедри філології Києво-Могилянської академії Віра Агеєва, завідувач кафедри економіки та фінансів Української академії державного управління при Президентові України Іван Розпутенко.

Зберігся і протокол установчих зборів, на яких Євген Попович наголосив на важливості поширення діяльності фонду на регіони України. Зокрема йшлося про величезну потребу в економічній, суспільній літературі українською мовою для вищих навчальних закладів у східних та південних регіонах України. 

Головою правління фонду обрали Павличко, 1998 року її переобрали. Тоді ж затвердили програму на 1999 рік, яка передбачала проведення збору коштів від юридичних та фізичних осіб, щоб фінансувати видання українськомовних перекладів наукових праць і підручників іноземних авторів, а також наукових праць українських вчених. 

1999 року фонд «Відродження» вийшов зі складу засновників «Основ», проте надалі підтримували як грантодавці, як і решту українських видавців. Власницями стали Соломія Павличко та її колега Валентина Кирилова, на той час – виконавча директорка.

Засновники фонду, штат – це лише невелика частина людей, які працювали з «Основами», вірили в місію організації, були авторами чи перекладачами. Насправді кола однодумців, творців і читачів були більшими й постійно розширювалися.

««Основи» почали робити передноворічні репризи, куди запрошували всіх перекладачів, редакторів, представників посольств і дієвців, з якими Соломія хотіла співпрацювати. Можливо, пригощання виглядало просто, пластикові стаканчики, але ми пили вино й розмовляли, вирішували справи у неформально й гуртувалися. Цього так бракує у нашому середовищі й зараз. Після смерті Соломії я ще двічі зробила такі заходи і перестала, бо все одно все трималося на ній, вона притягувала всіх цих людей», – пригадує в розмові з Читомо Валентина Кирилова, що очолювала видавництво «Основи» у 1999–2012 роках.

Уже після трагічної смерті Соломії Валентина потурбувалася випустити на знак пошани і вдячності в «Основах» 5 праць науковиці й перекладачки, а саме: «Листи з Києва. 12 травня 1990 — 2 квітня 1992», «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського», «Зарубіжна література: дослідження та критичні статті», «Теорія літератури, «Фемінізм: статті, дослідження, бесіди та інтерв’ю». А також упорядкувала книгу спогадів колег, друзів, близьких «Соломія».

З 2001 року перейменувала видавництво, яке відтоді мало імʼя Соломії Павличко.

За 10 років видавництво знову стало пов’язане з родиною Павличків – 2012 «Основи» перейшли у власність Богдани Павличко, доньки Соломії. 

Від державного управління до крінжових балконів

1992 року вже були купони й інфляція, коштів ставало все менше, проте в умовного середнього класу була ще живою звичка поповнювати свою домашню бібліотеку й купувати книжкові новинки. Така традиція забезпечила «Основам» продаж у понад 10 тисяч примірників «Держави» Платона українською мовою, що неабияк подивувало тоді іноземців, з якими співпрацювали засновники. 

Проте далі українці збідніли, і наклади відповідно трималися у межах 3-5 тисяч, далі – ще менше.

Тематичний спектр книжок цілком відповідав місії видавництва, викладеній 1992 року, але за керівництва Богдани Павличко профіль «Основ» змінюється, додаються нові серії й акценти. Попри різні підходи й різні видавничі портфелі, в обох стратегіях була певна зухвалість і новаторство, що працювало не лише для однієї компанії, а для розвитку українського ринку й підходів у веденні бізнесу в цілому.

Отже, умовно тематика книжок стосувалася державного управління. Усе те, що нагально потребували для навчання управлінці молодої держави. «Історія дипломатії від 1919 року до наших днів» Жана-Батіста Дюрозелля витримала шість перевидань, а її читали навіть чиновники з невеликих міст і селищ. І хоч переважно це були перекладні праці, «Основи» публікували й українських авторів – «Зарубіжний парламентаризм» Володимира Шаповала, «Комунізм і націоналізм» Романа Шпорлюка, «Міжнародна торгівля» Ігоря Бураковського та інші. Як значиться в маніфесті від 1993 року, йшлося про стимулювання думки і вчених, і студентів, яких видавництво прагнуло залучити до діалогу зі світовою науковою думкою і давати змогу виступати в цьому діалозі повноправними учасниками.

Перехід на ринкову економіку потребував підручників із фінансів, економіки, менеджменту, що було ще одним напрямком перших років. Професура українських вишів недолюблювала «Основи» за видання повних підручників мовою оригіналу, тоді як більшість українських викладачів тоді плагіатили з російських текстів і видавали це як свої праці. Деякі викладачі забороняли студентам купувати книжки від «Основ», бо це підривало авторитет викладацького складу.

Важливими були перекладні праці з філософії й культурології, які відображали класику світової гуманітаристики, що викладалася в західних університетах: «Похвала Глупоті. Домашні бесіди» Еразма Роттердамського, «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше, «Відкрите суспільство і його вороги» Карла Поппера, «Вступ до психоаналізу» Зигмунда Фройда «Наглядати і карати» Мішеля Фуко, «Європа. Історія» Нормана Дейвіса, «Орієнталізм» Едварда Саїда, «Про фотографію» Сьюзен Зонтаґ тощо. Найпопулярнішими в цій серії були «Сповідь» Святого Августина та «Моральні листи до Луцілія» Сенеки (обидві книжкивитримали по три перевидання).

Ще однією важливою лінією була тема фемінізму, яку досліджувала Соломія Павличко як науковиця. Одні з перших виданих книжок – «Друга стать» Сімони де Бовуар у двох томах і «Жіночі права. Крок за кроком», згодом – «Сексуальна політика» Кейт Мілет. Видавництво фактично першим заговорило про права жінок. За словами самої Соломії Павличко, «феміністка» звучало навіть принизливіше, ніж «комуністка». Після статті «Была ли Леся Украинка лесбиянкой?» Олеся Бузини в «Киевских ведомостях» роботу Соломії Павличко обговорювали не лише в дослідницьких кабінетах, а й в усіх медіа й навіть приватних розмовах далеких від літератури людей.

Менше виходили праці з історії й суспільних наук від українських вчених, в основному заборонених радянською владою діаспорян – першою книжкою була «Третя сторожа» Юрія Шереха, далі «Літературно-критичні статті» Сергія Єфремова, «Історичні есе» Івана Лисяка-Рудницького. Небагато, але видавництво почало друкувати праці сучасних науковців і публічних інтелектуалів – «Філософія української ідеї та європейський контекст» Оксани Забужко, «Соціальні зміни і національна свідомість у Україні ХХ століття» Богдана Кравченка, «До історії української літератури» Григорія Грабовича. Багато з них виходили за шаблони звичного наукового дискурсу, використовували не апробовану тут методику, тож не дивно, що ці книжки зустрічали теж із критикою і недовірою. 

Видавати українську класику «Основи» пробували двічі. Вперше в ініційованій серії Валентини Кирилової «Аристократи духу», у якій вийшли лише «Оргія» Лесі Українки і «Аристократка» Кобилянської, проте на той момент книжки не продавалися, тому серію вирішили призупинити. Вдруге українську класику у форматі артбуків почала випускати Богдана Павличко. «Лісова пісня» Лесі Українки, «Кайдашева сімʼя» Івана Нечуя-Левицького, «Тигролови» Івана Багряного, «Місто» Валерʼяна Підмогильного, «Kateryna» Тараса Шевченка теж зустріли двояко. Одні читачі з захватом скуповували собі арткниги як своєрідні артефакти, адже на той момент не найкращий дизайн, успадкований після 90-х, ще переважав у книжковій сфері, а знайти синергію змісту й форми було важко. Інші вважали такий підхід в оформленні наругою і мало не святотатством.

Тим часом за іноземною класикою стояли черги читачів, саме вона асоціювалася із «Основами» початку 2000-х і була найбільш ходовим товаром. Йдеться про «Марію Антуанетту» Стефана Цвейга, «Острів пінгвінів» Анатоля Франса, «Тисяча журавлів» Ясунарі Кавабата та багато іншого. «Основи» видали також одну з перших аудіокниг на українському ринкові, а саме CD на «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, проте відгуку в читачів така версія тоді не знайшла.

Якщо Соломія Павличко вважала, що українську літературу варто виводити з естетичного тупика й протиставляти всьому віджилому й застарілому, то Богдана Павличко намагалася знайти виходи з естетичних тупиків у книжковому дизайні. За її керівництва видавництво публікує десятки мистецьких видань і розпочинає цим публічну дискусію про спадок радянського часу у вигляді мозаїк, архітектури, балконів тощо (йдеться про видання balcony chic, orthodox chic Олександра Бурлаки, Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics Євгена Нікіфорова, Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955-1991 тощо).

Помітною серією стали англомовні путівники про Україну Awesome Ukraine для іноземців, що були першим подібним аналогом англомовної літератури і відкривали нестандартні місця України. Такі путівники вийшли про Київ, Одесу, Харків і Дніпро.

Далі тематичний план був доволі хаотичним, все більше перетворюючись на комерційну співпрацю з брендами. Але «Основи» і в цьому були першопрохідцями, вийшовши на нові аудиторії, для яких купівля продукції була чи не першим знайомством з українською книжкою, яка мала не нудний, а елегантний частіше – провокативний.

Як «Основи» винаходили слова та почали наносити Україну на світову мапу копірайту

Якщо в радянському союзі закон про копірайт не прийняли, і з авторськими правами було по-різному, то видавництво «Основи» наводило лад у купівлі прав на іноземні книжки від свого заснування. Листи-пропозиції іноземним видавництвам надсилали факсом, інколи агенції та видавництва відмовлялися брати з українських колег кошти – почасти розуміючи скрутну економічну ситуацію та здебільшого не вбачаючи особливого фінансового зиску в незрозумілій новій країні на сході Європи. 

«Основи» принципово перекладали лише з мови оригіналу. Амбітні плани видавництва потребували співпраці з багатьма перекладачами, і такі в Україні були – наприклад, доволі потужне інтелектуальне середовище гуртувалося тоді навколо журналу «Всесвіт». Однією зі стратегічних цілей «Основ» того часу була консолідація перекладачів навколо видавництва, а також їхня підтримка (у той час в комерційні фірми змагалися за перекладачів). Завдяки фонду «Відродження» видавництво мало змогу платити конкурентні гонорари, що не принижували праці фахівців. Так із видавництвом працювали як початківці, так і майстри своєї справи – Дмитро Наливайко, Григорій Філіпчук, Андрій Содомора, Володимир Литвин, Олександр Мокровольський, Віктор Шовкун, Анатоль Перепадя, Руслан Ткачук, Йосип Кобів, Іван Дзюб та інші.

Важливий внесок видавництва – в поступі української термінології й збагаченні лексикону. Олександр Кілієвич, перекладач книг з державного управління й економіки, також працював над оригінальним виданням «Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки». Наприкінці 2000-х він підрахував, що «Основи» внесли в українську мову близько 1500 нових слів. А ще були цілком оригінальні розроблення, як-от «Українсько-іспанський словник», «Англійсько-український словник термінів і понять з державного управління».

З приходом Дани Павличко фокус із перекладної літератури зміщується на нове перепрочитання класики, путівників і мистецької книги. Все це потребувало нової візуальної мови. Саме в цей час навколо видавництва розпочинають гуртуватися сучасні українські художники й ілюстратори, тодішня артдиректорка Ганна Копилова не боялася експериментувати й бунтувати. Так з’являється Кримінальний кодекс України з ілюстраціями Нікіти Кравцова, мистецька абетка, проілюстрована творами із Музею Ханенків, «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя в ілюстраціях Іллі Ісупова тощо. Багато з книг від початку задумуються як видання «на експорт», тому часто в української аудиторії, звиклої до більш традиційних візуальних форм, викликали нерозуміння. Так фотокнига Ukrainian Railroad Ladies українсько-американського фотографа Саші Маслова, до якої увійшло понад 50 портретів працівниць «Укрзалізниці» в їхньому середовищі, була популярною в хіпстерських тусівках і серед іноземців. Книги «Основ» стабільно входили у короткі списки конкурсу «Найкращий книжковий дизайн», а також здобували найвищі нагороди.

На підтримку цієї лінії 2019 року видавництво засновує свій конкурс для молодих книжкових дизайнерів Ukrainian Young Book Design Awards за участі міжнародного журі, що успішно проводився протягом трьох років і надав кар’єрний поштовх для початківців.

Замовлення через Укрпошту і книжковий бутик

Коли система розповсюдження, успадкована з СРСР, рухнула, активних точок збуту було обмаль. У той час почали з’являтися приватні дистриб’ютори, які розвозили книжки у ще активні книжкові магазини в менші міста й селища. Найкраще вони працювали у західній частині України. «Основи» реалізовувало свою продукцію і через Укрпошту; аудиторія зростала, наприклад, в одне село на Рівненщині якось замовили 5 примірників «Аналізу державної політики» Леслі Паула. У 90-х найбільше вдавалося реалізовувати продукцію завдяки Львівському форуму видавців, продаж книжок на якому у перші роки сягав заробітку всього видавництва протягом 3-х місяців. У Києві у 2000-х перед заснуванням книжкових виставок помітну промоційну роль відігравала вітрина книжкового магазину «Наукова думка», де стабільно з’явилися книжки «Основ».

І в перший, і в другий періоди, важливу роль виконували власні крамниці. У 90-х в офісі стояли стелажі з книжками, біля яких юрмилися читачі та могли купити видання. Пізніше однією із перших на книжковому ринку Дана Павличко відкрила книжковий магазин бутикового типу. Місце працювало, швидше, для промоції бренду, проте купували тут книжки не так часто, тож орендувати приміщення виявилося збитково.

Примирити дві місії – місія (не) можлива

За перші 32 роки діяльності «Основи» видало і розповсюдило понад 2 мільйонів примірників книг. Каталог станом на 2024 рік включав понад 400 видань. 

2024 року Богдана Павличко продала «Основи» Українській школі політичних студій. Відтоді видавництвом керує Андрій Вишневський, правник і громадський діяч. Для нових власників повстало непросте завдання – примирити в одному видавництві дві різні місії й редакційні портфелі, не розгубивши читачів обох періодів. 

Нове керівництво вже перевидає переклади культових робіт у сфері політичної філософії, політичної науки та інших соціальних наук, які видавалися «Основами» у 90-х – 2000-х роках, продовжує і розвиток феміністичного і мистецького напрямів, а також просуває українську модерністську художню літературу.  

««Основи» не змінюватимуть свого звичного високоінтелектуального та естетського обличчя. Ми спробуємо поновити розумний баланс експериментальних проєктів та базового, «якісного» видавничого «репертуару»», — розповідала в коментарі Читомо Світлана Матвієнко, директорка Української школи політичних студій 2024 року. 

Наразі у видавничому плані «Основ» понад 200 нових назв.